Тема створення образів — дуже делікатна, оскільки образи народжуються в кожного дуже індивідуально, вміння їх передавати — справжня майстерність і талант, іноді дані Богом, а іноді — народжені важкою працею над собою. Ми хочемо цим циклом статей відкрити завісу над тайною образів. Також є задуми прослідити особливості створення образів не тільки в казках, але й в живописі, скульптурі, музиці.

У моїй роботі найцікавішими моментами були ті, коли вдавалося викликати захоплення, подив. Кожен вчитель знає неповторні миті, коли діти, затамувавши подих, сповнені благоговіння, слухають казку або повторюють за тобою жест. Ці миті неможливо описати, їх цінність нескінченна, вони вартують років праці над собою, адже ведуть в чарівний дитячий світ образів.

Я знаю, скільки сил вкладають вчителі в дослідження, в аналіз, в роботу над собою, щоб досягти одного разу цього подиву, аби потім ще коли-небудь потонути в захопленні.

Чого варті педагогічні чари? Шлях до них — це шлях до педагогічного мистецтва. Одна із доріг посвяти. Перше вміння таких чарівників — створювання образів на дошці, папері, словами і в … повітрі.

В цій статті мені хотілося б описати для вас одну із стежинок, по якій ми пройшли перший клас з однією із родин, і як наприкінці року прийшли до створення індивідуальної казки.

На перших батьківських зборах першого класу 18 червня 2014 року я попрохала батьків сформулювати найактуальніші питання їхнього сьогодення. Цих питань виявилось небагато. Всього три.

• Коли закінчиться війна?
• Чи буде наш вчитель дійсно чарівним для наших дітей?
• Яким чином в умовах нашої школи виростити вільну особистість?

З цими питаннями ми починали наше життя у новій спільноті класу, що якраз зароджувалася.

Першого вересня 2014 року ми прийшли у вишиванках, як мабуть всі діти всієї України, і проживали разом з Україною біль її народу, нестримним потоком лилися мелодії «Лента за лентою набої подавай», «Воїни свєта» та інші пісні, що для багатьох нерозривно пов’язані із революцією гідності. Такий час. Все, що супроводжувало дітей в оточенні поза школою, було присутнім і у нас в класі. Питання «Коли закінчиться війна?» — хвилювало всіх.

А от наприкінці першого року перед кожним вчителем стоять такі питання: як бачать батьки власну дитину, як думати з батьками в одному напрямку, як гармонізувати трикутник вчитель — дитина — батьки, як написати характеристику дитини доступною для батьків мовою. Всі ці питання чудовим чином задовольняє індивідуальна казка. До цього досвіду я, як більшість вчителів, використовувала тільки прийом написання виховної історії, щодо певних ситуацій в класі. Прийом працює безвідмовно, але потрібно, щоб у виховній історії сюжет не був банальним, прямолінійним натяком на ситуацію, щодо якої складено виховну історію, але огортав історію гарним образом, красивим і легким рухом виходу з ситуації. Коли історія придумана вдало, то тепле відчуття в душі свідчить, що її надіслали ангели.

В квітні 2015 року я із розгубленістю розмірковувала над всіма вищеозначеними питаннями. Оскільки ідея написання індивідуальних казок жевріла в моїй уяві, я почала шукати серед колег когось, хто це вже робив. Такою колегою виявилася Тетяна Геннадіївна Сотнікова, відома своєю «легкою рукою» і глибоким мудрим поглядом на життя. Тож з її легкої руки наступні два місяці мого життя мене полонила казка. Настанов для написання казки було небагато. Але вони були конкретні і дієві:

1. Обрати природну зону, яка найбільше відповідає дитині. Себто середовище, умови: волого, сухо, пісок, каміння чи грунт, поле, луги, ліс, степ, море, гори.
2. Обрати жест, характерний для дитини, зважити, наскільки він відгукується до стихій, що їй близькі: вогню, воді, дереву, повітрю, каменю. Що превалює: внутрішнє завмирання, застиглість чи постійне пручання, невгамовність пересування, неможливість ні у що по-справжньому зануритись.
3. Обрати тварину, яка живе в обраному середовищі і рухається відповідно до характерного жесту дитини.
4. Можна обрати замість тварини рослину або камінь але все ж таки краще тварину.
5. Поставити питання, яке ти маєш до дитини.

Також Тетяна Геннадіївна дала мені книжку «Живі казки» Ненсі Мелон, яка дуже допомогла поринути у світ образів.

Складання казок прекрасно організує співбесіди наприкінці першого класу, занурює батьків в образність, наближає до дитини, поєднує з нею, дійсно гармонізує стосунки. Жоден опис дитини не дав так багато, як створення казки. Казка діє глибоко на свідоме і підсвідоме. Її створення впливає іноді навіть безпосередньо на події життя батьків, хоча проблемне питання і сюжет стосувалися дитини. Ми написали 28 казок разом з кожною родиною окремо. Кожна зустріч ставала цікавим відкриттям. Хоча чари спрацьовували не завжди, адже не всіх батьків вдалося залучити по-справжньому.

В одній родині мама боялася бачити проблему дитини. Складалося враження, що вона не готова прийняти проблемну ситуацію. Тому казку про цю дитину я склала сама на основі бесіди з мамою і розповіла її вже у вересні. А мама написала свою власну і повідала її згідно домовленості влітку. Мама не помітила реакції дитини. Для мене ж реакція на казку була очевидною. Казку я розповідала всьому класу, але подумки усвідомлювала, для кого вона. Ця дитина, слухаючи, вилізла на парту, смоктала палець, була повністю занурена у казку, а вже наступного дня у її поведінці відбулися зрушення. І це, без сумніву, був вплив казки. Впродовж наступних трьох років я зверталася до цієї казки під час повторення подібних кризових ситуацій — і вона діяла!

Була родина, в якій цю роботу не сприйняли серйозно, і співпрацювати зовсім не вдалося. Так сталося через релігійні упередження батьків.

Одна із мам задля роботи над казкою згадала силу-силенну різних епізодів, що стосувалися дитини: і сни під час її вагітності, і перші слова дитини. В тій казці ми пропрацювали ситуації із самоствердженням та комплексом жертви. Ця казка вплинула буквальним чином на життя мами і дитини, стала дотиком чарівної палички.

Виявилося, що декотрим із батьків складно дається таке створення образів, вони не народжуються так би мовити. Наче фантазія працює лише в певних рамках шаблонів і стереотипів. В таких родинах батьки після чудової розмови просять схему, план, тему, ідею сюжету.

Є родини дуже творчі. І тоді виникав такий вир емоцій, що потрібно вичищати простір казки від зайвих метафор і недоречної інтелектуалізації.

Дуже ймовірно, що вчителю доведеться переписати деякі казки або навіть написати самотужки. В таких випадках участь батьків в співбесіді, відкритість, відіграє визначну роль в тому, спрацюють чари чи ні.
Варто зазначити, що така робота вимагає великого життєвого ресурсу вчителя. Платою за витрачені сили буде дотик до світу образів, який має воістину магічну силу!

Сама я вірю, що такі речі під силу кожній людині. Що варто зупинитися, придивитися пильніше до свого оточення, наче так примружитися душевно, і незчуєшся як раптом збагнеш про схожість певних жестів та характерів, про те, що може стояти за словами та діями, так, наче хтось розкривається без слів та робить крок тобі назустріч…

Я пропоную до вашої уваги казку, яка народилася у співпраці з однією родино та яка, на мій погляд, прекрасно ілюструє той шлях, який вдається здійснити і родині, і дитині, і вчителю. Дуже вдячна мамі за згоду надрукувати цю казку.

Отож, наприкінці першого класу я роздумувала над історією для худорлявого, високого, смаглявого, з тонкими рисами обличчя хлопчика. Перед зустріччю з мамою я прочитала в анкеті, яку зазвичай заповнюють мами і тата, коли діти йдуть до школи, такий відгук про її дитину: лідер, завжди в центрі уваги у дітей, цікавий до знань. У тата був інший погляд на сина, який він висловлював у спілкуванні зі мною: ледачий, неслухняний, не прибирає за собою. Тато був засмучений і занепокоєний. Напевне у мами і у тата були причини бачити таким сина. Мені ж він здався непомітним, в класі дуже тихим. На перервах він любить шаленіти з хлопцями, але не як той, хто веде у грі, а скоріше підхоплюючи чиюсь ідеєю. Часто розумів на свій розсуд правила гри і зчиняв бійки, борючись за «свою» справедливість. Не міг видихнути повітря у флейту, щоб вона заграла. Був помічений у тому, що складав огризки сусіду в парту позаду себе, а обгортки від цукерок в парти інших рядів. Працювати не хотів, уникав фізичної роботи.

Складалося враження, що дитина не відчуває власних меж і вимагає, щоб їх для нього встановлювали інші, психологічно та фізично тиснучи на нього.

Із роботи з мамою народилися деякі нариси образів: притаманна природна зона — сухий степ, море; характерний рух — вітер. Тут ми дещо відійшли від схеми, і тварину не обирали — в цьому не було потреби, адже вітер дуже точно характеризував сутність хлопчика. Він навіть сам якось вигадав цей образ — М’ятний вітер.

Віднайти зав’язку казки було непросто, адже мама і тато бачать дитину по різному. Тато діє багато зі страху за дитину і часто грубо обмежує його. Мама не відчуває форми, не може супроводжувати у навчанні, у здоровому ритмі. І ось яку казку ми написали.

М’ятний вітер

Як прекрасно посидіти у спекотний літній день в тіні старої яблуні, що всмокталася корінням в землю на такі глибини, де вже немає таємниць. Стиха шурхотять листочки, хоча повітря застигло і немов стікає, припадаючи спрагло до матінки землі від жаркого полуденного сонечка. Вітру немає, а яблуня буркоче щось, все їй не так, стара й не думає чекати, коли цар вітер дозволить їй слово мовити, бо він дуже вже її шанує, знає її характер гордий. Листочки яблуні без упину шелестять слова із стародавніх казок прадавньої бувальщини і якщо твоє серце має вуха, то воно почує наприклад, таке.

— Наш Цар-вітер був закохавсь, закохавсь. Чи ви чули?

— Так, ми чули, і всі чули, що наш цар вітер був дуже закохавсь.

— Він ганяв степом і був обпікся на піщаних барханах і гайнув до великого моря остудитись.

— А на морі в той час пливли караваном кораблі.

— Їм пощастило. Цар-вітер здійняв величезні хвилі і вже би їх потопив, але раптом побачив, що сонце заходить і все небо полум’яніє бузковими, рожевими спалахами.

— Ці спалахи видалися йому дуже гарними і він полетів у височінь, ліг на хмару — велику товсту, рожеву перину — і дививсь то на небо, то на море. Раптом на морі він побачив інший, тихий вітер, що зветься Морський Бриз.

— Цей вітер ніжно-зеленого морського кольору, солоного смаку, дуже ніжного дотику, він тягне з моря на берег цілющі сили моря.

— Цар-вітер закохавсь у прекрасний подих моря і вирішив, що хоче одружитись, прямо на хмарині злетів униз і спитав: «Хіба ти не знаєш, хто я?» Це дуже вразило Бриз, і вона відповіла йому: «Хіба ти не знаєш, хто я?» Вітри так завжди вітаються. І якщо один спитав, а другий не відповів, то тоді той, що спитав, просто ковтає того, що не зміг відповісти. Цар-вітер довго залицявсь.

— І все ж таки Бриз не встояла перед нашим царем і вони побралися. З тої пори навіть у найвіддаленіших від моря пустелях і степах можна відчути раптом подих моря, бо дужий вітер іноді бере з собою у подорожі дружину.

Задзижчали бджоли у вулику під старою яблунею, давно вони знають це все, не подобається їм, що так багато таємниць видають яблуневі листочки. Працьовиті бджоли не люблять розмов, але одну казку листочків вони дуже люблять. Надвечір листочки її розповідають цвіркунам, бджолам і мурашкам.
Одного разу Цар-вітер не зміг взяти дружину з собою, бо вона стала заважка. А по поверненні з мандрів він дізнався, що в нього є син. Морський Бриз сповивала його у матінці м’яті, на м’ятній перині, у колисці з квітів м’яти-рути. Співала йому пісень морських хвиль, надихала його силами моря. І от прилетів тато Цар і питається в дружини, яким буде наш син, бо так вже у вітрів заведено. А вона й розповідає, що Він любитиме простір і свободу. Він любитиме на швидкості врізатись в високі скелясті гори, граючись камінням і скидаючи до долу великі валуни, які нерідко влучатимуть в подорожніх. Любитиме ганяти пухнасті хмари, збиваючи хмарини одна в одну і викрешуючи блискавки. Любитиме, граючись, здіймати пильну куряву на дорозі, засипаючи пилом очі перехожих. Одним словом, буде він неабияким бешкетником. Лише одне стишуватиме його пориви — обійми батьків. А житиме він у Великому Степу, де буде йому місця розвернутись. Там запашні Колосочки дружать з трудівницями Бджілками. А рясні Шовковички чекають на своїх невтомних Шовкопрядів. Це звеселило батька, бо він і сам, чесно кажучи, був неабияким бешкетником. На радощах він здійняв куряву до небес, вдарив дві величезні хмари, вибив з них грім, і громом сповістив всю землю про прихід нащадка — дужого вітра. Цар хотів, коли маля стане велетнем назвати його Дужень.
Настав час і маля стало більшим за м’ятні зарості, довелося вперше вийти в світ, і хоча він дуже цікавивсь світом, світ не поспішав його бачити. Прозорий, наскрізь просякнутий м’ятними пахощами, він вилетів на нашу стару знайому яблуню і вирішив з нею привітатись.

— Хіба ти не знаєш, хто я?

А у відповідь мовчанка. Яблуння його не бачить і не відчуває. Цілісінький день він наздоганяв метеликів, плутав своїми пахощами бджіл, замріяно спостерігав за мурахами. У всіх цікавився: «Хіба ти не знаєш, хто я?» Але у відповідь чув тишу.

Ввечері повернувся до своєї няньки матінки м’яти і розповів їй про те, що він невидимий. Матінка м’ята подумала, що напевно Цар-вітер здійме бурю, коли дізнається, що його Дужень невидимий. Що ж їм робити?
Вранці, коли роси рясно вкрили трави, прилетіли Цар-вітер і Цариця Бриз з ним. Струсили росу зі старої яблуні , вмилися і спитали яблуню, як завжди, повертаючись додому:

— Хіба ти не знаєш, хто ми?

І почули у відповідь, як належить:

— Хіба ви не знаєте, хто я!

Розпитали вітри яблуню, и не бачила вона їхнього синочка. Вона відповіла, що ніхто до неї не заходив.
Дізнавшись від матінки про невидимість майбутнього Дужня, Цар-вітер аж закляк від несподіванки і не зміг навіть бурю здійняти. Важкий і похмурий поволік він свій біль до пророчих пісків. І там, у сухій пустелі, влігся він на бархани. Бархани прийняли батьківський розпач. Піщинки заспокоювали його, але пророцтво барханів було для царя незрозумілим. Ось що сказали віщі піски:

— Твій син буде дужим, могутнім вітром, він зцілюватиме будь який розпач, зніматиме напругу, лікуватиме серцевий і головний біль. У спеку, коли не буде сили і в тебе піднятися, він прийде на допомогу і подарує тобі цілющих м’ятних сил. Він виправдає всі твої сподівання. Сила його цілюща.

— Я хотів назвати його Дужнем. Як же мені тепер бути? — побивався цар. — Це ім’я одразу сподобалось і мені і дружині.

— Це вірне ім’я. Він подужає бороти великі напасті на людські голови і серця. Всі будуть видужувати, відчуваючи його м’який подих.

З важким серцем прийшов Цар, не здатний збагнути, що за нащадок у нього народився і привітався з сином:
— Хіба ти не знаєш, хто я?

Син відповів:

— Хіба ти не знаєш, хто я.

І батько сказав:

– Твоє ім’я — Видужень. І я не знаю, хто ти.

Батько був готовий, що син його проковтне, як це заведено у вітрів, проковтне і стане Дужнем, як у батькових мріях.

Але Видужень не встиг оговтатись від почутого, як до нього завітали бджоли. Найперші знахарки всякого зілля.

— Де тут Видужень, ви кажете пане Цар. Наш рій б’є проклятущий грибок, вже скільки бджіл вмирають.
Вони затягли М’ятного Видужня у тісний вулик. Кожен куточок вулика сповнився м’ятними пахощами і бджоли на очах почали підійматися.

— Хіба ви не знаєте, хто я? – спитав Видужень.

— Не знаємо, – відповіли бджоли свідомо, щоб вже ніколи не хворіти нічим і бути дужими.

І Видужень їх проковтнув. Вони стали його золотими стрілами, а він сповнився їх цілющими силами.
Потім його перейняли мурахи, що потерпали від грибка в мурашнику. Він заповнив всі ходи мурашника цілющими м’ятними, золотими потоками і спитав у мурах:

— Хіба ви не знаєте, хто я?

— Не знаємо, — свідомо відповіли мурахи, бо вже не хотіли хворіти. Всі вони стали силою силенною, воїнством Видужня.

Видужень вилікував і степових ящірок, змій, павуків, тушканчиків, мишок, яструбів, орлів, і всі вони поділилися з ним своїми силами. Тоді став Видужень таким розумним, кмітливим, як орел і яструб, обачним, спритним і розсудливим, як мишки і тушканчики, сміливим, як скорпіони і павуки, мудрим, як змії.
До м’ятного вітерця Видужня звертаються тепер і люди, бо від його легкого дотику розум їх світлішає, на серці теплішає, вони стають добрішими і щасливішими.

Батько Видужня Цар-вітер тепер вже так не бешкетує, бо його розум світлішає від добрих справ сина і тепер вже він з захопленням спостерігає за сином, цілуючи свою ніжну дружину — Царицю Морський Бриз.

***

Поки ми працювали над казкою, виявили всі проблемні питання щодо стосунків і роботи з дитиною. Пошук образів полегшив мою задачу — віддзеркалити батькам прояви дитини у спільноті класу. Хлопчик сприйняв казку приязно. Ми домовилися про необхідність певних кроків задля вирішення проблеми, наприклад, дотримання чіткого ритму під час літніх канікул. Звичайно, в таких ситуаціях вирішення — це процес не одного року. Адже такі питання — це насамперед питання особистісного розвитку і самовдосконалення батьків. Як і будь-яким дорослим людям, їм потрібен час.

Щодо хлопчика, то в подальшому навчанні у нього проявилися дислексія та труднощі із докладанням вольових зусиль. Тим не менше, він прекрасно впорався із головною роллю у виставі «Христофор» наприкінці другого класу, розібрався за допомогою тата з математикою, занурився у процес ткацтва в третьому, грав Локі, бо так хотів сам в четвертому. А наприкінці четвертого року в школі почав відстоювати ще сильніше «свою» справедливість і вже його точно не можна назвати непомітним.

Коли я згадую цього учня, в мене перед очима постає образ Видужня — сильного, незвичайного, своєрідного, неповторного. Такого, що допомагає людям, комахам, тваринам. Його проявила і ствердила м’ята. Тож я можу його зрозуміти, коли він вчіплюється в горло когось із хлопців-однокласників, який, на його думку, вчинив неправильно, адже його правда — найправдивівша в світі.

Просто його своєрідність не дає йому можливості бачити стосунки і правила звичайним, загальноприйнятим чином. Але ми на шляху….