Ця розмова – живий приклад, коли домашнє тяп-лапання глини та бажання дати своїм дітям тепле оточення вилилося в ініціативу, яка своїми силами відновила роботу дитячого садка та надала маленькому містечку нові робочі місця. 

Якось мені пощастило тримати у руках посуд, який наповнений Життям. Таке відчуття приходить при безпосередньому контакті з виробом.

Потроху наш дім наповнювався ним. До смачної трапези додалася естетична насолода. Наша найулюбленіша – флористична серія.

З часом мені стало відомо, що це вироби франківської вальдорфської ініціативи, яка, створюючи вироби з глини, фінансує життя садочку у містечку Городенка.

Ми зустрілися на cемінарі вальдорфських педагогів й поспілкувалися з Лілією та Юрієм, які зробили цей організм живим.

Н.Д.: Розкажіть, будь ласка, як ви починали.

Юрій: Напевно, варто почати з того, що у нас років 15 тому був заснований вальдорфський садочок – людьми, які старші за нас. Вони також колись цим загорілися, їздили навчатися на семінари (навчання триває 3 роки – прим. авт.), і в результаті створився садочок. Якийсь час все йшло добре, був розвиток, приходили нові дітки, та згодом почали з’являтися фінансові труднощі, садочок був приватним і доводилося піднімати оплату. Зрештою садочок вимушений був закритися, оскільки батьки не могли платити такі гроші, а більше джерел фінансування ніяких не було.

У нас є старший син, і ми пам’ятаємо, як приходили туди, просто подивитися, пограти – садочок ще тоді працював. Планували, що коли Данилко підросте, то обов’язково буде відвідувати його. Й буквально через місяць він закрився. Було дуже шкода.

Десь в цей час ми познайомилися з родиною Микитюків, виявилося, що ми дуже близькі за поглядами, тому в перші місяці багато часу проводили разом. У них також були діти, й іншої педагогіки окрім вальдорфської собі навіть не уявляли, тим більше що Михайло Микитюк є одним із засновників садка. Почали думати, як відновити роботу садочка. Запросили до нас Наріне із батьківським семінаром, Яна Пенькова проводила рукоділля, Оксана Горська (музичний терапевт, засновниця садочку та школи у Гатному на Київщині) проводила музику й ритмічні ігри – це нам дало імпульс, поштовх.

І після цього семінару з’явилася ігрова група, вона трималася на наших індивідуальних грошах.

Ми взялися відновлювати роботу садка. У нас досить таки немала, як для маленького містечка, антропософська спільнота.

Був такий напівжарт: Городенка – це місто з найбільшою густотою антропософів на квадратний метр. Досі дивує той факт, що в маленькому консервативному містечку могло таке зародитися.

І ми попросили пані Мар’яну, яка раніше була ведучим вихователем, щоби вона взялася вести з нашими дітьми ігрову групу. Потім долучилися наші знайомі.

Ми розуміли, що маємо рухатися далі, аби відновити садочок – ми сіли порахували, вийшло біля 4000 гривень в місяць на дитину, це непідйомні гроші як для нас, так і для інших родин у маленькому містечку. При всьому тому ми почали потроху вивчати антропософію й думати, як це фінансово обставити.

Поряд з тим, що ми робили, існувало підприємство (а точніше, тоді ще невеличка майстерня) Покутська кераміка, засновниками якого були наші любі Микитюки. Вони робили традиційну молочну кераміку. Антон гончарив; Богдан, його брат, займався організаційними справами; Марія (дружина Богдана) займалася сайтом, соцмережами, писала статті; Михайло (батько хлопців) розробляв різні стилі. У кожного в родині було своє важливе завдання.

В майстерні вже тоді був принцип десятинної, це означає, що 10% від всього обороту виділяється на соціальні потреби. І було вирішено, що з цієї десятинної якась частина буде йти на потреби ігрової групи.

Паралельно з обов’язками по майстерні Маша працювала над своїм маленьким проектом. Вона почала робити керамічні прикраси й експериментувати з глазурями. Також їй дуже подобалася ручна ліпка, вона бачила в цьому щось особливе. Ми подумали, що можемо це розвивати і зробити з того джерело фінансування для садочка.

Так почався «Тяп-Лап».

Лілія: Ми вирішили, що всі, абсолютно всі кошти будуть іти на садочок. «Покутська кераміка» забезпечувала нас матеріалами, а ми тяп-лапали собі.

Юрій: На початку ми взагалі нічого не вміли. Традиційний посуд вже знали як робити, а от з глазурями ще тільки вчились працювати. Усі спочатку сміялися. Професійний гончар Антон, який досконало все знає, дивлячись на перше глазуроване горнятко, казав, що у нас «гурток “Коник”», ця фраза чітко вказувала на наш початковий рівень майстерності. :)))

Ми просто вчилися. І щось пробували продавати потроху. Та чим більш воно було наївніше, чим більше було видно відбитки пальців, тріщинки на глині під час ліпки, тим більше подобалося покупцям. 

У нас була маленька пічка, і ми якийсь час бавилися, творили, експериментували. Я фотографував, Маша з Лілею щось ліпили. Маша пробувала продавати й працювала з глазурями. Перші вироби продавали в соцмережах. Вся робота проводилась вдома. 

Нам стало тісно. На території садочка є приміщення, де можна було організувати майстерню вже більш серйозно, туди й переїхали. Ми почали проводити майстер-класи для навчання нових майстрів. Люди брали додому глину і там ліпили, нам приносили сухі вироби – напівфабрикат, – і ми сирий виріб випікали й довершували. І зараз є такі люди, які дома ліплять і приносять. Це у них як додатковий заробіток без виходу з дому.

Н.Д.: Скільки часу треба, аби зробити тарілочку?

Лілія: Зліпити з глини – це не довго.

Керамічний процес будь-якого виробу займає в середньому три тижні.

Спершу виліпити, ліпнина є вологою, має повністю висохнути. Потім перший випал, випалюється без нічого. Далі глазурування і випал глазурі. Потім є так званий випал молочний – горнятко купають в молоці з цукром і потім знову в пічку й випалюють при температурі 400 градусів, молоко ніби пригорає й утворюється такий коричневий приємний колір, який майже не змивається, правда, при довгому перебуванні під відкритим сонцем може вигоріти.

Тарілки ручної ліпки роблять зі шматка глини, яку розкатують дерев’яною каталкою у глиняний пласт (пласка тарілка). У нас є серії, зроблені цим методом: Флора, мереживні, зі штампами, тарілки з використанням технологій сграфіто, коли на сирий виріб наносять кольоровий шлікер (рідка глина), а потім за допомогою спеціального інструмента продряпують малюнок.

Справи йшли добре, і ми натхненно й завзято працювали. Всі гроші йшли на садочок.

Був переломний момент, коли ми змогли стати самостійнішими, – сировину вже купували самі. В якийсь момент зрозуміли, що на садочок буде менше грошей, і ми стали більше робити: одночасно виріс оборот, прибутки також виросли, і це не сильно відчулося.

З’явилися перші постійні замовники – кафе та магазинчики.

Але фінансів на повноцінну роботу садка все ще не вистачало, було тільки на найнеобхідніше і на роботу ігрової групи.

Н.Д.: А коли садочок став працювати повний день?

Юрій: Півтори року тому садочок «Бузькове гніздо – простір щасливих дітей» запустився на повну силу. Вихователі, пані Мар’яна і пані Оля, взялися вести групу, їм на допомогу знайшлися дві чудових помічниці: Наталя і Оля. Обидві свого часу скуштували методів стандартної державної системи педагогіки, і їхні чуйні душі не змогли того витримати. Згодом доля привела їх до нас.

Н.Д.: Чи приходить глина в стіни садочку? Що ви з нею робите?

Юрій: Коли до нас приїздили школярі з Одеси на майстерклас, діти з садочку приходили гончарити. На свята робили керамічні брелочки. Також є можливість попрацювати на святі професій, ну і час від часу на запит вихователів привозимо шматок. Глина – холодний матеріал, з ним краще в теплу пору. В інший час – бджолиний віск.

Н.Д.: А де ви берете зараз глину?

Лілія: Глину ми беремо у Слов’янську на Донеччині, там є великий завод. Це керамічна маса, вона пластична, добре піддається для гончарства. Є маси, які використовуються для литва. Вони у вигляді порошку. Це така велика тема. Можна досить довго про це говорити.

Поливи (глазурі) використовуємо німецькі та американські. Вони харчові і нешкідливі для здоров’я, мають всі відповідні сертифікати, посуд можна використовувати у домашньому побуті, хоча багато людей сприймають його як декоративний.

Н.Д.: Чи можна приїхати до вас на майстерклас?

Лілія: Ми з радістю проводимо екскурсії. За домовленістю можна сісти й поліпити. У нас досить цікава структура самого виробництва. Можливо, знаєте, що таке «Бірюзова компанія». Ми стараємося будувати його із духовнонаукових імпульсів, це досить непросто.

Н.Д.: А що би я, людина, яка з глиною на ви, могла б у вас зробити за один майстерклас?

Лілія: В ручній ліпці перше, що ми починаємо робити, це тарілочки. У всіх виходять тарілочки, правда, не у всіх одинаково добре, тут також потрібна майстерність і художній смак.

Н.Д.: Які вироби користуються попитом?

Лілія: Горнятка, мисочки, джезви, різні набори тарілок у формі тварин, керамічні таці, рибниці, посуд для подачі тортів, декоративні тарілки, плитка й різні види підставок.

У нашого Богдана є такий девіз: «Ви не можете таке придумати, що ми не можемо зробити».

Н.Д.: Тобто до вас можна звернутися зі своєю ідеєю і ви можете її реалізувати?

Лілія: Так, можемо. У нас є багато талановитих людей, і художники, і скульптори.

Н.Д.: Як TapLap Ceramics розвивався далі?

Лілія: Коли ми розширилися, почали з’являтися нові люди, певний період часу ми були при садочку, нам вистачало місця й потенціалу. З часом зрозуміли, що «Покутська кераміка» є невід’ємною частиною «Тяп-Лапу», вони рідні й ми маємо об’єднатися, ми як дві команди й два підрозділи. Тривалий час розмовляли, як це має статися, і для мене особисто це був трохи болючий процес, бо це було інше виробництво, таке велике й сформоване, усі знали, хто що має робити, усі люди були поділені на процеси… Але все ж таки злиття відбулося, й ми переїхали на «Покутську кераміку» десь після Різдва 2017 року. Із маленького, камерного, затишного зробили крок до соціального.

Переїхали і там зрозуміли, що розширення виробництва можливо ще більше. Й нові люди почали з’являтися.

Зараз нашу продукцію можна зустріти у кафе, ресторанах, магазинах, шоурумах по всій Україні. Це заклади нестандартні, кожен має якусь свою особливість і творчий напрям. Одне із таких цікавих місць – «Ресторація Бачевських», що у Львові.

Було вирішено, що 30% обороту «Тяп-Лапу» буде відходити на підтримку нашої ініціативи.

Десятина «Покутської кераміки» також залишилася.

Юрій: Ми зараз налаштовані на перший клас школи. Дуже хотіли зробити його у 2017 році, та обставини склалися інакше, і ми бачимо в цьому великий позитив. У зв’язку з цим багато чого прояснилося і перспектива класу у 2018 вже зовсім інша, ніж раніше.

Н.Д.: Яким бачите цей шлях?

Юрій: В плані школи є два шляхи у правовому руслі.

Перший для нас більш симпатичний, так вже працює підприємство – це повна незалежність від держави. Вона базується на самоврядуванні, адже люди мають право як делегувати владні повноваження державі, так і самі їх здійснювати. Ліцензія, санстанція, перевірки й таке інше, все це тут не потрібно. Нарешті є можливість виходити з потреб конкретних дітей, а не з вимог системи. Єдине, що потрібно – довіра до вчителя і колегії з боку батьків.

Другий, як дуже-дуже крайній варіант – робота вальдорфських класів на базі державної школи, як, наприклад, «Софія», але буде більше клопотів із різними установами й ідеєю «Вільної вальдорфської школи» доведеться поступитися та йти на численні компроміси.

Розвивати все будемо по мірі того як будуть дозволяти фінансові, організаційні й людські можливості. Але найважливіше людські. Можна мати купу грошей і не мати педагогів. З вальдорфськими педагогами взагалі все складно.

Те, що ми робимо, для нас є дуже важливим, це не просто виробництво, садочок чи школа, воно має більш широкий зміст. Саме тому діяльність ведеться у трьох сферах: педагогіка, економіка і право. Ми дуже серйозно до цього підходимо, в цьому бачимо рух вперед. Довколо цього крутиться вся наша діяльність. Зміст нашого життя.