Архіви: Статті

Мав колись один король сім дочок. Росли вони у палаці, не знаючи ні нужди, ні горя, бо, як каже мудре прислів’я: багатому та щасливому і свічка світить, як сонце. Та тільки-но старшій королівні минув двадцять один рік, а найменшій пішов п’ятнадцятий, щастя зрадило королівську родину. На тамтешню країну напав ворог, король втратив усю армію й сам попався в полон. Мати-королева з королівнами втекла до чужого королівства і знайшла притулок у глухому пралісі в темній хатині, де мешкав колись вугляр.

Королівській родині тепер випало спізнати другу половину мудрого прислів’я: убогому та нещасливому і сонце, як лойова свічка, чадить. Адже замість пухових перин та шовкових ковдр у королеви з королівнами були тепер грубі тапчани, настелені сухою травою. Замість срібного та золотого посуду – одна череп’яна миска та сім дерев’яних ложок, а в мисці часом юшка з грибів, а часто й зовсім нічого. Отак і перебивались.

Якось увечері вийшла мати-королева з хатини й сіла на порозі. Аж тут де не взялась стара-старезна бабуся з кошиком у руках та й питає:

– Чи не купили б ви у мене цей кошичок ягід?

– Ой жінко добра,– відповіла їй, зітхаючи, королева,– ще недавно я могла б купити у вас і сто таких кошиків. А тепер у мене і мізерного сольдо нема за душею. Нате вам ось гребінець і дайте мені, будь ласка, сім ягід для моїх семи дочок.

– Нащо мені твій гребінець,– проскрипіла бабуся.– Я й так дам тобі сім ягід. І розкажи мені про своє горе, може, я чимсь тобі зараджу.

Королева розповіла їй усе, що сталося з королівською родиною за цей рік.

Вислухала бабуся королеву й похитала головою:

– Бідолашна моя королево! Справжня причина вашого горя в тому, що в однієї з твоїх дочок лиха доля. Доти, поки при вас буде ця дочка, не матимете ви щастя.

– А в котрої з моїх дочок лиха доля? – запитала королева.

– У тієї, що спить, склавши руки на грудях,– сказала бабуся.– Виряди її – і все знов стане добре.

По цих словах бабуся взяла свого кошика й пішла собі.

Зайшла королева до хати, засвітила свічку і схилилась над найстаршою дочкою. Але та спала, простягти руки. Друга дочка заклала руки за голову, третя підклала долоні під щоку, четверта сховала руки під подушку, п’ята однією рукою затулила очі, у шостої одна рука звисла з тапчана. І щоразу королева полегшено зітхала. Та ось піднесла вона свічку до найменшої дочки, Сантіни, і мало не скрикнула: та спала, згорнувши руки на грудях!

Стала королева коло неї на коліна та й гірко заплакала. Сльози так і котилися з її очей. Одна гаряча материна сльоза впала дочці на щоку. Сантіна прокинулась і почула материні слова:

– Доню моя нещаслива! Ти ж у нас така добра, така лагідна і чуйна. Невже й справді ти можеш бути причиною нашого горя? Ні, ні, бідна моя Сантіно, ніколи, ніколи я тебе не вижену з дому! Нехай краще ми страждатимемо від нещасливої долі.

Хоч як гірко було слухати найменшій королівні ці слова, проте вона пари з вуст не пустила і не виказала, що чує кожне материне слово.

Коли королева, виплакавшись, заснула, Сантіна встала, зв’язала в клунок усі свої речі – стареньку сукенку, гребінця та дерев’яну ложку. Потім обвела сумним поглядом сонних сестер і матір та й вийшла з хати.

Ішла вона лісом до самого світанку, а коли підбилося височенько сонце, вийшла на голу рівнину. На ній ніде не було ні пагорка, ні деревця чи кущика, тільки посередині стояв самотній будиночок. Прибилася королівна до того будиночка та й заглянула у вікно. Бачить, а там якісь три жінки сидять за верстатами і тчуть. Одна тче золотими нитками, друга – срібними, а третя – червоними по синій основі. Кожна жінка творила пальцями такі візерунки, що королівна очей не могла відірвати.

Раптом та жінка, що ткала золотими нитками, підвела голову й побачила королівну – Вона підвелася й відчинила двері.

– Може, хочеш зайти? – запитала.

– Якщо дозволите,– відповіла королівна.

– Заходь. А як тебе звати?

Королівна подумала собі так: «Якщо я і справді приношу лихо, то хай мене й звуть Сфортуна, тобто Лиха Доля».

Так вона й назвала себе ткалям, а тоді ще додала:

– Приймете мене, я вам слугуватиму у вашій хаті, а як не приймете, піду собі далі.

– Що ж, залишайся, а там побачимо,– сказали всі ткалі.

Сфортуна відразу стала до роботи: позамітала, розпалила в печі й

заходилася готувати істи.

Опівдні обід був зготований. Ткалі попоїли, похвалили куховарку й знову сіли до верстатів.

Коли сонце вже було на вечірньому прузі, старша ткаля – та, що ткала червоні й сині візерунки,– сказала Сфортуні:

– Нас сьогодні запросили в гості. Це далеченько звідси, і ми вернемося аж удосвіта. Ти тут добре стережи будинок, бо наша пряжа, сама бачиш, зроблена із золота, срібла й шовку, а тканина, що ми тчемо,– це замовлення короля на весільне вбрання його нареченій. Замкни двері на засув, а ми ще почепимо великого замка.

Понадягали ткалі свої святкові сукні й пішли.

Сфортуна поприбирала все чистенько, помила посуд, простелила в кутку сінник і, погасивши свічку, лягла спати.

Прокинулась вона рівно опівночі. їй здалось, ніби щось ходить по кімнаті. Потім зачувся шурхіт і шелест.

– Хто там? – гукнула Сфортуна.

Із темряви озвався скрипливий баб’ячий голос:

– Це я, твоя доля. Уранці побачиш, який подаруночок я тобі зоставила.– І доля сухо захихотіла.

Потім усе стихло. Сфортуна подумала собі: «Двері на міцному засуві та ще й на замку знадвору, увійти сюди ніхто не міг. Це, напевне, мені нриснилося».

Подумавши так, вона перекинулась на другий бік і незабаром знов заснула.

Тільки-но розвиднилося, з гостей вернулися ткалі й загримали у двері. Королівна швидко побігла, відсунула засув і впустила їх. Кімнату освітило раннє сонце. Сфортуна глянула та й побіліла, мов стіна, а в ткаль аж руки опустилися від того, що вони побачили. Уся дорога пряжа позаплутувана й порвана, а золота й срібна тканина порізана на шматочки. Отакого наробила вночі Сфортунина лиха доля!

– Ах ти ж негіднице! – крикнули ткалі на сердешну дівчину.– Ми тебе прихистили, а ти он як платиш нам за нашу добрість! Ану геть звідси, щоб і духу твого не було!

Набили добре дівчину та й випхнули за двері.

Знову йде бідолашна королівна, і сама не знає куди.

Десь надвечір прибилася вона до якогось села. В усіх вікнах привітно горіло світло, бо родини, посходившися з роботи, сідали вечеряти. Проте Сфортуна не наважувалась попроситись на ніч до жодної хати, бо знала, що їй ніде не пощастить. Додибала вона до сільського майдану та й присіла на кам’яних сходах якогось багатого будинку. Сидить і журиться. Коли виходить господар позачиняти віконниці. Побачив дівчину й питає:

– Чого це ти тут сидиш?

– Бо мені вже несила йти,– відповіла Сфортуна.– Прошу вас, не проганяйте мене звідси!

– Ти, дівчино, мабуть не знаєш, хто я. Я постачаю виноградним соком самого короля. І тому не дозволю, щоб у мене під дверима сидів хтось, скоцюрбившись, цілу ніч. Вставай і ходи за мною!

Сфортуна підвелася й пішла.

– Вилазь на оті барила з соком і там собі спи,– сказав господар.– їм нічого не станеться. А той, що наготовано королеві на весілля, стоїть у десятьох барилах у льоху.– І він постукав ногою об ляду в підлозі.

Стомлена Сфортуна тільки-но лягла, так і заснула. А над ранок їй приснився дивний сон. Ніби вона сидить над струмком, а вода дзюрчить у ньому по камінцях і лепече, як дитина. Дівчині дуже кортить пісеньку дитячу слухати, але чомусь так страшно, так страшно!

Вона з переляку й прокинулась. Чує, аж хтось сухим баб’ячим голосом бубонить:

– Десять прозорих струмків, ну-бо зливайтесь в озеро! Я своє діло знаю, і дівчина від мене не відчепиться.

Королівна вмить збагнула, що її лиха доля вже наробила якоїсь шкоди. І щосили закричала:

– Рятуйте! Рятуйте!

Притьмом убіг сонний господар із свічкою. Бачить, нікого, крім дівчини, нема. Проте ляда в льоху відчинена, і там аж хлюпотить сік! Заглянув він, а зверху плавають усі десять порожніх барил!

Що могла сказати господареві бідолашна Сфортуна? Вона мовчки стерпіла його лайку та биття. А він, накричавшись Досхочу, випхнув її за двері.

Подибала знову Сфортуна, вмиваючись гіркими слізьми, куди очі дивилися. Десь опівдні приходить вона до річки й бачить – на березі якась жінка пере білизну.

– Що, може, за помічницю мені прийшла? Ну то допоможи, дівчино! – сказала праля.

– Якщо ви дозволите, я з радістю допоможу вам,– відповіла їй Сфортуна.

– Ну то ставай, я буду намилювати й прати, а ти полощи й викручуй.

Вони так узялися до роботи, що сонце ще добре не припекло, а білизна була

вже навіть розвішана. Тільки-но вона висохла, як Сфортуна сіла у траву й заходилася штопати дірочки. Поруч присіла й праля, проте в неї не виходило так гарно.

– Ти диви,– сказала праля,– вже двадцять років я перу й штопаю білизну молодому королеві і завжди була певна, що ніхто в світі краще за мене цього робити не вміє. А тепер бачу, що ти мене далеко переважила! Зоставайся в мене жити.

– Добра жінко,– відповіла їй дівчина,-– я не смію навіть поріг вашої хати переступити. Ви гадаєте, мене дарма прозвали Сфортуною? Моя лиха доля йде за мною скрізь і несе лихо не тільки мені, але й тим людям, що впускають мене до господи.

– Те-е, чого там боятися! – мовила праля Франческа.– Доля, звісно, поважна синьйора. Проте і людина не якийсь там млинок, щоб вертітись,

куди вітер повійне. Людина може й проти вітру повернути, може й свою долю прихильнішою зробити. Посидь-но тут, я хутко вернуся.

Не минуло й години, як Франческа вернулась і принесла два великі гарні калачі.

– Візьми ці калачі,– сказала вона дівчині,– і йди за течією річки, аж до моря. Коли дійдеш, стань там на березі й поклич мою долю.

– А як? – здивувалася Сфортуна.

– Та так, дуже просто. Тричі гукнеш голосно: «Агей! Доле Франческ-и-и!» І моя доля з’явиться. Ти з нею будь якнайчемніша. Та це ти й сама знаєш. Віддай моїй долі один калач, уклонись їй низенько від мене і розпитай, як відшукати твою долю. Другий калач подаруєш своїй долі.

Довгенько йшла Сфортуна і нарешті вийшла на берег моря. Тричі покликала вона долю Франчески, і та з’явилася.

– Синьйоро доле Франчески! – звернулася до неї Сфортуна.– Франческа шле вам низенький уклін і дарує оцей калач. А ще, коли ваша добра ласка, навчіть, як мені відшукати мою долю.

– Навчити я тебе навчу,– сказала доля Франчески.– Та тільки чи будеш ти рада з нею зустрітися? Твоя доля надто лиха баба. Та якщо ти просиш, то слухай. Бачиш оту стежку, що повилася в гори? Підеш і підеш нею аж до міжгір’я. Тоді звернеш у першу ущелину поміж кручами. Там, у найтемнішому закутку побачиш піч, а біля печі порається сухорлява бабуся. Ото і є твоя доля. Ну, а там уже розмовляй з нею, як сама знаєш, бо з твоєю долею не просто порозумітись.

Подякувала Сфортуна долі Франчески та й вирушила шукати свою.

Зайшла Сфортуна в міжгір’я, повернула в ущелину, знайшла й піч. Аж ось і Сфортунина доля – справді страховисько! Сиві коси скуйовджені, довгий закарлючкуватий ніс увесь чорний від сажі, замість сукні метляється саме рам’я. Королівні було вже близько шістнадцяти, і можна заприсягтися, що за ці шістнадцять років її лиха доля ще жодного разу не вмивалася.

– Чого припленталася?–сердито буркнула баба, вгледівши Сфортуну.– Коли мені буде треба, я сама тебе знайду. Іди геть звідси!

– Я зараз піду, синьйоро моя доле. Візьміть лише, будь ласка, оцей калач.

– Не так уже мені й треба твого калача,– відказала доля і повернулася до королівни спиною.

Проте Сфортуні здалося, ніби голос бабин усе ж таки трохи пом’якшав.

Дівчина поклала калача на піч і пішла собі.

Тим часом праля Франческа віднесла білизну молодому королеві, і той, переглядаючи її, враз вигукнув:

– Нья Франческо!

Король називав пралю нья Франческа – цебто кума Франческа,– бо скільки він себе пам’ятав, стільки пам’ятав і її: адже вона прала ще його пелюшки. Отож переглядаючи білизну він не стримався і вигукнув:

– Нья Франческо! Ще ніколи ви так гарно не прали білизни, як сьогодні. Яка вона тільки чиста,яка біла! А поштопано – та це ж краще за мережки на моїх сорочках! Ось вам десять скудо за таку роботу понад вашу платню.

Франческа дуже зраділа з такої додачі і купила за ті гроші сукню, черевички й чорний мереживний шарф Сфортуні.

Уже сім днів жила Сфортуна цілком спокійно у пралі Франчески. Минула неділя, настав понеділок – день, коли у Франчески збиралося найбільше королевої білизни для прання. Цього разу вони взялися до роботи вдвох. До півдня все перепрали, а тоді Сфортуна цілу ніч штопала й прасувала.

Уранці, коли праля віднесла білизну королю, він переглянув її всю й сказав:

– Ну, нья Франческо! Цього разу ви ще краще зробили свою роботу.

І король дав пралі аж двадцять скудо понад належну їй платню. Нья

Франческа подякувала йому і знову подалась дещо купити. Цього разу вона теж купила сукню, черевики та гарну мережану хустку запинатись. Окрім того, вона ще купила мила, мачулу, гребінку й пляшечку трояндової олії.

Принесла все це Франческа додому й каже:

– Дивися, Сфортуно, яких подарунків я накупила для твоєї долі. Зараз я ще спечу калача, і ти підеш до неї в гості. Одягнеш її у все новеньке й чисте, але щонайперше гарненько помиєш.

Сфортуна застала свою долю такою ж замурзаною, як і вперше. Проте зустріла доля королівну вже привітніше.

– Калача принесла? – запитала вона, побачивши Сфортуну.

– Принесла, принесла, люба синьйоро моя доле.

І вона простягла бабусі калача. Та тільки-но доля підійшла до Сфортуни, як дівчина міцно схопила її за руки й потягла до річки. Бабуся так верещала, коли дівчина терла її намиленою мачулою, наче її різали.

– Не хочу, не хочу митись! Не хочу, пусти мене!–лементувала, вириваючись, бабуся.

Сфортуна ніби й не чула того лементу. Вона гарно обмила свою долю, розчесала її гребінкою, натягла на неї нову сукню, взула в нові черевики й вилила на неї цілу пляшечку трояндової олії.

Тепер перед Сфортуною стояла вже зовсім інша, приємна і добра бабуся! І пахло від неї, як від десяти кущів троянд. Що й казати: всі жінки, навіть старенькі, люблять гарно вдягнутися. Тож і доля не могла натішитись собою. Вона раз по раз розправляла шлярочки на сукні, порипувала новенькими черевичками чи накидала на себе та скидала хустку.

– Розумниця ти в мене,– сказала нарешті доля.– Взагалі, у людей чогось так ведеться: якщо в кого лиха доля, він тільки те й знає, що нарікає на неї та клене її. От доля й стає ще лихішою. Нікому й на думку не спаде, щоб самому зробити свою долю кращою. Ти, голубонько моя, саме так і вчинила. Тепер у тебе все піде добре. Спасибі тобі за подарунки, і візьми й від мене ось подаруночок.

І доля дала Сфортуні маленьку коробочку. За це дівчина поцілувала бабусю в обидві щоки й чимшвидше побігла до Франчески.

Відкрили вони вдвох коробочку, а в ній усього-на-всього невеличкий, може з палець завдовжки, галун.

– Не вельми щедра твоя доля,– сказала Франческа й запхнула коробочку під білизну в комоді.

У понеділок, як завжди, Сфортуна з Франческою попрали білизну, а у вівторок праля понесла її до палацу.

Проте цього разу король навіть не глянув на білизну.

– Ваша величносте,– сказала праля,– нья Франческа наважується вас запитати, чим ви так стурбовані?

– Ет, нья Франческо, бодай не казати. Мої радники напитали мені наречену в заморському королівстві. Я її навіть у вічі не бачив, і мені зовсім не хочеться з нею одружуватись. Та коли вже радники щось узяли собі на думку, то не відчепляться. І я згодивсь.

– Та це ж добре! – сказала Франческа.– Весілля – це радість!

– А мені зовсім не радість, бо, по-перше, я не маю на весілля доброго виноградного соку. Якесь дівчисько прибилося до мого постачальника й повипускало найкращий сік з барил…

– Та це не велика біда!–умовляла його Франческа.– Гості як понатанцьовуються, то й не розберуть, яким соком утамовуватимуть спрагу.

– По-друге,– вів далі король,– наречена поставила умову, щоб я подарував їй три сукні… Одну з золотої парчі, другу – із срібної і третю – з червоно-блакитної. Три ткалі наткали вже були парчі, проте якесь дівчисько прибилося до них на ніч і покраяло на клаптики усі дорогі тканини.

– Ну, найкраще весільне вбрання для нареченої – це біла сукня,– сказала Франческа.

– Я теж так вирішив,– сказав король.– Сукня з білого шовку вже готова. Знизу її обшили галуном. Та от біда, нья Франческо! Галуна не вистачило – ну зовсім мало, на палець завдовжки. І такого галуна більше нема в усьому моєму королівстві.

– Ваша величносте! – вигукнула Франческа.– Стривайте лишень, я тільки туди й назад.

Вона майнула додому, дістала з комода й Принесла королю коробочку з галуном,– він виявився точнісінько такого кольору, як і той, яким обшили сукню королевій нареченій.

– Нья Франческо! – вигукнув король.– Ти врятувала мене від ганьби перед заморською нареченою. За це одержиш зараз стільки золота, скільки заважить цей галун.

Заходились вони важити галун спочатку на маленьких терезах, потім на середніх, а тоді на великих. Та скільки король не сипав золота, галун усе перетягував.

– Нья Франческо,– мовив до пралі король,– скажи правду: де ти взяла цей галун?

І Франческа розповіла йому про Сфортуну. Король зажадав побачити цю дівчину.

Сфортуна прийшла до палацу в своїй новій сукні. Та тільки король і Сфортуна глянули одне на одного, тієї ж миті й закохались. І не дивно, бо ж обоє були молоді й однаково вродливі.

Король негайно скликав своїх радників і сказав:

– Ви шукали мені наречену в заморськім краю, а я знайшов її в своєму королівстві. Якщо комусь із вас більше до вподоби заморська королівна, нехай сам одружується з нею.

І король наказав готувати все до весілля.

Потім він звелів викликати трьох ткаль і постачальника. Ті як побачили королеву наречену, та так і завмерли. Король розплатився з ними за порізану парчу та за розлитий сік і відпустив їх по-доброму.

Королівну перестали тепер звати Сфортуною, бо в неї вже більше не було лихої долі. Усі звали її так, як її звали батько й ненька – Сантіною.

Сантіна довгенько носила в душі все, що досі пережила, але за три дні до весілля сказала, нарешті, своєму нареченому:

– Ваша величносте! Мені так хочеться дізнатись про долю моїх любих матусі, сестричок і мого бідолашного батечка!

– Я можу вас потішити, дорога Сантіно,– відповів їй король.– Ще першого дня, коли я вас побачив, я послав гінців до сусіднього королівства. Сьогодні гінці вернулися з радісною звісткою: ваш батько-король утік з полону, зібрав військо і повернув собі трон. Королева, ваша мати, і ваші сестри-королівни вже в дорозі до нас.

Радощам Сантіни краю не було!

Аж ось настав і день весілля. За багатим столом на найпочеснішому місці сиділи молоді. Обабіч них – батько, мати й шість Сантіниних сестер. Була на весіллі, звичайно ж, і нья Франческа.

Ззаду за кріслом нареченої стояла ще одна поважна гостя. Щоразу, коли Сантіна радісно всміхалася, вона вдоволено кивала головою. Та ніхто, крім молодої королівни, не бачив її, бо то ж була її власна доля.