Сім років тому, коли я чекала Антона, я потрапила до лікарні на збереження. Персоналу цього пологового будинку все було байдуже, а запах фарби, що не вивітрився після ремонту, робив наше перебування там просто нестерпним. Тому не дивно, що народжувати я відправилася в іншу лікарню. Це було як небо і земля. Тут з мене хіба що порошинки не здмухували. Народжувала я в обсервації через перенесений гепатит. Зручні ліжка, підлога з підігрівом, уважні, доброзичливі лікарі й акушерки. Ніхто жодного разу голосу не підвищив. Ходила, пісні співала, щоб не кричати. Коли народжувала, то цілий консиліум довкола зібрався: лікарі хвилювалися за моє слабке серце. Більшість лікарів — чоловіки. Мені здається, що акушери-чоловіки уважніші, ніж жінки. Коли малюк народився, його поклали мені на живіт, потім забрали під лампу, оглянули, показали мені, що все у мого синочка гаразд. А от погодувати одразу не дали, хоч я й чула, що дехто так робить. Антона привезли пізніше, ліжечко його поставили поряд. Я після пологів дуже хотіла їсти, прийшла няня, почала клопотатись біля мене, спорудила стіл з тумбочки, збігала на кухню, нагодувала.

Малюк був при мені весь час, душа моя за нього не боліла. Його регулярно оглядали, навчали мене, як за ним доглядати, а перед випискою розказали, що потрібно робити для того, щоб молока вистачало, повідомили, що з будь-якими проблемами я можу звертатися до пологового будинку. І згодом, коли в мене від застою молока піднялася температура, я знову звернулася до цієї лікарні. Професор мене впізнав, викликав медсестру, вона надала мені необхідну допомогу (при цьому я нічого нікому не платила).

Пам’ятаю, як в нашому будинку якась жінка народжувала вдома. Вона так кричала, що чули і переживали за неї всі мешканці. Я була шокована цим випадком, тому навіть не думала про домашні пологи. А от у наших знайомих мама — лікар-гінеколог на пенсії — прийняла дитину у своєї дочки. Вона приїхала її провідати, а тут розпочалися перейми. Пам’ятаю, як вона виглянула у віконце: «Лесю, а ми хлопчика народили! Я на двадцять років помолодшала, поки пологи приймала!».

Леся Головіна

Моя старша дочка, Настя, народилася в пологовому будинку. В той час, майже 8 років тому, звичний лікарняний сценарій пологів здавався чимось безумовно правильним і безсумнівним. Щось на зразок того, що всім потрібно навчатися в школі і по ночах спати. З книг я вивчала фізіологію пологів, правила вигодовування новонароджених, але й на думку тоді не спадало задумуватися про почуття малюка, адже в літературі жодного слова про це не існувало. Настю мені принесли лише через дві доби після народження, і я в цей момент зовсім не хвилювалася, я навіть не здогадувалася, що можна все переживати інакше. «Лікарям видно краще», — ця впевненість давала мені відчуття безпеки і спокою, а все, що наповнює змістом словосполучення «материнська любов», прийшло до мене згодом, коли ми з маленькою опинилися віч-на-віч.

Коли відбувається народження жінки як матері? Після народження дитини, під час пологів чи ще до них? Це залежить від того, чи були в її житті випадки, що допомогли задуматися про це. Таким випадком під час других пологів стало для нас знайомство з Іриною Бариловською.

Все розпочалося з того, що мій чоловік категорично заявив про намір бути присутнім під час народження своєї дитини. «Для цього татові треба підготуватися», — вирішили ми і відправилися на курси до Ірини. Ця тендітна жінка з тихим спокійним голосом непомітно здійснювала в наших думках те, що порівняти можна хіба що з революцією. Вона допомогла полюбити ще не народженого малюка, відкрити очі на духовний світ, на глибину і важливість нематеріальних процесів, які відбуваються в житті родини, що очікує дитину. Поступово ми зрозуміли, що хотіли б народжувати вдома, адже вдома легше здійснити те, що стало мати для нас таке велике значення.

Але за кілька місяців позбутися того, що закріплювалося роками, виявилося не так вже й просто. До того ж виявилося, що моя кров має погану властивість повільно згортатися, і ми таки вирішили відправитися до пологового будинку. Проте в глибині серця я відчувала — з нами все буде добре. Так і сталося. Перейми почалися вранці, а через півтори години народився наш Данюша.

У передпологовій палаті ми були вдвох: присутність чоловіка та ще й з відеокамерою відбила у персоналу бажання давати хоч якісь поради. І от малюк народився, його поклали мені на живіт, але в наступну мить до справи залучився дитячий лікар. Під пильним оком мого чоловіка вона не стала нічого лити в носик і очка малюка, не чіпала змазки і не пеленала, а лише загорнула його в маленьку ковдру. Довгі 15 хвилин, коли син плакав десь далеко від мене — найгірше, що я запам’ятала в цих пологах.

Малюк знову поряд, я старанно намагаюся його нагодувати, разом з чоловіком милуюся його червоненьким личком і припухлими щілинками-очками. В перші кілька годин після пологів нам утрьох було дуже добре, але потім акушерки спробували забрати Даню до дитячого відділення. І тоді наш тато продемонстрував свої бійцівські якості. Він просто взяв малюка на руки, і ми всі разом прилаштувалися прямо на сходинках гінекологічного крісла в коридорі. Там ми збиралися дочекатися головного лікаря, щоб написати розписку і піти додому. Приголомшені медики відступили і виділили для нас окрему палату, звідки ми разом і поїхали наступного ж дня.

Ганна Апостолова

Сім років тому, коли з’явилася на світ моя перша дитина, рух домашніх пологів тільки-но розпочинався. Мені було небайдуже, як прийде на цей світ дитина. Зараз ставлення в лікарнях більш поступливе, тоді ж альтернативи домашнім пологам не було. Я була молодою і прагнула самоствердитися, довести світові, що я теж чогось таки варта. Напевно смішно. Я пішла на курси до Ірини Корейби. Але стосунки з нею не склалися, і коли розпочалися перейми, вона відмовилася приїхати, тому я відправилася до пологового будинку. Після цих пологів залишилося відчуття незреалізованості, стрес, переляк: малюка поряд немає, палата на п’ять осіб, розмови нудьгуючих мамунь: «А раптом не буде молока…», «Тут померло сорок немовлят…».

Після перших пологів зацікавлення темою народження вдома стало глибшим. Я почала працювати з Іриною Бариловською, займалася йогою для вагітних. Це був період переконаності, що народжувати треба тільки вдома, а інакше й немає сенсу. До других пологів ставлення було зовсім інакшим, ніж під час першої вагітності. Я була дуже впевненою і настільки рішучою, що могла заспокоїти всіх членів своєї сім’ї. Я знала, що народжу тільки вдома і ніхто мене не зупинить. Під час першої вагітності я більше орієнтувалася на фізичну підготовку, а тепер я зверталася до духовної сфери. При цьому продовжувала роздільно харчуватися, готувати тіло до пологів. Пам’ятаю, міркувала собі: який це великий дар для жінки — носити в собі маленьке диво, шкода, що мій чоловік позбавлений цих відчуттів. Тоді я взагалі не стояла на обліку в поліклініці, часто ходила до церкви. Все це було ніби моєю таємницею. Світла чиста вагітність. І швидкі пологи: 45 хвилин від перших переймів до народження плаценти.

А під час третьої вагітності я зрозуміла: не має значення, як підготоване тіло, не має значення де народжувати, найголовніше — любити малюка. Головне — внутрішній ріст, розуміння того, що приносить із собою малюк і навіщо він приходить на цей світ. Якщо з другою дитиною я була фанатичною прихильницею домашніх пологів, то з третьою для мене це було не так принципово. Просто я знала умови в лікарні, знала, що дома зручніше і комфортніше. Мій чоловік був у відрядженні. Зі мною була молодша сестра, що народила через 10 днів після мене. Мої треті пологи були найбезболіснішими. Сестра сиділа поряд на стільчику, плела светер, а я щось співала собі під ніс у ванній. Потім одна сильна потуга — і народився малюк.

У мене немає внутрішнього поривання сказати: «Народжувати тільки вдома — тільки в цьому є сенс». Пологи — це дар, це можливість зрозуміти щось у собі. Головне, щоб жінка з увагою ставилася до цієї події. Я зрозуміла, що пологи — це духовний процес. Вірити дуже важливо. Важливо знати, що є Бог, моя дитина і я. І все відбувається так, як повинно відбутися.

Тетяна Луценко

Надсилайте ваші історії до редакції журналу