Тема: Риби. Полярність зовнішніх поведінкових якостей акули та камбали.
Мета: Вивчити й усвідомити особливості зовнішньої поведінки таких риб, як акула
та камбала.
Завдання: Донести до учнів те, що все у світі існує в єдності протилежностей.

1. РИТМІЧНА ЧАСТИНА
а) Ранковий вислів:
Під небом розстилаються простори
І, плавно опустившись над водою,
Тримаючи в руках Ліси і Гори,
Планету укривають красотою…
О донечки Води, о сестри-риби!
Плескатись будьмо разом у потоках!
Там в хвилях перегойдуються глиби,
Та Тьма затихла уві снах глибоких…
О ви, сини Землі, тварини-браття!
Я буду мчати з вами крізь стихії,
Бо в нас обох горить душі багаття,
Відкриті таємниці, манять мрії…
О діти неба, веселкові Птиці!
Ви вносите в життя Надію щиру!
Хочу я з вами у повітрі злиться,
Зануритись в Любов, Всесвіт і Мрію!
Думки живого Світу оживають…
Ми разом відчуваємо Природу!
Хай Всесвіту Вогні нас обіймають,
Єднаючи Повітря, Землю, Воду….

б) Крім ранкового вислову можна використовувати різні музичні твори для блок-флейт. У такому разі дуже вражаюче діє твір «Політ кондора», що якнайкраще підходить для образно-емоційного вираження цієї епохи. У цій перуанській мелодії справді звучить уся широта прерій, пекуче повітря, тремтяче й нагріте від блискучого Сонця, де у височині майорить на величезних крилах гордовитий гостроокий птах…

El Condor Pasa
(Політ Кондора)
Даніель Роблес

 

…Гір вершини – Дім творіння…
…Усе повернеться на круги своя…

Після того, як обговорюють, виводять і записують стопні рядки, під диктовку в основні зошити записують текст про вугрів, малюнок до якого було зроблено на попередньому уроці:

…Чому, пройшовши такий довгий шлях через океан, вугрі мільярдами піднімаються в річки? На це запитання відповіді немає досі.
Вугор – риба незвичайна. Зароджуючись у темних глибинах Саргасового моря,
пройшовши тисячі кілометрів через солоний океан, вугри потрапляють у прісні
річки. Долаючи найвищі пороги і водоспади, вони «проривають» водну тканину, своєю силою і завзятістю, жертовністю і самовіддачею, життям і смертю даючи
можливість своїм братам крізь бурхливі течії прорватися у верхів’я прісних вод…
З темряви в темряву, з тепла в тепло – ось принцип життя вугра.
Ця риба, ведучи нічний спосіб життя, має безліч загадок. Із плаского лептоцефала метаморфізувати в змієподібного вугра – хіба це не диво?!

 

3. ВИВЧАННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

Учні цього віку навчаються все більше на науковій основі, але вони все ще діти. Тому зовсім не шкідливо деякі теми (не зловживаючи, звісно) подати на образній основі, так, як це робили раніше, у молодшій школі. Ось, приміром, один із варіантів розгляду полярних протилежностей акул і камбал на прикладі легенди, що показує, чому камбала стала пласкою:
…Колись, давним-давно, коли наша планета ще більше була покрита водою,
глибоко-глибоко на дні Океану існувало прекрасне царство риб…
Яких тільки риб не побачиш в Океані: маленьких, що проникають усередину
найдрібніших коралів, і великих, що затуляють своєю тінню пів моря; швидких, які
стрімкою кометою мчать світовим океаном, і повільних, які ледве пересуваються
й цілодобово безперервно відпочивають на дні; таких гарних, що дух перехоплює від
одного погляду на їхню грацію й веселкове забарвлення, і диявольськи страшних,
від яких дух перехоплює зовсім з іншої причини…
Ось проноситься зграйка маленьких і яскравих риб-клоунів, а ось повільно і величаво пропливає величезний Скат. Океан дихає свободою… Багато риб спливали, щоб подивитися на найпрекраснішу рибу – граційну й рухливу, добру та чуйну. Вона була
мудра і вміла співпереживати будь-кому. Калкан – ось ім’я її. До прекрасного Калкана стікалися з усіх боків скаржники, бо саме він міг будь-кого спрямувати на путь істинну. Ніхто не заздрив його красі – настільки любили й поважали його в Океані.
Але не таким безтурботним було життя на дні. Багато риб мучилися і стогнали, перебуваючи під гнітом могутнього Кархарадона – найстрашнішої і найбільшої з океанських акул. Свавілля і беззаконня творив Кархарадон зі своїми акулами.
Били і знищували риб вони не стільки заради прожитку, скільки заради примхи.
Стали нарікати та скаржитися океанські риби. На раду прийшли вони до Калкана:
– Допоможи нам, о чарівна рибо! Поясни нам, чому такий жорстокий і за що
вбиває всіх нас злий Кархарадон? Захисти нас від жаху! Адже ти такий прекрасний,
що тебе він не зачепить!
– Я вирушу на зустріч із ним, спробую його напоумити!
Довго шукати Кархарадона не довелося – там, де в’ється всюди риба-Прилипало,
там і чекай акул.
– Що робиш ти, Цар акул? – запитав прекрасний Калкан. – Навіщо знищуєш
життя в Океані?
– А тобі-то що до цього? Тебе ж ніхто не чіпає! Ти, красунчику, можеш спати
спокійно! Нам до смаку все більше ці потворні Тунці та дурні Клоуни!
– Кому потрібна краса, коли інші страждають? Припини негайно свавілля,
інакше всі риби ополчаться проти тебе! – закінчив свою промову Калкан.
– Ах, так?! – в люті закричав Кархарадон. – Ти хотів захистити цих мерзенних
риб, але сам опинився під ударом! Відтепер усі акули полюватимуть на тебе і твоїх родичів! Нічого таким красеням робити в Океані!
Так і сталося. Дня не минало, щоб до печери, де мешкав Калкан, не підпливала
якась акула – усі щось винюхували, розглядали. Неодноразово бідний Калкан насилу
вберігав свої плавники від гострих акулячих зубів. Як йому далі жити? Де сховатися? Усе тісніше й тісніше притискався він до океанського дна. «А раптом не помі-
тять акули?».
…Багато Калканових родичів загинуло тоді. Сумували риби в Океані – шкода
їм було прекрасного Калкана і його родину. А Калкан усе ховався й ховався, тісніше
втискаючись у каміння й пісок на дні. Його райдужне забарвлення поступово перетворилося на сіро-коричневе, схоже на дно так, що важко його було помітити.
А тіло його все сплющувалося й сплющувалося, доки не стало зовсім пласким, як
плавник у Ската. Так, колись прекрасний, Калкан став сірою і непоказною рибою, що
ховається в холоді й темряві… Став звичайною Камбалою…

Після цього дуже важливо розглянути і камбал, і акул з         
наукової точки зору щодо їхніх зовнішніх поведінкових рис
і полярностей. Не варто звертати увагу дітей на внутрішню     
будову тварин, на різні системи їхнього життєзабезпечення
– все це абсолютно не сприйнятливе для дітей у цьому віці.
«Який я маю вигляд?», «Який вигляд має світ навколо мене?»
– ось запитання, які зараз ставлять собі діти. Саме в цьому
ключі близькі їм будуть відповіді й поняття.
Матеріал, що пояснюється їм після попередньої образної розповіді, може бути таким: 

…Камбалоподібні характеризуються несиметричним, сильно стиснутим з
боків високим тілом, один бік якого нижній, інший – верхній. Обидва ока у дорослих риб розташовані на одному боці. Найрізноманітніша фауна камбал у Тихому
океані. Камбалоподібні – морські риби, що мешкають у прибережній зоні, ведуть, як правило, донний спосіб життя, лежачи нерухомо на сліпому боці тіла, закопавшись у ґрунт так, що видно лише верхню частину голови й очі.
Камбали в основному – хижі м’ясоїдні риби. Розміри їхні різні – від шести сантиметрів до 5 метрів…
…Акули зазвичай мають подовжений тулуб, який формою нагадує торпеду і
має винятково високі гідродинамічні властивості. Зяброві щілини в акул розташовуються на боках голови і завжди відкриті.
Будова зубів у акул досить різноманітна. Зуби розташовані на щелепах прямими і косими рядами.
Найдрібніші акули (Колючі та Куньї) завдовжки не більші ніж 15-40 см . На противагу їм такі акули, як Гігантська (до 15 м) і Тигрова (до 20 м) – найбільші з тих
риб, що живуть нині…

Звичайно ж, слід розповісти дітям у яскравій формі про те, що акули, перебуваючи в
постійному русі, ніколи не сплять, а камбали намагаються рухатися якомога рідше, при-
тискаючись до дна; що акули – це природжені істоти       
тепла, світла й крові, а камбали – холоду й темряви.
Полярність двох представників одного світу – осно-
ва успішного й правильного усвідомлення дітьми
нового матеріалу в цьому віці.

4. ТВОРЧЕ ЗАНУРЕННЯ В НОВИЙ
МАТЕРІАЛ

На наступному етапі – робота в основному зошиті. Основний зошит – єдине справжнє джерело
інформації для дитини. Дуже важливі енциклопедичний матеріал, інформація з телебачення, але основний зошит – це те, що дитина пережила сама, і це дуже цінний досвід.
Записавши і замалювавши інформаційний матеріал самостійно, учень ніколи не забуде те, що хотів до нього донести учитель. Тому дуже важливо, щоб перед учнем був зразок, еталон,
на який би він міг рівнятися, – це «основний зошит» його вчителя – дошка.
Малюнок учителя на дошці в будь-якому віці дитини дуже важливий для створення
або підтримки авторитету дорослого. У віці шостого класу діти вже багато речей зображують не так, як учитель на дошці, а змінюючи різні дрібниці. Творчість учня проявляється і у виборі свого кольору чи відтінку, і в композиційному розташуванні, проте, якщо учні працюють із учителем, який веде їх уже не перший рік, його малюнок на дошці все ж таки є основою для них, зразком для відображення у своєму основному зошиті.

5. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Як і зазвичай, домашнє завдання має творчий характер – пригадати все, що розповідалося на уроці, самим спробувати вловити й вивести полярності в різних поведінкових рисах тварин, що вивчаються, скласти відповідні стопні рядки. Зокрема, після висловлення стопними рядками асоціативних відчуттів про цих риб,
на наступному уроці, під час перевірки домашнього завдання, об’єднаними силами учнів
вийшло так:
Камбала:       
…Темрява і спокій…
…Завжди біля дна…   
…Ніхто не знайде…
…Прийму його колір…
…Нехай буде темно…
…Нехай холод сліпить…     
….Зариюсь у пісок….
….Темрява, спокій….
Акула:
…Швидкість… Рух…
…Світло… Неспокій….
…Вічне плавання…
…Вічна злість…
…Спекотно… Тепло…
…Пекуче …Яскраво…
…І бережись – небезпечно!..
У цих стопних рядках, які вчитель разом з учнями виводить тоді, коли інформація про цих риб прожилася й відчулася, проявляються чіткі полярності в зовнішніх поведінкових рисах тварин. Кожна дитина переживає певні відчуття: комусь ближча поведінка камбали, комусь – акули.

6. МАТЕРІАЛ ДЛЯ РОЗПОВІДІ АБО ЧИТАННЯ

Як і в будь-якому віці, не менш, ніж інші частини уроку, важливим є останній етап, що завершує картину будь-якого основного уроку – читання або розповідання певного матеріалу, пов’язаного або з віковими особливостями дітей, або з навчальним матеріалом. У цьому випадку рекомендується читання прекрасної повісті Д. Ольченка «На шляху
до Атлантиди», де розглядаються взаємовідносини хлопців віку шестикласників із морськими мешканцями, зокрема і з акулами та камбалами. Можна також узяти для прочитання «Острів дельфінів» А. Кларка.
Усі етапи уроку, якщо їх виконуватимуть у послідовності, не порушуючи ритм, дадуть дитині таку картину знань, умінь, навичок і переживань, що інколи навіть суха і, здавалося б, нецікава інформація осяде не на інтелектуальному рівні в дитині, коли через деякий час вона частково або навіть повністю втрачається, а на душевному, коли матеріал відчувається і переживається навіть до фізичного тіла й довгі роки викликає відчуття взаєморозуміння з навколишнім світом.

 

                       

Матеріал для статті був взятий з книги Олександра Черніса «Пізнати світу суть». книгу ви можете придбати на нашому сайті за посиланням.

 

Що ми сприймаємо, зустрічаючи людину? Спершу її вигляд, її фізичне тіло. В тілесному вигляді наша конструкція стає просторовим образом. На початку століття (ХХ ст. – ред.) французький лікар Сіго (Sigaud) феноменологічно описав певну кількість конституційних типів. Тим самим він хотів дати домашнім лікарям засіб швидко визначити, як будуть реагувати їхні пацієнти на хронічні та гострі захворювання.

Один з його учнів склав таку схему:

1. Церебральний тип з високим чолом і широким черепом. Мозкова частина черепа домінує над лицьовою частиною. Якщо провести лінію через перенісся поверх очей, вона пройде нижче середини відстані між нижнім кінцем підборіддя і найвищою точкою черепа. Церебральний тип чутливий до всіх чуттєвих вражень та схильний до слабкості обміну речовин. Його спостерігають у інтелектуалів (наприклад, Ейнштейн) та інших людей, які працюють виключно головою. З віком тіло проявляє схильність до хронічних захворювань. Гострі хвороби перебігають важко, особливо в молоді роки.
2. Протилежний йому дигестивний тип. Лінія по переніссю проходить набагато вище середини між кінчиком підборіддя та найвищою точкою черепа. Домінує підборіддя. У вигляді переважають живіт і торс, людина багато та добре їсть. Такі люди можуть бути дуже працездатними. Однак вони легко схиляються до однобічної орієнтації на матеріальне і до зловживання владою. При цьому супротив часто викликає в них спалахи гніву.
3. Проміжною формою є респіраторний тип. Тут домінує довга, зазвичай пласка грудна клітина та серединна частина обличчя, область носу (Шарль де Голль). Респіраторні типи у спілкуванні важкі, свавільні люди. Ще дітьми у школі вони стають виключенням з правил.
4. Окрім цих, Сіго вирізняє мускульний тип, у якому описані вище типи врівноважуються. Лінія очей проходить трохи вище середини. Цей тип має гармонійну будову тіла з добре розвиненою мускулатурою, рухливий, спортивний, налаштований на практичну діяльність. Рідко хворіє та швидко одужує.

Далі вже ми у цих чотирьох «формах існування» зустрічаємося з власне індивідуальною людиною. Конституція відіграє важливу роль як при першому контакті, так і під час подальших стосунків. Вона визначає перше враження від іншої людини, враження, яке може викликати симпатію або антипатію, та яке водночас виявляє і «тембр» того інструменту, який ми несемо як фізичне тіло нашої теперішньої інкарнації. Можна сказати, що конституцією визначено, чи йдемо ми по життю скрипалями, флейтистами або сурмачами. А от що грає людина на своєму інструменті – це вже справа її «Я».

Конституція, як ми вже говорили, — це образ, в якому фізичне тіло відкривається у просторі. Цей образ по суті виявляється тричленним: голова, тулуб та кінцівки. Лише зрідка ця троїстість перебуває в рівновазі, як це було ідеалом грецької культури.

Однак фізичний образ людини – не мармурова скульптура, але живе тіло з різноманітними функціями всіх своїх членів. Однобічність образу – це домінування відповідної функції. Оскільки образ людини є видимим для кожного, можна на основі його однобічності робити висновки відносно конституційно визначених можливостей людини в цілому.

Конституція як втілення старої карми визначає поведінку, здоров’я та тенденції розвитку перших семи років життя. Тому її потрібно особливо враховувати у дитячих садочках.

Біологічні функції на душевному рівні проявляються в чотирьох темпераментах: холеричному, сангвінічному, флегматичному та меланхолічному[1]. Ці властивості теж суто функціональні, та ще не втілюють саму особистість. У поведінці, вчинках і реакціях людини темперамент виявляється дещо пізніше, ніж конституція, і він також – плід кармічного минулого.

В основі темпераментів людей лежить певна структура ефірного тіла. Темперамент – це образ часу, тобто певний спосіб руху та реагування в житті.

Можна пізнати темпераменти, якщо заглибитися в те, як людина рухається. Час розквіту розвитку темпераменту припадає на період від 7 до 14 років. Школа повинна в першу чергу враховувати темпераменти. Надзвичайно велике значення для розуміння процесу навчання як частини загальної поведінки дитини має знання тих можливостей, які закладені в різних темпераментах. У кожному з чотирьох темпераментів проявлена певна переважаюча сила нашого ефірного тіла. Отже, темперамент – вираження фізіології ефірного тіла.

Темпераменти проявляються після того, як конституція вже визначилася. Конституція та темперамент можуть взаємно укріплювати або руйнувати один одного. В одному разі (наприклад, при поєднанні флегматичного з дигестивним або меланхолічного з церебральним) можуть виступати крайні однобокості; в іншому разі може виникнути конфліктна ситуація та позначитися на поведінці. Потрібно навчитися бачити це, щоб бути здатними педагогічно вірно (а інколи навіть і медично) втручатися.

В якості третього елементу, головним чином після статевого дозрівання, на перший план виступає душевний тип або тип характеру.

Характер – це «забарвлення» нашої душевної структури, він коріниться в певних основних силах астрального тіла. Вони ж розвиваються між 14 і 21 роками. В цій фазі і внутрішнє життя, і поведінка у найвищій мірі визначаються розгортанням цього астрального тіла, що принесене людиною кармічно. Астральне тіло розкривається в сенсі семеричності планетарних властивостей, тому існує сім типів характеру. В моїй книжці «Кризи життя — шанси життя» вони характеризуються як Дослідник, Мислитель, Організатор, Хранитель, Оновлювач та Реєстратор. Кожен із цих шести типів може виступати у двох формах, в активній або пасивній, в екстравертній та інтравертній. Сьомий тип — Узгоджувач, Той, хто врівноважує. У дев’ятому розділі в зв’язку з планетарними процесами ми розглянемо цю типологію детальніше.

Астральне тіло перебуває поза простором і часом. Це якісна структура, котра утворює основу душевного життя та надає йому свого забарвлення, подібно до тональностей, які визначають характер музичного твору, абсолютно незалежно від того, як протікає все інше.

З 14 до 21 року характер, який тепер прорізується, переважає над раніше утвореними структурами темпераменту та конституції: вони все більше відходять на задній план, однак в неусвідомлених прошарках особистості вони все ж мають вплив та можуть підсилити і відповідно ускладнити певні структури характеру.

В старших класах вальдорфської школи знання типів характеру стає запорукою правильного розуміння та супроводу учнів.

Із відзначених вище фактів стає зрозумілим, що конституція, темперамент і характер пов’язані з трьома «оболонками» людини – з фізичним, ефірним та астральним тілами. За цими покровами – індивідуальність («Я» або самість людини), те, що поставило перед собою ціль в цьому житті. Ця індивідуальність зачасту залишається значною мірою прихованою, і лише через деякий час починають відкривати істинну, духовну людину – після безлічі бесід або через хороший контакт. Та часто особистість людини все ж прориває всі покрови та напряму говорить з нами.

Конституція, темперамент і характер виникають з минулого людини, із її старої карми. Індивідуальність прагне нової карми. Вона не бажає просто нести далі свої старі здобутки, але бажає додати до них дещо нове. В житті людини це відбувається завдяки тому, що «Я» має вплив на три тіла-«оболонки» та поступово змінює їх. Внаслідок цього в душі людини утворюється дещо абсолютно нове. Це прагнення «Я» надати душевному життю власний характер діє в серединній фазі життя, в період між 21 і 42 роками.

Коли «Я» активно працює над перетворенням астрального тіла, настає дещо подібне до запліднення яйцеклітини. Яйцеклітина (в даному випадку астральне тіло) виростає у нову істоту – в душу відчуття. Астральне тіло зорієнтоване всередину, воно націлене на побудову, підтримання та функціонування внутрішніх органів і душевно виступає в формі жадань. Тепер же «Я» спрямовує це астральне тіло в світ, так що воно може запліднитися чуттєвими враженнями. При цьому виникає багате внутрішнє життя, яке вивільняється із пов’язаного з органами егоїзму астрального тіла. «Я» створює свій власний інструмент душі.

Душа відчуття розкривається між 21 і 28 роками.

«Я» може розвивати цей запліднюючий вплив і в ефірному тілі. В цьому разі життєві сили частково вивільняються з фізичного тіла та утворюють душевну сферу, створену «Я». Ці ефірні сили, відповідно до того, зі сфери якого органу вони взяті, вносять у душу нові якості. При цьому з нервового полюса організму виникає душа розуміння, а з ритмічної системи – душа характеру[2].

Це важливо, що поряд із силами розсудливості розвиваються й елементи душі, адже в іншому разі розум став би абстрактним, сухим та бюрократичним. Період розквіту душі розуміння та душі характеру лежить між 28 та 35 роками.

Нарешті, «Я» повинне перетворити сили форми фізичного тіла так, щоб і вони підкорилися душевному розвитку. Так народжується душа свідомості. Вона пов’язана в першу чергу з нашим моральним прагненням, що несе в собі силу поставити ціль перед нашою волею, так що вона може спонукати нас до моральної, усвідомленої дії. Душа свідомості може почати розвиватися між 35 і 42 роками.

Розвиток душі відчуття, душі розуміння та душі свідомості буде розглянуто в розділі 10. Зі сказаного вище, певно, вже зрозуміло, що те в нашій конституції, що спочатку ще носить характер двійника, протягом життя поступово перетворюється нашим «Я», так що воно може стати інструментом нашого душевного розвитку.

[1] Література про темпераменти: Рудольф Штайнер «Таємниця людського темпераменту», доповідь від 4 березня 1909 року; Кароліна фон Гейдебранд «Про душевну сутність дитини».

[2] «Нервовий полюс» та «ритмічна система» є поняттями, що належать до тричленності людського організму. Ми розрізняємо верхній полюс (нервова система з центром у голові), нижній полюс (система кінцівок та обміну речовин) та посередині самостійну серединну область (ритмічна система з центром у серці). Перший раз Рудольф Штайнер говорив про це у книзі «Про загадки душі» в 1917 році.

З книжки “Людина на Порозі. Біографічні кризи та можливості розвитку”,

Переклад Наталії Андрусенко, Редакція Анастасії Пасічник

Можна придбати в Видавництві “НАІРІ”

 

Коли не враховувати двох-трьох публікацій, зокрема високопоетичних перекладів М. Орестових, то можна ствердити, що український Нова­ліс ще цілковито не існує. Тим часом, ця про­галина, давно вже виповнена в національному письменстві передових європейських народів, являє собою поважний докір нашим поетам та прозаїкам.

Земне життя Новаліса (Ґеорґ Фрідріх Філіп фон Гарденберґ), провідної особистості епохаль­ної духово-мистецької течії в Німеччині, назва­ної ім’ям романтизму, охоплювало всього непов­них двадцять дев’ять років, від 2. травня 1772 до 25. березня 1801. Він належав до гурту літе­раторів, який складався з А. В. та Ф. Шлеґелів, В. Г. Вакенродера, Л. Тіка і до якого ідейно тя­жив також філософ Шляєрмахер. Єна, універ­ситетське місто, що з ним пов’язана так само діяльність Вілянда й Шіллера, стало тим родо­вищем, звідки розпочався потужний спротив па­нівному поміж інтелектуалами тієї доби позитивістичному, раціоналістичному світоглядові, що йшов з Франції, та відповідному до нього кла­сицистичному літературному стилеві.

Якщо Фрідріх Шлеґель був душею роман­тичного руху, то Новаліс був його величезним знаменом. У своїх поезіях та нечисленних про­зових творах, особливо в грандіозно задуманому романі «Гайнріх фон Офтердінґен», що залишив­ся незавершений, Новаліс літературним словом прокламував усі головні ідеї романтизму, пере­важно ж ту з них, найбільшу, про безмежну єд­ність і тотожність Творця, витвореної Ним при­роди та людини, як активного земного співтвор­ця. Розвивання цих ідей логічно привело Нова­ліса та його однодумців до апології великих епох світоглядового універсалізму в історії люд­ства, зокрема християнської єдиної Европи до­би середньовіччя.

Ідею католичної Европи Новаліс формулював у — радше публіцистичному — писанні «Християнськість або Европа» настільки радикально, що цей твір побоялися друкувати в умовах домінантного тоді в духовій Німеччині світопогляду. Натомість з’явилися, як певного роду ком­пенсація авторові, його «Гимни до ночі», що в поетичній формі віддають суттю ті самі провід­ні думки. Цю, мовити б, євангелію ідейного ро­мантизму опубліковано вперше в часописі «Athe­näum» ІІІ том, 2. част., 1800, стор. стор. 188—204), який був натоді водозбором німецького духу.

Єнський період — отже, канонічна доба ро­мантизму — не витворив власного стилю в стро­го літературному розумінні, не винайшов, мови­ти б, ключа до певної тональної системи. Тут можна говорити лише про узасаднення загаль­ного світовідчуття як внутрішньої форми види­ва певного світу. До цього бо світовідчуття ідей­ною своєю стороною рівною мірою належать і високосередньовічний «Парсіфаль» Вольфрамів, і творці літературного романтичного стилю XX сторіччя: експресіоністи. Ані Новаліс, ані Бакенродер, ані брати Шлеґелі, ані навіть Тік, найвидатніший з-поміж них саме як мистець сло­ва, під своє світовідчуття не підвели відповід­ного стилевідчуття. Мали місце поодинокі спо­радичні вибухи несподіваної образності, синтактичні зміщення, ритмічні вириви, інколи щасти­ло написати навіть цілий твір у «надзвичайному стилі» («Люцінда» Фрідріха Шлеґеля або деякі Тікові п’єси), проте загалом, з погляду зовніш­ньої форми, літературний доробок енських ро­мантиків назнаменовано рисами еклектизму. Шукаючи засобів нової виразности, вони вико­ристовували, скажімо, ритмічні й евфонічні здо­бутки фолкльору, але поряд із тим вправлялися й у досить таки пласких, «лобових» засобах то­дішнього офіційного клясицизму.

Це все треба мати на увазі, бравши до рук Новалісові «Гимни до ночі». Ясновидний геній поета, що витворив у середині себе величезний світ символів, раз-у-раз поривався на нові шля­хи мистецького вислову, і що певні есяги його в царині поетичного символізму зумовлювала не сама інтуїція, а й свідома воля, свідчать деякі вказівки в залишених по ньому численних фраґментах. Самі «Фрагменти» Новалісові, своєю чер­гою, власне — силою своєї незавершености, від­крили для наступних літературних поколінь ве­личезні можливості омислювання нового стиле-відчуття, подібно до того, як випадок незавер­шености витворів Мікель-Анджельо призвів пі­зніше до засадничої незавершености як фор­мальної свідомости барокко та інших екстатичних стилів новітніх часів.

Таким чином, перед українським переклада­чем стояли значні труднощі не тільки зовніш­нього, а й внутрішнього порядку. Однією з най­головніших було — подолати згадану вище роз­біжність між елементами власного Новалісового «інтуїтивного» стилю та засобами клясицизму, до яких засобів поет раз-у-раз вдавався. Тут модерний перекладач мав би йти шляхом своїх великих попередників у тлумаченні Новаліса ін­шими мовами, таких розкішних стилістів нашо­го часу, якими були католичні символісти Моріс Метерлінк та В’ячеслав Іванов. Це принцип перекладу, що його російський транслятор «Гайнріха фон Офтердінґена» В. Ґіппіюс, слідом за самим Новалісом, назвав «містичним»: ніде не порушуючи зовнішньої образности первотвору, повільними, на перший погляд непомітними за­ходами, деталями відтінків вислову зводити всі суперечності до єдиного стилістичного знамен­ника.

Як відомо, поза редакцією «Гимнів до ночі», друкованою за життя авторового в «Атенеумі», залишилася ще й інша, так звана віршована (точніше: більш ритмічно увиразнена) редакція. З огляду на те, що ніде не існує вказівок, котру саме з двох редакцій автор уважав за остаточну, а на погляд перекладача, обидва варіанти, ба­гата в чому розбіжні текстуально, з мистецького кута зору мають кожен рівновартні цінності, пе­рекладач і піднявся труду контамінації їх, з під­коренням єдиному ритмічному принципові. Пере­кладачеві йшлося про те, щоб «Гимни до ночі», які по-українському з’являються оце вперше пов­нотою, мали вигляд свого роду синтетичного тво­ру, що в ньому був би появлений кожен наймен­ший деталь авторового вислову, врізьблений там чи там, у тій або тій редакції. Пунктуацію в перекладі також сконтаміновано з обох варі­антів, проте в ній засадничо ні в чому не відступлено супроти критичних видань оригіналь­них текстів.

З-поміж зовнішніх труднощів була, між ін­шим, та, що в деяких випадках цілою пробле­мою ставало визначити особистість (головним чи­ном — її стать) не тільки постійних звертань авторових через «ти», а й інколи навіть у мові від першої особи. Причиною труднощі була не тільки відсутність у німецькій (отже: в усіх єв­ропейських неслов’янських) мові родових закін­чень у минулому часі однини, а й сам спосіб ав­торського викладу, що в ньому видиво, оповідь, сентенція, пряма й непряма мова зливаються в єдиний «потік притомности». В усякому разі, треба знати, що в різних випадках «ти» це ніч, світло, смерть, Богочоловік, Діва Марія, помер­ла кохана поетова, яка тут є тим самим, чим для Данте була Беатріче в «Божественній Комедії», але також і сам поет, його внутрішня містична істота. За світоглядом авторовим, усі ці явища й індивіди зливаються в єдину космічну, понадчасову й понадпросторову цілість.

Читавши «Гимни до ночі», варто знати, що 5. гимн являє собою романтичну реакцію на Шіллерову клясицистичну поезію «Боги Греції» (в українському перекладі П. Куліша — «Грець­кі боги»).

Український переклад «Гимнів до ночі» має свою скромну історію. Вперше, з «прозового» ва­ріанту, переклад зроблено ще в рр. 1938—1939, і це було взагалі першою нашою спробою пере­кладу з німецької мови на українську. Переклад цей, великою мірою недосконалий, пропав у вій­ні. Р. 1944, саме 18. серпня, завершено було пере­клад фрагменту за «віршованою» редакцією, який фрагмент, за поділом у «прозовій», відпові­дає цілому 4. гимнові. Пропонований тут оста­точний варіянт перекладу, виготуваний у червні-липні 1953 р. (завершено 25. липня в Байройті), включає в себе літературний досвід згаданого фрагменту з 1944 р., а також і те, що пощастило відновити в пам’яті з найпершого варіанту і що могло відповідати теперішнім мистецьким наста­новам перекладача.

 

Гимни до ночи читати

Оригінал текстів був взятий з журналу “Україна і світ” (1955), збережений на веб порталі diasporiana.org.ua

1

Котрий з-поміж живих, обдарований чуття­ми, не любить над усі чудесні явища розлеглого вколо нього простору всерадісне світло — з його барвами, з його променями й хвилями, з його ми­лою всеприсутністю в яві пробудного дня. Мов життя найдоглибнішою душею дихає ним безна­станних сузір велетенський світ, що плавають танечно в своїм блакитнім потоці — дихає ним іскристий, вічновспокоєний камінь, мисленні, всисаючі рослини і тварин дика, палка, різнома­нітна, рухлива сила — дихають ним барвисті оболоки й воздухи — передусім же розкішний чужинець з омисленим зором, летючою ходою й ніжнозамкнутими, звучномовними устами. Як во­лодар земної природи закликає воно кожну силу, зв’язує й розв’язує нескінченні союзи, надягає свій небесний образ на кожну земну істоту. — Сама його притомність об’явлює дивезну велич держав усесвіту.

Наділ звертаюсь я до священної, невимовної, таїнної ночі. Далеко лежить світ — занурений у глибоке склепіння — порожнє й самотнє його місце. По струнах грудей віє глибока тоскнота. В краплини роси я хочу поринути й змішатися з попелом. — Далечі спогаду, бажання юности, дитинства мрії, цілого довгого життя короткі ра­дощі та марні надії з’являються в сірих строях, мов вечірня мряка по сонця западі. Далеко ле­жить світ зо своїми барвистими насолодами. По інших просторах нап’яло радісні шатри світло. Чи вже не вернеться ніколи до своїх вірних ді­тей, що з невинности вірою на нього чекають, до їхніх садів, до їхнього пишного дому?

Що ж бо то передчуттям струмує попід сер­цем і поглинає смутку м’яке повітря? Чи маєш і ти людське серце, темна ноче? Що тримаєш ти під твоїм плащем, що мені незримою силою на душу йде? Ти лиш здаєшся жаскою — дорого­цінний бальсам краплинами стікає з твоєї доло­ні, з в’язанки маку. В солодкому сп’янінні ви­простуєш ти важкії крила душі, підносиш їх до­гори. І даруєш нам радощі темно й невиречено, таємно, як ти сама єси, радощі, що дають нам прочуття неба. Темно й невиречено чуємо ми се­бе зрушеними — я зрю доглибний лик, що ніжно й благоговійно схиляється до мене й з-під без­конечно переплетених кіс матері любу юність явля. Яким бідним і дітвацьким уявляю я собі тепер світло з його барвистими речами — яким радісним і благословенним дня прощання — Тож лише тому, що ніч відваблює тобі слуг, розсіваєш ти у простору далях світляні кулі, щоб звісту- вати твою всемогутність — твій поворот — у ча­сах твого віддалення. Небеснішими за оті в да­лях блискучі зорі видаються нам безконечні зо­ри, що їх ніч у нас отворює. Далекіш видять во­ни, ніж найблідіші з того незчисленного мнозтва не потребувавши світла прозрівають вони гли­бини любодайної душі — що звисоченіші просто­ри сповнює несказанним блаженством. Хвала ве­летенській владарці, високій звістовниці священ­них світів, плекальниці блаженної любови — ти приходиш, кохана — вона посилає мені тебе ніжна кохана — любе сонце ночі, — і чуваю я — бо я Твій і Мій — звістовано від тебе ніч мені до життя — зроблено мене людиною впивай у себе духовою смагою моє тіло, щоб я воздушно з тобою щиріше злився і тоді вічно триватиме шлюбна ніч — Ніч прийшла — моя душа в захваті — минулася земна путь і ти знову моя. Я гляжу тобі в глибокі темні очі, не виджу нічого, як лише любов і блаженство. Ми схиляємось на ночі олтар, на м’яке ложе — покров падає і запалений від теплого тиску зай­мається солодкої жертви чистий жар.

2

Чи повинен завжди повертатися ранок? Не скінчиться ніколи земного влада? Нещасна ме­тушня виснажує небесний приліт ночі. Чи ніко­ли любови таїнна жертва навічно не запалає? Виміряний був світлу його час і чуванню — але понадчасне й позапросторове ночі панування. — Вічне тривання сну. Блаженне сніння — не вща­сливлюй так рідко ночі посвячених у цьому зем­ному денному витворі. Лише глупі не визнають тебе і не знають жадного сну поза тією тінню, що її ти в отому смерканні правдивої ночі спів­чутливо на нас кидаєш. Вони не відчувають те­бе в золотому потоці винограддя — в мигдалево­го древа чудесній олії і соках брунатних маку. Вони не знають, що це ти той, хто ніжної діви груди овіває і небом робить лоно — не прочувають, що зо старих переказів ти небооб’явно йдеш назустріч і несеш ключ до осель блаженних, нескінченної таїни мовчазний звістовнику.

3

Одного разу, коли я проливав гіркотні сльо­зи, коли в болі розчинена розточувалась моя на­дія і я самотній стояв на сухому пагорбі, що по­ховав у тісному, темному просторі образ мого життя — самотній, як ще жоден самотній не був, гнаний невимовним жахом — знесилений, з од­нією лиш думкою біди — як я тоді оглядався за допомогою, не був здатний іти наперед і до повороту теж неспроможний, і повислий на біжучому, згаслому бутті з нескінченною тугою: — тоді прийшло з блакитних далин — з висот моєї древньої святині тремтіння смерку — і одним разом розірвало пута народження — світла кай­дани — відлетіла земна пишнота і моя жалоба разом з нею — тоскнота влилася в якийсь новий, бездонний світ — ти, нічне надхнення, дрімото неба, пройняло мене — місцина тихо піднеслася через краєвид бринів мій розкутий нововроджений дух. Хмарою пилу обернувся пагорб — крізь хмару взрів. я преображені риси коханої. В її очах покоїлася вічність — я пойняв її ру­ку, і сльози стали однією іскристою, нерозрив­ною стрічкою. Тисячеліття потягнулися наділ у далінь, як негода. На її шиї зридав я новому життю сльози захвату — це був перший сон у тобі — він перейшов, та лишивсь його відблиск і щойно відтоді відчуваю я вічну, нестрясенну, незмінну віру в небо ночі і в його світло, в його сонце, кохану.

4

Тепер знаю я, коли буде останній світанок — коли світло більш не полохатиме ночі, ані лю­бови — коли буде довічна дрімота і один тільки невиснажний сон буде. Небесну втому чую я в собі. — Далекий та трудний був мій шлях до святої гробниці, і хрест був важкий. Чиї уста хоч один раз спивали з кришталевої хвилі, що, непомітна для ницих почуттів, струмує в темне лоно пагорба, коло підніжжя якого розбивається земний приплив, хто її скуштував, хто став на цих граничних горах світу та дивиться вділ на нову країну, в ночі житло — істинно той не по­вернеться назад до гону світу, до країни, де пра­вить світло та господарює вічний неспокій.

Угорі будує він собі хатину, хатину миру, ту­жить і любить, дивиться вгору, аж найжаданіша з усіх годин — втягне його в родовище джерела земне випливе вгору і з вершини сплеснеться наниз, але що стало святим через дотик любови, те вільно стремить крізь скриті хідники до по­тойбічних царин, де воно, як хмаринки, злива­ється з пробудженою з дрімоти любов’ю. Ще бу­диш ти, жваве світло, втомленого до праці — вливаєш в мене веселощі життя — та не відвабиш мене від спогаду про мшистий пам’ятник. Я волю охоче рухати старанними руками, розгля­датись навколо, де ти мене потребуєш — про­славляти твого блиску повнотну розкіш — без до­сади стежити твого штучного витвору чудовий зв’язок — залюбки роздивлятись на твого могут­нього світляного годинника омислений хід — досліджувати сили співрозмірености та правила чудесної гри незчисленних просторів та їхніх ча­сів. Але вірним ночі зостається темне серце моє та її доньці, творчій любові. Чи можеш мені яви­ти навіки вірне серце? чи має твоє сонце приязні очі, що впізнають мене? чи вловлять твої зорі мою простягнену руку? чи повернуть мені лагід­ний потиск та слово пестливе? чи фарбами та легким обрисом ти прикрасило її — а чи це вона була, хто надала твоїй прикрасі звисоченішого, любішого значення? Яку втіху, яку слажду обі­цяє твоє життя, що вони схвилювали б раювання смерти? Хіба не носить усе, що нас надихає бар­ву ночі? Вона як мати несе тебе, і їй ти завдя­чуєш усю твою пишноту. Ти розплилося б у са­мому собі — в безконечних просторах розійшло­ся б ти, якби вона тебе не підтримувала, не зв’я­зувала, щоб ти стало теплим та полум’яно світ породжувало. Істинно я був раніш, як ти було — послала мати мене населювати твій світ, зцілю­вати його любов’ю, щоб він став вічно наочним па­м’ятником — засаджувати його нев’янучими квіта­ми—надавати людяного змісту твоїм творивам. Ще не дозріли вони, ці божественні мислі — Ще слі­ди нашої притомности — нашого об’явлення — малі — Колись вкаже твій годинник кінець ча­сів, коли ти станеш як один з нас та, сповнене туги й запопадливости, згаснеш і вмреш. У собі чую я твоєї метушні кінець — небесну свободу, блаженний поворот. У несамовитому болі прознаю я твоє віддалення від нашої батьківщини, твій спротив старим, розкішним небесам. Даремен твій гнів, твоє лютування. Неопалимим сто­їть хрест — звитяжна корогов нашого роду.

Мандрую вдаль я,
Й з болів моїх
Кожен бо стане
Жалом утіх.
Ще ось часинка,
І я звільнюсь,
Сп’яніло в лоно,
В любов схилюсь.
Життя нескінченне
Вирує в мені,
Зорю я з вершини
Тебе в далині.
Блиск твій на горах
Знайде кінець —
Тінь прохолодний
Приносить вінець.
О! любий, могучо
До дна мене пий,
Нехай прокинусь
В любові тій.
Я чую вже смерти
З’юнілу струю,
І в бурях життьових
Відважно стою.
Я вдень бо у вірі
У мужній жию
Й ночами вмираю
В палкому раю.

5

Над людей розповсюдженими племенами па­нувала спередвіку залізна доля німою владою. Темна, важка бинда лежала на їхніх боязких душах — Безконечна була земля — богів пере­бування, і їхня вітчизна, багата на скарби й пиш­ні чуда. Від віків відвічних стояла їхня таїнна будова. Над світанку червоними горами, в моря великосвятнім лоні мешкало сонце, всезаймаль- не, живе світло. Днедавній велетень тримав на собі світ. Твердо придавлені горами лежали пра- сини матері землі — безсилі у своїй нищівній люті проти нового величного божеського роду та його родичів, радісних людей. Моря темна, зеле­на глибина була богині лоном. Пишний народ роз­кошував у веселощах по кришталевих гротах — ріки й дерева, квіти й тварини мали людський омисл. Солодше смакувало вино, із зримої юної повноти дароване — божество в виноградді — любодайна, материнська богиня, вироставши з зо­лотого збіжжя повних колосків — любови бла­женне сп’яніння солодкою службою найпрекрас- нішій боговитій жоні — вічно барвисте свято не­бесних чад і земних мешканців сп’яняло життя, мов весна, крізь сторіччя. — Усі роди дитинно вшановували ніжне, тисячевиде полум’я як най­вище світу. Одна думка лиш була це, одна жасюча примара,

Що до застольних втіх ішла як жах,
Веселощі в страхіття сповивавши.
Розради навіть не було в богах,
Що б грудь звільнила з гноблення назавше.
Таємно простягнувсь потвори шлях,
Від мольб та жертв їй лють росла ще явше;
Була це Смерть, що радісний бенкет
Призводила стражданням у розмет.

Всього навік відлученому вобіч,
Що тут блаженно-збудне на серця,
В розлуці з милими, яких сьогобіч
Болюча й довга туга рушить ця —
Лиш мертвому був стомний сон у здобич,
Борня лиш для безсилого борця.
Розбилась насолоди буйна хвиля
Об скелю вічного незадовілля.

Високим духотворним палом хтінь
Дав люд красу жаскій отій личині —
Тож юнь лиш спочива від палахтінь
У кроткій мов зідхання гарф кончині —
Розтане згадка в зимноструйну тінь:
Так співано при тім жалобнім чині.
Та не розгадано довічну ніч,
Важучий знак владущих потойбіч.

До скінчання хилився старий світ. Юного ро­ду відрадний сад зів’яв — ген у вільніші, пустин­ні простори стреміли дорослі, недитинні люди. Боги зникли з їхнім супроводом — Самотня й нежива стояла природа. Залізним ланцюгом зв’я­зали її сухе число й строга міра, законами стали. І в поняття, в темні слова, наче на порох і на воздухи, розпалося неміренне квітування тисяче- кротного життя. Відлетіла заклинальна віра і всеперетворна, всепосднальна небесна товариш­ка, фантазія. Недружелюбно дув холодний пів­нічний вітер понад заціпенілою нивою, і скосте­ніла чудо-батьківщина розлетілася в етері. Неба безконечні далі сповнилися світляних світів. До глибшої святині, в душі вищий простір потягну­лося зо своїми силами серце світу — панувати там аж до настання нового дня, звисоченої світо­вої величі. Не було вже більше світло богів вмі­стилищем і небесним знаком — серпанок ночі накинули вони на себе. Ніч стала об’явлень мо­гутнім, плідним лоном — до нього повернулися боги — дрімали, щоб вийти в нових розкішних подобах у перемінений світ. Серед людей, у на­роді, що, від усіх зневажуваний, зарано став зрі­лим і вперто відчужувався блаженної цноти юности, з’явився з ніколи небаченим обличчям новий світ — У нужді казкової хижі — Син першої дівственниці й матері — Таїнних обіймів безконеч­ний плід. Східньої країни прочутна, квітуча му­дрість найперша впізнала нових часів початок — До царя сумирної колиски вказала їй зоря доро­гу. В недалекого майбутнього імені вшанували вони його блиском та пахощами, найвищими чу­десами природи. Самотньо розпросталося небесне серце до квітучого келиха всемогутньої любови — отця високому ликові звернене й покоївшись на прочутних блаженних грудях любодайно-поваж- ної матері. З обоговлювальною пильністю гляділо мудромовне око цвітущого дитяти на дні май­буття, на своїх любих, парость свого божествен­ного роду, безтурботне щодо своїх днів земної до­лі. Незабаром зібралися найдитинніші душі, щи­рою любов’ю чудесно захвачені, вколо нього. Не­наче квіти, пустило пагони нове, чуже життя в його близькості — Невичерпні слова і звістування найрадісніші падали, немов іскри божистого духу, з його дружніх уст. Від дальнього берега, під Геллади ясним небом уроджений, прийшов співець до Палестини й віддав ціле своє серце чудесному дитяті:

Стоїш ти здавна, постаттю юнак,
Замислений на нашій домовині;
У темряві розради втішний знак —
Початок ясний звищеній людині.
Від чого ми в журбі глибоко так,
Те як солодка туга манить нині.
Крізь Смерть довічне прознаем життя,
Ти — Смерть і нам зціління з небуття.

Співець подався повен радощів до Індостану — і взяв із собою серце, сп’яніле вічною солодкою любов’ю, і висловлював його під тим ніжним не­бом, що довірливіш до землі горнеться, так що тисячі серць прихилились до нього, і радісна зві­стка тисячегалузо зростала вгору. Незабаром по співцевім прощанні стало дорогоцінне життя жертвою людського глибокого занепаду — Він помер у юних роках, відірваний від улюбленого світу, від плачущої матері й своїх підупалих на дусі друзів. Невимовних страждань темну чашу спорожнили святі, любодайні уста — В жахливій боязні зближалася година народження нового світу. Твердо боровся він зо старої смерти жасом — Тяжко лежав тиск старого світу на ньому. Ще раз поглянув дружньо він на матір — тоді з’явилася відвічної любови відпустна рука — і він заснув. Лиш немногі дні висіло глибоке по­кривало над розбурханим морем, над тьмяною, тремтячою землею — незчисленними сльозами зридали улюблені — Розпечатано таємницю — не­бесні духи підняли прадавній камінь від тьмавої домовини — Янголи сиділи коло дрімотного — з його мрій ніжно виображені — Пробуджений у новій боговитій величі, піднявся він висот з’юнілого, новонародженого світу — поховав власного рукою древній труп у полишеній печері і поклав на ній усемогутньою силою камінь, що його жад­на потуга не підніме.

Ще плачуть твої улюблені сльозами радости, сльозами зворушення й безконечної вдячности над твоїм гробом — видять тебе все ще, радісно злякані, як із мертвих встаєш — і себе з тобою, видять тебе, як плачеш із солодкою щирістю на матері блаженних грудях, як поважно з друзями мандруєш, слова промовляєш, як від древа жизні відламаний — видять, як линеш повен туги в батькові обійми, приносивши юне людство й зо­лотого майбуття невиснажний напій. Мати лине незабаром за тобою — в небесній славі — Вона була Найпершою в новій батьківщині біля тебе. Довгі часи протекли відтоді, і в дедалі звисоче- нішому блиску рухається твоє нове творення — і тисячі з болів та страждань тягнуться, повні віри й туги й вірности, за тобою — І царюють із тобою й небесною Дівою в царстві любови — і служать у храмі небесної Смерти й суть у віч­ності твої.

Піднято камінь в час
Повстань людського роду —
І видано вже нас
Із пут в твою свободу.
Щеза журба терпка
Тут при твоїм потирі,
Земне життя зника
В останніх учт офірі.

Зве на весілля Смерть —
Палахкотять ліхтарні —
Зібрались юнки гарні —
Оливи повно вщерть —
Та най в многоголоссі б
Уже бринів твій шир
І нам на людський спосіб
Озвались сонми зір.

Горі тобі, Маріє,
Йдуть тисячі сердець;
Тобі, єдина мріє,
Примар-життів вінець.
Своїх зцілінь достоту
Як прочуття беруть
Тебе, святу істоту —
Прийми ж на вірну грудь.

Отих, що розривного
Зазнали мук огню
Й тікавши світу сього
Зорять тебе одну;
Що з поміччю прийшли нам
В годину болю й бід —
До них ми нині ж линем
На жизнь у вічний світ.

Вже не рида над гробом
Хто вірить в любий лад,
Не зграблять жадним робом
Його солодкий клад —
Йому наситна туга,
Надхненням йому ніч —
Небесних чад потуга
Страж серця від увіч.

Сміліше, в жизнь довічну
Крокуе-йде життя;
З осердя в даль всебічну
Просвітлені чуття.
Розточаться сузір’я
В життя злоте вино,
Нам в ясне їм підспір’я
Стать зорями дано.

Звільнилося кохання
І жадних більше меж.
Сягнуло існування
В ширінь морських безмеж —
Саме блаженство ночі —
Лиш пісня з віку в вік —
І всім нам сонця очі
Являє Божий лик.

6

ТУГА ЗА СМЕРТЮ

Углиб, землі в осердя, в грудь,
Геть з ясної держави!
Страждань удари й дика лють
Значать ясу виправи.
В вузькому линемо човні
До берега, що в вишині.

Прославна нами вічна ніч,
Відвічна ця дрімота.
Нас днина гріла віч-на-віч
І кволила скорбота.
Утіх чужинних дух здимів,
До батька волимо домів.

Що винні ми на цій землі,
Коханню вірні свому —
Позаду Давне вже в імлі,
А що нам у Новому?
О! самітний того уділ,
Кому доглибно Правік мил.

Той Правік, де пресвітле це
Горі чуття горіло,
Де руку батькову й лице
Ще людство знало й зріло
І де звисочене в чутті
Взірцю рівняло в простоті.

Той Правік, де багаті в цвіт
Блищали роди древні
І чада йшли в небесний світ
До мук і смерти ревні,
І хоч слажди живий був зов,
Та била в серце лиш любов.

Той Правік, де в юнацький жар
Сам Бог в’явився кроткий
І ранній смерті дав як дар
Живот свій пресолодкий.
Не гнав від себе болю жас,
Тим ще дорожчий він для нас.

Ми в тузі боязкій туди
Глядим у ночі темній
І жадної нема води
Тій спразі сьогоземній.
Лиш поворот у рідний край
Нам знову дасть узріти рай.

Що держить наше вороття —
Давно спочили любі.
Їх гріб змика нам біг життя,
Ось ми в мучущій згубі.
Знайшли шукання вичерп свій —
Вже серце сите — світ пустий.

Безмежний і таїнний струм
Струїть в нас любе око —
Журб наших луни з дальніх стум
Вчуваю я глибоко
І спрагу душ коханих тих,
Що шлють до нас тужіння дих.

Углиб, де наречена жде,
Де жде любов в Ісусі!
Сміліш, смеркання вже гряде,
Тим, хто в сердечній скрусі.
Нам розбива кайдани сон
І нурить нас до отніх лон.

(Переклад: Ігор Костецький)

Оригінал текстів був взятий з журналу “Україна і світ” (1955), збережений на веб порталі diasporiana.org.ua

Continue reading “Гімни до ночі”

 

Щось, що сказав Штайнер у своїх лекціях про мистецтво (“Мистецтво та його місія “), вразило мене дуже сильно (серед іншого), що не має значення, чи використовує мистецтво натуралізм чи ні, але важливо те, чи просвічує дух у творі. Це неадекватна парафраза. Нещодавно я познайомився з художницею початку 20-го століття, яка довела мені це. Її стиль був настільки унікальним і не схожим на інші антропософські мистецькі практики, що переконав мене в тому, в чому я був упевнений, що це можливо. Існує реальне втілення антропософського досвіду, але з дуже відмінним від інших антропософських художників стилем. Я натрапила на цей надзвичайний образ разом з есе Маргарити Хаушки про цю роботу, коли шукала щось інше в інтернеті. Переклад есею Соні Хомріч можна знайти за наступним посиланням: Посилання

Цей документ містить детальний опис та інтерпретацію триптиху Анни Мей початку 20-го століття під назвою “Триптих Грааля”. Картина зображує духовні та історичні події з антропософської перспективи, центральною подією якої є Таємниця Голгофи. На ній зображено два потоки часу, що сходяться в цій центральній точці, з фігурами і символами, що представляють важливих осіб і концепції протягом всієї еволюції Землі, що передували і слідували за подією Христа. Картина має на меті зобразити розгортання космічних подій та їхній вплив на духовний розвиток людства згідно з прозріннями Рудольфа Штайнера.

Триптих “Грааль”, 1909-13, авторства Анни Мей фон Ріхтер (Richter), знищений бомбардуванням під час Другої світової війни.

Моя свідомість постійно проводить паралелі з часом несхожими речами. Коли я побачила це зображення, на думку спав великий твір 20-го століття “Війна” Отто Дікса. Робота Анни Мей фон Ріхтер здається антидотом до жаху і страждань, зображених у творі Дікса.

 

Обіцянка духовних трансформаційних імпульсів початку 20-го століття, хоч і була спустошена 2 світовими війнами та численними іншими катастрофами, вчиненими та увічненими людьми, тим не менш, вижила в насінні цієї обіцянки, яке продовжує проростати і рости, незважаючи на продовження людських жахіть, у 21-му столітті. Я є свідком цього у своєму житті і в житті тих, кого я зустрічаю, хто продовжує прагнути до духу посеред горя і страждань, готуючи шлях для радості і мудрості.

 

ТРИПТИХ ГРААЛЯ