Ярослав Піскун:

— Можна коротко сформулювати завдання викладача історії – навчити дітей мислити історично (щоправда, завдання будь-якого предмета – не «дати» знання, а, передусім, розвинути мислення). Можливо, це звучить як загальна фраза. Однак не все так просто. Історія, як, утім, і будь-яка інша наука, ґрунтується на фактах, а відрізняється від інших тим, що історичні факти можна по-різному інтерпретувати. Чим всі успішно й займаються. Це стосується не лише нашої країни, яка кидається із одних крайнощів до інших. Це хвороба «офіційних» історій усіх держав, навіть високорозвинених. До речі, українська історична наука зараз переживає не найкращі часи — надмірна заідеологізованість (майже як в радянський час, тільки в іншому напрямку), породжує викривлення фактів.

Виникає питання: а чи існує взагалі об’єктивний історичний процес? І що таке об’єктивний погляд на нього?

Є факти — а є ставлення до них. Від цього нікуди не подінешся. Але при всій різноманітності інтерпретацій розвинути історичне мислення означає розвинути вміння бачити все у взаємозв’язку, бачити підґрунтя, які рухають історичний процес. Не шукати примітивних причин і наслідків, не будувати надумані теорії (наприклад, класової боротьби як основи суспільного розвитку), а бачити перед собою весь світовий процес в цілому.

Сили, які рухають історією, не настільки примітивні, як у відомій формулі «світом рухають любов і голод». Перш за все історію творять ідеали, до яких прагнуть люди, та ідеї (це різні поняття). Є й фатальні, і досить стихійні процеси. Не слід недооцінювати і роль великих особистостей.

В основі вальдорфського підходу до викладання історії лежить постулат про те, що люди, їх свідомість суттєво змінюються протягом століть. Іноді навіть важко собі уявити, наскільки. Нерозуміння цього — корінь багатьох сучасних помилок. Давньому єгиптянину не можна приписувати логіку і спосіб мислення сучасної людини. Великі історичні епохи – це етапи розвитку людської свідомості.

Основний метод вальдорфського вчителя історії — відсторонити власну думку, власні погляди і нічого не нав’язувати дітям. Ніякого світогляду. Допомогти розібратися у фактах — але не давати їм оцінки. Необхідно вчити дітей формувати власний погляд — однак його треба ще уміти відстояти, інакше можна дійти до звичайної демагогії.

В старших класах обсяг матеріалу з історії величезний — саме через те, що доводиться йти на компроміс із державною програмою і «втискувати» в дітей матеріал з підручників — і всесвітньої історії з неймовірною кількістю фактів, і історії України. При цьому потрібно все ж таки здійснити те, чого вимагає вальдорфський підхід — проникнути в глибину історичного процесу, розглянути ключові теми року (наприклад, в дев’ятому класі — це Велика французька революція, в одинадцятому – головні ідеологічні напрямки — зокрема, корисно розглянути з дітьми ідеології комунізму і фашизму)…

Якими є мої особисті спостереження? «Вальдорфський» розгляд тем, «проживання» матеріалу нікого не залишає байдужим. Історія в її загальноосвітньому варіанті цікавить далеко не всіх. Величезну кількість фактів і цифр з підручників діти швидко забувають.

Щоб вільно вести урок і вільно спілкуватися з дітьми вчитель історії має ідеально володіти матеріалом. А його так багато, що доводиться читати майже безперервно — не так підручники, як першоджерела, масу іншої історичної літератури. І все ж час знаходиться.

Особисто мені сил додають питання старшокласників, їхні несподівані «ходи», їхній живий інтерес, їхні, повірте, дуже неординарні думки. Все це разом приносить велике задоволення від роботи, яке повністю компенсує всі труднощі, що виникають на цьому шляху.

Іван Габович:

— Вальдорфський метод викладання фізики існує і розвивається вже довгий час. В Німеччині навіть є відповідний дослідницький центр. Маса літератури, розробок — безумовно, все це просто необхідно вальдорфському педагогу-початківцю. «Теорію», так би мовити, викладання засвоїти не важко. В основі покладений експеримент, обговорення його результатів, опис і висновки. Залишається ще потурбуватись про професійне знання фізики, про ідеальне володіння матеріалом (щоб він не «заважав» тобі на уроках) — і що ж? Ти — завершений вальдорфський учитель?

Як показала моя практика — це лише початок. Шлях вальдорфського учителя — це, на мій погляд, шлях духовного учнівства. Необхідно душею співпереживати все, що відбувається в класі. Не можна провести урок, повернутися — і піти, відразу переключившись на свої проблеми.

Якось я жалівся колезі з Німеччини на погану дисципліну старшокласників (учителем я став недавно, і не можу «тримати» клас). Перша її реакція: «А ви думаєте увечері про дітей?» Тоді це мене здивувало, але потім я зрозумів, що це — ази для вальдорфського вчителя.

Необхідна медитативна підготовка до уроку, перегляд його ходу, внутрішнє спілкування з кожним учнем. Але це не повинно відбуватись формально! Безумовно, для такої роботи потрібні сили. Вчитель повинен вміти відсторонитися від власних проблем, коли це необхідно. Тобто, в ідеалі вальдорфському учителю притаманна певна жертовність. Зокрема, він повинен вести відповідний (здоровий) спосіб життя. Щоб відчувати, що саме потрібно дітям з його предмету, він має володіти глибоко інтуїтивним сприйняттям. А це просто технічно неможливо, якщо спосіб життя не здоровий і існує маса проблем.

У вальдорфській педагогіці фізика (як і всі інші природничі науки) покликана розвивати живе мислення. Вона призначена для всіх — і для тих, кому в житті не доведеться займатись нею як наукою. При цьому знати її в тому розумінні, як це передбачається шкільною програмою, зовсім не обов’язково.

Кожен з нас зі школи має власний досвід спілкування з фізикою. Так було завжди, так залишилось і зараз: клас ділиться на дві нерівні частини. Перша (менша) — технарі, які все розуміють і їм подавай побільше знань. Для другої частини (більшості) фізика залишається «темним» предметом. Причому існує видимість засвоєних знань — адже діти начебто непогано справляються з задачами. У багатьох виникає чисто спортивний інтерес до «лускання» задач — їм справді подобається маніпулювати формулами, підставляти значення. Потрібні лише навички — з математичної точки зору у шкільній фізиці немає нічого складного, навіть в одинадцятому класі. При цьому дітей зовсім не цікавить, звідки взялись ті формули. Їхня фізична картина світу досить примітивна, майже відсутнє розуміння того, як і чому відбуваються явища довкола нас.

В державній програмі з фізики занадто багато абстрактних понять і схем.

Що ж пропонує вальдорфський метод? Як я вже казав, основа цього методу — експеримент. Діти повинні не просто щось побачити — вони повинні пережити подив, по можливості — великий (на рівні «Ух ти!»). Якщо це вдається, питання «Чому таке відбулось?» стає сильним імпульсом для подальшого заглиблення в матеріал.

Все, що обговорюється, необхідно повністю підняти у свідомість. Висновки роблять або самостійно, або за допомогою вчителя — вони теж мають бути повністю осмислені. З переходом в старших класах до формул у дитини поступово формується не тільки зрима картина світу, але й відчуття, що ми, виявляється, можемо цей світ повністю «обрахувати». Діти підходять до формул і задач ніби з іншого боку. Я впевнений, я бачу, що інтуїтивно діти можуть зрозуміти дуже складні речі. Наприклад, в одинадцятому класі можна так подати матеріал, поставити такі експерименти, що вони зможуть справді відчути будову ядра атома. Це цілком реально.

Сучасна наука не визнає «науковості» інтуїтивного прозріння світу, його «відчуття». Натомість гетеаністичний метод пізнання приводить людину до усвідомлення об’єктивності своїх власних відчуттів. Але це складне питання теорії пізнання.

Так само, як вихователь дитячого садочка повинен випромінювати любов до маленьких дітей, так і вчитель-предметник повинен дбайливо, трепетно, захоплено ставитись і до свого предмета, і до методу його викладання. Я впевнений, що «взяти», засвоїти феноменологічно можна будь-яку, навіть найскладнішу тему. Вся суть у правильному розумінні і вміння відчувати те, що потрібно дітям. Силу для цього може давати лише одне — любов до цих дітей.

Впервые опубликовано в газете «Дитина»№3 (34), 2002