Гортаючи газету «Освіта України», ми натрапили на матеріал педагога і агронома, батька п’ятьох дітей Василя Ліщука «Щоб не спали здібності дитини».

Незважаючи не деяку радикальність позиції автора, що закликає до дуже раннього навчання дітей, ми помітили у таких міркуваннях тенденцію сучасності. Цей погляд насправді поділяють багато з тих, хто відповідає за освіту наших дітей. Відомо, що у прихильників вальдорфської педагогіки інша, якщо не сказати — протилежна, точка зору на цю проблему. Тому ми вважаємо дискусію на сторінках журналу вельми актуальною. Отже, ми знову розмовляємо з Наталею Ярмоленко, лікарем одеської вальдорфської школи «Ступени».

— Наталіє, напевно, для початку треба пояснити читачам, чому саме медик, а не педагог, відповідає на згадану публікацію?

— Я вважаю, що читачі нашої газети вже знають — але не зайве й нагадати — про те, що вальдорфська педагогіка і антропософська медицина тісно взаємозв’язані і ґрунтуються на духовно-наукових знаннях про людину як цілісну тілесно-душевну-духовну істоту.

Існує чимало освітніх концепцій, і батьки (зі своїми дітьми) часто проходять через ті чи інші «системи», врешті-решт приймаючи або заперечуючи їх. Важливо при цьому не керуватися «голою» ідеєю, а дивитися, що дає та чи інша система тілесній і душевній організації дитини, наскільки вона відповідає етапам її розвитку. Виходячи з того, що об’єктивно вихователь (учитель) має справу і з тілесністю дитини, і з її душею, він повинен звертати увагу на обидва фактори. А значить, важливим є не лише педагогічне обґрунтування ідеї, але і її медичний аспект. Тим більше, що антропософська медицина звертається не лише до фізіології, вона передусім звертається до душевно-духовного — не як до якоїсь абстракції, а як до абсолютно реальної сторони людської істоти.

 — Головні тези прихильників раннього навчання — «у нашому стрімкому столітті не можна відставати від життя, всі процеси прискорюються, діти вже не ті, людині слід встигати за науково-технічним прогресом та ін.». Якими будуть Ваші аргументи на противагу цьому міркуванню?

— У розвитку будь-якого живого організму існують свої закономірності. Подивимось хоча б на рослину. Спочатку непомітно для нашого ока з’являється корінь, потім пробивається маленький пагінець, формується стебло, листки, через деякий час виникає квітка, і уже насамкінець — плоди. Якщо уважно простежити за природою — уся вона розвивається за подібними законами. Ми не чекаємо від рослини спочатку плодів. То чому ж з такою легкістю ми готові порушити природний хід розвитку людини?

У звичному житті ми не замислюємося над тим, як із маленького 50-сантиметрового створіння виростає велика і красива людина. Хоч і приховані від очей, та все ж існують сили, що роблять можливим це зростання. Так от, коли дитина народжується, всі ці сили спрямовані на ріст і формування фізичного тіла. Темпи цього росту у ранньому віці не зрівняти з темпами фізіологічних процесів у більш дорослому житті. Так, новонароджена дитина за один місяць виростає настільки, наскільки дитина шкільного віку — за один рік.

Поступово темпи росту маленької людини уповільнюються і пробуджується її душевне життя. Пробуджується, зокрема, й свідомість. Дитина відокремлює себе від оточення, починає розрізняти поняття, потім відділяє себе від цих понять, ще трохи пізніше з’являються зачатки абстрактного мислення. Процес сповільнення росту і процес активізації мислення і свідомості йдуть паралельно, і найпомітніше це проявляється у дитячому та юнацькому віці. Треба бути дуже неуважним або упередженим, щоб цього не помітити і добряче не замислитися над цим. А от у зрілому віці відбувається зворотній процес. Ставши свідомою і отримавши життєвий досвід, людина припиняє рости. Процеси регенерації уповільнюються — рани загоюються важче, кістки зростаються проблематично. Про що все це свідчить? Про те, що процеси росту і мислення протиставляються один одному. І якщо передчасно спрямувати сили на розвиток мислення, він відбуватиметься за рахунок чогось іншого — а саме за рахунок сил, що повинні ще бути задіяними у побудові фізичного тіла. Ми, антропософські лікарі, зустрічаємося з цим буквально на кожному кроці.

Ми ризикуємо бути несприйнятими сучасними теоретиками педагогіки, але продовжуємо наполягати на тому, що до семи років не варто цілеспрямовано навчати дітей читати, писати, рахувати (я вже не кажу про комп’ютер). Мова не йде про те, щоб відмежовувати їх від процесу пізнання, ховати від них книги чи абетку. Але процес пізнання у цьому віці не має нічого спільного з тим навчанням, яким займаються дитячі садки, всеможливі репетитори, школи «Вундеркінд», а часом і самі батьки. Тут від дитини вимагають свідомого ставлення до інформації, дорослої реакції на неї. Це однозначно шкодить.

Але до того, що пропонує автор публікації, навіть слово «шкодить» важко застосувати. Навчати дитину до 2-х—3-х років абстрактних для неї понять — це абсурд. В цей час її свідомість ще «спить». Вона про себе навіть «Я» сказати не може (хто із дорослих пам’ятає себе до трирічного віку?). Так можна дійти і до раннього внутрішньоутробного навчання, я знаю, що такі «методики» існують.

— Нехай за відсутності Вашого опонента я спробую взяти на себе його роль і буду Вам заперечувати. Ну, наприклад. Попри все Вами сказане, факти говорять самі за себе: успіхи такого виховання є. Не можна говорити і про те, що дітям це однозначно не подобається, що вони цьому опираються…

— Маленькі діти дуже відкриті до оточення і з радістю сприймають все, що дають їм дорослі. Тому батькам і вихователям необхідно знати, що є корисним, а що шкідливим для дитини певного віку. Кожному відомо, яке значення для здорового розвитку дітей має вибір правильного харчування. Немовля повинно годуватися маминим молоком. Лише поступово, з дозріванням ферментів і соків травної системи, ми розширюємо раціон дитини, додаючи в нього продукти, які вона вже здатна перетравити. При цьому кожна мама прагне, щоб їжа була свіжою, натуральною, «живою». Про шкоду штучного вигодовування і раннього застосування консервантів знають, напевне, вже всі.

Те саме відбувається і з душевним «харчуванням». Роль маминого молока тут відіграє природнє оточення дитини — те, у якому їй найбільш комфортно і спокійно. Це домашній затишок, тепло материнських рук, ласкавий голос, казки, колискові.

Їжа не за віком буде чимось чужорідним — організм у тій чи іншій формі обов’язково відмовиться приймати її. Це може проявитися у раптовій хворобі або ж у тенденції до порушення обміну речовин у майбутньому.

У душу при ранньому навчанні теж втручається щось чужорідне. Це накопичена, але не осмислена інформація. За моєї пам’яті в одній школі раннього розвитку, мабуть, вирішивши «блиснути» перед батьками, дітям дали… формулювання теореми Піфагора (щоправда, слава Богу, без доведення). Багато батьків, справді, були захоплені, коли п’ятирічні малюки кумедно промовляли: «Квадрат гіпотенузи дорівнює сумі квадратів катетів». Це, зрозуміло, крайній випадок. Але вже в першому класі діти саме таким чином «заучують» масу речей, які для їх свідомості є тим самим, що й теорема Піфагора, — тому що вони їх не відчули, не осмислили, не збагнули їхньої суті.

 — Якими ж є наслідки раннього навчання на душевно-духовному рівні?

— Як і на рівні фізичному, вони можуть бути видимі одразу, а іноді проявляються у далекому майбутньому. Ніхто, як правило, наперед не намагається зазирнути у другу половину життя людини. А якщо і намагається, то не пов’язує імовірних проблем з тим, що відбувалося в дитинстві. Тим не менше, взаємозв’язок між раннім навчанням і всеможливими дорослими проблемами, хворобами, комплексами — існує. В своєму життєвому оточенні ми можемо зустріти дуже багато прикладів подібних біографій.

Щодо більш ранніх симптомів — вони очевидні. До мене якось привели шестирічного, вкрай «завченого» хлопчика з діагнозом: «екзема». Хлопчик відвідував спеціалізовану школу з трьох років. З чотирьох років він вміє читати, писати, займається музикою і вивчає дві мови. В шість років він вступив до першого класу загальноосвітньої школи. До позашкільних занять іноземними мовами додалися спортивні тренування. Батьки дуже люблять хлопчика і вважають, що роблять усе для його розвитку. Дитина худенька, бліда, з тонкою, сухою шкірою, з порушеннями сну. В розмові з ним мене дивувала дорослість його суджень. У таких випадках перед лікарем постає питання: чи можна допомогти такій дитині лише за допомогою ліків? Як пояснити батькам необхідність змінити образ її життя, зменшити навантаження? Тоді я різко запитую: ви прагнете мати розумну чи здорову дитину?

Взагалі, у місті сьогодні існує колосальна проблема: або раннє навчання — або просиджування в чотирьох стінах за комп’ютерними іграми чи біля телевізора. Звідси — величезна кількість дитячих страхів. Мало хто замислюється над тим, що і алергізація організму часто пов’язана з навантаженням на нервову систему. Коли ми мислимо, у нервовій системі відбуваються процеси «вмирання», руйнації — регенерація там практично відсутня (недарма кажуть: «нервові клітини не відновлюються»). Так ми влаштовані природою. Одна справа, коли мислить дорослий, зі своїм сформованим апаратом сприйняття і мислення, і зовсім інша справа — коли дитина.

 — Але ж зустрічаються діти, що справді з раннього віку захоплюються заняттями, вони невтомно повторюють «Хочу до школи». Можливо, це наслідок акселерації і для декого раннє навчання є корисним?

— А бувають ще такі, знаєте, «маленькі дідусі». Вони надто рано подорослішали, надто «мудрі». Це видно навіть по їхній тілесності: у них раніше, ніж у ровесників, формуються пропорції тіла, шкіра не така здорова, в очах немає відкритості, безпосередності, наївного дитячого запитання. Надто рано вони пізнали «прозу життя». Але ця мудрість, досвідченість лежать на такій дитині важким баластом. Щодо задоволення, то найчастіше радісний вигук: «Хочу до школи!» — це підсвідоме копіювання колись почутих дорослих установок про те, що вчитися — це добре, вчитися треба всім. А у наш час батьки домішують сюди і меркантильний інтерес: вчитися потрібно, щоб потім заробляти багато грошей, інакше «двірником станеш» (кому ж захочеться?).

Автор згаданої статті постійно говорить про насолоду, яку маленькі діти отримують від навчання, а також про те, що мета цього — виростити щасливих людей. Мета дійсно благородна. Та особисто я не зустрічала серед таких дітей по-справжньому щасливих — радості життя у них досить мало. Ті, хто приходить до нас у вальдорфську школу зі шкіл з однобоким, посиленим інтелектуальним розвитком (а таких зараз вистачає) — це діти з притупленими відчуттями і реакціями. Вони дуже рано втрачають інтерес до навчання. Якщо у них і є мотиви до навчання, то найчастіше це страх перед батьками або думки про вступ до інституту. У підлітковому віці вони вже розчаровуються у житті, не відчувають його сенсу, не ідентифікують себе як особистість, здатну чогось досягти. Більше того, не побоюся сказати, що саме через відсутність інтересу до інших людей і до навколишнього світу у таких дітей проявляється схильність до залежності від алкоголю, наркотиків і, звичайно, комп’ютерів.

Так, навчати дітей свідомо поводитися з комп’ютерною технікою (але не раніше, ніж з 12—13 років) необхідно (це означає, що людина повинна керувати комп’ютером, а не навпаки). Без комп’ютера їм, звичайно, в майбутньому не обійтися, але підійти до нього вони повинні як до необхідного знаряддя праці, а не до чогось, що здатне замінити людину з її внутрішнім світом.

 — Наталіє, а як щодо іноземних мов? Адже завжди вважалося, що маленькі діти дуже швидко і непомітно можуть оволодіти будь-якою мовою…

— Знову ж таки, якщо йдеться про системне навчання — з читанням і письмом, з граматикою і спеціальним заучуванням лексики — ми так само не рекомендуємо займатися цим, принаймні до 6-ти років. У дітях до семирічного віку особливо сильно діє схильність до наслідування — це те, що допомагає їм без проблем засвоювати іноземну мову. Якщо це відбувається на рівні прослуховування і вивчення віршів, пісеньок, окремих фраз — це можна вважати виправданим.

Чому ми і тут обережні? Річ у тім, що, з точки зору антропософії, мова, якою спілкується дитина, формує її мозок. У прямому розумінні — вона «ліпить» мозкову тканину. Тому для дитини бажано до семи років перебувати в одному мовному середовищі.

— А чи є ще якісь важливі моменти, яких ми не торкнулися у нашій розмові і які, можливо, невідомі широкому колу читачів?

— Я хочу детальніше пояснити, що таке «наслідування» до 7 років. Будь-який вальдорфський педагог дуже добре знає, як працювати з цим. Всі пам’ятають також і відому фразу Р.Штайнера про те, що дитина у цьому віці — це єдиний орган чуттів. Імовірно, комусь видасться, що це усього лише слова, та за ними стоїть глибоке розуміння подібних процесів організму. Як відбувається це у дорослих? Ми дивимося оком, бачимо предмет і вміємо відразу ж відділити отриманий зовнішній образ від свого внутрішнього світу. Дитина ж повністю ототожнює себе з тим, що бачить. Саме на цьому базується «наслідування». Вона «наслідує» усім своїм організмом. У неї душевні і тілесні процеси міцно взаємопов’язані. Тому те, що діється у нашому оці, в інших органах чуттів, у дитині фіксується у всьому тілі.

Якщо заглибитися у сказане, стане зрозуміло, чому слід так обережно ставитися до того, що оточує дітей, до того, що вони бачать, чують і про що дізнаються.

На закінчення хочу сказати щось, що також стосується теми раннього навчання. Це проблема свободи — мабуть, найважливіша в еволюції людини.

Коли ми щось вивчаємо, в нас втілюється щось готове. Дорослі являють собою більш-менш завершені сутності. У дитини ж існує безліч можливих варіантів розвитку. Ми не знаємо її справжнього життєвого призначення. Коли ми завантажуємо її формулюванням істин, тим більше, роблячи це занадто рано — ми зменшуємо її шанси знайти свій власний шлях, знайти можливість природнім чином усвідомити своє призначення в світі.

Ми в жодному разі не сумніваємося в тому, що автор публікації, яка стала поштовхом до нашої сьогоднішньої розмови, палко вболіває за долю дитинства. Хіба ж можна не погодитися з його головною тезою: «Мета раннього навчання в тому, щоб не було нещасливих дітей». Але ж задумаймося: в чому вбачає автор це «щастя» чи «нещастя» дитини? В тому, що без попередньої підготовки дитина може стати безсилою у «боротьбі» (інакше не скажеш) зі шкільною програмою, яка з року в рік стає все більш складною, інтелектуалізованою. Виходить, що нещасливими дітей робить сама школа?

Отож, ця розмова може мати продовження… А як гадаєте Ви?

Вперше опубліковано в  газеті “Дитина Вальдорф” №3, 2000г.