Упертість – це, мабуть, найпоширеніший із усіх дитячих недоліків. На нього скаржаться і нарікають сотні тисяч батьків. Це проблема номер один у стосунках між батьками і дітьми.

Як же бути з упертими дітьми, що з ними робити? Розгляньмо один із можливих варіантів вирішення цієї проблеми.

Молода мама скаржиться: її Іванкові два роки й три місяці, він дуже жвава, розумна дитина, але іноді буває впертим, показує «характер». Наприклад, якщо з ним граєшся – все добре, але потім після себе не прибирає іграшок. Варто підвищити голос – тоді вже й зовсім нічого не хоче робити, а починає плакати.

Отже, Іванко не збирає іграшок після гри, незважаючи на вимоги матері. У віці двох із чимось років це явище звичайне, і не слід зайвий раз сварити дитину чи лупцювати за неакуратність. Адже діти, яких вдається вже в цьому віці примусити бути підкреслено акуратними, вихованими та обов’язковими, відчувають велику психічну напругу, яка переходить згодом у гіпертрофоване відчуття провини при невдачах, страх зробити щось не так, невпевненість у собі. На все свій час! Щось дитина може зробити сама, у чомусь їй слід допомогти (прибрати разом), і не треба постійно стояти над душею, ще й соромити чи погрожувати.

З точки зору батьків, син відмовляється прибрати іграшки, але насправді він просто ще не може робити цього постійно: в ньому ще немає відчуття відповідальності, здатності послідовно керувати своїми діями. Малюк, напевно, почуває себе розгубленим, адже хвилину тому йому дозволяли як завгодно розкидати іграшки й одержувати задоволення від гри – і раптом усе треба негайно припинити!

Варіантом упертості можна вважати і так звану настирливість, коли діти добиваються свого у будь-який спосіб: нескінченними проханнями і плачем, ниттям-приставанням, дратівливістю й вередуваннями. Де ховаються джерела такої поведінки? Насамперед, у нас самих, у наших діях. Настирливі діти найчастіше бувають у настирливих батьків, які, часто цього не усвідомлюючи, є вимогливими і нетерплячими, чіпляються до дитини у будь-яку мить і з будь-якого приводу, бурхливо реагують, якщо їхні вимоги не виконуються негайно, без кінця читають нотації або погрожують і карають. Такі батьки схильні планувати кожен крок дитини, обплутуючи її павутинням нескінченних інструкцій і настанов. Стенічні (енергійні від природи), здібні діти із розвинутим відчуттям власної гідності не можуть довго витримувати такого блокування їхніх можливостей. Їхня вередливість і є спробою домогтися визнання своїх прав.

Якщо ми вміємо оперативно відповідати на потреби дитини, а не відмахуємося, наче від надокучливої мухи, настирливість поступово (не одразу!) зникне – у міру того, як нам вдаватиметься спрямовувати енергію в таке життєве русло, яке відповідає потребам малюка.

Існує ще й фізіологічне обґрунтування впертості, пов’язане з функціональною спеціалізацією великих півкуль головного мозку. Ліва півкуля виконує функції аналітичного мислення. Це – центр знакових, абстрактних систем і контролю. Права півкуля керує образним, цілісним мисленням.

Зі спеціалізованої літератури відомо, що у новонародженого обидві півкулі праві, і лише поступово одна з півкуль стає відносно «лівою» – зосереджує в собі функції свідомості, контролю і мовлення (його змістового боку). Помітним це стає у віці близько двох років – у віці оволодіння реченнєвим мовленням і появи відчуття «Я» як системи оцінювальних уявлень про себе.

Ось тут ми й помічаємо появу впертості у дітей, батьки яких занадто моралізують, повчають, пунктуально визначають спосіб дій, – інакше кажучи, перенавантажують ще не зміцнілу ліву півкулю. І водночас забувають, навіть гірше – ігнорують, ще провідну в цьому віці активність правої півкулі, потребу в безпосередньому, спонтанному вираженні почуттів, у цілісному сприйманні.

Спробуємо зрозуміти: дитина впирається, не підкоряється – саме тому, що вона дитина, для неї неприродно бути такою дорослою, якою її вже хочуть бачити батьки!

Дорослим необхідно ще раз, не впадаючи в амбіції, переглянути свою тактику виховання, замислитися і знайти в собі сили визнати свої помилки. В іншому випадку, дитина стає вередливою до неможливості, від усього відмовляється або вимагає сама не знаючи чого. Тут батьки вже «доходять до ручки» і ведуть неслуха в поліклініку. Лікар виписує щось заспокійливе і вселяє в батьків віру, що дитина стане слухняною. І батьки сподіваються, що пігулки раз і назавжди вирішать усі проблеми.

Насправді ж не слід покладатися на ліки. Треба негайно зменшувати кількість заборон і вимог, бути, у міру можливостей, разом з дітьми – більше гратись, сміятись і радіти. І все зміниться на краще.