Вам знайома така ситуація: одна дитина через якусь дрібницю починає лупцювати іншу? А на всі ваші зауваження ви у відповідь отримуєте вкрай здивований погляд і славнозвісне: «А він сам перший почав!»?

У дітей миттєва реакція на образу: хтось плаче, а хтось відразу кидається в бій. Лише з віком до дитини приходять ті поняття, що їх ми називаємо мораллю. У малюка відчуття моральності вчинків просто немає. І завдання дорослого — допомогти йому зрозуміти це.

Отже, як може діяти учитель? В якому місці і коли? Перш за все — завжди допоможе власний приклад учителя. Кожен його жест, погляд, оцінка формує в учня поняття про мораль, якщо тільки учитель зможе стати для нього справжнім авторитетом. З іншого боку — лише цього недостатньо. Адже діти проводять у школі лише певний і добре організований час. У взаємодії з іншими дорослими людьми та дітьми вони, як правило, бачать свого вчителя дуже рідко.

Тому є ще один «золотий ключик» для дітей кожного віку. У першому класі це казки. Вони містять увесь багатющий досвід людства, і це істинна пожива для душі дитини. Сила образу в цьому віці є такою великою, що будь-яку проблему можна розв’язати, якщо покликати на допомогу не буденне «так робити не можна», а казковий образ, що сам дозволить дитині це зрозуміти.

Напевне, кожна людина переживає глибокі проблеми, не усвідомлюючи при цьому, з якого часу вони виникли. Я ніколи не голодувала, але вигляд їжі, викинутої у смітник, викликає в мене обурення. Розпочинаючи трапезу, ми запалюємо свічку і співаємо прекрасну пісеньку, дякуючи сонечку, дощику, землі й тим, хто допоміг зібрати врожай для нашого столу. Закінчуємо — теж подякою тим, хто допоміг приготувати смачні страви. А що після цього — залишок до помиїв?! Що це — знецінювання праці? Знецінювання якостей душі? Подяка, за якою нічого не стоїть? Знецінювання слів дорослої людини — ти дякуєш, а вчинки твої протилежні? Хіба ж після такого можна всерйоз сприймати слова вчителя? Звичайно, дитина ще не може робити подібних висновків, але вона продовжує жити у світі гарних слів і негарних справ. Сподіваюся, що ця моя проблема не так уже часто виникає в інших вчителів. Мені ж вдалося вирішити її відразу.

Погодьтеся, що в понеділок 4 вересня, в перший повний навчальний день, було б нерозумно починати зі слів: «Діти, не викидайте їжу! Це дуже негарно!» Результат все одно відомий наперед. Наступна розповідь народилася за десять хвилин до обіду. Ми заспівали пісню і запалили свічечку. А перед тим, як роздати їжу, я розповіла своїм учням: «Знаєте, у кожної країни є своя історія. В ній багато різних подій. Є дні великих перемог, а є горе і поразки. І на нашій землі були дні великого горя. Цей час потім назвали голодомором. Від голоду люди хворіли і помирали, мріючи хоча б про крихту хліба. І тому, коли ми викидаємо їжу, наші бабусі й дідусі плачуть на небесах, тому що цей окраєць або ложка каші колись могли б урятувати їх від голодної смерті. Дуже вас прошу — розрахуйте свої сили і візьміть лише стільки, скільки зможете з’їсти, щоб їжу не довелося викидати». До сьогодні цієї проблеми у мене не виникало. Після обіду — чистісінькі тарілки.

Але одразу з’явилася інша проблема. Діти вирішили, що краще взагалі не їсти, аніж викидати у смітник. Багато хто не любив їсти кашу. Каші в нашій школі різні, кожного дня — інша. Є каші улюблені, наприклад, гречана. А от пшоно до улюблених не належить. Після обіду завжди залишалося з півкаструлі. Я поговорила з батьками про їхнє ставлення до подібного раціону і після радісних маминих «так» почала розмірковувати про нову розповідь. І з’явилася казка про зернятка. Ще влітку я назбирала різних колосків, які тільки ростуть на Україні: пшениця, ячмінь, жито, гречка, овес. Розповідаючи казку, я роздавала колоски дітям.

«Коли люди з’явилися на землі і почали за нею доглядати, вони були такими добрими, що Зірки і Планети вирішили зробити Людині подарунок. Але як можна було передати їй цей подарунок? І тоді Сонце вигукнуло: «Я знаю! Я подарую свою силу пшениці. У неї такі чудові вуса — вони схожі на моє проміння! І коли Людина споживатиме пшеничну кашу, моя сила увійде в неї!» «А я подарую свою силу рису, — сказав Місяць. — Він дуже любить воду. Так само, як і я. І з рисом перейде до Людини моя ніжність». Марс вигукнув: «Овес! Він подібний до маленької блискавки. Хто з’їсть кашу з вівса, той відчує в собі вогонь Марса!» «Мудрість — ось що дістане Людина, коли спробує гречаної каші», — промовив Юпітер і благословив гречку. Меркурій засміявся: «Найвеселіша каша буде з пшона! Вона жовта і святкова, як феєрверк! Я обираю пшоно!» Венера зітхнула: «І мені овес до вподоби. А ще кукурудза. Вона така гарна! Нехай той, хто її споживатиме, отримає здатність цінувати красу!» Сатурн промовив: «Ячмінь — от воістину серйозний злак», — і подарував свою силу ячменю. З того часу щоразу, коли Людина з’їдає хоча б одну ложку каші, до неї приходить сила тієї планети, яка опікує цю рослину. Якщо ви хочете, щоб цей дар дістався й вам, треба з’їдати хоча б одну чайну ложку каші».

З того часу кожна дитина, навіть якщо вона не любить якоїсь каші, обов’язково з’їдає бодай одну ложку, щоб відчути в собі нову силу. А далі, як це частенько трапляється, з’їв чайну ложку, розкуштував — і попросив ще. Не скажу, що всі одразу полюбили те, чого раніше не їли, але їсти тепер стали значно краще.

Це як у Тарковського — «не завжди прямий шлях найкоротший». Як було б просто записати перелік правил і зачитати його дітям. Але як мало це змінило б. І яким дивовижним чином вступає у вчинки дітей те, що у вигляді образу народжується в душі.

Вперше опубліковано в газеті «Дитина » №8, 2000