Антропософія, в певному розумінні, ставить наші уявлення «з голови на ноги» і допомагає розібратися у питаннях, що з ними традиційна педагогіка і медицина, на жаль, впоратися не в силах.

Наш співрозмовник – засновник Центру антропософської медицини в Україні, лікар одеської школи «Ступени» Наталя Ярмоленко.

 
– Наталю, як мені відомо, нещодавно на Всеукраїнській конференції з вальдорф­ської педагогіки Ви керували роботою секції «Співпраця лікаря і педагога у вальдорфській школі». Давайте у сьогоднішній розмові узагальнимо усе сказане на цю тему на конференції – для того, щоб у наступних публікаціях говорити про більш конкретні медичні проблеми, які хвилюють батьків.

– Справді, «спільна робота лікаря і педагога» є дуже широкою темою. І ця спільна робота є одним із головних «стовпів», на яких тримається навчально-виховний процес у вальдорфській школі. Підхід антропософської медицини до дитини докорін­но відрізняється від підходу традиційної. Почнемо з того, що у основній своїй масі вік від 7 до 14 років ніби випадає з поля зору лікарів. Якщо до семи років дитина перебувала під пильним наглядом педі­атра, то з приходом до школи справа найчастіше обмежується (навіщо приховувати?) формальними медоглядами, які хоч і називаються «профілактичними», але причин того чи іншого захворювання не усувають. Для боротьби з наслідками наша медицина має багатющий арсенал – погляньте на завалені ліками полиці аптек. Але чи завжди це добре?

Антропософська медицина відзначається цілісним поглядом на природу людини, роз­глядаючи у взаємо­зв’язку її фізичну, душевну і духовну організацію. Як тілесні особливості впливають на її душевне життя і навпаки? Як педагогу побудувати свою роботу, щоб не зашкодити дитині? Це головні питання, які по­вин­ні хвилювати шкіль­ного лікаря. Рудольф Штайнер у свій час дуже лаконічно висловився щодо функції медичного працівника в школі: він повинен «знати всіх дітей в обличчя і бути знайомим зі станом здоров’я кожного». Чи виконується ця, здавалося б, така проста вимога у звичайній середній школі?

 
– Принцип «не за­шкодь» великою мі­рою порушується у наші дні. Чи можемо ми говорити про те, що вже «завчили» чи «залікували» наших дітей?

– Так, звичайно, такою є проблема в цілому. І ці дві речі взаємопов’язані. Діти з порушеннями у розвитку – це феномен і, на жаль, реальність нашого часу. Мова йде про порушення не обов’язково складні, яскраво виражені. Адже ми потрошку починаємо звикати і до гіперактивності, і до ранніх хронічних захворювань. Зітхаємо і говоримо, що винна екологія. Але звучить це як чиста абстракція.

 
– А в дійсності – хто винен?

– Ми самі. Але давайте почнемо з азів. Те, що є аксіомою для людини, яка хоч трішки знайома з антропософією і вальдорфською педагогікою, є зовсім невідомим для «середньостатистичних» батьків. Одна з цих аксі­ом: для мислительного процесу організм використовує ті сили, що йдуть на побудову нашого фізичного тіла. І надто раннє форсування мисленнєвої діяльності дитини порушує процес формування життєво важливих органів. Особливо це стосується перевантаження пам’яті сухими абстракціями (правилами, визначеннями, формулами – всього цього вистачає у програмі нашої молодшої школи). Не найкращим помічником для дитячого організму вважається і раннє, дош­кільне навчання читання і письма.

Люди, далекі від знання антропософських істин, часто критикують вальдорфську педагогіку за те, що вона нібито гальмує розвиток дитини. Ми, медики, заявляємо: не гальмує, а створює всі передумови для своєчасного і гармонійного розвитку тіла, душі і духу. Вальдорф­ська періодизація навчального процесу своєрідна, важка для традиційного розуміння, але саме вона відбиває як особливості фізичного розвитку дітей, так і етапи становлення сві­домості людини. А свідомість ця розвивається поступово – і не можна дитині «вставляти» дорослі мізки. Душевна і інтелектуальна пожива повинні відповідати віку і стану тілесного розвитку. На цьому ґрунтується побудова навчального матеріалу впродовж року, дня і навіть окремого уроку.

 
– Чи означає все вищесказане, що учень вальдорфської школи – це обов’язково здорова у всіх відношеннях дитина, і навпаки?

– У природі, як і в житті, не існує таких прямолінійних взаємо­зв’язків. Вплив різних факторів на стан дитини складний, багатоманітний і не завжди лежить на поверхні. І завдання антропософської медицини якраз і полягає в тому, щоб «витягнути» ці першо­причини захворювань на поверхню.
Не варто забувати й про те, що існують спадкові і кармічні причини різноманітних захворювань і відхилень. До того ж, наслідки «перекосів» у навчанні і вихованні проявляються не відразу. Тут також є свої закономірності, про які говорить духовна наука. Наприклад, все, що неправильно було закладено в дитину у віці від 7 до 14 років, виявить себе у дорослий період – від 50 до 60 років. Відповідно, етап від 14 до 21 років відіб’ється на етапі від 35 до 40 років.

Але бувають і більш «ранні» взаємозв’язки. Погодьтеся, ніхто зазвичай не пов’язує, напри­клад, холецистит у підлітковому віці з ви­вченням рівнянь у першому класі. Ми не звикли шукати причини фізичних захворювань у духовній сфері. Та що й казати, інколи буває достатньо викинути з хати комп’ютер для того, щоб цілком нормалізувати даний етап розвитку дитини і її здатність до сприйняття навчального матеріалу. Але це тема окремої розмови. В будь-якому разі, більшість проблем наших дітей пов’язана з помилками у вихованні і лікуванні.

 
– До речі, про лікування. Поясніть, будь ласка, на чому ґрунтується негативне ставлення антропософської медицини до антибіотиків та інших сильнодіючих медикаментозних засобів?

– Категоричного, однозначного заперечення немає. Все є абсолютно індивідуальним, все залежить від конкретного випадку. Але в цілому наша позиція – максимально можлива відмова від антибіотиків. Величезна кількість травм нервової системи, алергізація організму, практично завжди – ускладнення функції печінки – з цими наслідками вживання антибіотиків ми зустрічаємося постійно. Але, напевне, найголовніший, хоч і не завжди очевидний «результат» – це втрата дитиною імунітету. Ми власноруч створюємо зачароване коло: чим більше лікуємося – тим більше хворіємо.

Є ще один дуже суперечливий для традиційної медицини момент, про який говорить антропософська наука: ми перестали давати дітям можливість хворіти так званими дитячими хворобами, під час яких організм, ви­словлюючись матеріалістично, вчиться виробляти захисні властивості, а з точки зору духовної науки – формує певні якості, необхідні дитині для її по­дальшо­го життя. Організм, позбавлений можливості самостійно перемогти ди­тячу хворобу, реагує по-іншому: функції дитячих хвороб «забирають» на себе вірусні інфекції.

 
– Наталю, ми окреслили цілий ряд проблем, і намагатимемось у майбутньому більш детально поговорити на ці теми. А зараз розкажіть, будь ласка, в чому ж таки полягає конкретна співпраця лікаря і педагога.

– Перш за все, перед приходом до школи дитина проходить співбесіду з лікарем. Для неї оформлюється медико-педагогічна карта, в якій відбиваються всі особливості її розвитку, починаючи від народження. Враховуючи ці особливості, лікар має можливість краще зрозуміти істоту дитини: який дух стоїть за її тілесністю? Лікаря хвилює будь-яка «дрібниця»: як дитина прийшла в цей світ, якими були її харчування і розвиток на першому році життя, коли з’явилися перші зуби і коли відбулася їх заміна (це особливо важливо) тощо. Існують чисто діагностичні речі: лікар звертає увагу на активність дитини, координацію її рухів, на зміст її малюнків. Це допомагає відповісти на перше питання: що є типовим для даної дитини, який темперамент вона має? І для вчителя, і для лікаря важливо весь час уважно спостерігати за дитиною, аж до знайомства з умовами її життя вдома.
Висновок про тип темпераменту є основою для роботи педагога. Він разом із лікарем шукає витоки проблем дитини: що примушує її поводити себе таким чи іншим чином? Ці витоки можуть лежати, зокрема, і у внутрішньородинних стосунках. А буває, що темперамент учителя не найкращим чином впливає на цю конкретну дитину. Наприклад, у когось із дітей яскравовиражений холеричний темперамент учителя може негативно позначитися на процесах травлення і обміну речовин. Але, повторюю, тут не буває загальних рецептів – кожен випадок розглядається окремо.

На педагогічних радах шкільної колегії відбувається обговорення проблемних дітей разом із лікарем. Учитель говорить про те, як він сприймає дитину на своїх заняттях, змальовує повну картину власних спостережень, ви­слуховує рекомендації лікаря. Вирішується, який метод краще за­стосувати в даному випадку – музичну терапію чи лікувальну евритмію, а може, варто порекомендувати батькам плавання чи кінний спорт. У цих питаннях, звичайно, нашим вальдорфським школам далеко до ідеалу – матеріальні можливості не ті. В німецьких школах по­дібна увага приділяється всім без винятку дітям, не лише проблемним. Але, в будь-якому разі, уже сам факт обговорення дитини в колегії допомагає покращити її стан і поведінку. І чим більш повно і більш детально це робиться, тим ефективнішим є результат.

Хочу ще раз підкреслити: учитель реально формує фізичне тіло дитини. Спосіб його викладання або забирає сили у дитини, або додає їх. І якщо існує проблема вчителя – лікар теж повинен її розпізнати. Він дивиться, якими виходять діти з уроку – стом­леними чи занадто збудженими, веселими чи задумливими (для цього обов’язково існує якась конкретна причина). Він дивиться, чи правильно організований ритм у навчальному процесі, адже хороший ритм – це головна запорука здоров’я дітей, особливо молодших. Він дивиться, чи достатньо працює вчитель із мовленням дітей? Який вплив на них має, наприклад, колір стін? І таких питань безліч.

Головне – вчитель повинен стати другом дитини, повинен запропонувати їй допомогу в розвитку, незалежно від своїх симпатій чи антипатій. І нехай здається комусь фантастичним таке твердження: наше внутрішнє життя впливає на імунітет. Любов, якщо вона є в учителя, також позитивно впливає на імунітет дітей. Навіть коли говорити лише про фізичне здоров’я: якщо вчитель по-справжньому любить дітей, вони будуть здоровими. І це не лише красиві слова.

Вперше опубліковано в газеті «Дитина»,
№9, 1999 р.