Темні часи настали. Холод у душу проник. 
Як їй зігртись?, – питаю,
Та натовп не чує  мій крик.
Вогник зловила очима.
Серце завмерло на мить.
Глянула – грає дитина,                                                                   
І світло від неї аж блискотить!
Очі підвожу до неба;
«Дякую, Боже, тобі!»
Що присилаєш на землю провісників світла у тьмі.

Злітає з дерев останнє жовте листя. Воно турботливо вкриває землю теплою ковдрою. І саме там, в землі, під ковдрочкою, засинають діти-зернятка, діти-цибулинки. Починається їх довгий-довгий сон. Навіть може здатися, що це смерть. Але це не смерть, це тільки сон.

Небо заволочене густими сірими хмарами. Іноді з них починають падати сніжинки. Пролітаючи, вони січуть обличчя холодно, гостро, боляче. Темрява огортає все довкола. Стоять чорні стовбури дерев. Дні стають коротші, ночі довгі, темні. Світла довкола все менше. Здається, що в цій темряві неможливо знайти шлях. Українці переживають темряву не тільки як прояв природи, а і як темряву всепоглинаючих подій і обставин  – без електроенергії, в укриттях,  під ракетними обстрілами. З кожним днем темрява стає все густіше і густіше, ніби простір-час-стан спресовуються. І скільки ти ще можеш так витримати? А ось так ти зможеш? А так ти ще витримаєш? Це може злякати нас, зупинити у тому, куди ми рухаємось. І постає внутрішнє запитання: як з цим впоратись? Як рухатись далі? Як пережити ці темні часи?

Виразний приклад – цьогорічне свято ліхтариків у садочку. В той день випав сніг, така втіха для дітей. Вони вдосталь насолоджувались снігом на прогулянці, і повернулись до групи мокрі і щасливі. В обід вимкнули електроенергію, і збирати дітей до свята прийшлось в умовах суцільної темряви, з ліхтариком у пошуках хоча б якогось сухого одягу. А ще додати обмеження на проведення масових заходів, розведення вогнищ у місті, постійна загроза ракетних обстрілів. І от – ми у лісі. Діти, дорослі несемо свої вогники, співаємо пісні, гріємось біля вогнища теплим чаєм зі смаколиками, а зігріваємось світлом і теплом сердець і сердечок. Як це можливо? Звідки приходять ці сили? Як ми всі продовжуємо рух в цій суцільній темряві?

Однією з надихаючих сил є добрі справи, які приносять користь іншим, спільна праця, волонтерство. В вальдорфській спільноті ще до війни, в цей період часу ми вишукували такі проекти, де б можна було проявити таке милосердя. А сьогодні навколо нас велика кількість цих можливостей. Наші щоденні життєві ритми (з прогулянками на свіжому повітрі, з творчістю і рукоділлям, з пізнанням нового в процесі навчання, з планами на майбутнє), безпосередні і щирі діти – все це наші свічечки. Постійна загроза втрати життя і здоров’я сильніше висвітлює наші щоденні свічечки. Якість життя стає більш яскравою, виростає цінність самого життя і з’являється потужна жага жити. В умовах, коли зовнішнє від тебе не залежить, важливим є ставлення до ситуації – не конфронтація, а повне прийняття. Наше прийняття співзвучно з «так», яке говорить Марія, коли до неї прилітає архангел Гавриїл. Вона ще не все знає, і не все може осягти, але говорить «так», з якого починається спасіння всього людства.

А от щирості і простоті прийняття можна вчитися у дітей, вони в цьому наші вчителі. Темрява, тривога, негода та інші зовнішні фактори сприймаються як даність, яка не заважає горіти внутрішньому вогнику і діти сміливо продовжують подальший рух у своєму розвитку.

 Водночас є і приємне відчуття від темряви, що пов’язана з війною. Відчувається піднесений стан від того, що все стало набагато глибше, духовніше. Як у перших християн під час гонінь, коли весь зовнішній світ був ворожий і зовні підступала смерть, а всередині народжувалось щось відверте, духовне. І попри всі жахи війни і болісні втрати, ми маємо також перенаправити свої почуття не в злобу і ненависть, а в людяність, яку треба зберегти і яку треба проявляти в конкретних справах, тут на Землі. І наша  пам’ять про ціну війни має бути не трагічною, а конструктивною – ми маємо пам’ятати не в жалобі, а в діях. Гарним прикладом є перейменування вулиць чи державних установ на честь полеглих героїв. Потужну надію нам дає концепція відбудови України, в якій на першому місті не гроші (!), а концепція і спільнота. Це може бути модифікація закладів освіти, які були побудовані ще за радянських часів за прикладом казарми, в’язниці, де не було простору для прояву жодної людської якості. Майбутня реорганізація має враховувати місця для  відпочинку, спілкування, спільного дозвілля. Звісно, що Україна в майбутньому – це мрія. Але мрія складається з маленьких кроків сьогодні. І діти, які сьогодні зростають в українських реаліях, мають особливу місію. Досвід, який вони проживають їм потрібний, щоб відбудовувати країну і змінити світ. Дійсно вражаючими є приклади, коли людина чи дитина втратили під час війни кінцівку і змогла пройти таку трансформацію особистості, щоб продовжити жити повноцінне, наповнене і щасливе життя. Такі метаморфози, коли людина змінює обставини і продовжує свій шлях далі надають сили. Неймовірними силами у війні проявляє себе і жіноцтво. Підтримка чоловіків за будь яких обставин – це потужне світло милосердя.

Збирає мито Осінь за дари…       
За теплі дні, за жолуді казкові,
за трепетні, розхристані вітри,
що крутять сиве листя у любові.
За карнавали у циганських спідницЯх,
за лакові каштани у долонях,
за сіре пір’я на кошлатих горобцях,
що ще човпуть старий достиглий сонях.
Збирає мито. За калúнову красу.
І за коралі, що лишила на шипшині.
За жовте листя. За мою косу.
За диво-квіти на моїй хустині.
За літо бабине. За пізній дикий мед.
За золото і мідь, що ваблять око.
За чари всі. І за картатий плед.
За павутину, що летить кудись високо.
Збирає мито. Що ж її віддам?
Хіба лиш ключик до живого храму.
Там вся любов. І смутку трохи там.
І безліч мрій серед мойого краму…

Людмила Галінська