Розгляд кількох типових для сучасного світу ситуацій допоможе нам зрозуміти — що таке надія, як вона пов’язує людину з її завданням на землі, що необхідно нам, людям які народилися саме в цей час…

Від­вер­не­мо пог­ляд від вій­ни

Ті са­мі мо­ти­ви, які вик­ли­ка­ють вій­ни, мож­на по­ба­чи­ти й нав­ко­ло се­бе, у мир­ній си­ту­а­ції. Їх ми ба­чи­мо пов­сю­ди у світі.

Крім не­без­пе­ки у виг­ля­ді «аме­ри­кан­сько­го сти­лю жит­тя» тре­ба ска­за­ти ще про дві ос­нов­ні проб­ле­ми сьо­го­ден­ня.

Це — бю­рок­ра­тія, що охо­пи­ла со­бою увесь світ.

Це — ма­те­рі­а­лізм у га­лу­зі охо­ро­ни здо­ров’я лю­ди­ни: ко­ли за­мість пік­лу­ван­ня про здо­ро­ве се­ре­до­ви­ще та здо­ро­ве хар­чу­ван­ня ду­ма­ють про те, як пок­ра­щи­ти здо­ров’я лю­ди­ни за до­по­мо­гою ген­ної ін­же­не­рії.

Ча­си при­мі­тив­но­го на­циз­му прой­шли. Але їх міс­це зас­ту­пи­ла ген­на ін­же­не­рія.

Чи не пе­ре­біль­шую я не­без­печ­ність ці­єї на­у­ки? Як­що ме­то­да­ми ген­ної ін­же­не­рії мож­на вдос­ко­на­ли­ти лю­ди­ну — то не за­ли­шить­ся міс­ця для ін­ди­ві­ду­аль­ної ро­бо­ти над со­бою. Лю­ди­на стає чи­мось на кшталт апа­ра­ту, яко­го мож­на ззов­ні пок­ра­щу­ва­ти та вдос­ко­на­лю­ва­ти.

А що у нас?

Розгляньмо вплив цих не­без­печ­них тен­ден­цій на прик­ла­ді роз­вит­ку валь­дорф­ських шкіл у Схід­ній Єв­ро­пі. За ос­тан­ні 10 ро­ків тут ви­ник­ло 95 но­вих валь­дорф­ських шкіл та ще біль­ше — ди­тя­чих сад­ків. Звіс­но, усі ці шко­ли сти­ка­ють­ся з про­тис­то­ян­ням з бо­ку бю­рок­ра­тії, але скрізь ці труд­но­щі пот­ро­ху пе­ре­бо­рю­ють­ся.

А до чо­го тут ген­на ін­же­не­рія? На­чеб­то ге­не­ти­ків у шко­лу не зап­ро­шу­ють.

По­ди­ві­мо­ся: у ди­тя­чих сад­ках та мо­лод­ших кла­сах мож­на спос­те­рі­га­ти ди­во­виж­ні ре­зуль­та­ти, пов’яза­ні з не­а­би­я­ким роз­вит­ком осо­бис­тих якос­тей пе­да­го­гів. Проб­ле­ми ви­ни­ка­ють, ко­ли спра­ва до­хо­дить до се­ред­ньої та стар­шої шко­ли.

Чо­му?

Мож­ли­во це зву­чить па­ра­док­саль­но, але ці труд­но­щі пов’яза­ні з… пік­лу­ван­ням бать­ків та дер­жа­ви про май­бут­нє ді­тей. Мож­на поба­чи­ти, що приб­лиз­но у 3-4 кла­сі ви­ни­кає кон­флікт. Ад­же са­док та пер­ший клас — це міс­це, де ще мож­на за­ли­ши­ти­ся діть­ми. А близь­ко 9-10 ро­ків бать­ки вже по­чи­на­ють хви­лю­ва­ти­ся: «А чи скла­де ди­ти­на іс­пи­ти піс­ля шко­ли?».

І це хви­лю­ван­ня ін­ко­ли роз­ді­ляє й вчи­тель. То­ді іс­нує ри­зик, що ме­тою нав­чан­ня ста­нуть нав’язу­ва­ні ад­мі­ніс­тра­ці­єю нор­ми. І раптом ми ба­чи­мо, що з 5-го по 8-й клас вчи­тель вже сприй­ма­єть­ся не як пе­да­гог, а як спе­ці­а­ліст, який за­без­пе­чує ви­ко­нан­ня норм.

Вар­то під­крес­ли­ти, що й у валь­дорф­ській шко­лі ді­ти по­вин­ні скла­да­ти іс­пи­ти, але…

Але на­шою ме­тою є де­що зов­сім ін­ше!

Ад­же са­ме праг­нен­ня пі­діг­на­ти уч­ня під пев­ний іде­ал є про­зо­рою па­ра­лел­лю з генною інженерією в об­лас­ті здо­ров’я: конс­тру­ю­ван­ня з ди­ти­ни апа­ра­ту, що за­до­воль­няє ви­мо­гам сус­пільс­тва…

Чо­го ж нас­прав­ді пот­ре­бує сус­пільс­тво сьо­год­ні?

Озир­ніть­ся нав­ко­ло. Усі проб­ле­ми, що ото­чу­ють нас, пов’яза­ні з мо­раль­ніс­тю. Лю­ди не бе­руть на се­бе со­ці­аль­ної від­по­ві­даль­нос­ті; со­ці­аль­не, мо­раль­не та ес­те­тич­не пе­ре­бу­ва­ють у нез­до­ро­во­му по­єд­нан­ні… У сві­ті іс­нує без­ліч труд­но­щів. Ба­га­то не­ви­лі­ков­них хво­роб. При­род­ним люд­ським ба­жан­ням є ви­лі­ку­ва­ти усіх. Але ж то не в на­ших си­лах — приб­ра­ти усі пе­ре­по­ни.

Я не зго­ден з тим, що усі проб­ле­ми зі здо­ров’ям тре­ба ви­рі­шу­ва­ти за до­по­мо­гою ген­ної ін­же­не­рії. Ад­же як роз­ви­ва­єть­ся ін­ди­ві­ду­аль­ність? Не­об­хід­ною умо­вою є те, щоб здіб­нос­ті наш­тов­ху­ва­ли­ся на зов­ніш­ні пе­реш­ко­ди — і то­ді лю­ди­на зна­хо­дить свій ін­ди­ві­ду­аль­ний шлях. Ко­жен має пра­во роз­ви­ва­ти­ся зав­дя­ки пе­реш­ко­дам.

Мо­раль­ність на уро­ках

Під час уро­ків у стар­ших кла­сах ви­ни­ка­ють за­пи­тан­ня, як са­ме тор­ка­ти­ся тем, що близь­кі до су­час­нос­ті. Це сто­су­єть­ся не тіль­ки іс­то­рії (в ос­тан­ніх кла­сах вив­ча­ють су­час­ну іс­то­рію), але й точ­них на­ук та мис­тец­тва.

Ос­кіль­ки я — іс­то­рик, про­по­ную роз­гля­ну­ти прик­лад з іс­то­рії — кон­флікт між Із­ра­ї­лем та Па­лес­ти­ною.

У цьо­му про­тис­то­ян­ні па­лес­тин­ці за­хо­пи­ли цер­кву Різ­два Хрис­то­во­го та ут­ри­му­ва­ли її про­тя­гом 10 днів. Чо­мусь са­ме у цій, важ­ли­вій для людс­тва точ­ці, ви­ни­кає один із най­силь­ні­ших кон­флік­тів: між юдеями та му­суль­ма­на­ми.

В обох на­ро­дів є іс­то­рич­ні ар­гу­мен­ти для сво­їх пре­тен­зій. Ці­ка­во: обид­ві сто­ро­ни ви­хо­дять з од­но­го дже­ре­ла, ад­же для них обох Ав­ра­ам є пра­от­цем. Від на­щад­ків Із­ма­ї­ла — пер­шо­го си­на Ав­ра­а­ма, си­на на­лож­ни­ці, — по­хо­дять му­суль­ма­ни; від на­щад­ків Іса­а­ка — си­на Сар­ри — на­род Із­ра­ї­лю. І обид­ві сто­ро­ни пе­ре­ко­на­ні, що іс­то­рія сто­їть на їх­ньо­му бо­ці.

З уч­ня­ми ми ду­же док­лад­но роз­би­ра­є­мо ста­ро­дав­ні іс­то­рич­ні да­ні та су­час­ну іс­то­рію і при­хо­ди­мо до вис­нов­ку, що іс­то­рія не мо­же вста­но­ви­ти, хто вин­ний, а хто пра­вий. В кін­ці роз­гля­ду те­ми уч­ні ма­ють мож­ли­вість вис­ло­ви­ти свої пог­ля­ди на розв’язан­ня проб­ле­ми.

На що спи­ра­ють­ся при цьо­му ді­ти? Ос­но­вою для їх твер­джень є влас­на мо­раль­ність. Не­люд­ським, не­мо­раль­ним є зни­щен­ня або дис­кри­мі­на­ція од­но­го з на­ро­дів. І біль­ше то­го: та­ке «розв’язан­ня» не усу­ває проб­ле­ми. Мож­на при­вес­ти ба­га­то прик­ла­дів то­го: Чеч­ня, Югос­ла­вія…

Що ж від­по­ві­да­ють ді­ти? — Що тре­ба звер­ну­ти ува­гу на роз­біж­нос­ті між різ­ни­ми на­ро­да­ми й на те, як са­ме ви­ко­рис­то­ву­ва­ти при­род­ні ре­сур­си та зем­лі на пот­ре­би усьо­го сві­ту. Що не­об­хід­но ство­ри­ти ін­тер­на­ці­о­наль­ну пра­во­ву ме­ре­жу. Що тре­ба ство­ри­ти ті умо­ви, в яких мож­ли­ва ре­а­лі­за­ція сво­бо­ди для кож­но­го.

Мож­на ска­за­ти, що все це — безґрунтовний іде­а­лізм, але…

На­дія

Що це за си­ла, яку ми на­зи­ва­є­мо на­ді­єю? Да­вай­те уваж­ні­ше пог­ля­не­мо на її влас­ти­вос­ті та про­я­ви.

По-­пер­ше, на­дія зав­жди пов’яза­на з май­бут­нім. Мож­на на­віть ска­за­ти, що во­на спря­мо­ва­на з май­бут­ньо­го — ад­же час­то на­ші спо­ді­ван­ня не ма­ють ні­я­ко­го «іс­то­рич­но­го підґрунтя» — а ча­сом і аб­со­лют­но необґрунтовані…

По-­дру­ге, на­дія зав­жди пов’яза­на з по­зи­тив­ною ме­тою — я не мо­жу на­ді­я­тись на щось та­ке, що є для ме­не по­га­ним.

На­дія ні­ко­ли не пов’яза­на з чи­мось кон­крет­ним — у ній зав­жди іс­нує щось не­виз­на­че­не.

Чи є на­дія по­чут­тям? Звіс­но, ба­га­то якос­тей єд­нає на­дію з по­чут­тя­ми, але во­на тор­ка­єть­ся і мис­лен­ня, по­род­жу­ю­чи дум­ки про май­бут­нє. На­дія пов’яза­на та­кож і з во­лін­ням — ад­же у без­на­дії дже­ре­ло сил ви­си­хає.

На­дія дає мож­ли­вість під­ня­ти­ся кри­лам на­шої ду­ші.

Май­бут­нє ство­рю­єть­ся дво­ма ру­шій­ни­ми по­то­ка­ми. Пер­ший схо­жий на ді­ло­во­го що­ден­ни­ка: спра­ви йдуть од­на за од­ною, за­ле­жать од­на від од­ної — і так рік за ро­ком… Це те, що йде з ми­ну­ло­го. Але крім цьо­го за­ли­ша­єть­ся час­ти­на, яку сві­до­мість нез­дат­на пов­ніс­тю охо­пи­ти. Ад­же джерела де­я­ких по­дій зна­хо­дять­ся не в то­му, що пе­ре­ду­ва­ло їм. Во­ни ба­зу­ють­ся на іде­а­лі.

І як­що у сус­піль­ній сві­до­мос­ті пе­ре­о­ці­ню­єть­ся роль пер­шо­го чин­ни­ка — мо­лодь по­чи­нає про­тес­ту­ва­ти про­ти та­ко­го «спла­но­ва­но­го» май­бут­ньо­го. Нап­рик­лад, нар­ко­ти­ки є од­ним зі шля­хів уник­ну­ти йо­го.

Як вза­га­лі лю­ди­на пе­ре­жи­ває се­бе? Я — як су­куп­ність мо­їх вчин­ків ми­ну­ло­го (це я доб­ре пам’ятаю), я — як стри­жень. Як сьо­год­ніш­ній мо­мент. Але у цьо­му пе­ре­жи­ван­ні іс­нує ще од­не: на­дія на те, що я змі­ню­ся, ста­ну кра­щим.

У яко­му від­но­шен­ні зна­ход­жу­ся я до мо­їх праг­нень та іде­а­лів? Як ство­ри­ти зв’язок між сво­їм «Я» та сво­їм праг­нен­ням?

Це над­зви­чай­но важ­ли­ві пи­тан­ня для під­літ­ка — і для під­літ­ко­вої пе­да­го­гі­ки. Як мож­на, нав­ча­ю­чи чо­мусь, вод­но­час да­ва­ти мо­ло­дій лю­ди­ні на­дію на те, що во­на ста­не са­ме тим, ким хо­че бу­ти? Під­лі­ток жи­ве у роз­дво­є­но­му сві­ті. З од­но­го бо­ку — зов­ніш­ні ви­мо­ги (ек­за­ме­ни), з ін­шо­го — осо­бис­ті ба­жан­ня мо­ло­дої лю­ди­ни. Ни­ні сус­пільс­тво (за за­ко­на­ми «аме­ри­кан­сько­го спо­со­бу жит­тя») про­по­нує та­кий шлях при­ми­рен­ня: ви­ко­нуй ви­мо­ги — за­роб­ля­ти­меш ба­га­то гро­шей — ма­ти­меш змо­гу ви­ко­на­ти усі свої ба­жан­ня…

Як уник­ну­ти цьо­го шля­ху? Не так вже й лег­ко від­по­віс­ти.

І на пле­чі вчи­те­ля стар­шої шко­ли ля­гає не­лег­ке зав­дан­ня. Що ро­би­ти — як зав­жди нез­ро­зу­мі­ло, але мож­на від­чу­ти, до чо­го слід праг­ну­ти: у мо­ло­дих лю­дей по­вин­на бу­ти мож­ли­вість для то­го, щоб під­ні­ма­ло­ся у сві­до­мість пи­тан­ня: «Ким же я все-­та­ки хо­чу бу­ти?»…

Вперше опубліковано у журналі «Дитина» №1-2 (44-45), 2003