Колись, у перших випусках оновленої «Дитини», ми писали про історії перших вчителів вальдорфської школи, про їхній досвід. Це важливо – знати, з чого усе починалося. Але не менш важливою є наступність, не менш важливим є знати сучасну історію вальдорфської педагогіки, яку, власне, і складають історії, досвід людей, що цим займаються. Хтось із них уже давно у вальдорфській педагогіці, хтось навіть стояв біля її витоків на наших теренах, а хтось прийшов порівняно недавно. Але ж має значення не стільки час перебування людини у школі, як те, що саме несе учитель чи вихователь, його ентузіазм та спроможність втілювати у життя ідеї, уміння відчувати дітей та вести їх, виходячи із духу часу… Отож, ми розпочинаємо рубрику бесід із вальдорфськими учителями та вихователями, нашими сучасниками.

Історія людини, її шлях, досвід – це завжди цікаво. Цікаво, коли людині дійсно є чим поділитись. Важливим є те, що людина робить у цей момент. Проте неможливо оминути увагою її шлях до того, чим вона займається зараз, шлях її становлення. Про пошуки, цікаві співпадіння, несподівані пропозиції, про шлях у вальдорфській педагогіці – про усе це ми говорили із учителем 7-го класу київської вальдорфської школи «Софія» Іриною Валеріївною Савицькою.
 

Розкажіть, будь ласка, як ви дізналися про вальдорфську педагогіку, що вас привело сюди, як ви почали тут працювати?
 

Я вчилася в Київському педагогічному університеті ім. Драгоманова. На п’ятому курсі нас знайомили з різними альтернативними методиками. Я дізналася про методику Монтессорі, а також що є садочок, який тільки починав свою роботу (на метро «Лівобережна», на Русанівці). Мені це було цікаво, тому що я прагнула, щоб моя дитина пішла у якийсь незвичайний садочок. Про вальдорфську педагогіку розповідали, що вона є в Європі, але в Україні нічого про неї не чули. Ми, як студенти: поцікавились, і все – немає то й немає.

А коли моя дитина – я народила на четвертому курсі інституту – підросла, я пішла працювати в школу для дітей із порушеннями психічного і фізичного розвитку «Надія» – це школа гувернерського типу. Вчителі їздили додому до діток: у мене було двоє дітей з ДЦП та аутичними проявами. Ми їх навчали читати, писати, тобто це була початкова школа. Хоча багатьом дітям ставили клеймо – «людина, яку неможливо навчити». А ця школа доводила: ні, діти можуть навчатись, їх можна навчити читати, писати, обслуговувати себе, їх можна якось ввести в соціум; дитина зараз маленька, але потихеньку навчити її хоча б якимось простим навичкам можна. І це було цікаво – допомагати дитині з особливими потребами. Коли дочка підросла, ми прийшли в садочок Монтессорі на Русанівці. Але на той час місць не було.

Ми почали шукати інші садочки. І якось, подорожуючи на «Лівобережну» пішки, я зустріла свою знайому, Валю Антощенко, і від неї дізналася, що відкривається перша вальдорфська група; поки що вона знаходиться вдома у людини, яка живе за містом. Це була Юля Ареф’єва, яка групу влаштувала в своєму приватному будинку. Батьки по черзі возили дітей машинами (мені тоді здавалося, що це далеко). Моя дитина не могла б витримати такої далекої дороги. Через рік Валя сказала, що «ось тут, на Тампере, ми плануємо влаштувати групу в приміщенні державного садочка», і я з радістю відповіла: «Так, я хочу свою дитину віддати сюди!»

Коли перша група почала працювати, я привела донечку у другу групу, до Наталки Орлової (вони тоді набирали її разом з Валею). Прийшла туди як мама.

І раптом я дізнаюся, що приїжджає вихователь – мексиканка Анна-Марія Гернандес – і що вона буде проводити семінар для вихователів вальдорфського садочка. Для мене як мами це стало просто подарунком. Мене цікавили
нові методики виховання і навчання, які б я могла використовувати в своїй роботі. Тим більше, тут буде моя дитина, я можу підтримувати цю методику і вдома. Я прийшла на семінар, який змінив усе моє життя.

Коли восени відкрилася друга група, моя дитина була в захваті від садочку. Через деякий час мене запрошують туди вихователем. Я була здивована: як? Для мене вальдорфський вихователь – це щось неймовірне, далеке… Якою має бути ця людина, які якості мати?.. Я погодилася, але мені було страшно: чи я зможу? Мені сказали: «Ми ж будемо працювати разом з Анною-Марією, вона буде нас навчати». Вона працювала в групі з нами разом. Я була на другій зміні, другим вихователем разом з Оленою Семеновою. Так я потрапила у вальдорфську педагогіку. Паралельно я закінчила учительський семінар, який проходив на території вальдорфського садочка. Але щоб працювати вчителем… – навіть думки такої не мала. Ці люди були для мене напівбоги.

Зранку я продовжувала працювати в «Надії». Я використовувала в роботі нові методи з вальдорфської педагогіки (пальчикові ігри, хороводи – все, чим ми займаємося з дітьми в садочку). В кінці року в школі «Надія» вчителі звітували про те, чого навчилася дитина, з якою кожен працював. Я написала про нові методи, які випробовувала. Але, на жаль, мене не зрозуміли. Я доводила: ні, дивіться, ця дитина розвивається в своєму темпі, методи вальдорфської педагогіки допомагають в навчанні. Довелося звільнитися.

Але коли є питання, приходить і відповідь…

Восени цього ж року моя подруга, Таня Сукач-Кочеткова, запропонувала поїхати у Санкт-Петербург, щоб поступити на лікувально-педагогічний семінар. Ми поїхали, закінчили тільки два семестри, народили по другій дитині, а закінчила навчання я вже у Києві на такому ж семінарі. Мені хотілося працювати саме з дітьми з особливими потребами. Коли приїздили різні спеціалісти, які були лікувальними педагогами, вони розповідали, як це працює в Європі: в Німеччині, Швейцарії. Для мене це було підтвердженням, що можна не тільки навчити читати і писати, а й розвивати дитину.

Ось так я й прийшла. З одного боку, можна сказати, що мене дитина привела; з іншого, що моя професія – мені хотілося дізнаватися щось нове; та й доля теж.

 
А цікаво, ви ж казали, що хотіли працювати з лікувальними дітками, а взяли клас у вальдорфській школі. Як так вийшло? Ви передумали?
 

Я не думала в принципі йти працювати в школу. Закінчувала вчительський семінар для того, щоб коли моя дитина підросте, я хоча б розуміла, як її супроводжувати в школі: щоб не бути простою мамою, а якось допомагати їй. Коли я була на останньому курсі лікувально-педагогічного семінару, колегія школи «Софія» запропонувала мені взяти клас. Для мене це було несподівано. Я ж хотіла бути в іншій школі, у лікувально-педагогічній. Але я побачила, що на лікувально-педагогічному семінарі зі мною навчається дуже багато сильних людей. Лікувально-педагогічна школа тільки-но почала працювати, і там ще було не так багато дітей. А тут, у «Софії», немає вчителя. Це з одного боку. А з іншого – один мій дуже гарний знайомий, куратор нашої школи, в минулому вальдорфський вчитель Едуард Хассельберг сказав: «Ти спочатку попрацюй зі здоровими дітьми, щоб розуміти здоровий розвиток, і тоді буде легше працювати з дітьми з особливими потребами». Це був вирішальний момент, я довго думала над цим. Як це може бути – вчитель впродовж 8 років? Я нічого не знаю, нічого не розумію! Перші 4 роки допомагав досвід роботи в садочку та школі. Я розуміла, що можуть діти в садочку, брала їх і вела далі (у мене більшість дітей у першому класі були з вальдорфського садочка і десь 1/5 дітей – з інших садків). Також мене супроводжували вчителі зі Швейцаріі, які приїздили в школу. Вони приходили на уроки, радили щось, ділилися своїм досвідом.

А що ж далі? Середня школа? Колеги обіцяли: «Не переживай, ми тобі допоможемо». І допомагали.

 
Наскільки я знаю, перед тим як взяти перший клас, ви серйозно до цього готувалися. Розкажіть, будь ласка, як це було. Ви відвідували заняття, радилися з учителями, які уже працювали?
 

Так, я ходила на уроки до вчителів. Що ще мене підштовхнуло – за рік до того, як я взяла клас, мене як лікувального педагога запросили працювати з хлопчиком-аутистом. Він навчався в нашій школі, і мене попросили його супроводжувати. Рік я працювала з цим хлопчиком, відвідуючи головні уроки в класі у Ольги Петрівни Ніколаєвої. І за рік, поки я з ним працювала, я дійсно набула досвіду в тому, що це таке – бути класним вчителем. Далі я побачила, що, може, і сама теж так зможу. Були й такі запитання до себе. І коли мені запропонували взяти перший клас, цей досвід, коли я цілий рік була в процесі, – став для мене такою невеликою практикою.

Перед першим класом, в травні, ми з Наталкою Орловою поїхали на міжнародну дошкільну конференцію в Ганновер (Німеччина). Вона проходила в школі, і ми мали змогу походити по ній, заглядали в класи, було цікаво, як влаштована школа. Хоча на семінарі йшлося про дошкільний розвиток, виховання, але все одно були цікаві спостереження, записи, замальовки. Також все літо я готувалася: читала літературу, підбирала матеріали до епох, радилася з учителями, які вже прожили перший клас.

Ми набирали тільки один клас (тоді небагато було дітей), я займалася з ними і вже розуміла (і вони вже знали), що я буду їхнім вчителем. Ми один до одного звикли, і в перший день, першого вересня, так, я дуже хвилювалася, але це було якесь зовнішнє хвилювання. Внутрішньо я розуміла, що робити, як робити, я знала, 
що можуть діти.

 
А коли ви готуєтесь до проведення епох, предметів, то ви це робите завчасно? І коли, наприклад, предмет вам не дуже знайомий, то ви займаєтесь з учителями чи самі читаєте усе необхідне?
 

Так, обов’язково завчасно. Перед першим класом, зрозуміло, зі мною багато займалися різні вчителі, розказували та показували свої зошити – активно допомагали. Я вже говорила, що запрошувала вчителів з Європи, які відвідували школу. Наприклад, Варвару Чахотіну. Хоча вона потрапила до мене на уроки тільки в четвертому класі, ми познайомилися в кінці першого класу, в кінці травня, і мене вразив її відгук, коли вона сказала: «Це вчитель першого класу? Чи це ви дуже погано провели рік, чи ви дуже сильна людина». І я подумала: мабуть, я дуже погано провела рік. Бо я була в піднесеному настрої, не була страшенно втомлена, як інші вчителі в кінці року. І потім, коли ми з нею зустрічалися, вона завжди давала мені чіткі поради перед початком наступного класу. Одного разу ми зустрілися на сходах в «Софії», і вона каже мені: «О, у вас буде третій клас?» – і впродовж 10 хвилин розповіла мені, на що потрібно буде звернути увагу. І тепер я її слова передаю усім вчителям перед 3-м класом: на що потрібно звернути увагу, що головне, як вчитель повинен себе поводити з третьокласниками.

Коли переді мною якась епоха, я зустрічаюсь з учителями попереднього класу, наприклад, того, який зараз восьмий. Зустрічаюсь перед літом, раджусь із ними, як правильно розподілити епохи протягом року, яку літературу необхідно прочитати. Якщо це такі епохи, як хімія, то, звичайно, до неї перед сьомим класом я готувалась іще влітку, читала, – хоча хімію мала проводити аж у жовтні. І потім готуюся вже перед епохою. Якщо в жовтні у мене епоха, то у вересні крім того, що веду поточну епоху, обов’язково співпрацюю з профільним предметником, який є у школі.

Я читаю влітку, а потім повертаюся до цього матеріалу перед епохою, розуміючи, що мені треба згадати з тої літератури: наприклад, красивий образ моря, корабля, як Колумб припливає до землі, як він бачить індіанців і що він відчуває… Влітку, коли я готуюсь, я записую собі такі моменти в зошит, який веду з кожного предмету. Багато всього читаю-читаю-читаю і потім розумію: якісь науки я знаю краще – я їх відкладаю на пізніше, а над якимись науками мені ще треба влітку попрацювати обов’язково. Чим далі, тим більше матеріалу треба підготувати. Але розумнішим теж стаєш. Якісь моменти я навіть відчуваю, коли зараз переповідаю вчителю 6-го, 5-го класів: це вже я пережила, це я знаю, це я можу. Звісно, ділюсь своєю інформацією, своїми ідеями, як би я тепер провела ту чи іншу епоху, що б змінила. Вчитель відчуває впевненість, мабуть, тоді, коли епоха закінчується. В кінці епохи ти розумієш (коли питаєш учнів чи коли проходять диспути, творчі роботи), що діти пережили, що засвоїли, які образи залишилися.

 
Ви завжди вибудовуєте уроки саме під ваш клас, як це вашому класу буде потрібно?
 

Так, обов’язково. Готуючи епоху, спілкуюсь з учителем того чи іншого профілю, і він пропонує розподілити матеріал, дивлячись на стан класу. Буває, що ти спланував урок, опрацював багато матеріалу – і раптом на уроці виникає якесь питання. Відкладаєш усе, що готував, даєш те, що ти читав і хотів, можливо, дати пізніше – бо зараз це для дітей важливо. І потім, коли урок пройшов, розумієш – урок був чудовим.

Є моменти, які Штайнер називав основними в тій чи іншій епосі, в тому чи іншому класі, віці. Це саме харчування для їх душевного стану, цей матеріал треба дати саме зараз, в цьому класі. Тому дивишся, що зараз класу потрібно. Навіть в якій послідовності проводити епохи. Є методичні рекомендації щодо епох, але буває таке, що за два тижні до епохи я розумію, що зараз вона не піде, діти не в тому стані, вони не зможуть це пережити.

Наприклад, у вересні поставити хімію. Але діти в збудженому стані, ще після літа, хочуть поспілкуватись, осінь така яскрава, тепла. Матеріал 7 класу в хімії – горіння. Це горіння в жару, з таким душевним станом, коли всі хочуть поговорити, але коли треба уважно спостерігати, замальовувати, записувати. Тому навпаки, ми пливемо морем, ми відкриваємо разом із Колумбом нові землі, знайомимося з історією Великих географічних відкриттів. Тобто так, ще літо, море, країни, прянощі, але епоха неймовірно цікава.

Так само, як взимку краще даються більш точні науки: математика, геометрія, фізика, – предмети, в яких треба бути дуже уважним та гарно мислити. Саме так і вибудовуються всі епохи в класі.

 
Ви ж як класний вчитель ведете багато предметів, але деякі ви віддаєте учителям-предметникам. Яким чином ви вирішуєте, що ось саме це краще викладати комусь іншому? І чи відвідуєте ви уроки, чи дивитеся, як предметники викладають?
 

Ну, по-перше, я дивлюсь, чи маю я можливість дійсно глибоко опрацювати матеріал, щоб розкрити тему, зважую, чи достатньо знань, досвіду, часу. В 6-му класі я вела фізику. Я консультувалась із вчителями фізики: не тільки з киянами, а і з одеськими вчителями, влітку. В минулому році я їздила на педагогічний семінар в Одесу. Тема семінару – 7-8 клас. Викладала вчитель Одеської вальдорфської школи з великим досвідом роботи Анна Сергіївна Тесленко. Я отримала цікаві поради, новий імпульс. Тобто я спілкуюся не тільки з учителями нашої школи. Бо різні погляди допомагають у підготовці до епох. І я вирішила, що в 7-му класі фізику я вести не буду, не можу цього осягнути.

Чи з геометрією. Іще з малюванням форм в мене були проблеми, коли в четвертому класі треба малювати складні візерунки, переплетення. Я стояла по три години перед дошкою і мало не плакала, коли готувалась до уроку. На дошці робила собі позначки, щоб зранку на уроці намалювати форму перед дітьми. І коли перед 6-м класом зважувала, які епохи буду вести сама, зрозуміла, що геометрію не зможу. Я запропонувала її Ірині Петрівні, яка вела в класі алгебру. Вона погодилась. І це було добре для дітей.

Я відвідую уроки інших вчителів. Цікаво спостерігати за дітьми осторонь – коли ти зовсім з іншого боку їх бачиш, а не тоді, коли стоїш перед класом: чим вони займаються, що пишуть, як відповідають, які думки висловлюють. Тому що в процесі уроку цього не вдається, треба вести урок, тримати лінію, яку ти запланував.

 
Коли ви відвідуєте семінари, то орієнтуєтесь на те, щоб наперед дізнатися щось про ті епохи, предмети, які ви будете викладати, чи про той вік, з яким працюватимете?
 

По-різному. Інколи я просто цього не знаю. Зараз багато нових викладачів запрошуються на семінари. Мені цікаво, наприклад, послухати дипломні роботи семінаристів, людей, які ще не працювали з дітьми. Дивишся: так, це працювало б у школі, а це, наприклад, можна взяти, є якісь нові ідеї, нові думки – теж цікаво. Ну, і на людей подивитись. Семінари і лекції відвідую не часто, а коли є час і хочеться ковтнути свіжого повітря. Також важливо, що саме я можу взяти для своєї роботи. І чи треба кудись поїхати, якщо це не в Києві. В Києві теж дивлюсь по зайнятості.

Навіть була ситуація, коли читав лекцію для батьків вчитель з Німеччини Крістоф Йохансон. Наводив приклад, як він показував дітям експеримент з хімії у 7-му класі. Як гасив вапно та прорахувався з водою. Як склянка з рідиною вибухнула прямо на уроці, як діти були в захваті від цього уроку. А в цей час у нашої колеги, яка не прийшла на лекцію, була епоха хімії. І вона зробила ту саму помилку. Я кажу: чому вона не пішла і не послухала?

 
А що б ви порадили людям, які готуються стати учителями, а також працюючим учителям?

 
Усвідомити, що це зовсім не страшно. Якщо ти прийняв це рішення, допомога обов’язково прийде. Більше спілкуватись з іншими вчителями. У вчителів старшої школи є великий досвід, треба просто спитати: чим ви можете мені допомогти? Це головне. Ну, і просто йти і працювати. Наприклад, якщо у мене немає епохи, я ходжу на уроки до інших вчителів. Зараз я ходила у 8-й клас на хімію. Бо у 8-му класі я хочу її вести сама. Поки в мене немає епохи, мені інші вчителі допомагають вибудовувати майбутні епохи. Тетяна Володимирівна, наприклад, заради мене поміняла свої епохи, щоб я могла до неї потрапити. Звичайно, в молодшій школі це важко, тому що класний вчитель веде в більшості всі предмети. Можливо, ми щось вирішимо в школі, щоб вчителі потрапляли на уроки один до одного. Зараз у школі є паралельні класи, було б добре, щоб учителі ділилися досвідом один з одним. Також в школі працює багато досвідчених вчителів.

Читати літературу. І так цікаво, що зараз, коли, наприклад, у мене якісь проблеми, я відкрито приходжу, кажу: «Мені треба негайно почитати про підлітків 14-річних, де мені почитати?» І мені відповідають: «Прочитайте ось це, вам це допоможе». Семінари допомагають. Навіть коли слухаєш про 3-й клас, ти бачиш, що є ланцюжок. Це цікаво, коли ти з першого класу ведеш дітей. Мене питають: так важко ж із підлітками, а я кажу: та я ж знаю, які вони насправді! Хоч ця дитина зараз нахабно себе поводить, – я розумію, що вона не така, бо я ж її бачила з першого класу. Я, навпаки, рада за цю дитину, що вона в цьому віці так себе проявляє. І це нормально. Як сказав, здається, Едуард Хасельберг: «Ми (вчителі, дорослі) як наждачний папір, об який діти у цьому віці себе шліфують». Ми повинні допомогти, дати можливість, створити умови. А якщо ми будемо виставляти якісь бар’єри чи не показувати, як це виглядає ззовні, – їм важко, вони не розуміють. Зупиняти, коли дитина кричить: «Шшш! Чому ти так голосно говориш?» – «А що, я кричу?» Вони в підлітковому віці настільки зайняті собою, що не помічають того, що відбувається навколо!

Це важка праця, але велике задоволення. Головне – почати працювати.

Стаття вперше опублікована в електронному журналі
«Дитина Вальдорф +», №2, 2014 р.