Я хотіла б сказати кілька слів про те, як виникає  моббінг (цькування, травля – прим. пер.) і як з ним можна  впоратися. В цілому, це просто, а, втім, нелегко.

Для нас, людей, спільна праця є природньою, вона розвиває в нас відчуття єдності та пробуджує великодушність. Однак, усе це стає неможливим в обставинах, коли учні порівнюються один з одним, оцінюються та вимушені пристосовуватись до певних знань. Коли ж вони намагаються думати самостійно, то в тестовій роботі отримують нижчий бал, коли співпрацюють, допомагаючи один одному, це називається «шахрайством».

По суті, учні потребують справжньої зустрічі зі своїми вчителями: потребують, щоб їх вислухали й зрозуміли, сприйняли серйозно та зі співчуттям, дали відповіді на хвилюючі питання. Для цього необхідно, щоб вчитель був сам собою –  просто Сарою чи Хірам, а не грати роль вчителя, в яку вжилися Сара чи Хірам. Кожен учень є індивідуальністю, Йонатан чи Мухамед; не узагальнений учень, який підходить під діючі норми, а особистість, яка є учнем або ученицею в цій школі. Тоді відповіді будуть особистими.

Коли місце особистості заміщує функція учня або вчителя, до якої треба пристосуватися, в тілі виникає незадоволеність. В людині (неважливо, йдеться про учня чи вчителя) оселяється страх, але відчуває вона не цей страх, а лише незадоволення, якого хочеться позбутися, тобто на когось перекласти.

Так виникає моббінг. Наслідком такого незадоволення є те, що людина ображає інших, аби вони ставали боязкими та закритими, плуталися, намагалися захищатися… І тоді у людини, що ображає, виникає уявлення, ніби інший та його поведінка – смішні, і це дає право його висміювати, дозволяти іншим висміювати та ображати й надалі.

Оточуючі в цей час розслабляються, бо цього разу на місці жертви – не вони. І цей видих може призвести до того, що решта гуртується проти, перекладаючи на жертву моббінгу свою власну фрустрацію, або мовчки дивиться осторонь. Так все це і триває, адже видих дає штучне відчуття захищеності. Підтримуючи жертву моббінгу, людина збільшує ризик самій стати на її місце. Тут великодушність  втрачається.

Внесок жертви моббінгу полягає в тому, що включається в дію її відчуття загрози, запускається автопілот, система захисту. Людина починає діяти у некомунікативний спосіб, аби вижити. Це сприймається як доказ, що вона «смішна», і є сигналом продовжувати для тих, хто шукає суб’єкта для виходу власного незадоволення.

Ця система таким самим чином діє серед вчителів. Наприклад, у вигляді старанного вчителя, який хоче зайняти найвищий щабель у своїй професії, аби бути найкращим виконавцем ролі вчителя. Замість того, щоб бути собою в професії, до якої він здібний, не змагаючись за першість. Важливо дійсно зрозуміти, що людина достатньо хороша без порівняння себе з іншими.

У вчителя, який грає роль і змагається за перше місце, немає ніякої можливості бути поза рейтингом, коли він постає перед дітьми. Тоді учень, який потребує зустрічі, для вчителя буде лише обтяжливим школярем. В такому випадку вчитель не бачить учня як людину, з якою може відбутися радісна для обох зустріч.

Якщо зустріч відбувається, то виникає відчуття «нас» і незадоволеність кожного взаєморозчиняється одне в одному. Інакше ж незадоволеність призводить до того, що вчитель, на якого спрямована потреба учня, запускає процес. Він перекладає свою злість на учнів, транслюючи страх, і стає тим, хто спричиняє моббінг, демонструючи при цьому, що із жертвою щось не так.

Іноді вчитель виправдовує себе тим, що йому завжди не вистачає часу, що в нього забагато роботи, що він не може витрачати час на зустріч з кожним окремим учнем. Але проблема в тому, що це відбувається незалежно від того, тридцять дітей у класі чи один. Коли ми вважаємо себе переобтяженими, проявляючи краплю людяності та розуміння, це значить, що великодушність втрачено й покладено на вівтар власного Его.

Необхідно усунути помилку в мисленні, а це можливо тільки тоді, коли хтось наважиться відкрито висловитись в групі та разом обговорити, як виглядають наші взаємні стосунки. Клімат в групі поліпшується, тільки коли ми пізнаємо одне одного як люди, і це поширюється як кола по воді.

Вихід з моббінгу – зрозуміти, що люди навчаються найкращим чином тоді, коли їхнє тіло задоволене, внутрішньо спокійне та почувається не самотнім. Коли вчитель зрозуміє, що його знання та здібності «живуть» в його тілі і що учні «всмоктують» їх з нього, тоді три чверті часу уроку може бути використані на комунікацію, на гру та розмови, на запитання та відповіді, на філософствування та роздуми та на приємний час разом. Тоді всі будуть в змозі в останню чверть уроку сприйняти інформацію, яку вчитель пропонує учням, просто сісти або лягти, розслабитися і дозволити тому, що доповідає вчитель, зануритись в себе. Коли учні один раз почули матеріал у задоволеному розслабленому стані, тоді пам’ять зберігає шлях до нього. Із короткострокової пам’яті це зникне, але збережеться у довгостроковій, і оживе в пам’яті знову, коли за місяць відбуватиметься тест.

Цю таємницю, на жаль, не викладають у педінститутах.

Зазначеного вище часу не вистачить на те, щоб учні сприйняли від вчителя всю необхідну інформацію. Важливо, щоб вчитель сам був задоволений і вірив, що всі учні – люди, вчаться самі й не мають потреби бути напханими, як ковбаса. Це дуже важливо –  зробити школу людяною, щоб в ній було багато людей в позиції вчителя й багато людей в позиції учня і всі вони мали змогу зустрічатися як люди один з одним.

Якщо такі зміни відбуваються, то шкільна атмосфера наповнюється великодушністю та захищеністю. Виникає багато великих і малих “нас”, і, врешті, може виникнути єдине МИ. Коли тіло почуває себе в безпеці, ми можемо добре вчитися, адже народжені допитливими, творчими та діяльними і хочемо багато чого вміти. Але часом все це потопає в незадоволеному неспокійному морі пристосування, швидко викликаючи моббінг та підмінюючи  взаємність на ілюзію влади.