Жив собі якось молодий король, і був він добрий та щасливий. І жив у красивому палаці, повному музики та премилих картин. Біля нього завжди було багато усміхнених людей, і вони любили прислужувати своєму королю.

Довкола палацу ріс красивий ліс. Одного разу король побачив там білу оленицю, і відтоді залюбки проводив час, полюючи на неї. Він не бажав завдати олениці жодної шкоди, а лише хотів ще раз поглянути на миле створіння; до того ж – він просто любив гуляти в лісі.

Одного дня, під час такого начебто полювання, далеко в лісі король побачив маленьку хатинку. Біля дверей стояла красива дівчина; її щоки були мов ружі, а очі сяяли мов зірки. Дівчина мешкала тут сама, а жила з того, що ткала тонке лляне полотно. Коли король проїздив повз неї, його кінь спіткнувся об камінь, серце короля випало з грудей і скотилося за край дороги. Але король так захопився, коли дивився на дівчину, що навіть не помітив утрату. Раптом він знову побачив білу оленицю і помчав за нею.

Увечері, повернувшись додому, король почувався дуже втомленим – більш змореним, ніж зазвичай. Сонце сідало, і настрій короля лише погіршувався. Наступного дня з’ясувалося, що король не зносить сонячного світла, тож у всьому палаці затулили віконниці. Там стало похмуро і сумно. Король не міг чути звуки музики і дивитися на картини – тому картини зняли зі стін, а музиканти сиділи без діла.

День за днем королеві ставало гірше. Він здебільшого лежав у ліжку, а згодом почав гуляти ночами, при світлі місяця. Походжаючи трояндовим садком, він зітхав і плакав, але ніхто не міг збагнути чому. Врешті покликали Придворного Лікаря. Він відвідав Королівську Спочивальню та уважно оглянув короля. Лікар був дуже збентежений, коли спробував прослухати королівське серцебиття – серця не було на місці! Він слухав спереду і ззаду, згори та знизу – марно! Серце зникло. Лікар оглянув усю кімнату і навіть зазирнув під ліжко, але й там серця не було.

– Кхм, Ваше Величносте, – прошепотів Придворний Лікар. – Я мушу чесно сказати вам мій діагноз. Боюся, що ви втратили серце. Його просто немає на місці.

– Немає на місці? – здивувався король.

– Схоже на те, Ваше Величносте, ніби ви десь загубили його.

Король так здивувався, почувши це, що навіть не знав що сказати. Як він міг бути аж такий нерозважливий, що загубив власне серце? Та найважливіше – де саме він його втратив? Придворний Лікар скликав раду королівських міністрів і повідомив їм про нещастя. По всьому палацові пішов розголос, а ще за деякий час по всіх містах і селах королівства розмістили оголошення:

«Увага!

Наша Величність Король втратив або загубив Королівське Серце!

Пропонується винагорода для того, хто знайде серце Його Величності та поверне його до Палацу цілим і неушкодженим.»

У всьому королівстві люди почали шукати серце. Вони відкривали кожну шафу, нишпорили у кожній шухляді, зазирали під столи й ліжка. Вони навіть перевіряли у сажі коло свиней та у курниках за курками.

А тим часом, незабаром після того, як король проїздив повз лісову хатинку, дівчина, яка мешкала там, розгледіла, як щось сяє біля стежки. Вона підняла це та обмела від пилу. Це було чудове, дорогоцінне серце! Вона поклала його на полицю над вогнищем і берегла, але не знала, як відшукати його господаря. Дівчина запитала декількох сусідів, чи часом хтось із них не губив серця, але їхні серця були на місці.

Якось один сусід зайшов до неї по шмат полотна та розповів дівчині про Королівське Оголошення. Дівчина зрозуміла, що серце, яке вона знайшла, найімовірніше, належить королю. Тому вона загорнула його у тонку лляну хустину, поклала в кошик і вирушила до палацу. Коли вона прийшла, був уже вечір, а дівчина була надто сором’язлива, щоб просто стукати у двері. Тому вона вирішила почекати до ранку, прослизнути до палацу разом зі слугами і покласти серце десь на такому місці, де його легко буде знайти.

Дівчина сіла чекати ранку на лавці у трояндовому садку. Ніч була тепла, і повний місяць сяяв щосили. За мить вона помітила юнака, який поволі ходив поміж трояндових кущів. Вона чула, як він бурмотів та зітхав, шукаючи щось на землі. Коли він наблизився, вона побачила на його лобі золотий вінок. Це був сам король! Зібравши докупи усю мужність, дівчина звернулася до нього.

– Добрий вечір, Ваше Величносте, – сказала вона з чемною пошаною.

– О! Добрий вечір, панночко, – відповів король. – Що ви тут робите?

– Я лише намагаюся допомогти Вашій Величності відшукати серце. Я чула, що воно було загубилося.

– Так, – зітхнув король. – Я не можу пригадати, де і коли я його загубив. Але воно зникло, а без нього усе не так як треба.

– Можливо, ми швидше знайдемо його, – сказала дівчина, – якщо знатимемо, як воно виглядає. Можна я спробую вгадати?

– Звісно, – відповів король, – починайте.

– Я гадаю, що королівське серце має чудовий червоний колір, колір мужності, – сказала дівчина.

– Мабуть, це так, – сказав король.

– Також воно має бути облямоване золотом щедрості та прикрашене діамантами мудрості.

– Ну, один, щонайбільше – два невеличкі діаманти, – погодився король.

– А ще, оскільки у всіх королів є хрещені-чарівниці, воно напевне притрушене срібним зоряним пилком.

– Саме так! – вигукнув король. – Дуже схоже! Ви колись його бачили?

Дівчина схилилася, щоб взяти з кошика королівське серце. Цієї миті її власне серце випало і закотилося під трояндовий кущ. Вона не помітила цього, але король побачив, як щось блиснуло під кущем, вхопив його та сховав до кишені.

– Ось ваше серце, Ваше Величносте. Я знайшла його поблизу моєї хатинки. Я добре піклувалась про нього, а щойно дізналась, що воно ваше, принесла його сюди.

Король простягнув руку, щоб узяти серце, але раптом дівчина глибоко зітхнула і промовила:

– Ох! Мені дуже погано! Чогось не вистачає, – вона поклала руку на груди, і сльоза скотилась з її ока. – Моє серце! Здається, я його загубила!

Король ввічливо схилився та послухав, і так – серця не було!

– Люба дівчино, це жахлива втрата. Дозвольте мені дати вам моє, – принаймні, доти, поки ви знайдете ваше.

Дівчина не могла відмовитися від такої щирої пропозиції й узяла серце короля. Одразу їй стало краще.

– Будь ласка, ходімо до палацу, – сказав король. – Коли зійде сонце, я накажу слугам пошукати ваше серце.

Вона погодилась; а поки вони йшли до палацу, король спитав:

– Скажіть, будь ласка, а яке було ваше серце? Я мушу знати, що ми шукатимемо. Хоча ні, давайте я вгадаю. Я певен, що ваше серце пурпурове, як перший ніжний бутон троянди навесні.

Дівчина трохи здивувалась, але нічого не відповіла.

– А ще на ньому є веселка, – продовжував король, – що мерехтить немов перші промені сонця на ранковій росі. І, хоча ви й не заможні, я відчуваю, що всередині вашого серця великий, коштовний рубін.

– Це подарунок, спадок від бабусі, – прошепотіла дівчина.

– І ще: воно оточене мереживною крайкою ніжної морської піни, дикої, але дуже красивої.

Дівчина нічого не сказала, лише кивнула головою.

– Люба дівчино, якби я раптом знайшов ваше прекрасне серце, чи дозволили б ви мені залишити його собі на заміну того, що я дав вам?

– Так, – відповіла дівчина, і король видобув з кишені тендітну сяючу коштовність. Він поклав його на місце всередині себе. Вони дійшли до дверей палацу саме тоді, коли сходило сонце. Король розбудив увесь Королівський Двір радісними вигуками. Слуги відкрили віконниці, картини знову повісили на стіни, і музика наповнила усі кімнати.

Потім вони влаштували гучне весілля, і дівчина-ткаля стала Королевою. Вони щасливо жили та царювали багато років, і завжди плекали серця один одного.

Шукайте книгу “Казки на зиму” на сайті видавництва