Померлі в житті після смерті роблять зворотний перегляд і озираються назад на своє життя. Але бачать вони його очима інших людей. Наприклад, хтось ударив свого сина просто тому, що був злий. Тепер він бачить цей удар не своїми очима, а очима сина. І одразу розуміє, що ж він тоді зробив. Оскільки цей удар померлий бачить очима сина, його духовне серце неначе стискається. Він приймає рішення: в наступному житті неодмінно виправити цю ситуацію, «вирівняти» її. Коли людина бачить свій проступок, це схоже на те, неначе вона хоче крикнути сину: «Пробач мені! Я не хотів цього! Якби я знав, я б ніколи цього не зробив!» Але син не чує його голосу. Батько може наблизитись до нього і кричати, але син все одно не почує… Тільки вночі у померлого є можливість крикнути «Пробач!» і сподіватись, що вдень у сина виникне якийсь легкий спогад – про цю ситуацію, коли батько його вдарив. І можливо, син знайде когось, кому він зможе розповісти про це: друга, подругу, психолога. І цей «хтось» запитає його: «Як мало це бути? Інакше?» І він розповість про це. А потім порівняє ці дві ситуації.

І ось тоді виникає щось вольове. Буде присутня і душа сина, і душа батька. Душа сина наповниться… в ній виникне щось на кшталт прощення, і померлий це зможе сприйняти вночі. Для нього в житті після смерті це стане великим зціленням, втіхою. Завдяки цьому жахливий жар від того, що бачиш перед очима (свої вчинки за життя), трохи вщухає, стишується. Потім померлий йде далі у своєму житті після смерті, але його син більше вже не тримає на нього зла, і це для батька велике полегшення.

Багато хто з померлих дуже б хотів, щоб ми проробляли на землі подібну роботу!

Із залу: А якщо, навпаки, ти відчуваєш провину перед померлим?

Тоді той, хто помер, очами того, хто лишився на землі, бачить цю провину. Але з тієї області, яка є чистою любов’ю, він хоче донести: «Я тебе прощаю! Я бачу цю ситуацію твоїми очами». Це діє таким чином, що совість людини на землі починає приходити в рух. Для нас це виглядає таким чином: нам здається, що ми цю ситуацію опрацьовуємо далі, але це померлий просить нас, щоб ми її опрацьовували.

Я думаю, що якщо так дивитись на ситуацію, стає зрозумілим, наскільки близько померлі знаходяться від нас. Я, наприклад, щовечора, коли молюся, відчуваю, як змінюється моє внутрішнє ставлення до батьків. Це я сам роблю? Або батьки з того боку теж беруть участь? Колись я робив такі речі, які засмучували моїх батьків; я винний у цьому. Але все-таки зараз я відчуваю, що ця провина полегшується, щось просвітляється між мною та ними. І це пов’язано з тим, що я міркую: що б я міг зробити інакше? Як би це було правильно? Цю роботу я беру з собою у свою нічну молитву, і я маю враження, що там щось змінюється. І тоді щось відбувається – таке прощення між небом та землею. В моїй практиці є люди, які вважають, що вони більше нічого не можуть зробити, тому що батьки, перед якими вони винні, померли. Я завжди кажу: о ні! Якраз зараз набагато простіше!

З книжки Жак Мольман “Основи антропософської психотерапії”, том 2.

Книжка готується до перевидання українською мовою.

Книжку російською мовою можна придбати за посиланням.