Якось сталося так, що весь чарівний народ був у розпачі. Щось трапилося з Королевою Фей Титанією. Вона заснула і не хотіла прокидатися.

Настала зима, жахливо холодна, повна льоду й снігу. Жодне вогнище не горіло у чарівному лісі. Малюки-насінинки були безпечно сховані в їхніх ліжечках, під теплим покривалом з листя й моху, що подарувала Матінка Земля. Гноми і краснолюдки старанно працювали у глибині землі. Водяники чекали під крижаною стріхою, що вкрила кришталеве озеро і бурхливий потічок.

Більшість чарівного народу, ті, хто зазвичай доглядає діточок-квіточок у луках та лісах, блукали довкола крізь зиму, шукаючи теплого прихистку. Вони шукали його у домівках смертних, сподіваючись зігрітися біля вогнища, хоч у палаці, хоч у бідній хатині. Там, де вечорами розповідали чарівні казки, або там, де запалювали Різдвяні Свічки, – там вони могли перепочити хвильку.

Тієї зими Королева Фей мандрувала скрізь зі своєю свитою. Навколо величезними завірюхами кружляв сніг, і старий Зимовий Цар крекотів та сміявся. А ще більше веселився Морозко, щипаючи їх за носи і пальці. Найгірше та найсумніше було від того, що чарівній свиті зустрічалося дуже мало місць, де можна було перепочити.

Величезні кам’яні замки давно стояли темними пустками. Будинки і хати, де б вечорами розповідали справжні чарівні казки, зустрічалися рідко. Та й Різдвяні Свічки горіли лише у деяких вікнах.

Однієї дуже темної ночі, вже після Йоля, але ще задовго до весни, Королеву Фей почало хилити до сну, як це буває зі смертними, що замерзають. Вона не була смертна, тож не могла замерзнути назавжди, але прокинутися теж не могла. Усі феї намагалися розбудити її. Вони пурхали і танцювали навколо неї, співаючи якнайголосніше. Врешті два білих снігових зайці допомогли їм віднести Королеву до кам’яного кола, що було їхнім палацом, місцем зборів і танців. Без Королеви чарівний народ зовсім не знав що робити. Багато фей також заснули, а хто не спав, ходили у розпачі й жалобі.

Та ось із теплого півдня прийшла Панна Весна. Вона вигнала Зимового Царя до його крижаного палацу, на північ. Сніг розтанув, почався теплий дощик. Малюки-насінинки почали прокидатись, і з’явились перші діточки-квіточки. Феї з надією поспішили запросити Панну Весну до ліжка її сплячої сестри.

Панна Весна взяла Титанію за руку і промовила весняні слова. Вона заспівала чарівну пісню про квіти й метеликів, про ягнят і солов’їв. Щоки Титанії стали трохи рожевіші, і дихала вона начебто глибше, ніж досі. Та, на жаль, вона не розплющила очей і не
промовила ані слова.

Панна Весна впала у розпач, і від того почалася справжня весняна буря. Вона мусила швидко висушити очі, щоб не спричинити повінь. Вона розпрощалась із слугами Титанії, сказавши їм:

– Я мушу йти далі, допомагати прокидатися малюкам-насінинкам. Стережіть вашу Королеву і чекайте Літа. Феї пообіцяли пильнувати щосили, але насправді не могли доглядати малюків-насінинок та діточок-квіточок так, як треба було.

День за днем феї бачили, як наближається Цар Сонце на вогняному огирі. Він був ще далеко, десь над самим небокраєм. Але раз у раз підходив все ближче, і день ставав довший за ніч. Коли настав День Середини Літа, Цар Сонце сягнув вершини неба. Він їхав високо над палацом Королеви Фей. Феї кричали та гукали, стрибали й танцювали, намагаючись привернути його увагу. Цар був надто високо і не помічав їх, але згодом згадав, що

Королева Фей не прийшла привітати його того дня, коли вони зустрічалися щороку. Цар Сонце повернув свого огира і наблизився до Землі якомога ближче, аби лише не зашкодити. Але, звісно, скрізь стало дуже спекотно, і діточки-квіточки мусили сховатися під широким листям дерев і кущів.

Але Титанія не прокинулася. Її волосся сяяло золотом у діамантовому світлі, але руки і ноги залишалися крижаними. Цар Сонце скинув вогняну мантію і зійшов із небесного огира. Без мантії він вже не міг нікого та нічого спалити, але дивитися на його сяюче, яскраве обличчя все одно було неможливо! Він наблизився до ліжка Королеви Фей, схилився і поцілував її. Він узяв її руки у свої і відчув, як вони потроху зігріваються. Вона розплющила очі і глибоко вдихнула. Королева Фей прокинулась, і решта чарівного народу разом із нею пробудилася також.

Яка радість настала навколо! Усі гукали й співали! Кожна фея-нянька побігла шукати своє бідолашне занедбане дитинча-квіточку. Титанія подякувала Цареві-Сонцю, що він повернув її до життя. Вона розповіла йому, яка темна й холодна була зима. Вона на знала, що робити, якщо й наступного разу сила Зимового Царя переважить людську любов і світло.

– Не бійся, – сказав Цар Сонце. – Найтемніша зима минула, і одного дня силу Зими буде подолано. Люди знову запалюватимуть вогні. Різдвяні Свічки яскраво світитимуть у багатьох домівках та серцях, і люди знову розповідатимуть чарівні казки. Я сам розповім про це з неба. Світло світу народилось у людських серцях, і цього вже не можна скасувати.

Тоді Цар Сонце знову сів на свого крилатого коня, одягнув вогняну мантію і повернувся на вершечок неба. Чарівний народ із любов’ю та вдячністю побажав йому легкої подорожі. У Ніч Середини Літа феї влаштували найрадісніше свято усієї Чарівної Країни. І якщо вогники не згасли, вони й досі танцюють.

Замовити повну збірку “Казки на літо” від видавництва “НАІРІ” можна за посиланням.