Я до останнього моменту не вірила, що це можливо: побачити дітей свого третього класу прямо зараз, не очікуючи закінчення війни. 24 лютого я взагалі не знала, чи зможу їх побачити хоч колись. І тут такий подарунок.

Як це сталося? Ми місяць говорили з батьками про те, як чудово було б зробити спільне закінчення року, як важливо для дітей в рубіконі відчути цей ґрунт під ногами – ми є, ми залишаємося спільнотою; мій клас, вчитель, школа існують, хоч тимчасово не в Києві. Але всі родини розкидані по Європі, у всіх різні можливості з фінансами, документами тощо. Треба десь жити, щось їсти….

Багато разів переконувалась, що якщо дітям дійсно щось дуже потрібно для їх шляху – воно якось складається. Склалося і тут. У нас є чарівна мама Оля, в затишному будинку якої ми проводили всі карантини. І на епоху землеробства поїхали у село до цієї родини. А ось у Штутгарті, де вони живуть з початком війни ми ще не були). А між тим там є багато цікавого – наприклад, Freie Hochschule, де на вальдорфського вчителя вчиться старша донечка пані Олі. Оленка, так її звати, була в нашому класі цілий місяць перед війною, бо мала проходити практику. Ми дуже її полюбили і раділи, що в нас є цілих дві пані Оленки. Друга – це наша помічниця , випускниця з мого попереднього класу.

Так ось пані Олена з Штутгарту знову мала практику , але тепер ми приїхали до неї та її одногрупників. Неймовірні батьки мого класу (14 родин!!!) разом з третьокласниками та їх молодшими братами / сестрами подолати тисячі кілометрів і купу перешкод, щоб ми змогли зустрітися. Були родини з Іспанії, Швеції, Швейцарії, Угорщини, Польщі, Чехії, Хорватії, Німеччині… Я (не без пригод) приїхала з Австрії.

Наша перша пані Оленка теж зараз була з нами, вона приїхала із Франції. А ще до нас приєдналась пані Ірина, евритміст з нашої школи, і завдяки їй, батьки змогли займатися евритмією і, навіть, показати нам «Хатинку, яку збудував собі Джек». Що ми встигли за тиждень, який промайнув як одна мить? Провести епоху будівництва. Ми нічого не будували, бо вирішили, що будемо це робити в Україні після нашої перемоги, разом з усією країною. Але ми говорили про різні види будинків, малювали їх і деякі змогли побачити.

В перший же день пройшли 12 кілометрів, хотіли подивитися фахверки , а подивились ще і старі царські виноградники, на яких крім винограду є лаванда та квітучі кактуси з плодами. Як ви розумієте, пройти повз ми не змогли. Колючки від кактусів з дітей витягали до кінця тижня. Але є в мене в класі і обережні ). Вже спускаючись у метро я помітила, що Елік тримає в кожній руці по два камінця, а між ними затиснуті шматочки кактусів, при тому всьому він не йде вниз по сходинками, а їде по колії для візочків, бо так більш прикольно. Шматочки кактуса потрібні, щоб їх посадити. Один йому, Еліку, а другий – Радік повезе в Іспанію. Мабуть, в Іспанії гостра нестача кактусів. 🙂

Разом із студентами діти співали, грали в рухливі ігри, малювали фарбами, ліпили з глини, фарбували торбинки, шили мішечки для жонглювання, розмальовували камінці. та плели браслети. А ще – ліпили вареники. Планувалось, що при цьому діти будуть співати українські пісні, але вони проспівали разів десять «Шабат шалом» та «Шалом шавері». А що ще співати, коли ти весь рік слухав Старий завіт? Треба було, мабуть, не вареники , а мацу готувати). Протягом весни у нас було п’ять іменинників. Ми вітали їх в Зумі, але це ж не те … І ось всі п’ять зібрались у Штутгарті. І робочих днів у нас було теж п’ять. Тому кожен день – хоровод, подарунки, торт із свічками. В один з днів нас запросили поїсти морозиво і ми радо погодились. Морозиво їли не тільки ми, а і два пожежники, у яких була обідня перерва. Поряд стояла їх прекрасна машина. Діти її помітили і обідньої перерви у пожежників вже не було. Вони пустили дітей на машину, дали поміряти каски, показали, як відкриваються та підіймаються сходи … і, здається, були тому всьому раді не менше, ніж наші діти).

Тут взагалі якесь інше ставлення до всього. А ще ми писали листи нашим однокласникам, які не змогли приїхати. І відправили їм невеличкі посилочки, маю надію, що все дійде. Прощатися було дуже сумно, всі обіймалися із студентами та плакали. Діти запитували, чому ми не можемо так вчитися хоча б місяць і я пояснювала, що з понеділка у студентів уроки, а ми спимо в їх спортивній залі. От якби в нашій залі хтось спав, а ми не мали би де рухливі ігри проводити?. На що почула, що вони б готові були і на вулиці, і взагалі без ігор, якщо б комусь не було б де вчитися, вони б пустили у наш зал жити. Подорослішали наші діти, це сильно відчувається. І зрозуміли, що є питання, на які я не маю відповіді. «Чому Путін це зробив?» та «Коли закінчиться війна?». Рубікон пройдений, тепер вони знають, що і вчителька не все може та знає. Але любить їх так само сильно, як і раніше. І дуже вдячна за цей тиждень.