Виховувати – означає допомагати, бути повністю для дітей, робити для них і разом з ними те, чого вони не можуть робити самі, а також планувати, що вони мають зробити, й показувати, як це робиться. Хто збирається стати вихователем, повинен, передусім, озирнутися навколо й запитати себе: «Де необхідна моя допомога?». Це й буде найпевнішим початком і найкращим шляхом для вихователя. Для багатьох людей це може бути й величезна допомога їм самим, коли вони, зосередившись на питанні «Кому потрібна моя поміч?», відволікаються від самих себе. Отже, тим самим вихователь найперше допомагає сам собі.

Це бажання жити для інших можна практикувати щодня як душевну вправу. Можна спробувати у власній душі створити щось на зразок приміщення, куди ніщо інше не мало б доступу, крім думок і турбот про тих, чиїм вихователем ти хочеш бути. І ніщо стосовно мене самого, ніщо особисте не має права туди заходити. Тут я ніколи не кажу «я», а завжди лише «вони», тобто довірені мені діти.

Оскільки я проживаю свій день разом з дітьми, цей душевний простір сповнюється їхніми сутнісними образами. Над ними я розмірковую – ввечері та вранці, перед сном і після пробудження, не роблячи ніяких присудів, без будь-яких симпатій-антипатій. Першим наслідком таких щоденних вправ буде виникнення певної внутрішньої дистанції між мною і дітьми, з якими я так близько спілкувався протягом дня – дистанція, яка просто необхідна, якщо я хочу мати авторитет у дітей. Як вихователь, я зустрічаюся з ними не лише на рівні тривіального земного світу: якщо я хочу впливати на них і завоювати їх довіру, мені слід шукати їхню істинну сутність на вищих рівнях.

Вихователь, який щодня входить в це внутрішнє приміщення як у храм, незабаром відчує, як йому прибувають звідти сили, як він сповнюється впевненістю та спокоєм і щось із цього храму супроводжує його в роботі, допомогає йому.

Коли вихователь приходить до дітей, то, крім своєї зовнішності, він приносить з собою ще й багато чого іншого, наприклад, свій темперамент. Якщо ми хочемо виховувати, користуючись лише темпераментом, даним нам від природи, то деякий час це нам, можливо, вдаватиметься. Однак, кожен педагог зі стажем знає з власного досвіду, що спроба працювати з дітьми, опираючись на неперетворений, даний від природи темперамент, з часом призводить до невдач, непорозумінь.

Кожен з чотирьох темпераментів має свої добрі сторони та позитивні можливості, особливо, якщо його носій намагається утримуватися від крайнощів і якщо йому вдається пом’якшити та модифікувати свій темперамент якимось іншим. Адже у житті майже не зустрічається темперамент у чистому вигляді. Домінуючий темперамент завжди змішується у нас ще з якимось, а то навіть і з двома. Понурий меланхолік, який усе на світі сприймає надто серйозно і трагічно, так само мало годиться у вихователі, як і страшенний холерик, який щоразу вибухає гнівом і роздає стусани. Але й веселий та компанійський сангвінік, який легко й радісно, немов на одному подиху веде свою групу, вигадуючи з дітьми за день безліч нових речей, теж не повинен забувати і про елемент спокою та неквапливості, про серйозність там, де вона доречна, якщо хоче добитися хороших, тривких наслідків роботи. Адже серед дітей у групі здебільшого бувають усі можливі комбінації та форми темпераментів. Кожен має свій сенс та своє завдання у суспільному житті. Таким чином, вихователь має вчитися мистецтву не нав’язувати всім свій природний темперамент, а працювати над якомога більшою гармонізацією співіснування у собі всіх чотирьох темпераментів. Звичайно, це не приходить в один день, це справа тривалого розвитку та постійних вправ.

Так само, як темперамент вихователя, потребує перетворень і весь наш внутрішній світ, характер та моральні якості. Головне – не впадати в розпач, коли на нашому шляху постануть власні слабкості та помилки, коли все знову і знову доведеться переживати, як діти своєю поведінкою, зовсім не усвідомлюючи того, піднесуть нам «дзеркало».

Які ми самі, така й наша група. Коли ми вже взяли на себе велике завдання із розмаїтої дитячої групи з усіма можливими задатками, долями та розумовими здібностями створити справжній колектив, то слід звертати увагу на те, наскільки сильно наша характерна поведінка незабаром визначатиме весь дух групи. Ми не можемо змінитися так швидко. Ми повинні абсолютно спокій­но і реалістично визнати, що ми ще далеко не сама досконалість, а можемо лише вчитися й боротися. Чим більше таке розуміння ставатиме ядром усього нашого педагогічного настрою, чим більше ми усвідомлюватимемо, що лише у цьому сенсі ми можемо бути прикладом для дітей, тим ліпше. Лише той може виховувати інших, хто бажає виховувати самого себе. Наші діти несвідомо є просто чудовими вчителями. Нам потрібно лише зрозуміти той спосіб, у який вони реагують на нас та наші дії.

Річ тут не в якихось теоріях, які можна завчити на всі випадки життя, і не в рецептах, яким можна було б слідувати, а у формуванні у вихователя певного настрою, світогляду. Це можливо лише за умови, що ми пропускаємо через свою душу певні уявлення, підіймаємо свій погляд до певних спрямовуючих ідей, аж доки вони стануть у нашій душі сильними, життєздатними ідеалами, доки вони розгорнуть у нас своє власне життя, стануть джерелом сил, що визначатимуть все наше буття і наші вчинки.

Вихователь повинен завжди нести в собі три золоті правила:

Перше – це благоговіння перед вищою сутністю довірених йому дітей. Вихователь повинен завжди казати собі: ці діти зовсім недавно зійшли в земний світ зі світу духовного. Вони ще несуть із собою ті сили, ту мудрість, які значно більші за все те, до чого дорослий здатен досягти всією своєю кмітливістю. Як вихователь, я повинен проникнутися відчуттям власної недостатності, бо я цю істину не в змозі так відразу зрозуміти. Кожна дитина – це не просто загадка, це сума загадок.

Коли я ставлю перед своїм внутрішнім поглядом сутність якоїсь дитини, після того, як я зробив точні спостереження за її тілесною конституцією, за тим, яким є її волосся, колір волосся та очей, яка в неї шкіра, чи вона така ніжна, що аж просвічує, чи може, смаглява, спостерігав за тим, як рухаються її кінцівки, ступає вона при ходьбі спершу на пальчики чи на п’яти, як вона відчиняє та зачиняє двері, після того, як вслуховувався в її голос та вживався в її манеру говорити, тепер тільки я можу спробувати всі ці особливості прочитати як букви, що допомагають мені розгадати загадку її сутності. Це благоговіння перед сутністю дитини не повинне бути одноразовим, поверховим почуттям, воно повинне поступово дедалі сильніше й сильніше закладати тверду основу усіх моїх поглядів на дитину.

Із цього благоговійного настрою і після тривалого заняття з дітьми проростає і друга основна сила виховання – вдячність. Попри всі складнощі а то й невдачі, які вихователю звичайно доводиться пізнати, ця вдячність повинна жити. Вдячність за те, що мені дозволено вчити, дозволено зазирати до людських душ, і що з дитини говорить до мене цілий світ.
І ще третя сила все більше починає жити в душі вихователя. Скажу з власного досвіду: навіть коли здається, що мої діти зібралися в цю групу лише з відомих зовнішніх причин, насправді тут немає нічого випадкового. Виникає відчуття мудрого керівництва долі – ці діти зведені в одну групу, виходячи з вищої закономірності, і сам я, як вихователь, з тією ж необхідністю належу до цієї групи. З такого переживання народжується третя сила: справжня щира любов вихователя до дітей, далека від будь-якої сентиментальності, – любов як відчуття внутрішнього взаємо­зв’язку, що живе між вихователем так його дітьми.

Благоговіння, вдячність та любов – три основні сили виховання, три сяючі діаманти, які вихователь знову й знову може розглядати у внутрішньому храмі своєї душі і які випромінюють йому сили та можливості.

Вихователь, в душі якого живе такий настрій, впливає на дітей з величезною релігійною силою. Сьогодні дуже важливо, щоб вихователь не нав’язливо, а лише власним прикладом давав визрівати в душах довірених йому дітей благоговінню, великодушності, завдяки чому вони виростали б гармонійними людьми з сильним характером.
Натомість те, що дається дітям релі­гійно-догматичним шляхом, легко може викликати зворотні наслідки.

Переклад Миколи Шпака