«…Тепер щоранку віслючок, нагостривши вушка, слухав, чи не посилає хазяїн Симона до джерела. Варто було з’явитися слузі з бурдюками, як віслючка переповнювала радість і він ледве стримував нетерпіння, поки їх прив’язували. А потім так швидко біг з гори на гору до джерела, що здивований Симон ледве встигав за ним.

Якщо Марії там не було, віслючок уже знав, що вона запізнюється. Тоді він, поки Симон закріплював наповнений бурдюк, починав вередувати, розчепірював ноги, упирався, дозволяв себе бити й штовхати, аж доки не з’являлася Марія. Вона одразу підходила до віслючка, гладила його, лагідно говорила з ним. Тільки після цього віслючок підтюпцем рушав, високо тримаючи голову».

«…– З цього нечепури може вийти дуже милий віслючок, – промовила Марія, принісши щітку і заходившись чистити тварину. – Хіба ти не помітив, які розумні в нього очі? Хто так легко й вільно ходить, може навчитися носити і важку поклажу. У нього лише одна погана звичка: він дуже ледачий. Але хто так високо тримає голову, той у душі добрий і благородний. Треба його тільки вичистити.»

«…Горда й весела, простувала Марія зі своїм маленьким віслючком вузькими звивистими вулицями Назарета. Вона йшла уздовж низьких будинків з плоскими дахами; на вулицю виходили жінки та дівчата з глеками на головах.

Марія йшла попереду, віслючок – слідом. Вона була переконана, що віслючок не вередуватиме. Повід лежав на сідлі. Віслючок ішов за нею, немов найслухняніший песик. Він жодного разу не вперся. Хіба може хтось не слухатися Марію?»

«…Збирання винограду – це найвеселіша пора. Всюди царство винограду, люди сміються, співають і передають одне одному соковиті виноградні грона.

Раділи навіть тварини. Маленький віслючок Марії тепер немов танцював на ходу, хоча кошики з виноградом були дуже важкими.»

«…І цього вечора, як завжди, у хліві розмовляли про Немовля Марії. За розмовою віслючок одразу забув, як він змерз і втомився.
– Чи скоро Він народиться? – допитувалися ягнята.
– Як ти гадаєш, це буде завтра? – запитували маленькі нетерплячі кізочки.
– Почекайте, вже недовго, – відповідали старі тварини.
– А тепер лягайте спати, діточки, будьте слухняними, – попросила стара вівця, – інакше доведеться чекати дуже довго.
Малеча тут-таки вгамувалася. Незабаром весь хлів спав. Ягнятам і козенятам снилося Немовля, а віслючкові снилася Марія.»

«…– Хто це був? – запитала Марія з острахом. – Щось недобре?
– Нам доведеться негайно вирушати до Віфлеєма! – промовив Йосип.
– Віфлеєм? Це ж так далеко! Чому до Віфлеєма?
– Імператор наказав зробити перепис усіх людей в імперії, – пояснив Йосип. – Усіх запишуть у велику книгу, і кожен мусить прибути в місто, звідки починається його рід.»

«…Маленький віслючок з Марією на спині раптом поважно почимчикував уздовж берега. Він побачив світлий образ, який їх кликав, і попрямував до нього! Це був Янгол, та ані Йосип, ані Марія не могли його бачити.
Коли віслючок підійшов до Янгола, той узяв його за поводи і повів у воду.
– Йосипе, поглянь, що робить віслючок!
– Стій! Назад! – перелякано закричав Йосип. – Маріє, поверни його назад!
Проте віслючок ішов через річку, і Янгол вів його по великих пласких каменях на протилежний берег. Йосип, хоча й не бачив каменів, бо їх заливала вода, кинувся услід за віслючком і також благополучно перейшов річку.»

«…Віслючок знову побачив Янгола. Той кивав йому з другого боку величезної кам’яної брили. Туди вела вузька стежина, що невдовзі привела віслючка до хатини.
– Йосипе! Тут хатина! – скрикнула Марія.
Це була стара хатина без дверей. Але всередині горів вогонь, троє бородатих чоловіків сиділи довкола і грілися. Коли вони побачили віслючка, один з них схопив його за поводи і завів до хатини.
Віслючок радів, що Марія знайшла нарешті дах над головою і могла сховатися від жахливої негоди.
– Добрі люди, дозвольте нам трішечки обігрітися, – попросила Марія. – Ми геть змокли.
Чоловіки нічого не відповіли.
Марії було не до них, вона дивилася на вогонь і простягала руки, щоб зігрітися. Але Йосип, увійшовши, одразу побачив, що то була за трійця – маленький віслючок привів їх просто до розбійників.»

«…Розбійник був такий нетерплячий, що почав нервово гризти нігті, очікуючи, коли нарешті всі поснуть.
Ватажок не знав, що й думати: «Хто вона така? Птахи супроводжують її, але Янгол чомусь привів осла просто в хатину розбійників».
– Я Марія з Назарета, – наче почула його думки Марія. – А мій чоловік Йосип – столяр. А птахи супроводжують нас і Янгол оберігає заради Немов­ляти, яке скоро прийде у світ.
– Немовляти? – прошепотів старий розбійник.
Марія кивнула й усміхнулася йому. І цієї миті йому явився Янгол. Розбійник дуже злякався. «Що за диво», – думав він.»

«…Пастухи принесли козині шкури, й усі разом спорудили теплий курінь, зовсім маленький, для Марії. Вистелили шкурами долівку; один з пастухів приніс козячого молока. Марія була дуже вдячна. Потім лягла на м’яку шкуру й одразу ж заснула. Цього вечора вона була дуже стомленою, щоб сидіти і розмовляти, як напередодні з розбійниками.
Йосип ще довго сидів навпочіпки разом з пастухами біля вогню. Він повідав їм про подорож, багату на пригоди. Пастухи слухали уважно. І коли він розповідав, як Янгол допомагав віслючку знаходити правильну дорогу, поважно хитали головою.
– А ти бачив Янгола? – запитав один пастух.
– На жаль, не бачив, проте Марія відчуває, коли він поблизу.
«Так, – подумав старий, – добрі люди відчувають присутність Янгола, але й вони його ніколи не бачать».
– Наш батько часто розмовляв з Янголом, – зауважив один з пастухів. І подумав замріяно: «У ті часи Янгол ще був людині порадником.»

«…Йосип та Марія швидко освоїлись у Віфлеємі – це місто було з такими самими маленькими будинками і незграбними вулицями, що й Назарет. Де ж їм знайти притулок? Вони брели наздогад і незабаром прийшли в один заїжджий двір.
– Чи здають тут кімнати подорожнім? – запитав Йосип. Та всі кімнати були вже зайняті.
– Нам потрібно пошукати інший заїжджий двір, – сказав Йосип Марії.
Неподалік вони знайшли ще такі самі двори.
– Моя дружина втомилася, у неї будь-якої хвилини може народитися Дитя, – говорив Йосип скрізь, заходячи на заїжджий двір.
І господарі завжди відповідали однаково:
– Але в нас усе зайнято. Пошукайте де-небудь в іншому місці.»

«…У дверях стояв старий згорблений чоловік, господар цього хліва. Він почув незвичний для темної ночі пташиний концерт і вийшов, аби подивитися на цих птахів. І побачив світло надзвичайно яскравої зірки, яке його засліпило. Потім помітив на дорозі Марію на віслючкові та Йосипа. Перед ними простяглася зоряна доріжка, що сяяла сріблом. Старий подумав, що до нього йдуть цар і цариця. «Сюди йде сам цар, як мені і наснилося, – думав він. – І цариця з ним. Який дивний на них одяг, немовби витканий із чистих срібних ниток. У кого ж іще може бути такий прекрасний осел! Його шкура блищить, як дорогий шовк, а копита виблискують, наче чисте золото. Як же можу я зважитися запросити їх сюди?!»»

«…Раптом у хліві настала ніч. Янголи зникли. Через діру в покрівлі на ясла світила зірка, навкруги все потонуло в темряві. Віслючок бачив, що довкола Немовляти все блищить і сяє.

– Зірка світить так ясно, – сказав господар, – здається, наче в Немовляти корона. Тепер я починаю розуміти, чому мені наснилося, що до мене прийде цар.

Немовля лежало, розплющивши великі темні очі. Віслючок ніжно обнюхав Його. Що за прекрасне личко в Нього, яке тепле й біле. А очі, як у Янгола.

Господар сказав:

– Маріє, поглянь, як сяють очі у твого Сина! Наче ясні зорі! Можна подумати, що в них відбивається вся велич Небесного Царства. Хто це Дитя?

– Невдовзі ми про це дізнаємося.»

«…Корова та вівця зовсім засмутилися. Лише віслючок весело тримав голову й дивився угору на блакитне небо.
– Погляньте, яка гарна зірка! – вигукнув він.
Усі підвели голови. Заходило сонце. Довкола швидко розповзалася темрява. А на небосхилі все вище й вище сходила велика зірка.
– Я впізнав її! – зрадів віслючок. – Це вона світила над хлівом, коли ми сюди прийшли.
– Тієї ночі, коли Він народився? – здивувалася корова.
– Сьогодні ввечері, напевне, знову щось станеться, – промовила вівця. – Мабуть, янголи прийдуть сюди.
– Хто зна, – промукала корова.»

«…Йосип зрозумів, що перед ним правитель великого народу. Але й тому довелося схилити свою горду голову, коли заходив у хлів.
Третій чужоземець був дуже старий, худий і зігнутий. Він мусив важко спиратися на палицю, щоб подолати шлях до Немовляти.
Усередині хліва було ще темно, лише через діри в даху на ясла виливалося світло. Усе блищало і сяяло довкола Дитятка, яке роздивлялося прибульців, усміхаючись і простягаючи назустріч рученята.
«Чи то зірка така яскрава, чи то світло йде від Немовляти», – думали гості, ніяковіючи і кланяючись до землі.
Тут Хлопчик радісно засміявся. Хлів неначе наповнився веселим щебетанням, навіть перший прибулець усміхнувся.
Могутній богатир припав на коліна. Дитя простягнуло до нього свої рученята. Марія високо підняла Хлопчика і передала в руки велетня.
– О, Царю Землі, – прошепотів чужоземець, – я сильніший за всіх людей, але я слабкий, як немовля, коли тримаю Тебе у своїх руках, бо Ти сильніший за мене.
Він трепетно поцілував маленькі пальчики і простягнув Хлопчика на­ступ­ному гостю.»

«…– Йосипе, – не вгавав Янгол, – прокинься мерщій і розбуди Марію. Вам треба спакувати свої пожитки, узяти Дитя й бігти. Але не додому. Цар Ірод хоче вбити Немовля. Тому вам потрібно на якийсь час тікати від нього до Єгипту і сховатися там. Не бійтеся, Янгол вас оберігає. Йосипе, та прокинься ж нарешті, пора!
Чоловік заворушився, потягнувся, щось пробурмотів і розплющив очі.
Янгол ніжно погладив віслючка по голові. Одразу немов повіяв ніжний західний вітерець.
– Милий маленький віслючку, – прошепотів Янгол, – ти допоможеш мені відвезти Дитя в безпечне місце..»

«…– Послухай, добрий чоловіче, – сказав він, – ви не зможете на ослі пройти через пустелю. Їдьте разом з моїм караваном. Так ви благополучно дістанетесь Єгипту.»

«…Наступного дня спека в пустелі була ще нестерпнішою.
– Сонце наче завмерло над землею і хоче спалити все живе, – зітхав віслючок.
Час від часу він отримував ковток води, яка в пустелі дорожча за золото. Торговець продавав її Йосипу з великого шкіряного бурдюка.
Пополудні спека була такою, що настала задуха. І тут раптом віслючок побачив Янгола. Той подавав йому знак повернути ліворуч. Віслючок одразу пішов туди. Він пронизливо закричав, аби дати зрозуміти верблюдам, що загрожує небезпека.
– Що сталося? – запитав Йосип здивовано.
– Дозволь йому робити так, як він вважає за потрібне, – сказала Марія. – Він завжди правильно вибирав дорогу. Думаю, він знову побачив Янгола.
– Що сталося, маленький віслючку?! – вигукнув перший верблюд.
– Янгол подав мені знак іти сюди, – відповів той.
Верблюд повернувся і підбіг до віслючка. Решта пішли за ним. Погоничі кричали, торговець отямився після денного сну.
– Що це з усіма сталося? – запитав він спросонку.
– Верблюди збожеволіли, – відповів головний погонич. – Осел закричав, і вони всі побігли до нього, не слухаючи своїх погоничів. Такого мені ще не доводилося бачити.
– Заверніть верблюдів, – наказав торговець.
– Вони не слухаються, – почув він у відповідь.
Люди безпорадно слідували за великими тваринами.
Янгол вів віслючка до великої улоговини, захищеної кам’яними уламками. Він дав зрозуміти віслючкові, що треба залишатися тут. В улоговині зібралися й усі верблюди.
– Янгол хоче, щоб ми залишалися тут, – сказав віслючок.»

«…Цієї миті один з погоничів раптом закричав і схвильовано показав пальцем на чорну стіну хмар, яка швидко наростала вдалині.
– Піщана буря! Господь нас оберіг, привівши в цю маленьку долину, – сказав торговець. – Тут для нас хороший прихисток.»

«..Цієї миті вона почула цокіт. Коні! Це солдати!

Марія притиснула до себе Дитя і сховалась у хатині. Навіщо ж вона саме сьогодні все вичистила і вимела! У хижі тепер такий порядок! Солдати неодмінно її знайдуть! Марія хотіла вибігти надвір і пошукати іншого сховку. Але пташки зняли такий відчайдушний лемент, кружляючи довкола неї, що жінка повернулася. Тут прилетіло кілька ластівок з павуками в дзьобах. Вони посадили їх на старе дерево біля хижі. Павуки одразу ж почали плести велику павутину, аби загородити вхід. Пес згрібав сміття на чисто виметену підлогу, і недовзі все стало таким же брудним, як раніше. Коли солдати прийшли в сад, кицька вляглася біля входу і почала позіхати.

Солдати зазирнули в маленьке житло Марії, але нікого не знайшли.»

«..Мені інколи здається, що я старію, – думав він. – Ноги вже не слухаються. Мені буде важко ще раз пройти через пустелю. І очі мої помутніли. Раптом я більше не зможу бачити Янгола? Що тоді нам робити?»
– Маріє, – сказав одного дня Йосип, – ти помітила, що наш віслючок помалу старіє? Він бігає не так швидко, як раніше. І що сталося з його очима?
Марія підійшла до віслючка і поглянула йому в очі.
– Вони такі ж чудові, як і раніше, – мовила вона. – Такі ж добрі та розумні. І дивляться на мене з такою любов’ю, що моє серце переповнюється вдячністю.»

«..Йосип і Марія почали частіше пестити віслючка і давали йому таку добру їжу, на яку тільки були спроможні. Йосип ладен був сам нести поклажу, аби тільки не навантажувати віслючка.
У віслючка тепер стало більше часу гратися з Малям. Йосип зробив для Нього сідло. Той швидко навчився управляти, хоча й був ще зовсім малим. Раптом віслючок помітив, що ноги знову почали слухатися й очі вже не такі каламутні. Він пустився в галоп, а Маля так радісно кричало і стрибало в сідлі, що всі діти села збіглися подивитися. Та пора б уже їм вирушати в дорогу.»

«..Раптом він почув веселий сміх і враз упізнав його. Хлопчик! Ну, йди ж! І віслючок пішов далі на голос свого маленького друга. І тут він побачив, що камінь живий. Це був великий лев. Він лежав, згорнувшись клубком, а Дитя сиділо всередині живого кільця. Граючи, воно штовхало лева, а гігант обережно відповідав. Хлопчик перекидався. Та це, звісно, була гра, бо Він схоплювався на ноги і кричав: «Ще раз!» Й одразу ж слідував новий поштовх. Потім Він підійшов упритул до лева і подув йому в очі. Віслючок затамував подих. Проте лев спокійно дозволяв робити з собою все що завгодно. Хлопчик погладив левову морду, і лев замуркав, немов велике кошеня.
Інший лев нечутно походжав неподалік. Він теж хотів, щоб його погладили. І шакали також умостилися кільцем довкола й чекали своєї черги лизнути ноги Хлопчика.
Тут Хлопчик помітив маленького віслючка і радісно скрикнув. Лев піднявся і підійшов до віслючка, який затремтів ще більше.
– Не бійся, – прогарчав лев, – ми тобі нічого не зробимо. Чому люди не хочуть, щоби ми вшанували Доброго Пастиря?
– Звідки ви знаєте, що це Він? – здивувався віслючок.
– Птахи у Єгипті всюди рознесли цю звістку, – відповів лев. – Ми весь час слідуємо за вами, щоб поглянути на Нього і віддати Йому шану. А люди ніяк не дозволяють нам це зробити.
– Вони не знали цього, – сказав віслючок.
– А сьогодні Він прийшов до нас сам. Ми так голосно гарчали, щоб Він прокинувся і прийшов. Він не боявся, анітрішечки не боявся.»

«..Та найбільше на Марію чекали її тварини.
– Де ж тепер маленький віслючок? – запитували ягнята та козенята. А втім, це були вже не маленькі ягнята й козенята, а дорослі вівці та кози. Не втрачаючи надії діждатися господарів, вони розповідали про Дитя доброї Марії, яка скоро повернеться. Тварини мріяли, що будитимуть її маленького Сина.
– Чи скоро вони прийдуть, мамо? – бекали новонароджені ягнята.
І козенята нетерпляче стрибали та мекали.»

«..Усі вівці зібралися навколо віслючка послухати оповідь про те, як Йосип та Марія подорожували до Єгипту.
– Ти дуже мудрий віслючок, – сказали вони. – Найкращий віслючок у світі.
– Я не сам ішов через пустелю, – пояснював той. – Мені допомагав добрий Янгол, а також великі верблюди.
– А ми чули, що верблюди такі гонорові, – дивувалися вівці.
– О ні, вони дуже великодушні й розумні.»

«..І птахи з Назарета співали:
– Прийшов Добрий Пастир. Нарешті Він прийшов. Слава Господу нашому.
– Який же ти розумний, маленький віслючку! – захоплювалися тварини, слухаючи розповідь про довгу подорож. – Як добре, що ти можеш бачити Янгола!
– Дорогою додому я вже не міг його бачити, – сказав віслючок. – Мої очі геть помутніли. Та це не страшно, тепер Хлопчик може бачити його. І потрібно тільки робити те, що Він говорить. А я так утомився, і мої ноги зовсім хворі, можете мені повірити.
– Тепер ти відпочинеш, маленький віслючку, – сказали тварини. – Ти заслужив. Ми такі раді, що ти нарешті вдома. Ми так довго чекали. І нарешті вони тут – Марія та її Син.
– І Йосип теж, – додала стара вівця.
– І найрозумніший у світі віслючок, – промекала маленька кізка й підстрибнула від радості.»

Уривки з книги «Маленький віслючок Марії» Гунхільд Зехлін
(Київ, «НАІРІ»)

Ілюстрація малювалася спеціально для книги

Вперше опубліковано 28 листопада 2017