Читати початок статті: Частина ІІ. Ідентичність між індивідуальністю та середовищем

Ідентичність та колективне

Як людські сутності, ми всі є частиною різних груп: народу, нації, мовної групи, професійної групи… Яке відношення це має до моєї свідомої та само-відповідальної самості? До якої міри група, до якої я належу, визначає мою ідентичність як індивідуальності? Чи можу я нести відповідальність за те, що дала мені група? Що відбувається, коли я свідомо ідентифікую себе із групою, народом?

Ми обговорили різні рівні ідентичності у одній людині. Чи можемо ми також дослідити такі ж рівні у ідентичності народу або нації? Який образ тоді постає?

Народ, нація та культура

Почнімо зі слова “народ”, яке уже неоднозначне. Що таке народ? Йдеться про групу людей, які можуть бути поєднані різними способами: природним походженням, територією та державою, у якій вони живуть, мовою, релігією або культурою, що їх поєднує. “Нація” також по-різному тлумачиться, але зазвичай відноситься до групи людей, які живуть у демаркованій країні із об’єднуючим політичним та юридичним порядком. Культура може означати будь-що. Мова відіграє важливу роль, але тут також може бути поєднано традиції та звичаї, які часто беруть витоки із релігії. Культура не обов’язково прив’язана до державних кордонів.

Питання, які зараз постають щодо національностей та ідентичності, проживалися по-різному до якихось тисячі років тому. Наприклад, до того часу була спільна слов’янська мова. Потім вона почала виокремлюватися у різні місцеві мови серед східних, західних та південних слов’ян. У Західній Європі об’єднуючою культурною мовою була латина. Десь тисячу років тому не було національних держав та народів, як це є сьогодні. Як у Східній, так і в Західній Європі лише після цього часу почався розвиток у напрямку появи більш локальних мов, багатьох релігій та національних держав.

Відтоді можна говорити про тенденцію до диференціації або також до індивідуалізації як на особистому рівні, так і на рівні народів та націй, з їх появою. На той час три стани у суспільстві були все ще більш важливими для формування груп. Якщо ти народився у певному стані, ти не міг так легко перейти у інший. Розвиток у напрямку автономії було стримано стягненнями та монархами, які прагнули утримати свою абсолютну владу (Гапсбург, Цар).

Ідентичність та середовище

Зараз є різні елементи, які слугують цементом у формуванні груп, зокрема походження, політично-правовий контекст, мова, релігія та культура. МИ розрізняємо три рівні, про які йшлося у попередньому розділі:

• Природне середовище, земля та спільнота за спорідненістю, яка ґрунтується на успадкованих кровних зв’язках
• Політико-правове середовище громадянського суспільства на даній території
• Культурне середовище людей: традиції, мова, релігія.

1. Природне середовище

Якщо думати про природне середовище народу, то природно думати про землю, річки, гори, море та побудовані на ній міста. Народ часто вростає у природне середовище і вибудовує відповідно до нього своє життя, стають рибалками, фермерами, шахтарями або лісничими. У зв’язку із природою народ розвиває спеціальні характеристики та якості. Україна простягається від теплих пляжів Чорного моря до Карпатських гір на північному заході. На безкінечних рівнинах із родючим грунтом, росте соняшник, зерно та кукурудза, що розповсюджується по всьому світу. Далі велична річка Дніпро та інші річки так, як Дністер на західному кордоні.

У деяких країнах природні кордони чітко визначаються річкою чи морем. Але коли зона стає “територією” країни, тоді це визначає політика, а не природа.

Ще один природний елемент міститься у біологічній спорідненості групи людей. Вони пов’язані кровними узами та утворюють етнічну групу. Батьки дають ДНК нації/націй, до яких вони належать. Під етно-культурним кутом зору український народ має слов’янське походження. Перші слов’янські племена стали незалежними від балто-слов’янської спільноти. Вони жили на території північно-західної України, південно-східної Польщі та західної Білорусі. Слов’яни мали свою власну культуру та богів, як Велес та Перун.

Вони жили з природою. На думку д-ра Вана (Zdeněk Váňa – Mythologie und Götterwelt der slawischen Völker –Urachhaus 1992/ Жденек Ванья – Міфологія та світ богів слов’янських народів) слов’яни північної Польщі досягли найвищого культурного розвитку. Із 9-13 століття постала велика імперія “Київська Русь”, заснована варягами із Скандинавії (Русь). Їхній ватажок Рюрик є засновником династії Київської Русі. Слово “Русь” для росіян початково означало “вікінг” фінською мовою. На той час не було поділу між “українцями”, “росіянами” та “білорусами”. Ті, кого ми зараз називаємо росіянами, раніше називалися “московитами” відколи Москва стала центром влади у східних слов’ян. Київська Русь є етнокультурним джерелом для пізніших українців та пізніших росіян. У 988 році Володимир І прийняв християнство, яке стало важливим елементом української культури. У 1240 році Київську Русь завоювали монголи.

На скільки важливим є родовід це інше питання. У країнах, де відбуваються утиски етнічних меншин, походження відіграє важливу роль. Обставини тоді змушують тебе працювати над тими відмінностями як от палестинці в Ізраїлі. Або просто не висовуватися, коли відхиляєшся від норми, як із уйгурами, тибетцями та іншими меншинами у Китаї. Одна шоста населення України вважається етнічними росіянами, майже вісімдесят відсотків етнічними українцями. У повсякденному житті ці народи просто жили разом і змішувалися. Проте важливість етнічного походження може варіювати. Це також залежить від власного погляду на життя. Матеріалістичний погляд прирівнює людей до їхнього біологічного походження та ДНК. Таке обмеження позбавляє людей їхньої гідності і є джерелом конфлікту, тим паче, коли нації та держави сформовані на основі етнічних характеристик.

2. Соціальне середовище

Якими є відносини між українським народом та соціальним середовищем? З одного боку, це стосується багатьох, часто драматичних, взаємодій із навколишнім середовищем у розрізі історії. З іншого боку, ми тут також бачимо соціальне середовище, створене самою країною та її політичними і правовими наслідками у процесі становлення держави, адміністративної та правової спільноти.

Формування незалежної політичної спільноти України йде пліч-о-пліч із встановленням кордонів власної території. У минулому було багато боротьби щодо цього в Україні. До 1240 року тут була “материнська держава” Київська Русь. Після вторгнення монголів у 13-му столітті ця держава розпалася.

Західна частина України, Галицько-Волинське князівство, могло продовжувати незалежно існувати, але було анексоване у 14-му століття Литвою та Польщею. На півдні та у Криму до влади прийшли татари як союзники ісламської Османської імперії. Козаки на сході Дніпра виборювали їх. Контрреформація у 17-му столітті бачила, як переслідуються православні християни у   Галичині, особливо прості українці. Вони об’єднувалися   із козаками  і бунтували. У 1649 році Україна визволена з-під Польщі під керівництвом лідера козаків Богдана Хмельницького, який заснував “гетьманщину”. Він став першим обраним “гетьманом”. Хмельницький шукав захисту від російського царя у 1654 року і хотів створити певного роду союз. Цар як  абсолютний   правитель    бачив це інакше. Після миру 1668 року територія на захід від Дніпра відійшла до Польщі, яка віддала її австрійській монархії Гапсбургів, починаючи із 1772 року.

Територія, що на схід від Дніпра відійшла до Росії за мирним договором 1668 року. Східну Україну було поступово анексовано Росією і вона залишалася у такій формі впродовж ще декількох століть і називалася “Малоросія”. Наприкінці 18-го століття цариця Катерина Велика також завоювала території, які зараз лежать на південному сході України біля Чорного моря аж до Одеси. Вона називаля ці території “Новоросія”.

Український народ довго жив у напруженості між великими силами: Росією, монголами, Польщею, Австрією, Німеччиною, Туреччиною. Людям завжди приходилося  шукати свій власний   шлях для того, щоб зберегти власну ідентичність у превалюючих сильних взаємозв’язках. У часи гетьманщини козаки організували себе горизонтально. Їхні лідери, гетьмани обиралися і могли бути скинуті людьми. Це є протилежністю до того, що російські царі правили як абсолютні правителі, передаючи свою владу своїм дітям. Український народ, таким чином, зазнав багато боротьби. Він не завжди був люб’язним.  Виборювачі свободи такі, як Богдан Хмельницький у 17-му століття та Степан Бандера у 20-му столітті також вдавалися до насилля проти таких меншин, як євреї та етнічні поляки.

Важливо бути чесними щодо цього. У Нідерландах теж почалася дискусія в останні десять років щодо темних сторін минулого як колоніальної держави, яка торгувала рабами. Це має зцілюючий ефект. Та мить, коли король Нідерландів не лише вибачився перед нащадками рабів 1 липня 2023 року, але і попросив прощення, справила глибоке враження і була прожита нащадками як звільнення. Таким чином, у Луцьку 9 липня 2023 року було зроблено перший крок у правильному напрямку, коли президент Зеленський разом із польським президентом Дудою вшанував пам’ять про жертв українських націоналістів у Другій світовій війні. Десятки тисяч поляків тоді було вбито на Волині.

Якщо не хочеш бачити темних сторін минулого, то вони переслідують тебе у майбутньому. Зараз ми також бачимо, що відбувається у Росії, де люди повертаються у тіні царів та Сталіна. Однак, опрацювання минулого є основою для кращого майбутнього.

“Якщо ти не хочеш бачити тіней минулого,

то вони будуть переслідувати тебе у майбутньому.”

Кордони сьогоднішньої України було більш-менш визначено при заснуванні Радянського Союзу у 1919 році. Україна стала радянською республікою. У 1918 році Українська народна республіка та Західноукраїнська народна республіка проголосили незалежність від відповідно Росії та Австрії і злилися у 1919 році. Той імпульс отримав лише коротке життя і мав постійно захищати себе від поляків, німців та росіян. У 1921 році східну частину захопила Червона армія. У 1922 році було долучено і західну частину. Разом вони сформували Україну як Радянську Республіку. Тобто перша форма України була результатом волі українського народу на сході та заході. Радянський Союз лише захопив цю країну. Все ще лишалися незначні врегулювання щодо території. Важливим моментом став 1956 рік, коли Хрущов “подарував” Крим Україні, дозволивши Росії зберегти там свій флот.

Українська мова та культура зазнавали також утисків за часів Радянського Союзу. У 1919-1922 роках було трішки більше свободи, якою одразу ж радо скористалися. Як наслідок, гноблення повернулося і завершилося контрольованим голодом “голодомором” на початку 1930-их років, коли мільйони українських селян, “кулаків”, було розкуркулено і замучено голодом до смерті.

У 1991 році Україна у своїй наявній територіальній формі стала незалежною державою, визанною ООН та Росією. Як раніше згадувалося, визнання було повторно підтверджене “Будапештським Меморандумом” у 1994 році та Договором про дружбу між Росією та Україною 1997-99 роках.

Отже, путінські теперішні заяви, що Україна не є незалежною державою та не існує ні нації ні народу, а є лише частина російського народу, є неприйнятними за кількома пунктами. По-перше, Росія сама визнала Україну як державу, як зробила це і міжнародна спільнота. По-друге, звісно, що є український народ, мова та культура, навіть, якщо їх утискали століттями. По-третє, не можна урівнювати народ та державу. Народ як етнокультурна спільнота може поширюватися на декілька держав та нести дуже різні політичні та правові цінності, як от Корея. Тоді правова спільнота стає сильнішим моментом ідентифікації, ніж біологічне походження.

Люди, які живуть в Україні, є громадянами держави України та є частиною цієї ж нації. Верховенство права в Україні ґрунтується на принципі демократії, що означає, що всі громадяни мають рівні права для участі у прийнятті рішень, що рівнозначно стосуються кожного. Вони також визнають ті самі урядові інституції. Базові права меншин є гарантованими у демократії. Якщо ні, то виникає несправедливість. Наприклад, коли конституційна держава грунтується на релігійних чи етнічних орієнтирах і відповідно того з людьми поводяться нерівно, як у Ізраїлі, Ірані, Саудівській Аравії та колишній Південній Африці.

Таким чином, те, що об’єднує людей у демократичній конституційній державі, є також спільнотою цінностей. Хоча і досі є багато чого покращувати, наприклад у сфері корупційності, але вибір однозначний. Ця спільнота цінностей відіграє набагато сильнішу роль у конфлікті з Росією. Українці відчувають, що вони більше не хочуть, щоб Росія домінувала над ними, бо вона іде за зовсім іншими цінностями у відношенні організації своєї держави і стає все більше автократичною та репресивною: жорстоко придушується вільна преса, свобода думки, демократичні цінності, опозиція, незалежна юрисдикція. Таке ставлення ще більш явне на окупованих територіях України. Україна воює з Росією, перш за все, як спільнота цінностей. Це те, що об’єднує громадян так сильно, що вони ризикують власним життям, щоб захистити себе.

3. Культурне оточення

Із людей, які живуть в Україні, 77.5% ідентифікують себе як етнічні україні, а 17.2% як етнічні росіяни. Загалом наявно біля сотні різних етнічних груп, здебільшого румуни, білоруси, болгари, кримські татари, угорці, поляки, євреї та багато інших. Історія домінування Москви, Польщі і Литви, Османської імперії та Австрії залишила після себе багату суміш груп. Всі ці групи шукають своє місце у демократичній конституційній державі України. Окрім того, Україна століттями зазнавала утисків від сил зовнішнього світу, зокрема Москви та Польщі.

Мова відіграє важливу роль у всьому цьому і також придушувалася Росією. Наприклад, Володя Єрмоленко, український філософ і журналіст, говорить на голландському телебаченні “Nieuwsuur”: “ Ми бачимо, що мова стала російським інструментом влади, що використовується для домінування у культурному просторі. Найменування вулиць та площ, як от площа Толстого та вулиця Пушкіна, були вживаними назвами, щоб окуповувати території та стирати місцеву культуру”. Так само, як Ніколай Гоголь, якого вважають російським письменником, хоча він родом із України, не говорячи вже про “борщ”, суп із буряка, який також не є російським, а українська страва.

Важливий елемент у появі свідомості людей — це диференціація мови, яка почалася декілька тисяч років тому. Універсальні мови на кшталт старослов’янської та латини було замінено на локальні мови. Монархи та церкви пригнічували такі амбіції. Таким способом місцеві мови стали двигуном опору та орієнтиром на нову ідентичність. Особливо у 19-му столітті з’явилося багато нових етнічних груп, які шукали свою власну ідентичність і більшу автономію. Так само і в Україні. Іван Котляревський (1769-1838) першим використав народну мову полтавського регіону у літературній роботі. Далі Тарас Шевченко (1814-1861) став засновником української літератури. Зокрема його поема “Кобзар” стала дуже популярною. Його видання було заборонено секретним указом царя Александра II у 1876 році. Проте роботу було опубліковано у Німеччині та Чеській Республіці.

Іншими важливими поборниками української мови у 19-му століття були Микола Костомаров та Пантелеймон Куліш. Обидва бачили українську мову як свою власну мову поряд з російською. Дві східнослов’янські мови еволюціонували із давньої загальної церковно-слов’янської. Обидва зазначені діячі прагнуть поширювати українську мову у школах та серед звичайних людей.

Пригнічення української мови стало більш масовим у 19-му столітті. У 1804 році українська як мова письма та освіти була заборонена. У 1817 році було зачинено Києво-Могилянську академію, найстаріший університет Східної Європи від 1632 року. У 1863 році міністр внутрішніх справ Пьотр Валуєв заборонив використання української мови у релігійних текстах та підручниках. Дозволялося лише використання для белетристики. Його слова сьогодні звучать досить знайомо для нас: “ніколи не існувало, не існує та ніколи не буде існувати окремої малоросійської мови” (Україну тоді називали Малоросією). Врешті решт, у 1867 році цар Александр ІІ заборонив будь-яке видання української мовою, включаючи і використання власне слова “Україна”. У західній частині країни, яка була під Австрією, було трохи більше свободи, особливо після визнання Австрією руського народу (‘Ruthenian nation’). Центр українського національного руху перемістився більше на захід, хоча там теж були утиски з поляками у Західній Галичині.

Після 1919 року прийшов Радянський Союз, у 1920-их роках трохи було простору для формування культури. З 1932 року були знову жорстокі придушення. Кожен мав перейти на російську. Українських лідерів виганяли у заслання або вбивали.

На час вторгнення 24 лютого 2022 року біля третини населення в Україні говорили російською мовою як першою мовою, включно з Президентом Зеленським до прикладу. Зараз він говорить нею лише до росіян. Скажімо він закликав Путіна: “Ідіть додому і захищайте свій російськомовний народ”.

Останніми століттями мова часто є націєтворенням. Це явна зв’язувальна речовина, яку група людей може ідентифікувати із собою. Але це ще не все. В Україні багато російськомовного населення, передусім, почуваються більше як українці. Путінський аргумент щодо захисту носіїв російської мови за межами Росії від примусової “асиміляції”, таким чином, не відповідає дійсності.

Культура створюється множинністю якостей у певній групі людей. Багато передається традиціями, як от пісні, музика, танці, костюми та багато інших звичаїв, які є частиною життя, наприклад весілля, похорони, народження та ритуали пов’язані із природою. Часто ці давні практики походять з релігійних вірувань та настанов священиків чи інших лідерів.

Всі ці події та елементи відіграють значну роль в культурному спадку України, а також і в сприйнятті нового демократичного суспільства. Те нове суспільство повинно ще бути сформованим. У сфері утисків між сходом та заходом український народ шукає нову ідентичність. Її не можна просто вивести із символів та чутливого сприйняття минулого, а кожну мить вона з’являється новою. Будемо сподіватися, що війна також пробудить позитивні цінності, які формують суспільство до і після війни, наприклад прозорість, відкритість, солідарність та міцний правопорядок. Нова культура зараз починає зацвітати в Україні у багатьох різних іпостасях. Багато митців, художників, письменників, музикантів надихаються супротивом, намагаючись виразити перспективи для нової ідентичності України. Як це виглядатиме лишається все ще питанням. Все у процесі розвитку. Але там є завзятість, енергія та творчість, а тому це несе надію.

Самосвідомість та духовна сутність?

У попередньому розділі ми говорили про его та про духовну сутність людини. А як щодо ідентичності народу? ЧИ є там теж щось більше, ніж три рівні середовища?

Самосвідомість людей піднімається з відчуття приналежності. Раніше такою передумовою був родовід. Були менші племена та родини. Пізніше з’явилися народи та нації. Відчуття приналежності може бурлити з кишківника, як шосте чуття, як от у спортивних змаганнях. У випадку з війною є ще глибша негайність для колективних почуттів. Ти маєш захищати себе колективно. Існують також культурні зв’язки, які об’єднують націю або групу людей, такі як мова, релігія, звичаї, традиції. Вони не обов’язково пов’язані із державою чи родоводом.

З появою держав-націй, ще одним виміром стає поєднуваність, взаємопов’язаність, зокрема як спільноти цінностей, про яку йшлося раніше. Права людини як свобода вираження, рівність та демократія стають зв’язувальною речовиною для суспільства, яке не базується на етнічним або релігійних принципах, а на універсальних правах людини.

Народ та людство

Таким чином, відчуття ідентичності народу чи нації може набирати різного вмісту. Це загалом визначається відчуттями групи людей, яких це стосується. Кожен має такі відчуття, а також і індивідуальне Я, відповідальність за себе. З позиції людського его кожен поєднаний із усім людством. Кожна нація є також частиною сім’ї націй людства і має унікальне місце у ньому. Але людство як цілісність є вищим принципом. Кожна людина несе у собі долю людства і представляє людство у своєму народі. Нація розвивається до тієї міри, аж допоки вона значно не виразить універсальне людство своїм власним чином. Екстремальний націоналізм підпорядковує людство кожної індивідуальності і веде до виключно колективного. Це може бути лише руйнуванням.

Як людські сутності ми несемо у собі долю людства. У біблійних колах про це зазначається як про “первородний гріх”. Оскільки ми є людьми, то ми несемо відповідальність за дії всього людства. Наприклад, щодо землі, природи, близьких людей. Як індивідуальності ми народилися уже з цим спадком. Ми не спричинили його самі у цьому житті, проте ми мусимо все ще страждати від наслідків та бути відповідальними за них. Це глибинна тема для обговорення. Навіть як члени певного народу ми несемо у собі історію, фатум, дари та провину народу. З боку свідомого Я ми можемо таким чином допомогти опрацювати тіні із минулого. Тоді багато чого може бути знову зцілено. У Німеччині було багато зроблено, щоб впоратися  із тінями як народом минулого, хоча люди як індивідуальності не винні у цьому сьогодні. Країни, які не можуть привести себе до того, щоб по чесному подивитися у дзеркало, залишаються прив’язаними до привидів та тягарів минулого.

З огляду таких кутів зору важко говорити про “Я” нації як таке у індивідуальній людині. Після Першої світової війни американський президент Вудроу Вілсон запровадив “право самовизначення народів” як принцип для новоствореної Ліги націй, яка пізніше стало ООН. Цей принцип спричинив багато непорозуміння та ворожнечі, тому що поняття “держава”, “нація” та “народ” не розрізняються чітко. Це призводить зокрема до проблем у державах з етнічно та культурно змішаним населенням, як у випадку із Центрально-Східною Європою. Нація не є юридичною особою, а індивідуальна людина є. Держава може прийняти юридично дійсні рішення відповідно до порядку конституційної держави, але тоді це стосується держави, не народу. Правопорядок може будуватися лише на базових індивідуальних правах.

Було б чіткіше, якби дотримувалися як принципу “права на самовизначення кожної індивідуальності” замість “права на самовизначення народу”. Це б також захистило кожного від утисків з боку урядів, що і є також метою правопорядку.

Я людини не є фіксованим станом. Кожна людина еволюціонує і йде по шляху власної реалізації своєї людськості, виходячи за межі своєї власної тваринної сутності. Це можна зробити лише шляхом проб та помилок. Кожен розвивається, щоб отримати власні інсайти та набути самопізнання. Це можливо винятково у свободі. Свобода самовизначення для кожної індивідуальності є правом людини.

Духовна ідентичність українського народу?

При обговоренні індивідуальної ідентичності ми зверталися до реальності духовного буття людини. А як щодо нації? Ми побачили, що ідентичність народу переважно переживається на досвіді через душу свого народу, відчуття приналежності до групи через коріння, мову, релігію та інші традиції. Чи є крім цього також і духовна реальність народу? Народний дух? Є люди, які вважають це нонсенсом, а є люди, які сприймають це за належне. Зокрема Рудольф Штайнер говорив декілька разів про народні душі та народний духи, сприймаючи це як ясновидець. Як ми можемо це зрозуміти?

Для того, щоб не впасти у так-ні обговорення, нам краще дотримуватися того методу, який ми взяли раніше щодо пошуків духовної реальності людини. Тоді ми слідували двома шляхами: один ізсередини назовні, а інший ззовні всередину. З чим ми зустрінемося, якщо підемо цими шляхами по відношенню до народу, українського народу? Спробуємо.

1. Динаміка від середини

Яку динаміку ми бачимо, коли дивимося на імпульси та рішення українського народу? Ось ключові пункти:

• У 9-му столітті слов’янські племена біля Новгорода запросили князя вікінгів Рюрика правити ними. Так було сформовано династію, яка продовжуватиме правління територією Київської Русі до 13-го століття.
• У часи імперії Київської Русі рішення приймалися монархами. Для прикладу, важливим моментом стало освячення Святого Володимира, в результаті чого країна стала християнською і розвивала своє власне слов’янське християнство.
• У 17-му столітті українці на заході та сході об’єдналися. Вони повстали проти Польщі і хотіли союзу із царем.
• У 19-му столітті відбулося відродження української мови та культури, що дуже гнобилися царем. Частина українського народу, що проживали на заході, знаходилася під правлінням Австрії. Вони продовжили розвиток мови та культури.
• У 1918 році українці Сходу та Заходу знову об’єдналися і сформували одну державу 1919 року. Вони тривала лише три роки, поки її не забрав Радянський Союз як радянську державу.
• У 2004 р., 2014 р.та 2022 р. український народ знову об’єднався проти утисків. Отримав імпульс розвиток своєю власної мови та культури.

Український народ мав досвід утисків мови та культури століттями. Людей ділили кілька разів на східну та західну частини, які потрапляли до Росії та Польщі або Австрії. Але коли б не виникала можливість, український народ боровся за незалежність та об’єднання розділених територій сходу та заходу країни. Об’єднання заходу та сходу виражається у кольорах українського прапору – блакитного та жовтого.

Бажання стати незалежними та будувати власну культуру було завжди присутнє, незважаючи на утиски та розділення. Тобто впродовж століть можна побачити певну лінію у тому,

• Вільний простір для розвитку своєї власної мови та культури Власну державу на основі рівності та демократичних базових прав
• З’єднання людей Східної та Західної України, які були завжди розділені великими державами
• Воління боротися за ці цілі. Після того, як США запропонували Зеленському евакуацію, він сказава: “Мені не потрібне таксі (евакуація), мені потрібна зброя”.

2. Динаміка ззовні всередину:

Україна завжди жила у напруженості між великими державами Сходу та Заходу. Це важлива тема, яка набула актуальності ззовні і у якій Україна повинна знайти певний шлях для того, щоб вибудувати власну ідентичність із тієї напруженості. Як виглядають відносини із сходом та заходом?

Відносини зі Сходом

На сході Україна переважно має справи з Росією, країною, яка століттями управлялася абсолютним правителем із колоніальними амбіціями. Україна намагалася різними способами підтримувати відносини із Росією, часто через важкі репресії. Була потреба захищатися та відстоювати свою культуру, мову та автономію. Проте у 17-му столітті, наприклад, люди шукали захисту у царя від утисків поляків.

З іншого боку, існують глибокі зв’язки із Росією та російською культурою, релігією та народом. Спільні культурні корені ідуть із минулого з часів імперії Київської Русі, козаків, а також спільного досвіду комунізму.

Мови є суміжними і багато сімей є змішаними. Відносини із росіянами набагато більш близькі та природні, ніж з народами Заходу. Різниця чітка, але люди розуміють один одного. Проблема одна і та ж крізь століття – Росія хоче домінувати. Хороші відносини хоче мати Україна, але на основі рівності та взаємної поваги, як цього сподівалися і козаки у 17-му століття, а також як про цей йдеться у дружньому договорі 1999 року.

Відносини із Заходом

Із Заходом відносини теж були різними. Століттями західна частина України була під Польщею та Литвою. Пізніше під австрійською монархією Гапсбургів. Із заходу йшов вплив лібералізму, демократичних відносин та католицької церкви. Люди Західної України навіть шукали притулку від нацистів у радянської Росії, вдаючись до інших крайнощів жорстокості, коли приєднувалися до переслідування євреїв.

Сьогодні Україна шукає підтримки Заходу проти тиску зі сторони Росії. Вона має великі сподівання на матеріальну та політичну допомогу: гроші, знання, зброя, політична підтримка, зв’язок із НАТО та ЄС. У 2013 році була запущена Угода про асоціацію у ЄС, яка спочатку була скасована президентом Януковичем під тиском Росії. Українці хотіли зв’язків із демократичними цінностями Заходи. Напевно, небагато людей бачили загрозу капіталістичних рейдів на природні ресурси України.

Це було також видно після революції у Чехословаччині у 1989 році. Була велика надія на інновації, але транснаціональні компанії та ЄС незабаром залили країну грошима та споживацтвом. Там не було ніколи реальної можливості на нову автентичну стежину для суспільства.

Угода про асоціацію із ЄС розпалила протести на Майдані у 2014 році, захоплення Криму та битви на Донбасі. У війні, яка розгорнулася 24 лютого 2022 року, УКраїна отримала масову підтримку із заходу. Не лише від урядів країн, але і від всього населення Європи. Західна Європа прийняла без формальних обмежень більше, ніж 7 мільйонів біженців з України. Вони отримали притулок, гроші, медичну допомогу, право працювати та проживати, вільно подорожувати та всі види підтримки та консультування. Ця діаспора є частиною України. Вона створює мільйони людських стосунків із людьми у Західній Європі. Однак, під людським кутом зору існує більша відстань до заходу, ніж до слов’янських народів. Слово “German” по-українськи “німецький”, по-російськи “нємєцкій, чеською мовою “Němec”, словацькою “ Nemec”, кожне з яких означає “той, хто не говорить”, “той, хто не вдосконалює мову”. За межами заходу починається чужий та незрозумілий світ, інша релігія та спосіб мислення.

Незважаючи на великі очікування та надію на Захід щодо підтримки та зв’язків на основі демократичних цінностей, лишається деяка чужість, ймовірно і заздрощі і злість. Напевно також і розчарування щодо більш практичного та матеріалістично-орієнтованого ставлення. З іншого боку, бажання заможності може також закривати очі на небезпеку капіталізму, а також і на власну ідентичність.

У обох напрямках – на схід та на захід – відносини є складними та неоднозначними. Це можна подолати, коли Україна дійсно стане незалежною та розвине міцну свою власну ідентичність. Розміщення України, як геологічне, так і політичне, є, як і було, викликом у знаходженні власної рівноваги та узгодженні цінностей, які пропонуються із заходу та зі сходу. Знаходження такої узгодженості є життєво необхідним для України. Її успішність також визначатиме і долю Європи.

Народний дух України?

Чи є народний дух України? Очевидно, що є натхнення, яке об’єднує людей в Україні впродовж більше, ніж тисячу років, даючи орієнтир для власної ідентичності. Завжди у різних умовах, ростучи із розвитком часу та змінами у владі. Люди намагаються виразити це натхнення у словах, образах, музиці та символах. Такі внутрішні образи можуть давати силу та заспокоєння. Є образи та символи, які вже століттями слугують як орієнтир до власної ідентичності. Зокрема тризуб, який було встановлено як державний герб – золотий на синьому – 25 лютого 1918 року Українською Народною Республікою, а потім знову 10 лютого 1991 року новою державою Україною. Герб асоціюють із Святим Володимиром ще 1300 років тому. Але символ виявляється ще старішим. Зараз усі солдати мають цю емблему на своїй формі. Це елемент ідентичності із минулого. Але ідентичність завжди перебуває у русі, у розвитку. Подібно до цього, люди завжди шукають образи, щоб виразити національну сутність.

Нові покоління та їхній вклад. Ми завершимо трьома враженнями-імпресіями людей, які формують образ сутності України.

Микола Костомаров

По-перше, Микола Костомаров є відомим істориком 19-го століття. Його батько був росіянин, а мати українка. Він досліджував історію та особливості росіян та українців, а також став передовим борцем за українську незалежність та культуру. За його дослідженнями росіяни схильні до автократії та колективізму, а українці до свободи та індивідуалізму. Цю ж різницю ми бачимо і сьогодні. Він розумів обидва народи як частину пан-слов’янського майбутнього. Костомаров описав наступними словами Україну як сутність, що постає із могили у часи утисків та воскресіння у 19-му столітті:

“Лежить в могилі Україна, але не вмерла. Бо голос її, голос, що звав всю Слав’янщину на свободу і братство розійшовся по світу слав’янському…І встане Україна з своєї могили і знову озоветься до всіх братів своїх Слав’ян, і почують крик її, і встане Слав’янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сиятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні крепака, ні холопа — ні в Московщині, ні в Польщі…І Україна буде неподлеглою Річчю Посполитою в союзі Слав’янськім.” 

Микола Костомаров. Книга битія українського народу, – 1845

Наступні два враження-імпресії подаються сучасниками в умовах тиску наявної війни, що почалася півтора роки тому.

Інна Ніколаєва

Перш за все, Інна Ніколаєва є художницею та вчителькою вальдорфської школи у м. Дніпро. Вона створила зображення України як птаха фенікса і додала наступні слова:

“Фенікс – це дивовижна пташка, яка дає силу кожному, хто її потребує. І вона живе у кожному українцеві. Я проживаю цей місяць опору як місяць внутрішнього палання – Україна палає – але цей вогонь є вогнем птахи Фенікс, символом смерті та переродження. Фенікс для нашої країни показує, що дещо нове вийде із кожного вогню. Немає непоправних втрат, бо кожна втрата веде до подальшого розвитку. Зараз я відчуваю, що у символі України – прекрасній квітці соняшника – маленька пташина вже народжується із попелу нашого вогню (це наші немовлята). Україна знову народиться як цей Фенікс!”

Інна Ніколаєва

Мірайя Коритцева

Ми завершимо наступною імпресією, наступним враженням. Це слова Мірайї Коритцевої. Вона стала відома як тенісистка у топ-50, а зараз є тренером з тенісу та спортивним психологом:

“Пробудження духу відбувається якраз у такі складні часи. Проходячи крізь труднощі, біль, страх, відчай, злість, ми отримуємо шанс для переродження, для пробудження тієї духовної частини, про яку ми часто багато не думаємо у щоденному житті. Ми надто зайняті, надто метушливі. Зараз наші дії стали краще відкаліброваними. Жахлива інформація вражає нашу душу і водночас збурює океан емоцій; болю та злості, страху та відчаю, сліз та стиснутих кулаків, виття та молитв…

Зараз все інакше… Україна стане такою, що Бог приготував для неї. Україна відновить свою історію та створить нову, де ніхто ніколи не зможе сказати, що така країна як Україна не існує. Тому що вона буде більше, ніж країна. Україна є станом Душі та проявом Духу.”

 Мірайя Коритцева

Корнеліс Богерд – 27-5-2023

Переклад з англійської Мирослави Василюк