Усяка безвість завжди сприймається нами насторожено – доки ми не збагнемо природу цього невідомого, його суть. І тоді ворог може перетворитися на друга. Страх – це дикий звір: пізнавши його вдачу та звички, дослідивши на що він здатний, я «приручаю» його, а отже, вчуся обходитися з ним.

У тому чи іншому вигляді страх супроводжує нас від моменту народження і до самої смерті. Різні часи і різні культури породжували свої страхи. Для давнього грека, наприклад, не було нічого страшнішого «помсти богів». Люди давали імена своїм «богам», тобто тому, чию природу вони не могли до кінця збагнути, а тому й боялися. Можливо, то була перша терапія страху – люди намагалися назвати його, дати йому визначення. Це перший крок на шляху пізнання. Пізнання навколишнього світу.

Середньовіччя… Новий етап у розвитку людства. Лейтмотивом проходить уявлення про «пекельний вогонь». Муки пекла, крізь які проходить душа. Згадаємо хоч би «Божественну комедію» Данте з його таким яскравим зображенням кругів пекла. Людина зазирнула у себе, у власну душу і жахнулась. Щоб іти далі, необхідно було переступити через свій страх, здолати його. Як? Як і перше – визначити його і дати йому ім’я.

А чого боїмося ми сьогодні? Знову ж таки, ми боїмося за своє тіло, нас лякають тілесні муки та душевні страждання. Але є й дещо, що з особливою силою проявляється саме у наш час. На думку Барбари, це страх втратити свою індивідуальність, свободу самовираження, страх не знайти свою духовну батьківщину.

Та перш ніж кожен з нас усвідомив цей страх, ним скористалася влада. Так було завжди, так це і сьогодні… Усі режими використовують страх. Держава «виховує» нас за допомогою нього, аби ми були слухняними. А ми? Ми часом використовуємо ті ж «методи виховання» щодо власних дітей. Адже мати справу зі слухняною дитиною набагато простіше: будь таким, як усі, не май власної думки і роби, що тобі кажуть. А коли дитина (вона ж громадянин) упирається, то вона погана, дурна, ненормальна і т.п. Конфлікт можна або вирішити, або подавити. На жаль, останнє трапляється частіше. У такому разі нам не потрібно щось змінювати у собі, працювати над собою: «хай інший посунеться». Що зверху, те саме і внизу: держава – ми – наші діти – держава. Замкнене коло?

Сказати правду, тілесні покарання, як засіб урезонювання неслухняного чада (або народу) застосовуються все менше й менше. Ми ж не дикарі! Знаходяться і більш вишукані прийоми. Якщо не будеш слухатися, то я тобі не дам… не куплю… не буду тебе любити… Проголосуй – і отримаєш… Цьому є своя назва – маніпуляція. Справжньої любові тут і близько немає. Два різних слова для визначення двох зовсім різних речей. 

Барбара дає класифікацію основних дитячих реакцій на страх:

Перша із таких реакцій – заціпеніння, застигання. Це реакція на страх перед змінами. З ним дитина стикається у віці двох-трьох років життя. Як правило, це буває у тих родинах, де батьки висувають надмірні вимоги до дитини, скажімо, стосовно дотримування чистоти та охайності, не розуміючи, що чітко їх виконувати у такому юному віці дитина ще зовсім неспроможна. А малюк оцінює себе очима батьків: слухняний – отже хороший, а отже любимий. Тим самим ми зрощуємо страх бути «поганим», не таким як усі, а точніше, не таким, яким тебе хочуть бачити. Дитина бунтує, упирається, і це – нормальна, здорова реакція. Ненормально, коли батьки жорско придушують ці перші пагінці індивідуальності, нав’язуючи їй власні правила гри. На жаль, багатьом дорослим це непогано вдається: дитина навчається поводити себе так, як того від неї вимагають. І ні кроку вправо чи вліво.

Ось так з’являється страх. Дитина ціпеніє під прицілом нашого погляду. Але таке втручання у природній процес розвитку ще дасться взнаки пізніше. Дитина повинна зжити свою впертість. Інакше у сім років вона висуне вже свої вимоги і робитиме це вельми категорично. Так, наприклад, маленький «тиран» віддає перевагу лише якомусь одному кольору, і тоді мамі, яка колись одержала перемогу в боротьбі за чистоту, доводиться ночами прати штанці саме цього кольору, щоб завтра чадо змогло їх одягнути – адже всі інші штанці обурено ним відхиляються. Варіантів може бути безліч. Такі діти панічно бояться найменших відхилень від установлених, – тепер уже ними сами, – правил. Їх реакція на будь-яку зміну може бути непередбаченою.

Пізніше цей страх виллється у невміння налагоджувати гармонійні взаємини з іншими людьми. Адже для цього необхідна деяка гнучкість, бажання та вміння щось змінювати у собі та своєму оточенні. У нашому ж випадку, співіснування можливе лише за умови, що партнер повністю приймає правила гри «міні-диктатора».

Наступна із розглянутих Барбарою реакцій дітей на страх був крик і (або) плач. У такий спосіб на страх реагують «дуже вірні, вразливі» діти. Вони здатні усьому глибоко співпереживати. Як правило, дитина цього типу утворює своєрідний сімбіоз зі своєю матір’ю. Більшість таких дітей свого часу довше звичайного затримувалися на грудному годуванні. Украй важко, аж до тілесної хвороби, переносять такі діти будь-яку розлуку з мамою – навіть на короткий час.

Складнощі виникають, коли дитині вже пора іти до садочку чи школи: мамі доводиться скрізь бути з нею. Мати з дитиною немов зливаються в одне ціле. Це якраз той випадок, коли «третій зайвий». І цим «зайвим», як правило, виявляється батько. Не дивно, що розлучення в більшості таких сімей практично неминуче. На 10-12 році у цих дітей з’являється відчуття, що світ – недобрий і одна лише мама є втіленням світла й добра. Задля справедливості, слід зазначити, що матері й самі, – свідомо чи несвідомо, – крок за кроком, і словом і ділом підводять дитину до цієї думки. В основі такої поведінки лежить страх лишитися самою, невпевненість у собі, ствердження власної значущості за рахунок іншої, певною мірою залежної від тебе людини. «Ти сам нічого без мене не зможеш!». Хто з нас не чув цієї фрази? Особливо ж проявляються ці приховані мотиви тоді, коли у підлітковому віці дитина намагається знову відшукати свою незалежність. На будь-яку спробу знайти себе – хай то буде хоббі, чи друг або подруга, дитина вислуховує приблизно таке: «Я ж усім заради тебе пожертвувала! А ти – такий невдячний!». Очевидно, на увазі мається: «Плати мені тим же. Не смій дарувати свою любов ще комусь окрім мене!» У зрілому віці такі жертви материнської надмірної опіки часто страждають від депресій, навіть вдаються до самогубства.

Своєрідним відходом від реальності, униканням будь-яких прикрих ситуацій реагують на страх рухливі, життєрадісні діти. Це, як правило, жадані та надміру любимі в сім’ї діти. Батьки буквально обожнюють свій «дикий вітер». Вони насолоджуються їх легкістю та безпосередністю, їх відношення до своєї дитини сповнені «розчулення», «захоплення». До певного віку таке відношення є нормальним. Але що відбувається, коли воно стає надмірним, виходить за межі «здорового»? Дитина починає ходити до школи чи садка, де багато інших дітлахів – не менш кмітливих та вартих уваги й любові. До того ж, може бути, що якісь речі виходять і гірше, ніж в інших дітей, або і взагалі не виходять. Дома – вінець творіння, а в колективі… У кращому разі – один із багатьох. Після загального обжнення, це – досить важкий удар для дитини, яка, як уже говорилося, оцінює себе очима дорослих. Тут недалеко і до роздвоєння особистості: то який же я насправді? Без розумної допомоги дорослих сама дитина ще не здатна знайти відповідь на це питання. На жаль дорослі часто ще й підливать масла у вогонь. Батьки звинувачують педагогів у тому, що ті не можуть зрозуміти, яку геніальну та незвичайну дитину їм випало щастя навчати. Педагоги ж, у кращому разі, намагаються «придивится пильніше». У гіршому – завзято беруться переконувати батьків у тому, що їх дитина не така вже й особлива. А в центрі цього конфлікту – дитина. Все з тим же нелегким запитанням: «Який же я?» Спершу – це майже бунт, крик, протест. Але з часом, якщо ситуація не змінюється і дитина не знаходить відповіді на своє питання, її психіка просто не витримує. Вона відступає, намагаючись уникнути конфлікту: у школі вона грає одну роль, дома – зовсім іншу. Дитина починає говорити неправду, викручуватися. Будь-яка форма відповідальності, будь-яке «треба» сприймається дуже болісно. Чому? Тому, що вона не знає, яка вона насправді, не знає своїх можливостей, своїх сил. Пізніше все це виливається у невпевненість у собі, у страх перед екзаменами, в алкоголізм чи будь-які інші форми залежності.

Допомогти у цій ситуації може переміна місця проживання, нехай навіть тимчасова. Людина повинна спробувати знову знайти себе в новому середовищі, тобто там, де її ніхто не знає, а тому такі фактори, як упереджене відношення та певні сподівання стосовно її поведінки зведені до мінімума. Можливо, це, вперше в житті, допоможе їй навчитися робити вчинки, виходячи із самого себе, а не виправдовуючи чиїхось сподівань.

Ще однією реакцією дитини на страх є агресія, коли вона, наприклад, починає битися. Така реакція характерна для так званих небажаних дітей: батьки або взагалі не хотіли мати дітей, або їх дитина виявилася «не такою», як їм би хотілося. По суті це лише трохи грубіша версія першого варіанту – коли «любов» батьків залежить від того, виконує дитина їхні вимоги чи ні. Такі діти часто опиняються в дитячих будинках; у кращому разі, батьки звалюють цей «тягар» на бабусь та нянь. Таким чином їх позбавляють не лише тілесного, але й душевно-духовного контакту з батьками. Ніхто по-справжньому не радіє їх розвитку. Ніхто не навчив їх любити своє тіло, любити себе. Адже, цьому можна навчитися, лише коли відчуваєш чиюсь щиру, безкорисливу любов до себе. Як правило у таких дітей дуже низький поріг больової чутливості.

На людях вони демонструють зневагу до всього, що входить у поняття «домівка»: любов, дружба, тепло і т.д., хоча ночами їх часто можна застати в сльозах. Такий собі маленький їжачок: м’який всередині і колючий зовні. Усі свої страхи вони перетворюють в агресію. А захищатися вони вміють дуже добре. Часто гармонія, що панує у колективі, їм заважає: не маючи її у собі, вони не спроможні її співпереживати і це дуже гнітить та тривожить їх. Страх виливається в агресію, у спробу зруйнувати порядок і гармонію. Пізніше це може закінчитися шизофренією або ж асоціальною поведінкою і кістяк бандитських угрупувань утворюють саме такі діти.

Врятувати їх може лише любов, втім, як і всіх інших. Любов, тобто прийняття їх такими, як вони є. Розуміння, прийняття та власний приклад.

Не секрет, що кожного з нас тією чи іншою мірою долають найрізноманітніші страхи: страх перед біллю, перед невідомим, страх темряви, боязнь комах і страх самотності. Страх – багатоликий. Кожен з нас має свої невеличкі фобії. Найчастіше їх поява буває викликана досвідом, який пережив я або хтось із моїх знайомих: «щось трапилося і навіть не зі мною, але у той момент я був слабким і мене це вразило у саме серце». Якщо фобії виходять за межі допустимого, необхідно термінове терапевтичне втручання, адже щоб позбутися страху, нам потрібно стільки ж часу, скільки ми потратили на його формування.

Як особливий різновид страху слід виділити сором. Сором – це страх розвитку. Він може проявлятися на тілесному рівні, коли нас лякають зміни, що відбуваються з нашим тілом, або ж коли нас не навчили любити його і тоді одна вже думка про роздягання викликає у нас жах.

На душевному рівні це проявляеться у наших побоюваннях: «Що ж скажуть люди, коли дізнаються, що я… наприклад, щось не так зробив, сказав неправду і т.д.». Це страх відчувати щось не те і не так.

У сфері духовного ми переживаємо, за те, що ми думаємо: а раптом не те і так. Ми боїмося почути у відповідь на сказане нами: не верзи дурниць. Однак, в усіх трьох випадках, перед нами, якщо уважно придивитися, страх бути собою, страх не виправдати чужих сподівань або не відповідати загальноприйнятим нормам.

То як же допомогти дитині спра­витися з усіма цими страхами?

Насамперед, це – виховувати її любові (тільки не плутати з маніпуляцією). Це і є виховання антистрахів. Найкраще, що ми можемо зробити для нашої дитини, це зрозуміти її та прийняти такою, якою вона є. А ще – шанобливе та чуйне ставлення членів сім’ї один до одного. Адже коли сім’я, тобто домівка, міцна, то чого ж тоді боятися бурі?

Наше тіло теж можна порівняти з домом: міцне здоров’я дає нам упевненість у своїх силах, а це – велика перешкода для багатьох страхів.

Дитячі хвороби теж можуть бути своєрідною протистраховою терапією. У процесі хвороби дитина у послабленій формі переживає багато чого з того, що викликає страх. А таке «послаблення» забезпечує ні що інше, як батьківська любов, належний догляд та впевненність у тому, що все буде гаразд. Переживши турботу рідних, а не страх, їхню упевненість, що все закінчиться щасливо, дитина отримує можливість не лише одужати від хвороби, але й позбавитися багатьох своїх страхів. Позбавитися страхів допомогає також і те, коли дитина сама піклується про когось або про щось.

Лікують страх також ігри – вилізти цілою компанією на горище чи зазирнути у невідому темну печеру, погратися у піжмурки, або у «страшну й жахливу Бабу Куцу», покататися на американських гірках або гойдалках – згодиться все, що є страшним і веселим одночасно. Але ні в якому разі не можна примушувати дитину робити все це проти волі або ж висміювати її. У цирку дитина вчиться переживати страх за інших. Те ж саме відбувається і при читанні притч та казок.

І, звичайно ж, малювання. Наприклад, можна намалювати страшний сон, який би з кожним наступним малюнком все більше зменшувався у розмірах. Але важливо, щоб одночасно малювалися і хороші сни.

Необхідно розмовляти з діть­ми про їх страхи. У цьому нам допоможе гумор, як можливість подивитися на свої страхи з іншого боку, а ще – молитва… Молитва, що дає нам відчуття вищої сили, яка оберігає та захищає нас.

Вперше опубліковано в газеті «Дитина»
№5-6, 2002 р.