Якось у давній час, навесні, якраз по обіді, молода жінка йшла темним лісом. В одній руці вона несла великого кошика, а в другій – немовля. Нарешті погода дозволила їй вийти з хати та піти на ринок до ближнього містечка. Лісова дорога була розмита весняними дощами, але навколо квітло чимало премилих квіточок фіалок, крокусів, анемон, нарцисів. Жінка трохи стомилась, але раділа щоразу, як кидала погляд на свою маленьку дитинку.

Вона була вже на півдорозі до дому, коли почула жахливий звук. Вовки! Було чути, як вдалині – але не надто далеко – виє вовча зграя. Молода мати не знала, що робити. Вона була надто далеко від житла, щоб встигнути сховатись. Маючи в руках кошика та дитину, вона не мала змоги бігти чи видертись на дерево.

Раптом вона почула інший звук – розбитим шляхом чалапав великий кінь. Коли кінь наблизився, до неї схилився юнак та промовив:

– Добра жінко! Рятуйся! З гір спустилися вовки, і вони дуже голодні після зими!

– Я не можу, – відповіла жінка, – я не можу ані бігти, ані залізти на дерево з дитиною на руках!

За спиною юнака на спині коня сиділа дівчина, тож, очевидно, він не міг узяти з собою також мати з дитиною.

– Будь ласка, заберіть хоча б дитину! – вигукнула мати. – Я турбуюсь не про себе, а про неї.

Дівчина схилилась та узяла з рук матері клунок з дитям. Вовче виття почулося вже зовсім зблизька, і кінь сахнувся та почав перелякано поводити очима.

– Ми мусимо утікати, бо загинемо! Хай Господь врятує тебе! – вигукнув молодий пан, і вони поскакали геть. Мати кинула долі важкий кошик та видерлась на високу смереку. Якраз вчасно – за мить з’явились вовки. Вони відчували запах жінки, стрибали, вили, скавчали й рилися попід деревом, та не могли її дістати. Вони знайшли кошика та узялися за їжу, що була у ньому – проте цього їм було замало. Врешті вовкам урвався терпець, і вони побігли шукати легшої здобичі.

Жінка почекала трохи, а тоді обережно злізла на землю та побігла додому.

Вже вдома вона збагнула, що не знає, яким чином може тепер відшукати свою дитинку. Вона гірко заплакала і плакала доти, доки не заснула.

Юнак та дівчина верхи на коні встигли безпечно дістатись до морської затоки, поки вовки намагались вполювати жінку на дереві. Вони сіли на корабель та попливли до своєї країни. Шляхом додому молоді цар та цариця (а це були цар та цариця!) розпеленали дитинку, щоб поглянути на неї. Молодий цар був трохи розчарований, що це була дівчинка, а не хлопчик. Царське подружжя не мало власних дітей, тож цар сподівався спадкоємця. Вони  вирішили  залишити  дівчинку  у  царському  палаці.  Якщо вони не матимуть власних дітей до того часу, як дівчинці виповниться три роки, вони вдочерять її, і вона буде царівна.

– Врешті, – сказала цариця, – коли вона виросте, ми зможемо одружити її з могутнім царевичем, і таким чином убезпечимо наше царство.

Цар погодився, і коли дівчинці виповнилося три роки, вона була єдиною царівною в тому царстві. Назвали її Ірис.

Цар та царівна не відмовились від свого рішення, але приділяли дівчинці не надто багато уваги. Цар був завжди зайнятий, чи то на війні, чи на ловах, чи у державних справах. Цариця була марнославна та нерозумна жінка, вона цікавилась хіба що новими фасонами суконь, бенкетами та вечірками. Дівчинку доглядали слуги. Стара матуся цариці також намагалась допомагати, але ж вона навіть власну дочку не змогла виховати як слід!

Попри все, маленька царівна зростала такою ж милою, мудрою та відважною, як була її рідна мати. Коли їй виповнилось сім, вона дізналась правду про своє народження. Вона була вдячна цареві та цариці за порятунок від вовків, але весь час думала про свою справжню матінку та мріяла, щоб та була поруч.

Тим часом її справжня мати вже мала інших дітей та жила собі далі без першої дитини. Вона ніяк не могла дізнатись, що сталося з дівчинкою та де вона є. Вона сподівалась та молилась до янголів, щоб вони дали її дівчинці безпечне та щасливе життя, де б вона не була.

Щороку, навесні, коли розквітали крокуси та первоцвіти, матінка поверталась туди, де втратила свою дитину. Якось, коли вона сиділа плачучи над морем, маленький жайвір злетів з неба та сів на кущ поблизу. Вона розповіла пташці про втрачену дівчинку та попросила відшукати її й розповісти, що матуся досі любить її.

Ви можете не повірити, але жайвір слухав її дуже уважно, а коли вона пішла додому, полетів геть. Він летів і летів, і янголи спрямовували його, доки він не сів на підвіконня маленької царівни. Доки вона лежала у колисці, жайворонок співав та співав, переповідаючи те, що розповіла її матуся. Звісно, дитинка не розуміла, але від тої пісні її серце сповнювалося миром та спокоєм.

Так відбувалось щороку, доки царівна не одружилась. Її названі батьки дуже довго шукали у дальніх краях, щоб знайти гідного царевича. На щастя для Ірис, царевич знайшов її сам та покохав її. Оскільки це був гідний царевич, цар та цариця згодились, тож Ірис одружилась і знайшла своє кохання. Вона розповіла йому про своє народження, але для нього не мало значення, що вона не царського роду.

– Ти цариця мого серця, і це єдине, на що я зважаю, – прошепотів царевич їй на вушко.

Царівна з царевичем оселилися в його замку. З того часу жайворонок більше не прилітав. Але у благословенного подружжя з’явились власні діточки: спершу чудова маленька дівчинка, а потім і хлопчик. Царівна Ірис буда дуже вдячна долі за таке життя. Але щороку навесні вона усім серцем відчувала тугу, що ніяк не йшла геть. У той самий рік, коли народився маленький царевич, царівна сиділа біля вікна коло його колиски та зітхала. Чоловік спитав її, чому вона сумна, і царівна розповіла, що й досі тужить за рідною матінкою та бажає хоч раз її побачити.

Царевич вирішив послати вірного лицаря, щоб той спробував відшукати справжню матір царівни Ірис. Лицар мандрував світом аж сім років. Він переплив усі моря та річки, перетнув пустелі та гори, їхав через ліси та поля. Він мав із собою маленький портрет царівни, намальований тоді, коли вона ще мала три роки. Всюди, де б він не був, він питав про жінку, що вимушена була полишити дитину через вовків. Він ніколи не зупинявся та не припиняв пошуків.

Врешті якось навесні він поволі їхав розбитою лісовою стежкою, коли почув жінку, що розмовляє з кимось. Лицар зупинив коня та спішився. Він визирнув з-за дерева та побачив жінку, що промовляє до жайворонка! Вона розповідала пташці про свою дитину, яку загубила багато років тому. Коли жайвір полетів геть, жінка підвелася, і лицар обережно звернувся до неї. Він пояснив, що шукає саме таку матір, що втратила дитину, та показав їй дитячий портрет. Серце матері аж підстрибнуло від щастя. Вона одразу впізнала свою донечку!

Лицар супроводив жінку до далекої країни. Поперед себе він послав повідомлення, щоб царевич та царівна знали: його пошуки врешті щасливо скінчилися!

Царівна Ірис ледве повірила цим новинам! Вона не знала, чи плакати їй від щастя чи від смутку, тож просто заплакала. Вона узяла на руки своїх діточок та вперше розповіла їм про своє життя. Вони були щасливі знати, що скоро побачать справжню рідну бабусю!

Врешті на світанку одного чистого дня білі вітрила принесли матусю до далекої країни. Царівна Ірис з усією родиною зустрічала її на пристані, і матуся з дочкою обійнялися зі сльозами щастя на очах.

Вони мусили так багато розповісти одна одній!

– Отже, тебе звати Ірис, – сказала матінка. – Це гарне ім’я. Пригадую, я не знала, чи краще назвати тебе Віола, чи Примула, але Ірис подобається мені найбільше.

Ірис розповіла матері про сумні часи з царем та царицею, що ніколи не любили її усім серцем. Потім вона розповіла про щасливий час з царевичем, що щиро та усім серцем полюбив її.

– Отже, коли ми знову усі разом, я вже більше не сумуватиму, – сказала Царівна Ірис. – Я навіть трохи вдячна тим вовкам, бо якби не вони, я б ніколи не знайшла справжнє кохання.

– Так, – погодилась матуся, – ніхто ніколи не знає, як обернеться наше життя від самого початку. Ми можемо лише вірити ангелам, що заберуть наш смуток та перетворять його на радість, у цьому житті чи в наступному. Ми мусимо бути вдячні і доброму, і злому, що трапляється на шляху, та мати віру, що наприкінці все обернеться на краще.

І Царівна Ірис з матусею далі жили разом та ніколи більше не втратили одна одну.

Шукайте книгу «Казки на весну» на сайті видавництва