Є така загальновживана побрехенька, яку розповідають маленьким діткам, перш ніж повести їх на взяття аналізу крові з пальця – мовляв, це буде не боляче, коль! – і все, як комарик вкусить. Мені в свій час теж такої локшини на вуха начіпляли. Я й досі пам’ятаю той дикий біль і страх, який з’явився відразу і супроводжував мене потім весь час перебування в лікарні, аж поки не опинився через кілька днів вдома – мене жахала будь-яка постать у білому халаті, я панічно боявся обходів – бо приходили люди, від яких, тепер я знав, можна чекати бозна-чого, яким не можна вірити, бо вони кажуть, що буде не боляче, а насправді все інакше.

Так ось, нашій старшій доці довелося пережити приблизно те ж саме, після чого будь-який візит до лікарні перетворювався в цілу проблему. Дитина перестала вірити власним батькам, навіть коли треба було всього лише сходити по довідку для школи після застуди, доця про лікарню й чути не хотіла. Цілий рік пішов на те, щоб дитина врешті-решт заспокоїлась і перестала сприймати похід до лікарні як щось страшне.

Коли ж настала необхідність здати цей аналіз молодшій доці (на той час їй скоро мало виповнитися 5 рочків) то я вже не міг дозволити повторення цієї ганьби. Прямо в кабінеті педіатра в присутності доньки я спитав, чи є альтернатива отримати необхідну інформацію, крім як взяти кров з пальця. Сказали, що немає. Тут же педіатр завела свою волинку, звертаючись до дитини: «Ти не бійся, це як комарик вкусить…» Я її перебив: «Та який же ж там комарик, мене комарі кусали багато разів, нічого воно не схоже на штрикання голкою в палець» – на що лікар відповіла: «Ну а інакше ваша дитина ніколи цей аналіз не здасть!»

Після цього вдома, в спокійній обстановці декілька разів піднімалась по ходу життя тема необхідності доробити ці аналізи, причому в дитини була власна мотивація – вона ще рік тому збиралася піти в садочок і ще тоді почала проходити медкомісію, а закінчували зараз, бо крім садочка в дитини назріло ще бажання піти на спортивну секцію. Обговорюючи вищезгадану процедуру, я чесно розповів дитині свій власний досвід, як мене тоді обдурили, як насправді було боляче, і більше страшно, і не стільки від болю, а більше від обману, від несподіванки. Те ж саме підтвердила своїми словами старша доця, розповіла, як воно тоді було їй. Зійшлися на тому, що воно було таки добряче боляче, але не довго. Це підкреслили і я, і старша донька. Що через якісь хвилини біль вщухає. І більше лякав не сам укол в палець, а те, що потім медсестра стиснула палець і не дала його відсмикнути – а це ж перша істотна реакція на раптовий біль. То ж ми розповіли дитині, що після уколу тьотя стискала палець і збирала кров на скельце і в трубочку, і все що там потім було. При цьому дитина спробувала сама постискати собі пальця. Згадувала, що колись колола пальця голкою і було не так вже й боляче. Звісно, я зауважив, що там болітиме трішки сильніше.

Кожна така розмова проводилась не навмисне, а по ходу життя, під час якоїсь діяльності, як наслідок обговорення теми про спортивну секцію, в яку дуже хочеться. І завжди підбивалось резюме, що якщо доня сама таки наважиться сходити на цю процедуру, то далі їй відкритий шлях і в садочок, і на тренування. Під час чергової такої розмови доця несподівано сказала: «Ну гаразд. Я піду». Не вірячи власним вухам (бо був вже готовий на тижні й місяці очікувань), я перепитав: «Підеш здавати кров з пальчика?» – «Так», – підтвердила доця, причому з посмішкою.

Коли ми пішли в лабораторію, то по дорозі купили два набора – дві голки й дві спиртові серветки в стерильних упаковках. Попередньо я доці пояснив, що один буде для медсестри, а другий ми візьмемо для «подивитися». Так і зробили – зайняли чергу в лабораторію, вийшли на вулицю і на лавочці розкрили пакетики – з серветкою та з голкою. Провели репетицію – протерли пальця серветкою, доня потримала в руках голку, роздивилася, що воно таке. Хотіла спробувати уколоти пальця, але я пояснив, що голочка вже не стерильна, вже нею користуватися не можна. Врешті-решт голку зігнули та разом з усім іншим непотребом викинули до смітника. Другий набір і квитанцію доня взяла собі, повернулися в приміщення.

Коли нарешті підійшла наша черга, доця сама віддала все медсестрі, сидячи в мене на руках. Чесно кажучи, я навіть не помітив сам момент, до якого ми так довго готувалися – дитина простягла медсестрі праву руку, і поки я казав доні на вухо щось заспокійливе, глядь – а вже на пальці крапелька. Дитина не те що не пискнула, а навіть не смикнулась. Медсестра була приємно здивована, я сам взагалі був в шоці. Чесно кажучі, я на таке й не сподівався. По суті дитина була настільки переповнена очікуванням, що сама подія виявилася набагато блідішою, ніж уявлення про неї.

Головне в цій історії – що дитина пішла на цей крок свідомо і з власного бажання. Потім розповідала вдома, що їй дуже сподобалось. І головне – в неї не буде недовіри до батьків, бо не було брехні про комарика і про те, що буде не боляче.

Отака от історія. Наостанок прошу всіх сприймати це не як керівництво до дії, а лише як чийсь досвід. Чи підійде саме такий сценарій іншим батькам та іншим дітям – хто зна. Комусь треба буде закінчити медогляд в стислі терміни і чекати на власну ініціативу дитини не буде часу, хтось може взагалі не звик давати дитині можливість самостійно приймати рішення – то все доведеться вирішувати інакше. Але навіть в такому випадку, як на мене, головне, щоб дитина знала, що боляче таки буде, щоб це не стало для неї несподіванкою, бо від того буде ще й шок, з усіма його наслідками.