На столі банка з фарбою… Що зробить з нею дорослий? Напевно, щось пофарбує – стільця,  тканину чи волосся. Потім дорослий вимиє руки, прибере й поставить бляшанку кудись у шафку, подалі, поглибше…
А якщо він раптом забуде прибрати й фарбу побачить дитина?

Фарба – це не просто господарська річ, а справжній джин. Доки фарба у бляшан­ці, джин спить. Дорослий, викликаючи джина, просто дає йому накази: ось зроби це, а тепер це. Дитина ж з радістю помічає, як джин крізь скло підморгує до неї, обіцяючи добре повеселитися. І от фарбу відкрито – джин опиняється на волі, залишаючи слід спочатку на папері, потім – на стінах, підлозі… Батьки це можуть дуже добре собі уявити.

Як це часто трапляється, своїм ставленням до певних речей діти щось підказують нам. Ну запитаймо себе, що таке фарба. «Однорідна суспензія пігментів у речовині, що має властивість утворювати плівку» – відповів би на це словник. А що ж тоді є колір, так би мовити, «чистий» колір, без урахування того, які саме пігменти і в чому розчинені? Про таке ми ніколи й не думаємо. Інколи, звичайно, із задоволенням базікаємо про те, який колір заспокоює, який – збуджує; або в одежу яких кольорів ми повинні вбиратися в певний день тижня… Істоти, що з ними дитина так весело грається під час малювання, для дорослих є добре видресируваними тваринами, що за командою підводяться на задні лапи, жонглюють м’ячем… Межами їх резервації є краї паперу, і борони боже, щоб звір втік на стіл чи підлогу… Одразу розпочинається полювання, і втікача знищують мокрою ганчіркою.

А якщо відкинути дорослі стереотипи і просто поспостерігати за процесом дитячого малювання? Що відбувається в той момент, коли ми пропонуємо дитині узяти фарби, пензель та папір?

Для полегшення цієї справи розмежуємо два принципово відмінні процеси: малювання лініями і малювання кольором. У першому все починається зі славнозвісних немовлячих «каляк-маляк», які через деякий час стають схожими на величезну голову з крапками і хрестиками всередині. Дитина дорослішає, і в «голови» на її малюнках поступово з’являються кінцівки, тулуб – вже вгадується кумедний чоловічок, що літає десь між небом і землею.

У семирічної дитини він сходить на землю (а на ній вже можна побачити й будиночок – з вікном, димарем, дверима…). Це означає, що дитина вже готова йти до школи. Саме з цих малюнків лініями виросте письмо – ієрогліфи перетворяться на літери – так «каляки-маляки» з області уяви та фантазії переходять у сферу волі. І якщо раніше дитина підсвідомо описувала свій внутрішній світ у листах, що мали вигляд «каляк» або веселих восьминогів-п’ятиоків, то в юності досить пристойно зможе висловити свої почуття за допомогою літер. Звичайно, з такого малювання виростає не тільки вміння писати. Від того, як малювала дитина в дошкільному віці (зокрема, чи не заважали їй своїми діями батьки та вихователі), залежить розвиток багатьох здібностей та вмінь дорослої людини. Найважливішим є те, що малюнок лініями є повідомленням дитини про її внутрішній стан. Це рух ізсередини назовні – дитина розповідає про себе. І не важливо, як саме пишуться ці «листи»: на папері восковим олівцем (в ідеалі), на асфальті крейдою чи взагалі – будь-де, першим-ліпшим засобом, що потрапив до рук…

Існує й інше малювання, і на ньому хотілося б зупинитися детальніше. Тут ми потрапляємо у царство, в якому живуть кольори (ледь не написала – королі). Не форми, не лінії, а кольори, що займаються своїми нелегкими королівськими справами: об’їжджають на конях свої володіння, перемагають драконів, звільнюють принцес та одружуються з ними. Кольори для дитини – це чарівні істоти. І зафарбовуючи аркуш у різні кольори, дитина спілкується з цими істотами, грається з ними. І це пізнання суті кольору спрямоване іззовні всередину, в єство дитини – так дитина пізнає навколишній світ.

Фарба й колір – земне і небесне – у давньогрецькій міфології символізувались постатями Діоніса та Аполлона (земна життєвість та витончене мистецтво). Земна важка фарба належить Діонісові, а чистий колір – з царини Аполлона. Але як небесне стає земним? Чому в земному ми здатні бачити небесне? Ми підійшли до питання, яким людство, напевне, у всі часи цікавилося найбільше. Це питання життя та смерті. Питання переходу з одного стану в інший. І тут ми зустрічаємо закон – помирання земного стає можливістю для народження небесного. Якщо ж божественне приносить себе у жертву, то народжується земне. Так і в малюванні: коли фарба як речовина «помирає», тоді народжується колір, і навпаки: фарба в банці – це мертвий колір, який тільки після своєї смерті може стати відчутним на дотик. До речі, до певного віку діти не сприймають фарбу як речовину, в ній вони ще здатні бачити тільки «чистий» колір. Точно так само, як за іншими речами матеріального світу – розпізнавати духовний світ.

А тепер вам ось така добре знайома ситуація: чотири-п’яти­річному малюкові дають набір з 12-ти сухих акварельних фарб, пензлик завтовшки з кулькову ручку та аркуш білосніжного (офісного!) паперу. І він починає процес: пензлем намагається викопирсати фарбу з коробки. Після енергійних зусиль йому це вдається і видобуту глиноподібну субстанцію він починає розподіляти по аркушу, точно такими ж рухами, які застосовував при видобуванні фарби. Чи не нагадує це роботу якогось механізму? Бурової вишки, землечерпалки… Що може з’явитися під жорсткими рухами? Автомобіль, літак, танк, чи ще яке диво технічного прогресу. Тоді дитина бере ще один аркуш. Потім – ще… Та й навіть якщо на малюнку не машина: жести дитини і непрозора глиноподібна маса, що лишилася на папері свідчать, що зроблено усе можливе для того, щоб кольору не існувало. Він помер, на папері лишилася тільки фарба. Небесне ліквідовано. Лишилося земне. Людина теж зникла: існує тільки креслярський пристрій. Що ж тоді робити?

Як зробити, щоб і божественне, тобто те, що належить до царини Світла, з’явилося під час малювання? Для того, щоб з’явився колір, фарба повинна трішки померти, а щоб з’явилося світ­ло… повинен вмерти ко­лір. Так як же додати світла? Треба зробити колір не таким насиченим, ослабити його – розчинити фарбу водою, але не дуже, так, щоб надлишок божественного не знищив земне, заради опанування якого дитина і народилася (занадто розведена фарба не дозволить відчути повноту життя – це нагадує малокрів’я, ослаблений фізичний розвиток).

Потрапляємо до вальдорфського дитячого садка. На заняттях з малювання – «фарбування» – папір спочатку змочують з обох боків водою, обов’язково – чарівною (чарівною вона стає, якщо її неспішно розмішувати пензликом за годинниковою стрілкою – якщо ж цього не зробити, то гноми обов’язково розливатимуть воду, або бризкатимуть на ваш папір з чужого пензля.) Потім аркуш акуратно приліплюють до дерев’яної дощечки, виганяючи з-під нього пухирці повітря. Дітям роздають широкі пензлі й розповідають казку: про воду, про пензлика, що мандрував собі й зайшов у гості до фарби. Перед її будиночком пензлик вимив та витер ніжки, трохи погостював у фарби й пішов собі далі… Він довго гуляв на папері, дивуючись тому, які чудернацькі сліди тепер залишає…

Хтось роздратовано запитає: «Ну й навіщо все це? Кому потрібні ці нудотні історії, що приховують твої справжні наміри? Чому не можна просто сказати: це роби, це не роби, а якщо зробиш це, то я тобі щось дам?..» Для маленької дитини (на відміну від того, що відчуває дорослий) фарбування – це священний процес (в принципі, як і все інше – їжа, прогулянка, гра…). Коли дитина фарбує, вона здійснює молитву – тільки не словами, а очима, руками. Це – молитва мовою природи. А дорослий – мама, вихователь – священик. І якщо священик вчасно не згадає про якийсь предмет, яким користується, не «освітить» його своєю свідомістю, тоді той так і залишиться – невідомим, не «освітленим» – не «освяченим», а значить, часто непошанованим. (Саме тоді й виникає потреба у «дисциплінарних заходах».)

Ну гаразд, згадали про пензлики, про воду, про аркуш паперу, – нікого не забули, про всіх розповіли чарівні історії і – вперед! Беремо одразу три фарби – синю, жовту, червону, – і розпочинаємо малювати: будиночки, квіточки (це ми, дорослі), або змішуємо все докупи – така собі весела грязючка! – так роблять діти. Частенько це починає нагадувати борсання у брудній калюжі. Звичайно, дитина потім звідти вилізе, але… Що трапилося з кольорами? Королі кудись зникли – тільки тролі та гобліни лишилися. Чому ж так сталося?

Згадаємо кілька розумних слів про те, як людина на початку життя сприймає світ. Зокрема, зупинимося на зоровому сприйнятті. Немовля здатне бачити тільки те, що перебуває на віддалі 20-30 сантиметрів від її очей (найкраще видно маму, коли вона годує молоком). Потім дитина навчається фокусувати погляд на більш віддалених об’єктах. Потім – на тих, що рухаються. В певному віці, відшукавши вас поглядом, немовля ще не може супроводжувати очима ваш рух – його очі продовжують дивитися в те місце, де воно вас побачило; і це велика робота – навчитися вирізняти із суцільного потоку зорових вражень якийсь конкретний предмет. Наприклад, дитині навіть складно розпізнати батька чи маму у групі людей, вона бачить лише натовп.

Тому, якщо ми бажаємо добре познайомити дитину з кольором, не варто поспішати з кількістю фарб. Навіть трьох кольорів для першої зустрічі – забагато. Запрошуйте гостей одного за одним, по черзі, і нехай вас не лякає думка про те, що малювати тільки одним кольором впродовж кількох занять дітям буде нецікаво. Головне те, як дорослий ставиться до процесу малювання. Являючи себе перед дитиною творцем – тут і зараз – вихователь плекає в дитині найважливішу людську здатність – творити. Досвідчений вихователь знає, що не існує двох однакових жовтих, синіх чи червоних фарб, – як не існує двох однакових днів. І кожен колір має свою таємницю…

Для кожного конкретного дня досвідчений вихователь розчиняє у воді особливу фарбу. Як він її вибирає? Вибір і є його творчістю: адже саме вчора йшов дощ і у Марійки був день народження, а сьогодні світить сонце й Олег знайшов дивовижно прекрасний камінець, а завтра… І не обов’язково сонячного дня малювати жовтою фарбою, а дощового – синьою. Треба в кожному випадку відчувати – чи слід іти за ритмом природи, чи за існування виняткових і важливих обставин не зважати на її стан. Як це відчути? Жодні книжки, жодні мудреці не навчать цьому. А навчить життя. Навчить глибоке споглядання – атмосферних явищ, дітей, рослин, тварин… Тільки якщо ми по-іншому почнемо сприймати світ…

І ставить вихователь перед дитиною баночку з розчиненою у воді фарбою, саме тією, що потрібна зараз. І дитина, фарбуючи аркуш, творить. Що саме? Казку. Про короля (колір), який жив собі в палаці, а на іншому боці королівства був ліс, до якого ніхто не наважувався заїхати. І одного дня король вирушив до того лісу… Дитина знайомиться ближче з особою Кольору, створюючи про нього казку. А іншого дня – буде інша фарба, інший колір, інший настрій… Казка відрізнятиметься від попередньої. Жила собі самотня королева, і її володіння оточували скелясті гори… А може, то була принцеса, що чекала на принца у високій башті, щоб той звільнив її від чар. Не тривожте дитину під час малювання – краще потім, коли вона відкладе свій аркуш, розповісти те, що ви побачили на ньому, розповісти казку, яку прожила дитина, словами. А, цілком можливо, що робити цього й не варто. З цією дитиною. Цього дня. Вирішуйте.

Колись настане час, і в казці з’явиться другий герой, другий колір. Це трапиться тоді, коли дитина стане такою дорослою, що скоро піде в школу. Король повернеться додому, де його чекала королева, принц звільнить принцесу з полону дракона… Два кольори з’являться на полі одного аркуша, але кожен – сам по собі. А що вони роблять? Ведуть розмову. Цікаво, як кожен почуває себе поряд з іншим? Чи не будуть вони сваритися? Може, один намагатиметься задавити іншого? Чи загасити? Чи засліпити власним сяйвом? Так розпочинається справжня робота з досягнення гармонії та краси в малюнку.

А потім настане день, коли принц одружиться з принцесою. І у них народиться син. Кольори змішаються, і виникне абсолютно новий герой у нашій історії. Він не схожий ані на батька, ані на матір, але є у ньому щось від обох. А потім… Але це вже інша історія. Про фарбу та колір. Про колір та світло. Про життя та смерть.

Існує ще питання про те, як малювати дорослому в присутності дитини. Як відповідати на її запитання: «Що ти малюєш?». Якщо змінити ставлення до природи явищ, зокрема, до природи кольо­ру, виникає безліч різних запитань. Як відповісти на них? Споглядаючи життя, перебуваючи у невпинній роботі. Те, як проводити заняття з малювання, можна зрозуміти тільки малюючи; а ще – у спілкуванні з дітьми поза малюванням. Діти здатні нас навчити ще багато чого – особливо, якщо ми це розуміємо.

P.S. Усі думки та ідеї цієї статті безпосередньо авторові не належать. Звучали й виникали вони в процесі роботи на заняттях живописом, проведених Олександром Цвеліком на семінарі з дошкільної педагогіки в Києві.

Вперше опубліковано в газеті «Дитина»
№4-5, 2001 р.