«Холерики — хоча й дратівливі, але швидко відходять». Фраза з конспекту семінарських занять прокручується в голові, тоді як в руках — теорія, що вже втілилася — маленька вибухівка, що намагається висмикнути свою руку з моєї і при цьому скажено шипить. Не минає й двох хвилин — а ми знову найкращі друзі.

Як усе гарно виглядає на заняттях учительського семінару — гіпотетичний вчитель легко приборкує клас, час від часу по-акторськи змінюючи власний темперамент. Учні — теж лише у позитивному світлі — ініціативні холерики, веселі сангвініки, задумливі меланхоліки, старанні флегматики. Моделюючи при цьому всі можливі ситуації в класі, ми, дорослі, в думках щодо учнів є надзвичайно гуманними.

А от я в класі! І раптом прозріння — холерики насправді постійно б’ються! По-справжньому! Частенько доводиться не тільки рознімати їх, але й загоювати їхні рани. Слава Богу, вони справді не мають претензій одне до одного. Підтверджена досвідом частина конспекту дає впевненість, що все сказане викладачами — таки правда.

Маленька сцена з життя класу. Два хлопчики граються на перерві. Гра галаслива, але без сварок. Вони забігають до туалету — і раптом один з них стрілою звідти вилітає — лице червоне від люті — й кричить: «Тетяно Володимирівно, він мені за комір води налив!» Миттєво схоплює склянку з водою і намірюється вихлюпнути її на свого друга. Мені лишається лише перехопити його руку і міцно стиснути. Моє золотко висмикує руку, скрегочучи зубами від злості, розвертається і тікає до туалету, грюкнувши при цьому дверима. Його друг стоїть засмучений — він так і не зрозумів, що сталося. Адже всі гралися! Було ж так весело!

Про те, що в наступні хвилини відбувається в туалеті, можна лише здогадуватися. Та от двері відчиняються — і виходить наш знайомий друг-холерик. Помітивши, що всі інші діти розглядають пророщені огірки, він підбігає до них і радісно повідомляє своїй приятельці: «Уявляєш! Він мені за комір води налив!». І слова ці вимовлені з таким щастям і захопленням, начебто всі отримали від цього велике задоволення. І таке відбувається щодня!

А милі, веселі сангвініки! Тягнучи руку для відповіді на запитання, вони використовують цю можливість для того, щоб розповісти всю свою біографію, починаючи від народження, а також щоб поділитися своїми планами на майбутнє. Не забуваючи при цьому і про своїх родичів та знайомих. І якщо я не дослуховую до кінця, то вони продовжують розповідати про це одне одному, і тоді шепотіння сангвініків стає фоном нашого уроку. Заспокоїти їх можна лише якщо попросити їх намалювати малюнок з різними подробицями — на деталях душа сангвініка відпочиває. А весь клас отримує можливість почути мене й зрозуміти урок.

Ідеальні меланхоліки! Тихі, задумливі, тендітні — мрія вчителя! На перерві така дитина цілком задовольняється подіями, що відбуваються навколо з іншими дітьми. Вираз їхнього обличчя виказує здивування: навіщо бігати, навіщо стрибати? Хоча поспоглядати інших — теж досить цікаво. Минуло чимало часу, перш ніж я побачила нерішучо підняту над партою руку — бажання відповісти одній при всіх. Довгий період спостереження заспокоїв дитину — нічого страшного не станеться. Але ж скільки хвилювання в словах! Скільки уважності в очах під час розповідання казки! Меланхолік — це мій контролер. Я розумію, що жодне сказане мною слово не мине безслідно для цього чоловічка. Кожна моя інтонація продовжує жити в його душі.

А ще вчення про темпераменти можна застосовувати, розглядаючи клас як єдиний організм. І для нього бувають дні флегматичні — у такий день дуже складно пробудити дітей, і це змінює всі мої плани щодо об’єму і змісту уроку. А бувають дні Великого Сангвініка, коли всезагальні веселощі ллються через край. Що тоді робити? Заклики до порядку майже не допомагають — навіть якщо діти й сидять тихо, очі їхні випромінюють радість і щастя, думи їхні — не про тебе і не про урок, а ця тиша — лише вияв співчуття до вчителя. У такі дні дуже допомагає принцип: «подібне — подібним». Прогулянка парком, різноманітні враження, різноманітна робота заспокоює дітей краще за будь-що інше. Тепер весна — і діти сповнені силою. Невеличкий епізод з нашого життя напевно не доповнить того, що написано при темпераменти, але мені він багато що повідав про сутність дітей.

Ми гуляли парком. Гілки на деревах ще голі, але прихід весни відчувається — в особливих пахощах танучого снігу і землі, напоєною вологою. Діти гайнули в різні боки — і скільки дивовижних знахідок! Гриб на дереві! Шпаківня! Каштан, що лопнув і проростає. А ось — зграйка дітей, що присіли навпочіпки і щось розглядають. Аж раптом всі вони обертаються до мене, і я чую пронизливий крик:

— Тетяно Володимирівно! Швидко біжіть сюди, швидше!

Поки я підходила до них, в голові у мене майнуло безліч припущень. Що вони там побачили? Дохлу пташку, нірку, мишеня? Саме така знахідка мала б відповідати цьому пронизливому заклику.

Я підходжу і намагаюся зазирнути згори, але вісім тісно зімкнутих голів заважають мені роздивитися знахідку. Помітивши мене, вісім сяючих дітей розсуваються і показують, щасливо шепочучи:

— Дивіться, паросток!

Поміж торішнім листям на чорній землі — маленьке зелене диво!

Впервые опубликовано в газете «Дитина» №3 (22), 2001г