Для когось школа вже скінчилася, а для когось – лише засвічує свій вогник по­переду. З особливим нетерпін­ням очікують школи, звичай­но, не лише випускники дитя­чого садка та їхні батьки, але і майбутні вчителі, що виріши­ли взяти наступного року пер­ший клас. І це спільне очі­кування школи часто стає пре­цедентом першої «солідної» зустрічі дитини з учителем – так званої співбесіди, після якої вже точно можна назива­ти себе майбутнім першоклас­ником. Про те, як проводяться ці «перші побачення», нам розпо­віла Юлія Ареф’єва, в минулому «першокласна» вчитель­ка, а в далекому минуло­му – вихователька першої у Києві вальдорфської групи дитячого садка.

– Юліє, розкажіть, будь ласка, про те, у якій формі відбувається співбесіда і що вона має на меті визначити?

– Звичайно, основна мета співбесіди дуже конкретна – виз­начити міру готовності дитини до школи. А також познайомитися з малюком якомога ближче.

Дитині дається завдання, а в цей час ведеться розмова з батьками. У цей спосіб учитель може відсторонено спо­стерігати за природною поведін­кою дитини: за її поставою, за тим, наскільки вона старанна, як тримає в руках олівці, які кольори вибирає. Як правило, ті дітки, що вже готові до школи, сидять рівненько, на деякій відстані від парти і дуже радо все роб­лять.

Перше завдання полягає в тому, щоб дитина намалювала будинок, дерево і людину. Цей малюнок є дуже наочним тестом. Він показує ступінь роз­витку дитини. Виявляється, що навіть різниця у півроку може дуже тонко проявитися в малюн­ках дітей. (До речі, я знаю вихо­вательку зі швейцарського дитя­чого садка, яка в своїй групі що­місяця організовує малювання такої історії. Це дозволяє їй дуже послідовно спостерігати за роз­витком кожної дитини і визнача­ти міру її готовності до школи.) Так, на малюнку трирічної дити­ни ми бачимо лише каракулі, інколи з перехрещеними лініями. В чотири роки виникають «головоніжки», трохи пізніше – з’яв­ляється тулуб (це означає, що дитина починає усвідомлювати свою ритмічну систему). Але все це ще «літає в повітрі» далеко від землі, іноді навіть «сторч голо­вою». У п’ять з половиною років малюнки набувають чіткої верти­кальної спрямованості й посту­пово «сходять» на землю.

Дитина, що готова йти до школи, вже добре усвідомлює всі найменші частинки свого тіла і тому людину (яка вже «впевнено стоїть на землі») вона зображає з пальчиками, ступнями, волос­сям, в одязі, детально вимальовує обличчя. Цікаво, що діти, які переживають зміну зубів (а це, звичайно, одна з найістотніших ознак готовності до школи), на малюнках зображають зубчастої форми гори, паркан, корону в принцеси або ритмічно повторю­вані травинки.

Те, як намальовано будино­чок (для мене будинок – це те, що вибудовується і росте), свідчить про те, як дитина почу­вається у своєму фізичному тілі. Чи має будинок дах, вікна, двері? Чи горить у вікнах світло (існує думка, що це є ознакою внутріш­ньої тривожності, яка вимагає, щоб світло було увімкнутим). Що означає, якщо з димаря іде дим? Напевне те, що в будинку теп­ло, що його обігріває якась піч.

Дерево на малюнку – це про­явлені життєві сили дитини. На­скільки міцний його стовбур? Чи воно високе? Чи пишна в нього крона? Чи є на дереві плоди? Все це ми можемо ототожнювати із силами здоров’я, радістю життя.

Інколи в малюнках з’являєть­ся не просто земля, а багато землі, на якій може бути багато стежок, навіть є натяк на перс­пективу. Тоді постає питання: чи не варто цій дитині піти вже до другого класу?

Існує ще один тест – малю­вання вісімки. Найскладніший для маленької дитини момент – це перехрещення ліній. Учитель малює при дитині велику вісімку і просить її повторити цю фор­му. Якщо вона вже може зроби­ти це перехрещення, а не шукає способу його уникнути, – це ще один плюс на користь її готов­ності до школи (з цим, до речі, пов’язане і традиційне зображен­ня перехрещення у вікнах в намальо­ваному будиночку).

Одне з наступних завдань: ухопити себе за ліве вухо пра­вою рукою через верх голови. Так перевіряються пропорції ди­тини і готовність її фізичного тіла (як правило, в 6–7 років по­чина­ють видовжуватися кінцівки, зни­кає дитяча округлість ліній об­личчя).

Ще одна перевірка того, як працює уява (не образна уява, не наслідування, а абстрактна уява) дитини: учитель малює посере­дині аркуша пряму лінію і віднос­но неї проводить певну форму. Дитині дається завдання нама­лювати дзеркальне відображен­ня цієї форми. Важливо, щоб ди­тина могла бачити, наскільки точ­но вона повторила форму. Рівень абстрагування можна визначити також, попросивши її пройтися по колу, квадрату, трикутнику. Або пройти десять кроків прямо, потім повернути праворуч, прой­тися вісім кроків спиною вперед. Готова до школи дитина вже здатна запам’я­тати кілька про­хань одразу.

Щоб зрозу­міти, наскільки дитина вже може узагаль­нювати, я граю з нею у гру «Я знаю п’ять імен…»

Окрім того, важливо побачи­ти, наскільки ди­тина є вправ­ною. Тому я про­шу її пострибати через скакалку, зав’язати шнурівки, кілька разів кинути й упіймати маленький м’я­чик.

І, безумовно, однією з най­головніших ознак для мене є ба­жання дитини йти до школи. Вона усім своїм єством прагне в шко­лу! Навіть не знаючи, чим там займаються, – все одно дуже-дуже хоче! І всі завдання вико­нує дуже радо і старанно.

– У яких вікових межах ди­тина може йти в перший клас?

– Я не знаю жодної дитини, яка б у 7,5 років не була гото­вою до школи. Мій віковий орієн­тир – якщо дитині виповнилося шість років до лютого. Іноді на зустріч приходять діти трошки молодші, і я відчуваю, що школа – це для них було б іще погано, вони потребують ще часу для гри як своєрідної форми навчання, яка відповідає їх віку. Наведу один образ. Щоб виготовити лля­не полотно, треба спочатку по­садити зернятко, його вирости­ти, зібрати урожай, висушити, видобути з нього волокна тощо. І кожен етап потребує своїх особ­ливих інструментів і матеріалів для догляду. Зернятку потрібні вода, земля, сонце, для полотна – пральний порошок і пральна машина. Якщо ми не будемо бра­ти до уваги цю відповідність, тоб­то вирішимо застосувати до зер­нятка пральний порошок, то мо­жемо його знищити. Так і з дітьми, якщо вони йдуть до шко­ли зарано, хоча проявляється все це не так явно.

– Які проблеми ви можете спостерігати під час цих зу­стрічей?

– Наприклад, якщо дитину в ранньому дитинстві навантажувати інтелектуальним навчанням, то у 6-7 років в її розвитку мо­жуть спостерігатися певні не­відповідності, перекручення. Один з прикладів: у 7,5-річного хлопчика вже давно по­чали випадати зуби, але малюнок досі не «приземлився». Або ще: я знаю дитину, у якої зуби почали мінятися дуже рано – з чотирьох (!) років. Як я дізнала­ся пізніше – з нею ще до року вивчали букви. Коли молочні зуби почали випадати – буквально розкришуватися – мама дуже здивувалася: до цього часу ди­тина так добре розвивалася, а тут таке! Відомо, що сьогодні, в першому класі, цій дитині дуже складно вчитися.

За моїми спостереженнями, діти, у яких зуби випадають за­надто пізно, дуже сильно прив’я­зані до батьків. Малюнки у таких дітей є ще занадто «повітряни­ми». Це не обов’язково означає, що дитина має серйозні пору­шення (хоча завжди слід усві­домлювати, що відставан­ня або випередження у розвитку – погані ознаки). Це означає лише те, що дорослі повинні поставити собі запитання: «Чому це так? Що я можу зробити у вихованні ди­тини, щоб допомогти їй?».

Але, звичайно, до вчителя може прийти й інша дитина. Інко­ли достатньо лише подивитися на малюнок, щоб зрозуміти – вона потребує допомоги антропософського лікаря. Брати чи не брати її в перший клас? Звичай­но, що це завжди свідомий вибір учителя. Інколи присутність такої дитини в класі дуже допомагає дітям навчитися бути терплячи­ми, уважними, добрими. Звичайно, тут існує ще один момент: завжди треба ставити­ся з повагою до того, що вже ста­лося, адже в духовному розумінні так може проявлятися не лише дія зовнішніх умов (родинного виховання, хвороб), але й інди­­в­і­ду­альний вибір дитиною ситуації, в якій вона опинилася.

– Чи можна помітити різни­цю між тими дітьми, що ходили до вальдорфського дитсад­ка, і тими, що там не були?

– Звичайно. Інколи різниця просто разюча. У «вальдорфських» дітей малюнки зазвичай гармонійніші, розмаїтіші, в них використано більше ко­льорів.

Дуже часто діти, що не ходи­ли в наш садок, малюють чор­ним кольором, дуже схематично. Особливо ті, хто багато грається з комп’ютером або конструкто­ром. Якщо ми бачимо на малюн­ку квадратні голови, тулуби, ноги і руки – одразу можна сказати, що його автор забагато ди­вить­­ся телевізор. В таких малюнках часто проявляються мотиви су­час­ності – машини, техніка, ви­сотні будин­ки, відсутні квіти, ко­махи. На одно­му з малюнків дуже детально змальований сучасний одяг на хлопчику, але будинок дуже схематичний і «відір­ваний» від землі, деревце дуже тонень­ке. Є діти, які взагалі не можуть намалювати людину. В нашому сад­ку ці сильні негативні вражен­ня ото­чення ніби згладжуються, дитині про­понується альтернати­ва. Тому на­ші діти все-таки ма­люють традиційні каз­кові буди­ночки з дахом і димарем.

Цікаво, що майже ніхто з дітей, що відвідували традицій­ний дитячий садок, на моє про­хання не зміг заспівати жодної пісні. Незважаючи на велику кількість спеціальних музичних занять і святкових ранків у цих садках. Лише один хлопчик за­співав пісеньку, яку вивчив з мамою у три роки. У ви­пускників вальдорфського дитячого садка зі співом – жодних проблем.

– Чи можливо об’єк­тивно проаналізувати побачене, адже у будь-яких тестах і перевірках існує певна доля випад­ковості?

– Взагалі, учителю дуже важливо не робити прямих умовивідних вис­новків: дитина розвивала­ся так і так – значить, щось у ній проявляється (проявиться) так і так. Зав­жди важливо залишати місце, простір для руху, щоб наші уяв­лення не стали перешкодою для майбутнього розвитку дитини. Тому в наших «тестах» немає нічого такого, що «на вході» зак­ладається як умова, а «на виході» отримується як результат. До всього, що ми спостерігаємо під час першого знайомства, ми не по­винні підходити занадто жорст­ко, але завжди залишати в па­м’яті живе враження, образ цієї дитини – чи гармонійний у неї малюнок, чи сильне її деревце, чи великий будинок, скільки в ма­люнку неба, скільки землі, чи є хмаринки. І тоді це живе рухливе враження залишається в нашій душі інакше, ніж логічно виваже­ний висновок. Ти просто носиш це враження з собою, живеш з ним, спиш з ним – і раптом до тебе приходить відповідь. І тоді ти розумієш, що джерело цієї відповіді теж в якомусь іншому місці, а не просто в нашій голові. Це як відкриття, як натхнення.

Вперше опубліковано в газеті «Дитина»,
№4, 2000 р.