Колись давно жив собі король, який мав трьох дочок. Усі три були дуже милі, але кожна бажала бути найкрасивішою. Хоч як часто котрійсь із них казали, що вона – чудова, хоч як багато суконь та коштовних прикрас вони мали, хоч скільки часу витрачали їхні покоївки, заплітаючи їм коси, – їм цього було мало. Вони стояли перед дзеркалами і сперечалися, хто з них найкрасивіша.

Принцеси ніколи не зробили жодної корисної справи. Вони не навчалися прясти чи вишивати, бо, щойно вставши із ліжка, одразу бігли до дзеркала. Вони не вміли захоплюватися красою сніжинки взимку чи троянди влітку, бо не хотіли знати, що щось може бути гарніше за них самих.

Та найгіршим було те, що вони весь час сварилися між собою. Бувало, одна принцеса скаже сестрі, що колір її волосся не пасує до її очей; а інша зауважить, що у сестри – то рот кривий, то ніс задовгий. Звісно, після таких зауважень вони сварилися, а часом і штурхалися, щипалися, висмикували одна одній волосся.

Інколи цілісінький день у палаці панував такий галас, що король, сидячи у тронній залі, зовсім не міг працювати.

Врешті, одного разу король роздратовано вигукнув:

– От якби усі жінки, а особливо ці принцеси, бачили себе саме такими, якими вони є насправді!

А сталося так, що цієї миті повз тронну залу проходив Придворний Чаклун. Він почув королівське побажання.

– Ваша Величносте! – сказав він, входячи до зали. – Перепрошую, що випадково підслухав ваші особисті роздуми, але мушу сказати: якщо ви справді цього хочете, то, ймовірно, я можу виконати це побажання.

– А як ти зробиш це, Придворний Чаклуне? – спитав король.

– Я можу, пане, зробити чарівне дзеркало – могутнє та небезпечне водночас. Протягом одного року принцесам буде дозволено бачити себе такими, якими вони хотіли би бути. За цей рік вони мусять приборкати власний норов. Якщо вони зроблять це, то стануть насправді красунями; а як ні – перетворяться на потвор. Дзеркало показуватиме їм правду, а потім закарбує цю правду на їхніх обличчях. Чи хочете ви піддати власних дочок такому ризику?

– Якщо від цього у палаці запанує спокій, то це саме те, що треба, – відповів король.

– Отже, так і буде, – всміхнувся Придворний Чаклун.

***

Придворний Чаклун повернувся до своєї майстерні, а наступного ранку піднявся сходами до кімнат, в яких жили принцеси. Коли його впустили, він увійшов, тримаючи в руках великий пакунок, загорнутий в пурпуровий оксамит.

– Любі принцеси, – почав Придворний Чаклун. – Я приніс чарівний подарунок, що зробив його власноруч на пропозицію вашого батька, короля.

Дівчата любили незвичайні подарунки і були у великому захваті, коли Чаклун дістав із клунка препишне дзеркало у срібній рамі, прикрашеній ангелами і різними тваринами.

– Як мило! – вигукнули вони. – Але ми вже маємо чимало дзеркал. Навіщо наш батько-король дарує нам ще одне?

– Тому, – відповів Чаклун, – що це, як я вже казав, чарівний дарунок. Це дзеркало має силу показувати вас такими, якими ви б хотіли бути, але лише протягом одного року. І коли рік мине, воно показуватиме вас такими, якими ви насправді є в душі – такими, якими роблять вас ваші думки, слова і справи. І щойно ви побачите цей правдивий образ, він одразу закарбується на вашому обличчі на все життя. Якщо ви згодні прийняти цей дарунок, мусите бути готовими до наслідків. Вам слід використати цей рік, щоб вдосконалити себе і бути всередині, в душі, такими ж милими, якими ви нині є на обличчі. Вирішуйте обережно. Бо щойно котрась із вас погляне у це дзеркало, одразу потрапить під його владу на цілий рік, а як рік мине, станеться те, про що я сказав.

Принцеси, звісно, навіть не думали, що вони можуть не бути премилими – хоч ззовні, хоч – зсередини. Тому одразу погодились користуватися чарівним дзеркалом.

Придворний Чаклун повісив його у маленькій кімнаті, де було лише одне вікно та одна лампа, і нічого більше. Одна за одною принцеси підходили до дзеркала. Вони не могли стримати захоплених вигуків, бо кожна бачила себе у дзеркалі настільки досконалою, наскільки навіть не могла й уявити чи мріяти. Темне волосся старшої принцеси було таким тонким, довгим і сяючим, яким вона давно вже намагалася зробити його за допомогою шампунів, лосьйонів і постійного розчісування. Очі другої принцеси були сліпучо-синіми, а щічки – мов троянди. Світле волосся третьої принцеси було мов виткане із золота, а сама вона видавалася собі легенькою і тендітною, мов лебідь.

Усі три принцеси були дуже вдячні Чаклунові і батькові за цей дарунок. Щодня вони приходили подивитись у дзеркало, щоб пересвідчитись у власній довершеності.

За тиждень чи два суперечки між дівчатами вщухли, бо вони вже не звертали увагу одна на одну. Але наприкінці місяця, коли вони сіли разом шити, старша мимохіть зауважила другій, що та – трохи бліда і виснажена. Налякана дівчина побігла до чарівного дзеркала, побачила у віддзеркаленні рожеві щічки і, повернувшись, ображено сказала старшій сестрі, що вона – дурепа.

– Хоч що кажи, та, врешті, я не така товста, як молодша сестра, – пхикнула вона.

– Що!? – заволала третя принцеса і теж побігла до дзеркала.

Вона повернулася розлючена.

– Як ти посміла так мене налякати! – вигукнула вона. – Та я досконало тендітна, а не сама шкіра й кістки – як ти!

Спалахнула страшна бійка, і король знову втратив спокій. Стало навіть гірше, ніж раніше, і щодня ставало дедалі гірше.

Адже принцеси не могли бачити, якими вони насправді є всередині, в душі. Вони не бачили, що їхнє марнославство поволі гризе їхню свіжість, злість робить очі червоними, а волосся – сірим. Вони геть забули, що Придворний Чаклун говорив їм про внутрішню красу і про те, що вони мусять докласти зусиль, щоб її мати.

***

А доки відбувалась уся ця метушня, так сталося, що ще одна дівчина у палаці користувалася чарівним дзеркалом – і принцеси про це не знали. Кухарка Сиглінда – за віком така ж, як і принцеси. Але вона не була аж такою гарною, та й не намагалася бути. Бо не мала часу ніжити себе. Ніхто не помічав кухарку, яка ходила палацом у справах, бо одягнута вона була дуже просто.

Дівчина важко працювала на кухні: чистила та нарізала овочі, вимивала казани і пательні. А ще вона вміла робити людей щасливими. Бо мала голос чистий, мов у соловейка, і повсякчас співала премилих пісень – навіть у головного кухаря від них іноді поліпшувався настрій.

Вона пильнувала, щоб пекарчук часом не забув зробити свою роботу – інколи вона навіть робила її за нього, щоб його не покарали.

Якщо раптом так траплялося, що діти садівника десь вдарилися чи зголодніли, вони приходили до Сиглінди, і вона перев’язувала їхні подряпини, давала їм поїсти овочевого лушпиння.

Коли новини про чарівне дзеркало принцес долетіли до кухні, кухарка дуже зацікавилася.

– Бачить небо, – сказала вона сама собі, – я ніколи не буду така ж гарна, як принцеси. Але було б непогано побачити себе такою, як я є, щоб надалі виправитись. Адже я не маю ні матусі, ні татка, які могли б підказати мені.

Отож, якось вночі, коли принцеси міцно спали, дівчина скинула свої важкі чобітки і тихенько пішла нагору палацовими сходами. Вона знайшла маленьку кімнату і засвітила лампу перед дзеркалом. І побачила себе такою, якою була – не красивою, але й аж ніяк не потворною.

– Ну добре, – сказала вона. – Але яка я всередині? Я сьогодні злилася на пекарчука. Назвала його ледарем і він навіть образився. Це можна побачити?

Відбиток у дзеркалі дещо змінився. Вона побачила, як її рот збільшився. Якби він таким і залишився, вона точно стала б потворнішою, але за мить усе повернулося назад, як і було. Водночас маленький відблиск, немов коштовна зірочка, з’явився на її чолі. Вона не звернула на це увагу, подумала, що то відблиск лампи. Загасивши світло, дівчина пішла вниз, до ліжечка.

***

Дні минали, а принцеси залишалися такі сварливі, що король навіть погрожував поїхати геть з палацу, а то й з держави, щоб тільки сховатися від цього гармидеру.

– Терпіння, високий пане, – казав Придворний Чаклун. – Рік чарівного дзеркала закінчиться через місяць. Я певен, що після цього у палаці та у державі запанує мир.

І ось настав той день, коли принцеси повинні були подивитись у дзеркало востаннє. Придворний Чаклун зняв його зі стіни, знову ретельно загорнув у пурпуровий оксамит і приніс до тронної зали. Король, придворні, навіть слуги зібралися там, щоб побачити, як принцеси отримають довершену красу.

Принцеси зайшли до зали, вбрані у найкращі сукні й коштовності. Кожна з них була певна, що, коли дзеркало відкриють, саме вона виявиться найкрасивішою. Вони вишикувалися рядком перед королем, придворним Чаклуном і дзеркалом. Чаклун нагадав своє застереження і висловив сподівання, що принцеси доклали зусиль, аби їхні серця і думки стали чисті й красиві, та мусять розуміти: що б не сталося зараз, все це є наслідком їхніх діянь останнього року.

Принцеси закивали головами; кожна була певна, що не варта жодних докорів.

Король відкинув покривало, й дівчата одна за одною підійшли до дзеркала. О жах! Король та всі, хто стояв довкола, побачили у віддзеркаленні старих страховидл – згорблених, висохлих, з червоними очима, довгими носами й вухами та викривленими ротами. Чудові сукні відбивалися дрантям, а волосся було сірим, розпатланим та шорстким. А ще гірше – всі побачили, що й самі принцеси змінились, і тепер були такі ж, як відбиток у дзеркалі. Вони стояли посеред зали і голосно побивалися.

Кухарка бачила це разом з усіма і дуже перелякалась. Якщо з принцесами сталися такі зміни, то що буде з нею, вона ж бо відпочатку була гірша за них?

 Але, врешті, переляк відступив і на його місці з’явився жаль. Її серце краялось через принцес, і вона вийшла з натовпу, намагаючись хоч трохи прикрити їх від сорому власним плащем.

Вибігши до принцес, Сиглінда випадково пробігла повз чарівне дзеркало, краєчком ока поглянувши у нього, – і раптом зупинилася, мов зачарована. На здивування короля і людей, вона почала змінюватися і ставала схожа на власний відбиток у дзеркалі. Її грубий одяг перетворився на золотий шовк зі срібними оздобами. Обличчя набуло нової краси, немов легке світло світанку ковзнуло по ньому. А на її чолі почали потроху блищати й мерехтіти маленькі різнокольорові вогники. За мить вони зібрались у вінець коштовного каміння, оправленого у золоту корону.

Коли ці зміни завершилися, вона сором’язливо повернулася до короля.

Король дуже горював через те, що сталося з його дочками, хоча й знав, що їхня кара – справедлива. Він дозволив їм, як вони забажали, оселитись у високій вежі, прясти тонку пряжу на бинти і гаптувати вівтарні шати для бідних церков. Решту свого життя вони не хотіли ні з ким бачитися і розмовляти, лише одна з одною.

А Сиглінду король удочерив як справжню принцесу, а вона й надалі допомагала усім навколо жити легше та радісніше. Коли настав час їй вийти заміж, вона обрала мудрого і доброго принца. І царювали вони справедливо та щасливо – аж до останніх своїх днів.

Придбати збірку “Казки на літо” можна за посиланням