Я — береза.

Мене часто називають молодою.

Кажуть: ти світла, тонка, ніби ще зовсім юна.

Але це не зовсім так.

Я вже прожила багато вітрів.

Я знаю, як чекати.

Я знаю, як стояти, коли хочеться сховатися.

Я не поспішаю старіти — і не поспішаю доводити, що я молода.

Мій стовбур світлий не тому, що я слабка,

а тому що я не ховаюся.

Вітер переносить мій пилок до інших беріз

і приносить мені їх.

Ми пов’язані,

навіть тоді, коли стоїмо окремо.

Іноді мене запитують:

Звідки в тобі ця легкість?

Чому ти не виглядаєш втомленою?

Я мовчу. Бо не все треба пояснювати.

Але якщо слухати уважно — я маю подругу. Вона далеко, її не торкнешся. Вона з’являється на небі

іноді перед Сонцем,

іноді — після нього.

Ви називаєте її Венерою,

ранковою або вечірньою зіркою.

Вона не світить яскравіше за всіх, але її завжди помічають ті,

хто вміє дивитися.

Від неї я пам’ятаю:

краса — це не форма.

Молодість — це не вік, це  стан, коли ти на своєму місці і не зраджуєш собі.