У жовтні 2003 р. в Києві відбувся п’ятий медичний семінар, що проводиться з 1999 року. Доктор Клаус Дьонгес, педіатр, відвідує київських медиків, які хочуть більше дізнатися про антропософську медицину. Наприкінці жовтневої сесії семінару нам вдалося зустрітися і задати кілька питань доктору Клаусу та доктору Андреасу Торіа зі Швейцарії, інтерністу (спеціалісту, який вивчає особливості стану хребта).

– Давайте поговоримо про те, як оточення дитини впливає на формування її постави. Чи можуть батьки якось впливати на те, щоб хребет дитини був рівнішим?

Доктор Андреас: Ви, напевне, знаєте про важливість наслідування у перші сім років життя. І коли дитина бачить навколо себе «неправильні» сторони людської поведінки, дивні, неприродні рухи, вона бажає наслідувати і їх. Те, що показує телебачення – насильство, злодійство – теж є прикладом для наслідування. Також спостерігаючи за тваринами, скажімо, у зоопарку, дитина повторює їх рухи.

Отже, важливим є запитання: що ми пропонуємо дитині для спостереження? Які приклади для наслідування вона має перед собою? Що ми показуємо їй? І в цьому ряді стоїть і таке питання: а яка, власне, постава у батьків та інших людей, що оточують дитину?

Доктор Клаус: Якщо у дитини неправильна постава, треба передусім допомагати її батькам виправляти розлади з їх власними спинами. Звісно, те саме стосується й інших «неправильних» проявів. Як батьки здороваються? Чи вони доброзичливі?

Д-р А.: Перше, з чого треба починати – це з роботи дорослих над їх власною поставою. А якщо вже говорити безпосередньо про дитину, то тут є одне обмеження: ви нічого не досягнете інтелектуальними повчаннями, нотаціями та розмовами на тему, як важливо мати рівну спину.

Д-р К.: Тобто, це корекція поведінки за допомогою слів. Такого роду «виховання» абсолютно не діє у перші чотири роки та є малодійовим до дев’яти. Чотирирічні малюки дійсно ще нездатні зрозуміти такі корекції. Погано розуміють їх і в молодших класах – навіть третьокласники. Коли ви прикрикнете: «Нумо! Сядьте рівно!» – вони, може, і зроблять це зі страху. Але ненадовго. Для дитини треба створити умови, в яких вона б наслідувала з любові та симпатії. Улюблений вчитель. Улюблений приклад. Те, що хочеться наслідувати. Те, що наслідувати радісно.

Д-р А.: А якщо у малюка спостерігається порушення постави чи рухів, то заборона «погано сидіти» чи «неправильно робити» взагалі нічого не дасть. Замість цього варто захистити його від прикладів, наслідування яких викликає таку поведінку.

– А конкретніше?

Д-р А.: Найперше – не давати дивитися телевізор! Батьки можуть заперечити: «А якщо я сиджу поряд із дитиною і слідкую за тим, хороший чи поганий приклад вона спостерігає? І коли показуватимуть щось погане, я просто вимкну телевізор». Але ж для того, щоб розпізнати, що саме йде по телевізору, дорослий має це спершу проглянути. І дитина, що сидить поруч, тоді це теж дивиться! А реакція наслідування багато швидша – того часу, що пробіг до моменту вимкнення, цілком достатньо. Якщо вам вже дуже хочеться щось показати дітям, треба дуже уважно проглянути телепрограму з точки зору можливих прикладів для наслідування до того, як її побачить дитина.

– Добре. Ми – «вальдорфські батьки», які добре знають, чому не варто дітям дивитися телевізор. Але й без телевізора їм вистачає різноманітних – не тільки хороших – прикладів. Навіть тоді, коли вдома все добре, варто дитині вийти на вулицю…

Д-р А.: Людина не була б людиною, якби її не оточували інші люди. Вона говорить, бо чує, як говорять інші – говорить те, що чує навколо! Ходить, оскільки бачить, як ходять інші…

Д-р К.: Ми не говоримо про ізоляцію від оточення. Дитина йде до сусідів і дивиться телевізор там – або робить щось інше, що нас, батьків вальдорфської школи, не влаштовує. Але якщо вдома її перебування влаштовано здоровим чином та в школі учні займаються багатьма речами, що важливі для їх розвитку, – це й можна назвати оточенням, що дає дитині здоров’я.

Вперше опубліковано в журналі «Дитина»,
№9-10, 2003 р.