Традиційні старонімецькі Різдвяні п’єси, або ж Різдвяні ігри, які вже впродовж років інсценують багато вальдорфских шкіл, мають довгу історію, але попри це не втратили своєї актуальності й донині. Їх образи по суті є архетипами людського життя – і це безпосередньо можна пережити у грі про пастухів.

Щороку веселі пастухи старонімецької Різдвяної гри звеселяють глядачів та вражають їх своїм перетворенням: як вони, прості люди, які у суті своїй зовсім не набожні, вмить стають благочестивими завдяки народженню Дитини – Ісуса. Галюс дурить своїх пастухів-побратимів, плетучи їм про безмірні податі імператора Августа та згадуючи ненароком, що вовк украв їхні вівці, хоча він сам таємно продавав їх м’яснику. Але Штихль добре пильнував та зрозумів те, що мало залишитись прихованим. Під час гучної суперечки Галюс хотів підкупити Штихля половиною виручки, а той не хотів поступатися так просто, і суперечка тривала, аж поки не з’явився Віток. І тоді, під час спільної трапези, всі вдають мир та злагоду.

Перший, Галюс, вчинив те, що він явно не обдумав – з точки зору моральності. Штихль же знає про це. Йому притаманні пильність, увага, здатність мислити. Віток пропускає все через глибину своїх почуттів і завдяки цьому повертає розмову у серйозне русло. Таким чином, у цієї трійці з’являється характерна послідовність: спочатку дія, наче крізь сон, потім пробудження свідомості і, нарешті, почуття, що все з’єднує та наповнює внутрішній простір. Відповідно, сон, в якому з’являються ангели, може спершу явитися у пробуджену свідомість Штихля.

І ось, у трьох пастухах ми можемо розпізнати наші душевні сили: у Галюсі – волю (німецькою існує навіть етимологічний збіг, оскільки Galle – це жовч, особлива субстанція організму, яка пов’язана із обміном речовин, волею), в Штихлі – мислення (ми можемо тут думати про «гостроту» мислення, а «Sticheln» німецькою означає «відпускати гострі жарти») і в Вітоку – почуття. Навіть у п’єсі вони з’являються у такому порядку.

Вас тут нічого не дивує? Можливо, здається, що мало б бути якось інакше? І справді, чи не говоримо ми про мислення, відчуття та волю? Спочатку ми щось ретельно обдумуємо, потім співвідносимо з нашими відчуттями, і лише тоді ми здійснюємо задумане за допомогою нашої волі. Це звичайний, так би мовити, надійний шлях. Він спирається на силу думки, що струменить із минулого і спрямована у майбутнє. Проте, у випадку із трьома пастухами, здається, відбулася якась плутанина. Чому на першому місці з’являється воля?

Щоразу, коли відбувається щось по-справжньому нове, стара та надійна стежина не підходить. Тоді потрібно діяти не знаючи, і це завжди ризик. І образ «душевного життя», яке разом уособлюють три пастухи, важко співвіднести з впорядкованістю. Вони розбурхані, бунтують та борються за рівновагу один з одним. Мислення слідує за неприборканою волею, і тоді обидві душевні сили можуть бути наново приведеними до гармонії. В кожному з нас відбувається така внутрішня боротьба, коли ми переживаємо кризу. Але це той стан душі, в якому може бути прийняте дитя духу, істинне Я. Перед його силою, що впорядковує, згинаються непокірні голови.

Крішпус
Пастухи постають перед нами як троїстість сил душі. Але як щодо четвертого? Крішпус не належить до гри сил душі, він не відчуває одкровення ангелів (але чує «крик» людей) і (поки ще) не молиться перед яслами. Але він теж хоче вирушити в подорож. Для чого він з’являється у п’єсі? Його характеризують його оболонки, якими він окутаний. І тому його подарунок полягає у тому, аби принести в жертву дещо від цих покриттів, а саме – «шматок вівчини». Його ім’я також несе таємницю. Варто лише змінити одну букву, тоді воно стає «Христом» (у німецькій вимові: Crispus – Christus).

Духоносний звук Т тут заміщається звуком П, що огортає. Таким чином, ми можемо, напевно, побачити Крішпуса як повсякденного себе, того, хто спирається на тілесні оболонки і хто також призивається, аби відмовитись від чогось та вирушити в путь. У словах заховано, що це є індивідуальний шлях, який у своєму житті має віднайти кожна людина.

«А я ж господарство тримаю в ладу» – господарі
Для пастухів народження Христа стало центром, до якого вони рухаються. Вони долають свій шлях через темну ніч, через сумніви та страждання: «Нічого не видно, все морок в очах!» Марії та Йосипу також довелося вирушати в путь, вони мусили пройти через труднощі та випробування. Для Йосипа труднощі постають від самого початку: його сили зменшуються, він більше не знає, як займатися ремеслом, і грошей бракує на все. Але з останніх сил він прагне вирватися із замкненого кола. Марія, молода душа, хоче втішити його, але він спершу ще не може це прийняти. На шляху до Віфлеєму все змінюється. Йосип тепер поспішає вперед до міста, а Марія геть знесилена. І от, нарешті, він пристає на її вмовляння та у пошуках ночівлі направляється до господарів.

Останнім же не потрібно збиратися у путь: народження «Я» наближається до них без їхньої участі, має на меті здійснитися у них – хоча вони не надають для цього свого простору. Інші, важливіші гості, які можуть заплатити більше, прийшли раніше. Власність та майно спираються на минуле. «Я як господар мого статку маю владу в моєму маєтку та моєму дворі», – говорять господарі, і через ці слова промовляє їх суть. Але чи дійсно це так? Чи не майно, статок насправді володіє власником, визначає його у своїх діях? Перший господар каже, що Марії та Йосипу «Деінде притулку треба шукати. Повірте, так тісно, що місць не знайти». Це висловлювання стосується простору та формулює закон, притаманний будь-якому фізичному тілу: там, де знаходиться одне тіло, одночасно не може перебувати інше.

Другий господар вказує на відсутні стосунки. Він не розумів, що він може спільно зробити з двома подорожніми, та розумів, що міг би більше отримати від інших. Грубий характер висловлювання приховує справжній зміст його слів. Якщо можна спільно творити, це діяльність, та навіть більше, це – зростання. Тут можна пережити ефірне тіло. Саме на цьому і базується темперамент.

Третій господарь більше, ніж попередні, переймається жіночим плачем. Він не витримує цього і тому намагається добродушно надати допомогу. Але ж він і не хоче, оскільки бачить, що дитина скоро народиться, щоб пара залишалася там, де він живе: у душі свідомій. Там розмістяться інші гості, і пізніше, після народження немовляти, теж. І лише там, де живуть тварини, в стайні, може з’явитися нове. Стайня, тварини – вони належать до прихованих мрійливих пластів душі, які сильно пов’язані із життєвими процесами, тобто з тілом відчуттів. А в домівці господаря вже б натомість народилася душа відчуттів (Empfindungsseele). Бути неспроможним бачити страждання іншого – це іще не справжнє співчуття, це притаманна риса тіла відчуттів.

У послідовності своєї структури Різдвяні ігри несуть глибоке знання, яке особливо важливо усвідомлювати тим, хто робить ці постановки. Тоді може з’явитися підґрунтя, на якому завдяки натхненній, хвилюючій та наповненій грі перед душевним поглядом глядача можуть постати образи та імагінації, які відкривають для нього світові тайни.

Про автора:
Мартін-Інгерт Хейгл – евритміст, лікувальний евритміст та фахівець з мистецтва мовлення у вальдорфській школі в Іллербліку, Ульм, Німеччина

Перекладено за статтею “Von Wirten und Hirten”, що опублікована у виданні “Erziehungskunst”, №12/2014