Нашу бесіду ми би хотіли зосередити на таких темах, які лежать у перетині сфер відповідальності і батьків, і вихователів. Адже поведінка дитини часто є наслідком тих вражень, з якими вона стикається. І нерідко як батьки, так і вихователі мають можливість «зазирнути» в ті миті, коли їх немає поруч із дитиною і зрозуміти, чим наповнене життя дитини.

І далі, як дорослі, ми або беремо на себе відповідальність та намагаємося в певний спосіб вибудувати оточення дитини, або ж залишаємо це на долі випадковостей. Чим керуватися нам, якщо ми обираємо перший шлях? І що ми можемо зробити, щоби чарівний острів дитинства не загубився посеред розмаїття досягень сучасної цивілізації або надмірної авторитарності дорослого?

Телебачення та гаджети

—  Інколи батьки переживають, що обмеження дитини в перегляді телевізору, в комп’ютерних іграх приводять також до обмеження в спілкуванні – адже тоді вона не може підтримати обговорення мультфільму або гри. Що Ви можете сказати з цього приводу?

— По-перше, потрібно враховувати вік дитини. Від народження до 7 років їй зовсім не потрібні ані гаджети, ані телебачення.

— Це питання стосується дітей від 5 до 7 років.

— Гаразд, від п’яти до семи років. Навіть для цього віку. І це не лише моя особиста думка. Це науково підтверджено неврологами. Вони також стверджують: дітям не корисно дивитися телевізор, грати в комп’ютерні ігри, оскільки саме власна активність дитини фактично не задіється. Особливо це стосується комп’ютерних ігор.

Розумієте, це віртуальний світ, він не є дійсністю. Дітям потрібно просто виходити на вулицю та гратися. Ось такий аргумент, чому дітям не слід користуватися айпадом або комп’ютером для ігор або дивитися телевізор. Це одна сторона питання. З іншого боку, дійсність мабуть така, що більшість дітей дивиться телевізор, і не завжди можна сказати, що це не корисно, бо так говорять неврологи. Але батьки мають виходити гуляти із дітьми або, щонайменше, знаходити достатньо часу, щоби проводити його ними. Можливо, читати перед тим як дитина лягає спати, або після вечері вийти в парк та погратися, важливо, щоби виник справжній контакт із дитиною.

Іграшки для дитини

— Є багато питань, що стосуються іграшок. Наприклад, сім’я іде до вальдорфського садочку, створює відповідне оточення для дитини, але все одно «просочуються» багато іграшок, вплив яких є досить агресивним. Вони можуть бути подаровані близькими людьми — бабусею, хрещеною. Як можна виплекати здоровий простір для дитини, якщо ми з одного боку розуміємо, що це не найкращі іграшки, а з іншого боку маємо справжні стосунки із живими людьми?

— Так, розумію. Якщо йдеться про подарунок від бабусі, дідуся, то мабуть йдеться про щось вибране з любов’ю до дитини. І цілком зрозуміло, що коли дитина отримує такий подарунок, просто неможливо сказати: «Це не дуже хороша іграшка», дитина засмутиться. Так що вдома можуть уживатися поруч і вальдорфські, і звичайні іграшки. Коли мої діти були маленькими, я дбала про те, щоб у них для гри було під рукою багато природних матеріалів, дбала про вальдорфські забавки. В подарунок від родичів діти також отримували багато іграшок, які не завжди були вальдорфськими. Я давала дітям погратися ними деякий час. Особливо приїдалися ці машинки, які, ви напевне знаєте, рухаються, миготять, видають різкі звуки. І я чекала доки не розрядиться батарейка — вони вже не могли рухатися, і тоді я переглядала наш «парк іграшок», відсіюючи те, що вже не могло функціонувати.

Напевно, це неможливо постійно обирати для дітей іграшки одного типу. І ті пластикові іграшки, які ми отримуємо від родичів, ми теж маємо їх прийняти, вони теж частина життя. Як мама або тато маленької дитини я би стежила за тим, щоб не було перевантаження, щоб утримувалася рівновага поміж різними іграшками. І якщо діти мають достатньо можливостей для дослідження основних відчуттів — дотику, рівноваги, руху, життя, якщо у них достатньо можливостей для дослідження самих себе у переживанні цих відчуттів, то навіть гра із пластиковою іграшкою, це придбання своєрідного досвіду. І діти, які граються також іграшками із натуральних матеріалів — дерева, каменю, будь чого, завжди зможуть помітити різницю.

— Так, це дуже цікаво. Але ж подекуди батькам також нелегко для себе зрозуміти, чого варта та чи інша іграшка. Інколи вони говорять: «О, він так любить складати лего» — і пропонують дитині цей конструктор. Або «Їй так подобається лялька-монстр. Можливо, так дитина долає свої страхи?» На що можна орієнтуватися при виборі іграшок?

— Я думаю, що єдиним критерієм у виборі іграшки має бути відчуття краси. Матусям та татусям потрібно розвивати в собі це почуття. І якщо у вас є лялька-монстр або лялька із нелюдським обличчям, варто задатися питанням: «Що я даю своїй дитині? Це що — представник людської істоти? Чи я хочу, щоби це була лялька із якимось «смішним» обличчям, чи з людськими рисами?» В цьому питанні міститься ще один аспект. Дуже важливо, щоб дитина розвивала свою власну фантазію, розумові здібності. І якщо обличчя ляльки не дуже чітко промальовано, тоді дитина в уяві, власними силами має надати обличчю завершеності, можливо, якогось виразу. В цей момент має працювати та напружуватися мозок дитини. Звісно, у такої ляльки є очі, рот, волосся, але вона не «вміє» того, що інша лялька — підморгувати очима, відкривати рот, говорити. Лялька і не повинна це все робити. Дитина має сама наділити такими властивостями свою іграшку.

— А як обходитися із ситуаціями, коли дорослі навколо (часто чужі люди) порушують кордони дитини – наприклад, коментують іграшку-гнома: «Що ж це він без оченят, треба виправити». Або різко втручаються у розмову дитини і того, хто її супроводжує, лякаючи при цьому дитину.

— Так, з дорослими подекуди досить складно. Неможливо передбачити та захистити дитину від усього. Та, знаєте, напевне, це залежить від вас самих, від вашої особистості, від того, наскільки ви сильний мама чи тато, і якщо у вас є віра у вашу дитину, багато чого може змінити. Тоді ви можете керувати ситуацією. Звісно, якщо хтось в автобусі скаже вашій дочці: «Де ж очка у ляльки, без очей вона і не лялька зовсім», — мабуть тут можна і відповісти за дитину. Але я гадаю, що рішення залежить від вашої особистості. І ви маєте постійно шукати, думати, що ж ви дійсно хочете для своєї дитини,що ви вважаєте добрим для неї, захищати її. Адже люди справді можуть легко звернутися із таким питанням і вам потрібно створити дитині невидимий притулок.

— Моє власне ставлення та відчуття безпеки?

— Так, ваше власне ставлення. Дуже міняє ситуацію, якщо ви знаєте, що це (іграшка, наприклад) — саме те, що потрібно моїй дитині. І не лише тому, що дитина відвідує вальдорфський садочок. Якщо ви не підтримуєте ідеї вальдорфської педагогіки, тоді відвідування вальдорфського садочку не має сенсу. Це будуть ідеї насаджені ззовні, в цьому немає внутрішніх відчуттів або уявлень дорослого.

Денний сон

— Так, а що можна сказати про ідею сну. Ось, наприклад, ситуація, дитина не хоче спати вдень. Чи варто докладати зусиль і вкладати її, якщо можна просто на годину раніше лягти спати ввечері?

— По-перше, це залежить від того, скільки років дитині. Маленьким, звісно, для хорошого фізичного розвитку сон просто необхідний. До трьох років денний сон необхідний безумовно. А далі — залежить вже від особливостей дитини. Якщо вона довго спить вночі, годин 12, то цілком можливо, що цього достатньо. Діти можуть бути дуже різними. Але хочу акцентувати увагу, що після обіду дітям потрібен хоча б короткий відпочинок — щоб прийти до себе. Якщо вони цілий день невпинно рухаються, і протягом дня немає перепочинку, тоді вони постійно вбирають і вбирають, збирають враження. Це як наче вдихаєш-вдихаєш-вдихаєш-вдихаєш, і ніяк не можеш видихнути. І якщо впродовж дня є ця пауза для відпочинку, діти можуть уповільнитися і втішитися. Це не менш важливо і для дорослих, яким теж дуже складно «вдихати» цілий день. Потрібно інколи сісти і просто прийти до себе. Так само це важливо і дітям. І для хорошого ритму впродовж дня, просто необхідно спланувати перепочинок. Якщо дитина доросла — вже 5, 6 чи 7 років, все одно – лягти і полежати, може хвилин 20–30. У мене в групі старші дітки, відпочиваючи отак, часто могли і подрімати трішки.

— Розкажіть,будь ласка, про Ваш досвід із вихованням відповідальності. Як виховувати дітей так, щоби вони привчалися прибирати свої речі, кімнату, мити посуд, але робити це без зайвого примусу?

— О, так, це непроста річ. І потребує багато сил та терпіння передусім у батьків, поки вони дочекаються, щоб діти самі прибирали свою кімнату. Це може тривати до, я не знаю, до того віку, як вони покинуть батьківський будинок і почнуть самостійне життя, коли вже самі будуть всім опікуватися. Можливо, у 18–19 років. Але передусім самі батьки — мама або тато — мають любити прибирати власну кімнату та підтримувати порядок. Цей момент дуже важливий – батьки самі люблять це, і не думають щоразу: «О, знову я мушу прибирати!» Або «Знову треба мити посуд, а я зовсім не хочу». Ті речі, які батьки люблять робити, дитина прийме набагато легше, вона навчається на прикладі дорослого. Якщо дорослий займається справою залюбки: прибирає помешкання, пере, для дитини набагато простіше долучитися. Але це зовсім не вирішує тієї проблеми, що у певному віці кожна дитина буде відмовлятися прибирати свою кімнату. Такі вже закономірності розвитку. Це може бути період з 10 до 15–17 років. Але вдаватися до тиску, шукати додаткову мотивацію (наприклад, не дозволяти дивитися фільм, якщо не прибрано) …. Я не думаю, що це правильний шлях. Можна шукати різні можливості. Із моїми дітьми був досвід із отриманням певної суми за допомогу в домашній роботі. Дитина дуже хотіла новий велосипед і мала частину суми. Іншу дали ми за умови, що будуть виконуватися певні домашні обов’язки. В нашому випадку це був позитивний досвід, але треба бути обережним і донести, що домашні обов’язки — це справа всіх членів родини, і що кожний несе свій хоч і маленький внесок. Дуже важливо і тут підтримувати певний баланс, ставити вимоги до дітей. Але щоб бути послідовними, потрібно вимагати небагато, стільки, щоби дитина сама могла впоратися.

Багатокультурний дитячий садок

— І наостанок я прошу Вас поділитися унікальним досвідом роботи в багатокультурному дитячому садку.

— Так, залюбки. Таких садочків, саме вальдорфських в Німеччині три — в Мангеймі, Штуттгарті та Франкфурті (на Майні). Німеччина — багатокультурна країна, в останні роки представників східних культур іще побільшало, тож це — вимога часу.

В групах ми розмовляємо німецькою мовою. Тобто діти — тією мовою, якою їм зручно, а вихователі із дітьми — німецькою, оскільки їм потрібно буде далі йти до школи. І навіть, якщо в групі один із вихователів із Туреччини або Пакистану, він все одно говорить німецькою, хоч і розуміє рідну мову дітей.

— А як із святами?

— Якщо дітей однієї національності не менше чверті, третини, ми можемо вплести в наше коло обіг свят, що належать іншій культурі, зокрема ісламської. Наприклад, ми святкуємо Цукрове свято, що знаменує завершення Рамадану. І тут постає серйозний виклик для вихователя — відійти в підготовці до свята із дітьми від традиційного елементу і спробувати побачити в святі щось, що має значення для кожної людини, загальнолюдське,тоді це стає зрозумілішим для представників іншої культури.

Також від співробітників потрібна толерантність, розуміння ситуації та підтримка колеги, яка дотримується посту в Рамадан, коли їсти і пити можна лише після ранкової та вечірньої молитви, а впродовж дня треба утримуватись.

І звісно, дуже сильно проявляються особливі риси різних культур, і потрібно на них розумітися і брати до уваги. Наприклад, батькам із Африки складно пояснити, що у нас є адаптаційний період — приблизно тиждень — коли діти поступово звикають до садочку. Вони готові залишити дитину одразу й на цілий день — їм притаманна така велика довіра до світу. Непросто їм пояснити вимоги щодо одягу. Італійці мають зазвичай дуже близькі, тісні взаємини в родинах, і діти, відповідно, шукають теж такого роду стосунків у садочку, і цього не варто лякатися. Вихідці ж з країн колишнього СРСР часто мають високі інтелектуальні вимоги до дітей. І їм складно пояснити, чому не варто дитину до 7 років навчати читанню. Китайці неймовірно стримані і тримають дистанцію у спілкуванні, вони також цінують інтелектуальні досягнення та заохочують до цього дітей.

Ми дуже вдячні Марі-Луїзі за готовність поділитися своїм досвідом.