На двох патичках стоїть барилочко, на барилочку камінець;
хто відгадає, той молодець

Тваринний світ починають вивчати в його відношенні до лю­дини. На уроках діти переживають, що людина з одного боку належить до світу природи, а з іншого – стоїть на його вершині і, поєднуючи в собі усі природні царства, приводить їх до найдовершенішої гармонії. Але впро­вадження такого методу («від людини – до світу»), окрім просто цілющої для цього віку дітей дії, має й іншу причи­ну. Якби весь тваринний світ ми упо­рядковували б, починаючи від найниж­чих видів тварин до найрозвиненіших і, нарешті, завершували б людиною, то формували б у дітей (нехай і підсвідо­мо) хибне і нездорове уявлення: людина – це найдосконаліша тва­рина. Починаючи ж цей розгляд від людини і поступово сходячи вниз до найпростіших тварин, ми приводимо дитину до здорового уяв­лення: тварини – це недовершені люди.

Отже, починаємо ми з людини. Звичайно з дітьми цього віку не вар­то багато займатися природою лю­дини. Найважливіше – щоб у цей мо­мент свого життя діти одержали пер­ше глибоке враження про те, як саме стоїть людина у світовому порядку і що означає ця її позиція.

Спочатку ми розглядаємо людину лише з боку її зовнішньої форми, спо­стерігаючи, що тіло її складається з трьох частин: голови, тулубу і кінцівок. Потім ми відкриваємо, що основною формою голови є куля. Для дітей дуже важливо, щоб вони вчилися художньо розглядати речі, виходя­чи з їхньої форми. Із запису в робо­чому зошиті з зоології: «Голова лю­дини відтворює у собі світову кулю. Тому за допомогою своєї голови людина може приймати у себе світ. У голові вона має очі, щоб бачити, вуха, щоб чути, ніс, щоб нюхати, рот, щоб відчувати смак їжі. Рот також допо­магає людині говорити». Це дуже суттєвий факт, на який потрібно звертати увагу дітей, адже саме артикульована мова робить людину людиною. У вальдорфській школі Слово плекається особливо. Діти відчувають, що через слово рот лю­дини облагородився.

Наші руки такі рухливі, що якби вони були достатньо довгими, ми могли б описати ними всю небесну сферу і дотягтися до зірок. Діти по­винні відчути, що про людину немож­ливо говорити, не згадуючи сонце і зорі.

Наші груди несуть в собі серце і легені, які невтомно, день і ніч пра­цюють для нас. Якби ми не мали в наших грудях серця, то не мали б ми і «серця» до усіх інших створінь довкола. Через легені ми вбираємо в себе дихання світу і повертаємо його світові назад. Щоразу вбираю­чи в груди повітря, ми одержуємо по­дих Бога, який знову і знову нас оживляє, надихає, створює. Вдиха­ючи щоразу спільне повітря, люди пов’язуються між собою.

Дітям важливо зрозуміти і те, що завдяки прямій поставі наші руки більше не прив’язані до землі. Вони вже не приречені нести на собі тя­гар тіла. На противагу ногам, руки є вільними. Вільними працювати для інших людей, вільними робити доб­ро чи зло. Зовсім простим способом ми показуємо, що руки є матеріаль­ним, фізіологічним виявом людсь­кої свободи. Добре було б звернути увагу дітей на створені людськими ру­ками твори мистецтва, наприклад, ка­федральні собори середньовіччя. Після того як ми описаним вище способом поговорили про людину, діти пишуть твір про неї. Наведу лише кілька речень з таких творів: «Руки людини можуть ро­бити добре і лихе. Її ноги прив ‘язані до землі. І тварини ж – не лише ноги, а й руки. Тварини не можуть творити, гра­ти на скрипці, вони можуть лише їсти. Якщо подумати про кафедраль­ний собор, так мистецьки збудова­ний, то все це людина створила свої­ми пальцями. Тварини цього не мо­жуть. Звір не може створити ні доб­рого, ні лихого». Хлопчина, що на­писав цей твір, сам відкрив і дуже тонко відчув те, що тварина стоїть поза сферою свободи, «по той бік від добра і зла».

Потім ми звертаємося до роз­гляду тварин. Починаємо з карака­тиці. Над мулистим дном моря спо­кійно гойдається її округле, дещо пласке тіло. Звивисті рухи її плавців утримують тіло в рівновазі. «Руки» лежать щільно одна біля іншої, спу­щені наперед. Хапаючі руки скручені і знаходяться у схованці, утвореній іншими щупальцями. Раптом верхні два щупальці вертикально розчепі­рюються – поблизу каракатиці опи­нилася маленька рибинка чи рак. Умить розпочинається чудова гра ко­льорів її тіла. На її рожево-жовтому із білими плямами тілі з’являються горби каштанового кольору з мідно-червоним металічним блиском. Спи­на напружується. Прозорі з фіоле­товим голова та «руки» випроміню­ють зеленувате світло. Круглі очі ме­рехтять рожево-червоним, блакит­ним та зеленим сріблиястим сяйвом. Черево випускає швидкі різнокольо­рові «хмаринки». Блискавично роз­гортаються серед інших рук два ха­паючі щупальця і захоплюють при­сосками своїх «долонь» жертву. Інші руки обвивають здобич, а гострі щелепи круглого рота, які нагадують дзьоб папуги, розгризають її голо­ву. Коли ж поблизу з’являється во­рог, каракатиця відразу «бризкає» чорно-коричневим соком («чорни­лом»), огортаючи себе захисною «хмаринкою», яка допомагає їй швидко, немов стріла, втекти від суп­ротивника.

Отже ми бачимо, що каракатиця надзвичайно чутлива тварина. Жива гра кольорів її тіла вказує на здатність сприймати навколишній світ кожним сантиметром шкіри, на противагу людині, у якої органи чут­тя локалізуються в голові. У карака­тиці ж усе тіло – це «голова». (До речі, діти на уроці відкрили це само­стійно.) «Руки» каракатиці, що рос­туть навколо «рота», є лише продов­женими ротовими знаряддями, яки­ми вона користується також для пе­ресування у воді. До органів чуття ка­ракатиці належать і прекрасно роз­винені очі. Людська голова не здат­на жити самостійно. Вона є безпо­радною без тулуба, який носить і пе­ресуває її вперед, без шлунку, який годує її, без рук, які працюють для неї. Із запису в зошиті: «Каракатиця – це голова, яка так добре обладна­на, що здатна себе пересувати, го­дувати, захищати». Це хороша наго­да показати неправомірність такої звичної для сучасності переоцінки людської голови.

Відштовхуючись від зовнішньої форми, можемо показати дітям ту­лубний характер такої тварини, як миша. її тулуб, на якому ледве ви­діляється голова і під яким майже не­помітними є маленькі прудкі ніжки, нібито із середини формує гостру мордочку. Миша виглядає, таким чи­ном, як загострений спереду пухна­стий валик, дещо сплюснутий уни­зу. Усе інше є лише додатком до ньо­го. Мордочка миші займає завжди передову позицію, оскільки постійно винюхує щось смачненьке для тіла. Завдяки її гострій формі миша пре­красно просувається у вузькі щіли­ни і маленькі діри – чутливі вусики «повідомляють» тілу, чи зможе воно подолати цей вузький отвір. Гострі зубки миші здатні прогризати товсті стіни, звільняючи шлях тулубові. Ними вона будує собі житло. Миша має досить великі вуха, що гостро чують, і маленькі жваві очиці, що та­кож є чудовими помічниками. За до­помогою маленьких, прудких ніжок миша зовсім нечутно бігає. П’ятипалі лапки з гострими кігтиками допома­гають їй залазити нагору, так само як і довгий, укритий лускою чутли­вий хвіст, що під час бігу слугує кер­мом, а під час лазіння – опорою. На відміну від каракатиці миші потрібні ноги для пересування в просторі і голова для орієнтації в ньому. Але по суті, миша є тулубом, який має чу­дових помічників для задоволення власних потреб.

До такого художнього способу розгляду природи належить і те, що діти вчаться прочитувати душев­не у фізичному. Миша з гострими різцями, які постійно рухаються, справляє враження нервово-інтелек­туальної істоти. її загострена мор­дочка, жваві блискучі оченята, тонкі вусики, гострі зубки, виразні вуха, загальна витонченість – усе це на душевному плані виражає її допит­ливість, делікатність, розум.

Тепер розглянемо сарну. На відміну від крихітних ніжок миші ви­сокі, стрункі, сильні, граціозні ноги сарни, яка ніби ледь-ледь торкаєть­ся землі лише двома пальцями, най­перше впадають в очі. Складається враження швидкого і по-дівочому боязкого єства сарни. Прудкі ноги легко несуть її тіло і допомагають утікати. її ніс із вологими ніздрями відчуває здаля, рухливі вуха-«локатори» і великі жваві розумні очі-«ліхтарики» своєчасно попереджа­ють про небезпеку і видають її чут­ливу натуру.

Тварин слід завжди розгляда­ти у зв’язку з їхнім оточенням. Сарну неможливо уявити окремо від лісу. Якщо раптом захотіла б втіли­тися мовчазна душа лісу, то напев­не, виникла б істота, схожа на неї. Самець сарни, як і його родич -олень, несе маленький ліс на голові – чудові роги. Про сарну, власне ка­жучи, неможливо говорити інакше, ніж лірично, поетично. І кожна тва­рина потребує особливого стилю розповіді про себе. Тому ми у зо­шитах закінчуємо розповідь про сар­ну чудовим віршем X. Моргенштер-на, у якому постать цієї тварини схоплена так влучно:

Зі срібла лісового виступає
Струнка сарна.
У зимовому лісі
Уважно, крок за кроком, оглядає
Холодний, свіжий, чистопадний сніг.
І твою витончену згадую я постать.

Переклав з німецької Микола Шпак
Вперше опубліковано в газеті “Дитина”
випуск № 3, 1999 р.