1
Котрий з-поміж живих, обдарований чуттями, не любить над усі чудесні явища розлеглого вколо нього простору всерадісне світло — з його барвами, з його променями й хвилями, з його милою всеприсутністю в яві пробудного дня. Мов життя найдоглибнішою душею дихає ним безнастанних сузір велетенський світ, що плавають танечно в своїм блакитнім потоці — дихає ним іскристий, вічновспокоєний камінь, мисленні, всисаючі рослини і тварин дика, палка, різноманітна, рухлива сила — дихають ним барвисті оболоки й воздухи — передусім же розкішний чужинець з омисленим зором, летючою ходою й ніжнозамкнутими, звучномовними устами. Як володар земної природи закликає воно кожну силу, зв’язує й розв’язує нескінченні союзи, надягає свій небесний образ на кожну земну істоту. — Сама його притомність об’явлює дивезну велич держав усесвіту.
Наділ звертаюсь я до священної, невимовної, таїнної ночі. Далеко лежить світ — занурений у глибоке склепіння — порожнє й самотнє його місце. По струнах грудей віє глибока тоскнота. В краплини роси я хочу поринути й змішатися з попелом. — Далечі спогаду, бажання юности, дитинства мрії, цілого довгого життя короткі радощі та марні надії з’являються в сірих строях, мов вечірня мряка по сонця западі. Далеко лежить світ зо своїми барвистими насолодами. По інших просторах нап’яло радісні шатри світло. Чи вже не вернеться ніколи до своїх вірних дітей, що з невинности вірою на нього чекають, до їхніх садів, до їхнього пишного дому?
Що ж бо то передчуттям струмує попід серцем і поглинає смутку м’яке повітря? Чи маєш і ти людське серце, темна ноче? Що тримаєш ти під твоїм плащем, що мені незримою силою на душу йде? Ти лиш здаєшся жаскою — дорогоцінний бальсам краплинами стікає з твоєї долоні, з в’язанки маку. В солодкому сп’янінні випростуєш ти важкії крила душі, підносиш їх догори. І даруєш нам радощі темно й невиречено, таємно, як ти сама єси, радощі, що дають нам прочуття неба. Темно й невиречено чуємо ми себе зрушеними — я зрю доглибний лик, що ніжно й благоговійно схиляється до мене й з-під безконечно переплетених кіс матері любу юність явля. Яким бідним і дітвацьким уявляю я собі тепер світло з його барвистими речами — яким радісним і благословенним дня прощання — Тож лише тому, що ніч відваблює тобі слуг, розсіваєш ти у простору далях світляні кулі, щоб звісту- вати твою всемогутність — твій поворот — у часах твого віддалення. Небеснішими за оті в далях блискучі зорі видаються нам безконечні зори, що їх ніч у нас отворює. Далекіш видять вони, ніж найблідіші з того незчисленного мнозтва не потребувавши світла прозрівають вони глибини любодайної душі — що звисоченіші простори сповнює несказанним блаженством. Хвала велетенській владарці, високій звістовниці священних світів, плекальниці блаженної любови — ти приходиш, кохана — вона посилає мені тебе ніжна кохана — любе сонце ночі, — і чуваю я — бо я Твій і Мій — звістовано від тебе ніч мені до життя — зроблено мене людиною впивай у себе духовою смагою моє тіло, щоб я воздушно з тобою щиріше злився і тоді вічно триватиме шлюбна ніч — Ніч прийшла — моя душа в захваті — минулася земна путь і ти знову моя. Я гляжу тобі в глибокі темні очі, не виджу нічого, як лише любов і блаженство. Ми схиляємось на ночі олтар, на м’яке ложе — покров падає і запалений від теплого тиску займається солодкої жертви чистий жар.
2
Чи повинен завжди повертатися ранок? Не скінчиться ніколи земного влада? Нещасна метушня виснажує небесний приліт ночі. Чи ніколи любови таїнна жертва навічно не запалає? Виміряний був світлу його час і чуванню — але понадчасне й позапросторове ночі панування. — Вічне тривання сну. Блаженне сніння — не вщасливлюй так рідко ночі посвячених у цьому земному денному витворі. Лише глупі не визнають тебе і не знають жадного сну поза тією тінню, що її ти в отому смерканні правдивої ночі співчутливо на нас кидаєш. Вони не відчувають тебе в золотому потоці винограддя — в мигдалевого древа чудесній олії і соках брунатних маку. Вони не знають, що це ти той, хто ніжної діви груди овіває і небом робить лоно — не прочувають, що зо старих переказів ти небооб’явно йдеш назустріч і несеш ключ до осель блаженних, нескінченної таїни мовчазний звістовнику.
3
Одного разу, коли я проливав гіркотні сльози, коли в болі розчинена розточувалась моя надія і я самотній стояв на сухому пагорбі, що поховав у тісному, темному просторі образ мого життя — самотній, як ще жоден самотній не був, гнаний невимовним жахом — знесилений, з однією лиш думкою біди — як я тоді оглядався за допомогою, не був здатний іти наперед і до повороту теж неспроможний, і повислий на біжучому, згаслому бутті з нескінченною тугою: — тоді прийшло з блакитних далин — з висот моєї древньої святині тремтіння смерку — і одним разом розірвало пута народження — світла кайдани — відлетіла земна пишнота і моя жалоба разом з нею — тоскнота влилася в якийсь новий, бездонний світ — ти, нічне надхнення, дрімото неба, пройняло мене — місцина тихо піднеслася через краєвид бринів мій розкутий нововроджений дух. Хмарою пилу обернувся пагорб — крізь хмару взрів. я преображені риси коханої. В її очах покоїлася вічність — я пойняв її руку, і сльози стали однією іскристою, нерозривною стрічкою. Тисячеліття потягнулися наділ у далінь, як негода. На її шиї зридав я новому життю сльози захвату — це був перший сон у тобі — він перейшов, та лишивсь його відблиск і щойно відтоді відчуваю я вічну, нестрясенну, незмінну віру в небо ночі і в його світло, в його сонце, кохану.
4
Тепер знаю я, коли буде останній світанок — коли світло більш не полохатиме ночі, ані любови — коли буде довічна дрімота і один тільки невиснажний сон буде. Небесну втому чую я в собі. — Далекий та трудний був мій шлях до святої гробниці, і хрест був важкий. Чиї уста хоч один раз спивали з кришталевої хвилі, що, непомітна для ницих почуттів, струмує в темне лоно пагорба, коло підніжжя якого розбивається земний приплив, хто її скуштував, хто став на цих граничних горах світу та дивиться вділ на нову країну, в ночі житло — істинно той не повернеться назад до гону світу, до країни, де править світло та господарює вічний неспокій.
Угорі будує він собі хатину, хатину миру, тужить і любить, дивиться вгору, аж найжаданіша з усіх годин — втягне його в родовище джерела земне випливе вгору і з вершини сплеснеться наниз, але що стало святим через дотик любови, те вільно стремить крізь скриті хідники до потойбічних царин, де воно, як хмаринки, зливається з пробудженою з дрімоти любов’ю. Ще будиш ти, жваве світло, втомленого до праці — вливаєш в мене веселощі життя — та не відвабиш мене від спогаду про мшистий пам’ятник. Я волю охоче рухати старанними руками, розглядатись навколо, де ти мене потребуєш — прославляти твого блиску повнотну розкіш — без досади стежити твого штучного витвору чудовий зв’язок — залюбки роздивлятись на твого могутнього світляного годинника омислений хід — досліджувати сили співрозмірености та правила чудесної гри незчисленних просторів та їхніх часів. Але вірним ночі зостається темне серце моє та її доньці, творчій любові. Чи можеш мені явити навіки вірне серце? чи має твоє сонце приязні очі, що впізнають мене? чи вловлять твої зорі мою простягнену руку? чи повернуть мені лагідний потиск та слово пестливе? чи фарбами та легким обрисом ти прикрасило її — а чи це вона була, хто надала твоїй прикрасі звисоченішого, любішого значення? Яку втіху, яку слажду обіцяє твоє життя, що вони схвилювали б раювання смерти? Хіба не носить усе, що нас надихає барву ночі? Вона як мати несе тебе, і їй ти завдячуєш усю твою пишноту. Ти розплилося б у самому собі — в безконечних просторах розійшлося б ти, якби вона тебе не підтримувала, не зв’язувала, щоб ти стало теплим та полум’яно світ породжувало. Істинно я був раніш, як ти було — послала мати мене населювати твій світ, зцілювати його любов’ю, щоб він став вічно наочним пам’ятником — засаджувати його нев’янучими квітами—надавати людяного змісту твоїм творивам. Ще не дозріли вони, ці божественні мислі — Ще сліди нашої притомности — нашого об’явлення — малі — Колись вкаже твій годинник кінець часів, коли ти станеш як один з нас та, сповнене туги й запопадливости, згаснеш і вмреш. У собі чую я твоєї метушні кінець — небесну свободу, блаженний поворот. У несамовитому болі прознаю я твоє віддалення від нашої батьківщини, твій спротив старим, розкішним небесам. Даремен твій гнів, твоє лютування. Неопалимим стоїть хрест — звитяжна корогов нашого роду.
Мандрую вдаль я,
Й з болів моїх
Кожен бо стане
Жалом утіх.
Ще ось часинка,
І я звільнюсь,
Сп’яніло в лоно,
В любов схилюсь.
Життя нескінченне
Вирує в мені,
Зорю я з вершини
Тебе в далині.
Блиск твій на горах
Знайде кінець —
Тінь прохолодний
Приносить вінець.
О! любий, могучо
До дна мене пий,
Нехай прокинусь
В любові тій.
Я чую вже смерти
З’юнілу струю,
І в бурях життьових
Відважно стою.
Я вдень бо у вірі
У мужній жию
Й ночами вмираю
В палкому раю.
5
Над людей розповсюдженими племенами панувала спередвіку залізна доля німою владою. Темна, важка бинда лежала на їхніх боязких душах — Безконечна була земля — богів перебування, і їхня вітчизна, багата на скарби й пишні чуда. Від віків відвічних стояла їхня таїнна будова. Над світанку червоними горами, в моря великосвятнім лоні мешкало сонце, всезаймаль- не, живе світло. Днедавній велетень тримав на собі світ. Твердо придавлені горами лежали пра- сини матері землі — безсилі у своїй нищівній люті проти нового величного божеського роду та його родичів, радісних людей. Моря темна, зелена глибина була богині лоном. Пишний народ розкошував у веселощах по кришталевих гротах — ріки й дерева, квіти й тварини мали людський омисл. Солодше смакувало вино, із зримої юної повноти дароване — божество в виноградді — любодайна, материнська богиня, вироставши з золотого збіжжя повних колосків — любови блаженне сп’яніння солодкою службою найпрекрас- нішій боговитій жоні — вічно барвисте свято небесних чад і земних мешканців сп’яняло життя, мов весна, крізь сторіччя. — Усі роди дитинно вшановували ніжне, тисячевиде полум’я як найвище світу. Одна думка лиш була це, одна жасюча примара,
Що до застольних втіх ішла як жах,
Веселощі в страхіття сповивавши.
Розради навіть не було в богах,
Що б грудь звільнила з гноблення назавше.
Таємно простягнувсь потвори шлях,
Від мольб та жертв їй лють росла ще явше;
Була це Смерть, що радісний бенкет
Призводила стражданням у розмет.
Всього навік відлученому вобіч,
Що тут блаженно-збудне на серця,
В розлуці з милими, яких сьогобіч
Болюча й довга туга рушить ця —
Лиш мертвому був стомний сон у здобич,
Борня лиш для безсилого борця.
Розбилась насолоди буйна хвиля
Об скелю вічного незадовілля.
Високим духотворним палом хтінь
Дав люд красу жаскій отій личині —
Тож юнь лиш спочива від палахтінь
У кроткій мов зідхання гарф кончині —
Розтане згадка в зимноструйну тінь:
Так співано при тім жалобнім чині.
Та не розгадано довічну ніч,
Важучий знак владущих потойбіч.
До скінчання хилився старий світ. Юного роду відрадний сад зів’яв — ген у вільніші, пустинні простори стреміли дорослі, недитинні люди. Боги зникли з їхнім супроводом — Самотня й нежива стояла природа. Залізним ланцюгом зв’язали її сухе число й строга міра, законами стали. І в поняття, в темні слова, наче на порох і на воздухи, розпалося неміренне квітування тисяче- кротного життя. Відлетіла заклинальна віра і всеперетворна, всепосднальна небесна товаришка, фантазія. Недружелюбно дув холодний північний вітер понад заціпенілою нивою, і скостеніла чудо-батьківщина розлетілася в етері. Неба безконечні далі сповнилися світляних світів. До глибшої святині, в душі вищий простір потягнулося зо своїми силами серце світу — панувати там аж до настання нового дня, звисоченої світової величі. Не було вже більше світло богів вмістилищем і небесним знаком — серпанок ночі накинули вони на себе. Ніч стала об’явлень могутнім, плідним лоном — до нього повернулися боги — дрімали, щоб вийти в нових розкішних подобах у перемінений світ. Серед людей, у народі, що, від усіх зневажуваний, зарано став зрілим і вперто відчужувався блаженної цноти юности, з’явився з ніколи небаченим обличчям новий світ — У нужді казкової хижі — Син першої дівственниці й матері — Таїнних обіймів безконечний плід. Східньої країни прочутна, квітуча мудрість найперша впізнала нових часів початок — До царя сумирної колиски вказала їй зоря дорогу. В недалекого майбутнього імені вшанували вони його блиском та пахощами, найвищими чудесами природи. Самотньо розпросталося небесне серце до квітучого келиха всемогутньої любови — отця високому ликові звернене й покоївшись на прочутних блаженних грудях любодайно-поваж- ної матері. З обоговлювальною пильністю гляділо мудромовне око цвітущого дитяти на дні майбуття, на своїх любих, парость свого божественного роду, безтурботне щодо своїх днів земної долі. Незабаром зібралися найдитинніші душі, щирою любов’ю чудесно захвачені, вколо нього. Неначе квіти, пустило пагони нове, чуже життя в його близькості — Невичерпні слова і звістування найрадісніші падали, немов іскри божистого духу, з його дружніх уст. Від дальнього берега, під Геллади ясним небом уроджений, прийшов співець до Палестини й віддав ціле своє серце чудесному дитяті:
Стоїш ти здавна, постаттю юнак,
Замислений на нашій домовині;
У темряві розради втішний знак —
Початок ясний звищеній людині.
Від чого ми в журбі глибоко так,
Те як солодка туга манить нині.
Крізь Смерть довічне прознаем життя,
Ти — Смерть і нам зціління з небуття.
Співець подався повен радощів до Індостану — і взяв із собою серце, сп’яніле вічною солодкою любов’ю, і висловлював його під тим ніжним небом, що довірливіш до землі горнеться, так що тисячі серць прихилились до нього, і радісна звістка тисячегалузо зростала вгору. Незабаром по співцевім прощанні стало дорогоцінне життя жертвою людського глибокого занепаду — Він помер у юних роках, відірваний від улюбленого світу, від плачущої матері й своїх підупалих на дусі друзів. Невимовних страждань темну чашу спорожнили святі, любодайні уста — В жахливій боязні зближалася година народження нового світу. Твердо боровся він зо старої смерти жасом — Тяжко лежав тиск старого світу на ньому. Ще раз поглянув дружньо він на матір — тоді з’явилася відвічної любови відпустна рука — і він заснув. Лиш немногі дні висіло глибоке покривало над розбурханим морем, над тьмяною, тремтячою землею — незчисленними сльозами зридали улюблені — Розпечатано таємницю — небесні духи підняли прадавній камінь від тьмавої домовини — Янголи сиділи коло дрімотного — з його мрій ніжно виображені — Пробуджений у новій боговитій величі, піднявся він висот з’юнілого, новонародженого світу — поховав власного рукою древній труп у полишеній печері і поклав на ній усемогутньою силою камінь, що його жадна потуга не підніме.
Ще плачуть твої улюблені сльозами радости, сльозами зворушення й безконечної вдячности над твоїм гробом — видять тебе все ще, радісно злякані, як із мертвих встаєш — і себе з тобою, видять тебе, як плачеш із солодкою щирістю на матері блаженних грудях, як поважно з друзями мандруєш, слова промовляєш, як від древа жизні відламаний — видять, як линеш повен туги в батькові обійми, приносивши юне людство й золотого майбуття невиснажний напій. Мати лине незабаром за тобою — в небесній славі — Вона була Найпершою в новій батьківщині біля тебе. Довгі часи протекли відтоді, і в дедалі звисоче- нішому блиску рухається твоє нове творення — і тисячі з болів та страждань тягнуться, повні віри й туги й вірности, за тобою — І царюють із тобою й небесною Дівою в царстві любови — і служать у храмі небесної Смерти й суть у вічності твої.
Піднято камінь в час
Повстань людського роду —
І видано вже нас
Із пут в твою свободу.
Щеза журба терпка
Тут при твоїм потирі,
Земне життя зника
В останніх учт офірі.
Зве на весілля Смерть —
Палахкотять ліхтарні —
Зібрались юнки гарні —
Оливи повно вщерть —
Та най в многоголоссі б
Уже бринів твій шир
І нам на людський спосіб
Озвались сонми зір.
Горі тобі, Маріє,
Йдуть тисячі сердець;
Тобі, єдина мріє,
Примар-життів вінець.
Своїх зцілінь достоту
Як прочуття беруть
Тебе, святу істоту —
Прийми ж на вірну грудь.
Отих, що розривного
Зазнали мук огню
Й тікавши світу сього
Зорять тебе одну;
Що з поміччю прийшли нам
В годину болю й бід —
До них ми нині ж линем
На жизнь у вічний світ.
Вже не рида над гробом
Хто вірить в любий лад,
Не зграблять жадним робом
Його солодкий клад —
Йому наситна туга,
Надхненням йому ніч —
Небесних чад потуга
Страж серця від увіч.
Сміліше, в жизнь довічну
Крокуе-йде життя;
З осердя в даль всебічну
Просвітлені чуття.
Розточаться сузір’я
В життя злоте вино,
Нам в ясне їм підспір’я
Стать зорями дано.
Звільнилося кохання
І жадних більше меж.
Сягнуло існування
В ширінь морських безмеж —
Саме блаженство ночі —
Лиш пісня з віку в вік —
І всім нам сонця очі
Являє Божий лик.
6
ТУГА ЗА СМЕРТЮ
Углиб, землі в осердя, в грудь,
Геть з ясної держави!
Страждань удари й дика лють
Значать ясу виправи.
В вузькому линемо човні
До берега, що в вишині.
Прославна нами вічна ніч,
Відвічна ця дрімота.
Нас днина гріла віч-на-віч
І кволила скорбота.
Утіх чужинних дух здимів,
До батька волимо домів.
Що винні ми на цій землі,
Коханню вірні свому —
Позаду Давне вже в імлі,
А що нам у Новому?
О! самітний того уділ,
Кому доглибно Правік мил.
Той Правік, де пресвітле це
Горі чуття горіло,
Де руку батькову й лице
Ще людство знало й зріло
І де звисочене в чутті
Взірцю рівняло в простоті.
Той Правік, де багаті в цвіт
Блищали роди древні
І чада йшли в небесний світ
До мук і смерти ревні,
І хоч слажди живий був зов,
Та била в серце лиш любов.
Той Правік, де в юнацький жар
Сам Бог в’явився кроткий
І ранній смерті дав як дар
Живот свій пресолодкий.
Не гнав від себе болю жас,
Тим ще дорожчий він для нас.
Ми в тузі боязкій туди
Глядим у ночі темній
І жадної нема води
Тій спразі сьогоземній.
Лиш поворот у рідний край
Нам знову дасть узріти рай.
Що держить наше вороття —
Давно спочили любі.
Їх гріб змика нам біг життя,
Ось ми в мучущій згубі.
Знайшли шукання вичерп свій —
Вже серце сите — світ пустий.
Безмежний і таїнний струм
Струїть в нас любе око —
Журб наших луни з дальніх стум
Вчуваю я глибоко
І спрагу душ коханих тих,
Що шлють до нас тужіння дих.
Углиб, де наречена жде,
Де жде любов в Ісусі!
Сміліш, смеркання вже гряде,
Тим, хто в сердечній скрусі.
Нам розбива кайдани сон
І нурить нас до отніх лон.
(Переклад: Ігор Костецький)
Оригінал текстів був взятий з журналу “Україна і світ” (1955), збережений на веб порталі diasporiana.org.ua
Continue reading “Гімни до ночі”
до стебла, всі дерева ростуть парами, а звірята бігають поруч — по двоє. Цікаво чому?
