9 листопада 2024.

Пригоди шостого класу. Київ. Листопад. Війна.

З початку листопада жодної тихої ночі в Києві. А у нас епоха фізики. Акустика. Я готую звечора досліди – всі ці бокали, що звучать,монохорди, пластину Хладні…. І не знаю,чи буде кому це все показувати. Чи приїдуть діти? І хто саме, скільки їх буде? Але вони з’являються ! Як тільки закінчується ранішня тривога – їдуть до школи. Бліді, сонні, запізнюються, хтось приїздить під кінець головного уроку( після відбою страшенний корок на дорогах)але їдуть. Бо у нас фізика. І,наприклад, приходить на урок Олена Миколаївна, вчителька музики, а в неї п’ять флейт – від піккало до басу. І сонні очі прокидаються. В них з’являється мільйон питань та ідей як ще можна видобувати звуки. І всі ідеї,звичайно , потребують негайної реалізації).! На цьому моменті вже прокидаюсь і я.

В четвер здуру дозволила робити оркестр з усього,що є в класі. Дозволила першим п’ятьом, хто приїхав, поки ми чекали інших. А потім підтягнулись ще п’ятнадцять і дозвіл непомітно розповсюдився і на них. Думаю, що весь другий поверх з нетерпінням чекає, коли в нас вже оптика почнеться).

А в п’ятницю у нас мало відбутися дещо дуже особливе – звукотерапія. Я сильно хвилювалась – чи вдасться? Чи сподобається дітям? Чи зможуть вони розслабитися? А головне,чого я боялась – що буде тривога ( бо виє і кінця цьому не видно)і тоді все зіпсується. Але нам дуже пощастило. Те, що відбулось , було просто казковим. Я давно не бачила дітей такими благосними та спокійними. Найважчим виявилось потім витягнути їх з кабінету евритмії, повному чарівних, незвичних інструментів.

А Київ бомлять кожну ніч. А нам своє робити.

На наступному тижні оптика.

16 листопада 2024

Шостий клас. Війна. Київ

Дуже складний тиждень. Обстріли не тільки вночі та ввечері, а і зранку. Особливо в середу було важко. Нічна тривога переповзла на ранок і тривала майже до десятої, з перервами в півгодини. На головному уроці я сиділа з маленькою купкою дітей в бомбосховище,а інші ховались в метро/переходах і крізь, де їх застала нова тривога. Далеко не всі змогли доїхати до школи – повернулись додому. Головний урок з’їхав на предметні, бо на оптику у нас є всього тиждень. Тому математику, іноземну і рукоділля з живописом провести не вдалося.

Я вишукувала моменти, коли не буде тривоги, бо для дослідів з оптики потрібно, щоб в підвали було тихо та темно. Тільки ми. Нам це вдалося. А ще була репетиція. Ми ставимо “Холодне серце” Гауфа.

Тіньову виставу. Зовсім скоро прем’єра, тож обстріли чи ні, а репетиції потрібні.

Діалог наступного ранку між двома щостикласницями.

– Шкода, що ти вчора не змогла доїхати. У нас був найкращий день! Такий цікавий! Цілий день фізика та театр! От би так завжди!

– Блін, ото вам пощастило. А мені ні. Я два рази доходила до маршрутки і знову поверталась через тривогу. І все пропустила.

24 листопада 2024

Ще один непростий тиждень листопада. Я ніколи не любила листопад. Ніколи. Доводиться пристосовуватися не тільки до тривог,а ще і до відключення світла. Дуже важко вести фізику,теплоту,і при цьому не мати можливості здобути гарячу воду для дослідів. А театр тіней без світла взагалі неможливий. На вулиці темно і холодно. І на душі так само. Навколо, теж всі сумні і безсилі. Зараз дуже важко сприймати критику. Особливо неконструктивну. Коли людині погано, а вона тим “погано” ділиться з оточуючими. І не усвідомлює, що робить боляче. Але маємо триматися, бо поряд діти.

Проте світло найкраще видно в темряві.

В один з похмурих ранків я бігла шкільним коридором. Тільки що пролунав відбій.. В класі троє дітей, поки доїдуть інші закінчиться головний урок. І світло вимкнуть. Як діяти ? Бігом кип’ятити чайник і робити досліди з тими, хто є, чи чекати всіх? І як взагалі хоч щось встигнути? Епоха фізики закінчується, прем’єра вистави має бути за тиждень, а ми то в бомбосховище, то в темряві…

Назустріч по коридору йшов тато Андрій. Це тато не з мого класу, але ми давно знайомі.

Він щиро посміхнувся, витяг з кишені мандарин і протягнув мені. Мовчки.

Я дуже люблю мандарини. І, звичайно, можу купити їх собі стільки, скільки захочу. Я можу, навіть, харчуватися тільки мандаринами, якщо, раптом, мені така дивна ідея спаде на думку. Але цей мандарин був особливим. Йому вдалося зробити той ранок набагато кращим.

А минулого тижня ще один янгол пролетів поряд.

Я сиділа в класі, був пізній вечір. Позаду купа уроків, робота в Малому колі і підготовка до наступного дня. Напередодні були батьківські збори і я доїхала додому аж на початку одинадцятої, бо після тривоги автобуси ходять як попало, ще і так пізно ввечері. Моя приютська собаня, звичайно, таких приколів не розуміє, тому я вночі ще і квартиру відмивала. Добре, що світло було.

І ось через добу я знову в класі, знову пізно, мене чекає негуляна собака, а я думаю, як би доїхати додому, але перед тим треба знайти когось в школі, щоб спробувати чи виходить дослід з післяобразами кольорів при такому освітленні. Ідей немає. Сил теж. Десь моя батарейка розрядилась.

І раптом відкриваються двері класу, заходить мама Ася. І каже: “А давайте я вас додому підвезу?”. Це звучить неочікувано і я почуваюся незручно. Бо їй їхати зовсім в інший бік, вдома чекає родина, а позаду робочий день. Але в голосі і в очах стільки розуміння в підтримки, що я з радістю приймаю пропозицію. Ми дивимось на кольори і післяобрази і я опиняюсь на своєму дивані. З великою вдячністю в серці і щасливою псякою під боком.

Зазвичай я пишу про дітей. Так ось. У дітей все добре. Фізика з дивами і ідеями загорнути морозиво в шубу, щоб переконатися, що вона гарний теплоізолятор. Не знаю, де в наші часи вони знайдуть шубу!?. З репетиціями театру тіней під ліхтарик з Аврори. Всього 47 гривень, а як міняє ситуацію! А ще з коханням. Справжнім, першим, із стражданнями та сльозами. Бо життя триває. І воно в них таке. А листопад скоро закінчиться.