Якось у давній час жив собі красень молодий солдат – він щойно повернувся з війни. У його країні вже запанував мир, та юнакові припало до душі битися у битвах, тож вирішив він стати солдатом фортуни. Отже, вирушив він у широкий світ шукати: де є та битва, де здобуде він собі славу.

Довго чи не довго, але прийшов він до одного села. Йде вулицями, а скрізь люди сидять, ніхто не працює. Хто на лаві, хто на колоді, а хто просто під деревом – ніхто нічого не робить: не носить, не будує, не майструє. Навіть діти не граються, так сидять. І всі на вигляд виснажені, голодні, хворі. Зупинився молодий воїн перед людьми та спитав, чого вони нічого не роблять.

– А нащо? – стиха відповів один дід. – Пригадую, чимало років тому й у нас люди працювали, та ще перед тим, як ми потрапили під владу нашого короля.

– То що, король забороняє вам працювати? – здивувався солдат.

– Та ні, але його податі такі величезні, що нам вже нічого не залишається. Він забирає нашу їжу, гроші, усе, що змайструємо – тож ніколи ми не мали більше, ніж зараз маємо. Отже, вирішили ми з того часу не працювати, бо все одно усього позбудемось.

– Але ж це якесь посміховисько! – вигукнув юнак. – Чому б вам не стати до зброї та не вибороти краще життя для вашого села?

– Немає сенсу, – відповів селянин. – Ми не маємо зброї, наш реманент зіпсований, нема на що купити матеріал, і вся наша молодь недужає з голоду. Ми нічого не можемо вдіяти.

«Я міг би боротись разом з цими людьми та допомогти їм, але я не можу воювати замість них», – сказав собі молодий солдат з відразою та й пішов геть із села.

***

Довго чи не довго, та прийшов він до містечка. Міщани начебто були усі геть заклопотані, та, ледве побачивши солдата, кинулися по домівках, мов миші по норах – лише чув солдат, як клямки клацали.

– Вітання, добрі люди! – гукав солдат. – Доброго дня усім!

Та ніхто не озивався, і жодна людина не вийшла з будинку.

Йшов солдат містечком і не мав навіть де шматка хліба перехопити – навіть там, де писалось «корчма» чи «шинок».

Пройшов солдат містечком, аж у останньому будинку прочинились двері на шпаринку, й жінка підманила його пальцем.

– Чого тобі треба, нащо ти тут? – просичала вона у шпарину.

– Доброго дня, матусю! Я мандрую світами, шукаю, де битись у битвах.

– Цить! Тихіше! Тут стіни мають вуха, а дерева – очі.

Й вона розповіла солдатові, що містечком керує страшний тиран. Цей тиран створив скрізь немов павутиння шпигунства та обману, й люди почали боятись одне одного. Людей кидали за ґрати щоразу, як сусіди повідомляли про їхню провину, навіть щонайменшу. Й кожен був радий обмовити іншого, аби його самого не чіпали. Ніхто нікого вже не любив, ніхто нікому не довіряв, навіть найближчі родичі.

– Як можна так жити! – сказав солдат. – Чом би вам не стати до зброї та не скинути тирана?

– Ніхто не довірить нікому таких планів, адже про це одразу буде повідомлено. Це неможливо, – відповіла жінка.

Й у цю саму мить ціла юрма городян ринула до них вулицею, вказуючи на солдата. Він побачив, що люди ведуть за собою міську варту, та, не чекаючи на біду, щодуху втік, аж поки не опинився у небезпеці.

***

За тиждень-другий опинився він у великому місті, пречудово побудованому та преславно прикрашеному. Мешканці ходили у пишних шатах, носили золото та коштовності. Солдат був щиро вражений, але швидко помітив, що городяни дуже бундючні. Кожен дивився на нього з такою зневагою, немов він якийсь телепень. Він запитав господаря готеля, чому усі такі горді.

– А чого б нам не бути гордими? – відповів господар. – Ми живемо у найкращому, найбагатшому місті на весь світ, й кожен з нас такий вчений, що ми знаємо геть усе.

Солдатові доводилось бачити міста більші та красивіші, й не дуже він вірив, що кожен ладен знати все, тому він попросив господаря довести.

– Будь ласка, – відповів той, – спитай мене що завгодно.

Юнак почав питати: скільки буде два та два, яка тварина несе яйця, якого кольору трава, як читати абетку?

– Два та два буде дев’ять, яйця несуть віслюки, трава синя, абетку читають так: ес, пе, о, ель, те, я…

– Годі! – вигукнув солдат. – Це геть невірно!

– Це не може бути невірно, – гнівно відповів господар. – Усі факти нам повідомляє наш правитель, дуже мудрий диктатор. Лише його відповіді у нас дозволені, бо вони завжди вірні.

І господар, сердито пхекнувши, пішов геть.

Отже, солдат вирішив піти з міста, де усі мало що невігласи, та ще й горді з цього. У розпачі вийшов він за міську браму.

***

Три дні йшов солдат стежкою темним лісом, аж надибав маленьку хижку. Постукав він у двері, давня бабця прочинила та впустила його. Попоївши та відпочивши, солдат розповів бабусі, що бачив та чув у світі, та сказав:

– Я б радий був стати до бою та звільнити цих людей, але я не можу зробити це сам, а вони, здається, не хочуть битись за власну свободу.

– Ніхто не піде за тобою, синку, доки не матимеш золотого меча та щита, що їх стереже змій у гірській печері. Якби мав ти золотого меча, усі пішли би за тобою до битви за свободу.

– Та й по тому? – сказав солдат. – Битися зі змієм – не надто складна справа. Отже, я здобуду меча та повернусь, щоб звільнити людей.

– На добрий шлях, синку, – сказала бабуся, і солдат вирушив далі.

***

Діставшись гірської печери, юнак почав голосити та шуміти, аж поки не розбудив змія. Змій облишив блискучу скарбницю та виповз із печери на боже світло. Змієві не сподобалось, що хтось розбудив його, тож він одразу кинувся на солдата. Бились вони довго та тяжко, та врешті солдат переміг, і змій впав мертвий.

Тоді юнак рушив до печери та заходився шукати золотого меча. Години минали, він прочиняв скриню за скринею, мабуть, зазирнув під кожну золоту монетку – аж доки не переконався, що золотого меча у печері немає. І охопила солдата така лють і такий розпач, що сів він на скриню та заплакав.

Досі ніколи у житті солдат не плакав – але ж ніколи досі він не був такий розчарований. Він плакав та плакав, аж поки коло його ніг не набігла ціла калюжа сліз. Лише припинивши плакати, він помітив, що чарівна долівка змієвої печери перетворила сльози на золото, що лежало тепер біля його ніг цільним кавалком. Узяв він до рук цього золотого кавалка та вигукнув:

– Ну, й що маю з цим робити?

– Віднести це до ґномів, – відповів загадковий голос.

Солдат позирнув навкруги та побачив золотого келиха, оздобленого коштовним камінням, що стояв на високому кам’яному стовпі. Від келиха струменіло світло, й голос, здавалось, лунав від нього ж. Коли солдат подивився на келиха, той знову заговорив:

– Віднеси це до ґномів, що мешкають у глибині гори, й вони змайструють тобі золотого меча. Й мене візьми з собою.

Світло згасло, і солдат узяв келиха. Позаду стовпа були дверцята, а за ними углиб гори вели вузькі сходи. Солдат спускався сходами нижче на нижче, він подолав сотні та тисячі сходинок, аж поки опинився мало не в центрі землі. Так він потрапив до величезної порожнини, де безліч ґномів кували із золота різні речі. Ґноми зовсім не здивувались його з’яві, узяли його золото та заходились кувати меча.

***

Хоч ґноми працювали дуже сумлінно, щоразу, як солдат питав про меча, вони відповідали: «ще не готовий». Це тривало так довго, що солдатові мало не урвався терпець. Аби згаяти час, він витягнув з торби золотого келиха та почав його роздивлятись. Келих був оздоблений по колу сімома коштовними каменями, й кожен з цих каменів солдат досліджував цілий день.

Першого дня солдат дивився на прекрасний зелений смараґд. Смараґд показав йому усе, що є прекрасного на землі.

Другого дня синій сапфір показав йому незбагненні таємниці неба.

Третього дня червоно-вогняний рубін повів йому про силу очищення вогнем.

Четвертого дня жовто-золотий топаз висвятив його у таємниці часу.

П’ятого дня ніжно-рожевий турмалін увів його у таємниці людського серця.

Шостого дня фіолетовий аметист відкрив йому мову вітру.

Сьомого дня найчистіший іскристий діамант дав йому мудрість світла.

Завершивши коло коштовних каменів, солдат знову заплакав. Цього разу його сльози були сльозами співчуття до усього, що є на землі, до людства, до того, чим люди були, є та чим можуть бути. Й цих сліз любові солдат пролив так багато, що келих наповнився ними по самі вінця.

Коли солдат скінчив плакати, він побачив, що круг нього з’юрмилося безліч ґномів.

– Це те, чого нам не вистачало, – сказав головний ґном-коваль. – Вихлюпни ці сльози у вогонь.

Солдат вилив сльози у горнило, й вони одразу перетворились на рідке золото. З цього золота ґноми створили пречудовий щит.

– А зараз можна завершити і меча, – сказав найстарший ґном. – Ми не могли зробити меча, доки не був готовий щит.

Врешті він узяв у солдата золотого келиха та переплавив його на золоту корону, обрамлену коштовним камінням.

Коли все було готове, ґноми вручили солдатові меч, щит та корону і показали йому шлях до денного світла.

***

Повернувшись до людського світу, юнак здивовано з’ясував, що кожен з тих днів, що він дивився на коштовні камені, на землі дорівнював десяти рокам. Він зовсім не постарів, але постаріли люди на землі. Ті, кого він знав, були зовсім літні або й померли, й народилось нове покоління.

Солдат дізнався, що на заміну злому королеві, що правив селом, прийшов його син, а потім й онук; і обидва були ще гіршими поневолювачами. Селяни так і не змогли стати до роботи. Увійшовши до села, солдат підніс угору золотого меча. Меч засяяв на сонці, й сільська молодь підводилась з пилу та багнюки та збиралась коло нього. Солдат розповів молодим людям про свободу та радість від щирої праці.

Молодь почула та зрозуміла його, й уперше узялась збирати матеріал та готувати начиння. Вони працювали довго та тяжко, та врешті зробили все, у чому мали потребу для людського життя. Вони також змайстрували зброю, щоб захищатись від короля. Вони вирішили врешті віддавати королю дещицю, але не більше, ніж той заслуговував; й вони мали силу відстояти власне рішення.

***

Потому золотий солдат вирушив до непривітного містечка. Міська молодь вийшла з-за зачинених дверей, і коли вони зібрались, солдат звернув до них свого щита. Дзеркальна золота поверхня відобразила кожного і виявила кожну облуду та брехню. Жодна неправда не могла втриматись перед його обличчям.

Так луснуло хитромудре павутиння недовіри та брехні. Юнаки та дівчата звернулись до сусідів та обнялись. Вони пізнали одне одного, побачили істину та любов, і з цього дня владу тирана було знищено.

***

Тоді золотий солдат вирушив до великого міста. Молодь у місті ніколи не бачила когось, як він, тож усі дуже зацікавились. Вони прямували за ним до міського майдану. Коли всі зібрались там, солдат поволі обернувся колом, і діамант у його короні засяяв. Сяйво діаманта наповнило очі молодих людей, й їхні очі відкрились до світла істинної мудрості. Вперше вони побачили різницю між правдою та брехнею, й їхня гордість випарувалась. Озброєні цим внутрішнім знанням, вони стали нечутливі до слів злого диктатора, й дослухались відтоді лише до істини власних сердець.

***

А золотий солдат, владнавши ці справи, помандрував далі світом. Й усюди, де він з’являвся, він допомагав людям вибороти свободу.