Коли мені було п’ять років, мене спіткало велике горе. Не знаю, чи випало мені згодом горе більше, ніж тоді.

У мене померла бабуся. Доти вона щодня сиділа на кутовій канапі у своїй кімнаті та оповідала дивні речі. Я пам’ятаю, що бабуся завше сиділа на канапі та розповідала з ранку до ночі нам, дітям, що принишкли й тишком сиділи біля неї; ми боялися пропустити хоч слівце з оповідей бабусі. То було чарівне життя! Не було дітей щасливіших за нас.

Я невиразно пригадую образ бабусі. Пам’ятаю, що у неї було прекрасне, біле, як крейда, волосся і що вона завжди гибіла, в’яжучи панчоху. Ще пам’ятаю, що, коли бабуся завершувала оповідь, вона клала мені руку на голову й казала: «І все це така ж правда, як те, що я тебе бачу, а ти мене».

Пам’ятаю, що бабуся вміла співати гарних пісень, але співала їх вона не щодня. В одній пісні йшлося про якогось лицаря й морську діву; пісня мала приспів: «Віє вітер, віє зимний понад морем». Досі згадую маленьку молитву, якої навчила мене бабуся, і рядки псальми.

Усі оповіді бабусі залишили в мене лише невиразний спогад. А от одну пам’ятаю так добре, що можу переповісти. Це невеличка розповідь про Різдво Христове…

* * *

Це було у святвечір, коли всі поїхали в церкву, крім бабусі й мене. Гадаю, що нас було тільки двоє в усьому будинку: ми з бабусею не могли поїхати з усіма, бо вона була надто стара, а я надто мала. Обидві ми журилися, що не почуємо різдвяних співів і не побачимо священних вогнів.

Коли умостились ми, самотні, на бабусиній канапі, бабуся почала розказувати: «Якось глупої ночі, — мовила вона, — чоловік пішов шукати вогню. Він ходив від однієї оселі до іншої та стукав: «Допоможіть, добрі люди! — звертався він. — Дайте мені жариння, щоб розгнітити вогонь: мені треба зігріти щойно народжене немовля і його матір».

Ніч була глупа, всі люди спали. Ніхто йому не відповідав.

Чоловік ішов усе далі й далі. Нарешті помітив удалині вогник. Попрямував до нього і побачив, що це — багаття. Навколо багаття лежало багато білих овець: вони спали, їх вартував старий пастух.

Чоловік, що шукав вогню, наблизився до отари; три величезні вівчарки, що лежали біля ніг пастуха, схопилися, почувши чужі кроки; вони роззявили пащеки, наче хотіли гавкати, але гавкіт не порушив нічної тиші. Чоловік побачив, як шерсть гороїжиться на спинах собак, як заблиснули в пітьмі гострі сліпучо-білі ікла, і собаки кинулися на нього. Один учепився в ногу, інший — у руку, третій — допався горла; але ікла й щелепи не слухалися собак, вони не змогли вкусити незнайомця і не заподіяли йому ані найменшої шкоди.

Чоловік хотів підійти до багаття, щоб узяти вогню. Але вівці лежали так близько одна до одної, що спини їхні стикалися, і він не міг посуватися далі. Тоді чоловік став тваринам на спини й пішов по них до вогню. І жодна вівця не прокинулася і не поворушилася».

Досі я, не перебиваючи, слухала розповідь бабусі, але тут не втрималася: «Чому не поворушилися вівці?» — спитала я бабусю. «Про це ти дізнаєшся трохи згодом», — відповіла бабуся і продовжила розповідь: «Коли чоловік наблизився до вогню, його помітив пастух. Це був похмурий дід, жорстокий і суворий до всіх людей. Побачивши приходня, дід ухопив довгу, загострену ґирлиґу, якою ганяв отару, і пожбурив її в незнайомця. Ґирлиґа полетіла в чоловіка, але не зачепила його: відлетіла вбік і впала десь далеко в полі».

У цьому місці я знову перебила бабусю: «Бабусю, чому ґирлиґа не поцілила в чоловіка?» — спитала я, але бабуся нічого не відповіла і продовжила розповідь. «Чоловік підійшов до вівчаря і сказав йому: «Доброго здоров’я! Допоможи мені, дай-но мені вогню. Щойно народилося немовля; мені треба розвести вогонь, щоб зігріти малятко і його матір».

Пастух радше відмовив би незнайомцеві. Але коли згадав, що собаки не змогли вкусити цього чоловіка, вівці не розбіглися перед ним і ґирлиґа не влучила в нього, неначе не хотіла завдати йому шкоди, вівчар злякався і не наважився відмовити в проханні.

«Бери, скільки тобі треба», — відказав він чоловікові.

Тим часом вогонь майже загас. Суччя і хмиз давно згоріли — залишалося тільки криваво-червоне вугілля, і чоловік заклопотано міркував про те, у чому донести йому жариння.

Помітивши, що незнайомець не знає, як бути, вівчар повторив йому: «Бери, скільки тобі треба!» Він зловтішався думкою, що чоловік не зможе взяти вогню. Але незнайомець нагнувся, голіруч дістав з попелу жариння і поклав його в поділ своєї плащини.

І жариння не тільки не обпалило йому руки, коли він його діставав, але й не пропалило плащину, і незнайомець спокійно пішов назад, неначе ніс у плащині не гаряче вугілля, а горіхи або яблука».

Тут я знов не втерпіла і спитала: «Бабусю, чому не обпекло вугілля чоловіка і не пропалило йому плащ?»

«Невдовзі дізнаєшся», — відповіла бабуся й повела далі.

«Старий, похмурий, злий вівчар, усе це побачивши, не міг вийти з дива.

«Що то за ніч, — питав він себе подумки, — в яку собаки не кусаються, вівці не лякаються, ґирлиґа не вдаряє й вогонь не обпалює?» Дід загукав на незнайомця і спитав: «Що сьогодні за чарівна ніч? І чому тварини і предмети такі милосердні до тебе?»

«Я не можу тобі цього пояснити, якщо ти сам не побачиш», — відповів незнайомець і подався геть, поспішаючи розкласти вогонь, щоб зігріти матір і немовля.

Але вівчар не схотів втрачати його з ока, поки не дізнається, що все це означає. Тож підвівся і пішов слідком за незнайомцем, і дійшов до його житла. Тут побачив вівчар, що чоловік жив не в будинку й навіть не в хижі, а в ґроті у скелі; стіни грота були голі, з каменя, і від них віяло сильним холодом. Тут лежали мати та маля.

Хоч вівчар був черствий і суворий на вдачу, але йому стало шкода невинного немовляти, яке могло замерзнути в кам’янистому ґроті, і дід вирішив допомогти маляті. Він зняв з плечей мішок, розв’язав його, вийняв м’яку, теплу пухнасту овечу шкурку й передав її незнайомцеві, щоб загорнути в неї немовля.

Але тієї ж миті, коли вівчар показав, що і він може бути милосердним, відкрилися у нього очі й вуха, і він побачив те, чого раніше не міг бачити, і почув те, чого раніше не міг чути.

Він побачив, що ґрот оточують безліч срібнокрилих янголів у білосніжному вбранні. Вони тримали арфи й голосно співали, славословлячи Спасителя, що народився в цю ніч, аби звільнити людей від гріха й смерті. Тоді зрозумів вівчар, чому всі тварини і предмети в цю ніч були такі добрі й милосердні та не хотіли нікому заподіяти шкоди.

Янголи були скрізь: вони оточували немовля, сиділи на горі, ширяли попід небом. Всюди було тріумфування й веселощі, спів і музика; темна ніч виблискувала тепер безліччю небесних вогнів, світилася яскравим світлом, що променіло від сліпучого одягу янголів. І все це побачив і почув вівчар у ту чудову ніч. Він так зрадів, що йому відкрилися очі й вуха, що впав на коліна та дякував Богу».

Тут бабуся зітхнула і сказала: «Те, що побачив тоді пастух, могли б і ми побачити, бо янголи щосвятвечора літають над землею і славословлять Спасителя, — аби ми тільки були гідні цього».

І бабуся поклала руку мені на голову та мовила: «Запам’ятай, що все це така ж правда, як те, що я бачу тебе, а ти — мене. Ні свічки, ні лямпади, ні сонце, ні місяць не допоможуть людині: тільки щире серце відкриває очі, якими може людина насолоджуватися, споглядаючи небесну красу».

Вперше опубліковано в електронному журналі “Дитина Вальдорф+” №4, 2012 р.