Предки наші, так само, як і всі стародавні народи, передчували народження незвичайної дитини, яка врятує світ. Це очікування приходу Спасителя почалося ще за часів стародавніх іранців.
Містерії, що відбувалися в багатьох народів у час зимового сонцестояння, пов’язані з очікуванням народження надзвичайної Дитини, яка приведе з собою початок нового Віку. Увесь передріздвяний час виявляв, що ця подія є дуже значною для народу і охоплює всі почуття людей. Святий Вечір—це вияв найдавніших традицій, це велике культурне свято і час духовного оновлення.
Містичні дії, повторювані впродовж тисячоліть, можна побачити й нині – у селах ще живуть старі люди, які пам’ятають, як усе має бути на Різдво. Але ми вже не можемо несвідомо наслідувати містерії минулого. Адже з тих прадавніх часів дещо змінилося—хоча б уже те, що Святе Дитя, народження якого так чекали, прийшло на землю. Син Божий приніс велику жертву і змінив хід земних подій.
Але сучасна людина здатна свідомо окинути поглядом історичне надбання і таким чином побачити істинний зміст звичаїв. Вивчення старовинних традицій дає нам можливість з кожним роком все глибше й глибше розуміти та переживати цю таємничу та дивовижну подію – Різдво.
В народі святвечірній день розпочинався розпаленням «святого вогню» – з 12 полін, заготовлених під час дванадцяти останніх днів. Тут бачимо ми ідею первісного світотворчого вогню, що в святвечірній великій містерії виступає як перший головний учасник таємних починань. На цьому вогні має бути приготована Свята Вечеря. На Гуцульщині цей вогонь називають живим, а вечерю – Тайною Вечерею. Вона має ознаки збірного громадського святочного акту та спільної жертви Богові.
Знаком до почину Святої Вечері є появлення першої вечірньої зірки. В колядках пронебесну тріаду вечірня й рання зоря є предметами культу нарівні з Місяцем та Сонцем. За старовинними українськими традиціями зоря звіщає добу народження світла, початок Всесвіту. У християнські часи поява першої зорі віщує про час народження Ісуса Христа.
ДІДУХ
Коли з’явилася зоря, син господаря вносить до хати в’язку сіна та в’язку соломи. Сіном устеляють стіл та землю під столом, по долівці хат стелять солому. Господар вносить Дідуха, або Діда, – святочний сніп пшениці чи іншого збіжжя, – вітає усіх із Святим Вечором та Різдвом і ставить Діда на покуті, підстеливши сіна. Міфічна постать Діда – це прадід, перший предок роду, сама назва свідчить про це. У традиції українського народу постать Діда має різноманітні значення. Це – перший і невмирущий предок народу, в його образі виступає також Господь (Бог-Отець); іншим разом Дідух виступає як первісний ідеальний господар, а ще іншим – як міфологічна проява Місяця. Але найбільш оригінальною ідея різдвяного Дідуха є в тому, що він виступає не символом одинокого зачинателя роду, а батьком первісної рідні, яка в різдвяній традиції явлена у своїй цілісності: господар, господиня та їхні дітки – ми чуємо це в колядках, коли колядники величають господарів.
Дідуха називають також Колядою, тобто Різдвом. Варто зазначити, що у святі Різдва стародавні обряди вдало поєднуються з християнською ідеєю. У Святвечір ідеальний прадід разом з усім народом зустрічає народження Ісуса Христа – свого Спасителя. І тоді стара згадка про Прадіда як добродія народу поєднується з ідеєю народження Спасителя.
КОЛЯДА
«Коляда» – інша назва різдвяного свята. Походження цього імені темне, і досі нічого певного не можна сказати про те, що саме воно означає. Що ж називають Колядою?
По-перше, саме різдвяне свято. Дідуха-прадіда, міфологічну постать свята. Називають колядою настільний калач або хліби на святій вечері. Жертву богові.
Символ первісних культурних здобутків виражений загально «хлібом». Калач та хліб на Святій Вечері – невід’ємні атрибути. Вони з’являються, як найкращі, ідеальні здобутки. Це – хліб з чаркою сирого меду, пшениця з медом (кутя), хліб, печений на меду(медівник) – звичайно у вигляді великих виплетених медівникових зірок. Це сполучення двох символів життєвої сили (меду та хліба) виражає ідеал єднання рільника та пасічника, і називається в народі колядою. Пшениця, мед та бджоли оспівуються в колядках про сотворення світу. Колядою також називають дві чи три хлібини зі спеціальною символікою небесної тріади: Місяця, Сонця та Зорі. Саме з цими символічними хлібами обходить господар хату, подвір’я та стайні.
Хлібом-колядою обдаровують колядників-співаків, яких народ вважає небесними посланцями. Ці піснярі є уособленням старовинних українських традицій та мрій пропосланників небесних, що сповіщають народові велику світову містерію, таїну Різдва та появи Господа на землі. У містиці різдвяних свят ці колядники стають оповиті таємним німбом святості.
СВЯТИЙ ВЕЧІР
Підготовка до Різдва починається заздалегідь, народ задовго до свята настроює на нього свою душу та почуття. Але особливо старанно готуються люди до Святої Вечері, найбільш містичного та дивовижного акту Різдва. Ця вечеря й сама має характер глибоко релігійного свята. На ній має бути присутня найбільша й найширша рідня. Під страхом можливих нещасть кожен намагається бути на Святій Вечері. І вся рідня дбає про те, щоб нікого на тім святі не забракло. Цей святвечірній обов’язковий збір виявляє важливу народну традицію – ідею великородинного, племінного збору.
Було вже згадано про особливе приготування вогню. Починаючи приготування Святої Вечері з цього «живого вогню», народ звертається до віри в світотворчу акцію вогню, яка неспинно продовжується. Цей вогонь дав початок світові, спричинив ріст усіх земних плодів. Бо ці земні плоди – найперші та найкращі культурні здобутки – приносить люд у жертву Богові на своїй тайній вечері. Тож люди до цього свята готуються надзвичайно старанно. За кілька днів господиня робить лад у хаті, білить, миє та прибирає домівку. Господар порядкує на обійсті – чистить стайню, миє та чеше худобу, на що звертається особлива увага. Під час свята намагаються зробити так, щоб усі домашні тварини брали участь у святі. Так народ згадує про свої первісні почуття до худоби.
Господиня з любов’ю збирає до тайної вечері «усякого хліба», усього, що Бог уродив: миють боби, квасолю, сушені фрукти, сливи. На кутю вибирають найкраще зерно; вчиняють тісто на хліб. Намагаються мати свіжу рибу на традиційну святвечірню юшку та студенець, або замочують сушену рибу. Готують «росівницю» з капусти, борщ, страви з усякого зерна; труть мак, щоб аж виступило «молоко». Між святвечірніми стравами на першому місці повинна бути пшениця – кутя з медом, маком і горіхами, також пшоно з олією або медом («логаза»), горох з часником, завивані капустяним листям голубці з пшоном, а в горах та напідгір’ї – лущена кукурудза («кокоші»). Страв має бути обов’язково дванадцять, з них господиня вибирає дев’ять для збірної святочної жертви й почину Святої Вечері. З усіх дванадцяти страв бере господиня по ложці та пече з цього книшик, щоби засушити його та дати худобі 6 травня на день св. Юрія, коли виганятимуть її на зелену пашу. Усе те готується на святочному «живому вогні». Переглянувши усі святвечірні страви можна сказати, що є вони найпершими та найпримітивнішими. Це те, що людина збирала колись у пракультурну епоху. Це те, що земля народила сама, а людина знаходила, збирала та споживала. «Перша вечеря – це біб»,- кажуть гуцули, коли господиня вносить страву з бобів першою на святвечірній стіл. Потім йдуть квасоля,сушені яблука, груші, сливи – зновупервісна городина й садовина. Пшениця, зварена цілим зерном і заправлена медом є також найпростішою стравою. І поряд з простотою приготування святвечірні страви є великим даром людині, який споживає вона молитовно та з подякою до того, хто усе створив.
Перед самою вечерею стіл застеляють сіном та кладуть сіно під стіл. На кутах стола кладуть по зубцеві часнику та по жменьці конопляного насіння. Відтак накривають стіл білою скатертиною. Під стіл господар кладе ярмо або цілу кінську упряж, в багатьох місцевостях кладуть під стіл борону або плуг. Господиня вносить хліби й калач, укладає хліби двома рядами, згори ставить калач та дві купки солі. Потім господар тричі обкурює хату ладаном. Господиня насамперед переціджує боби, солить та ставить їх на стіл. За бобами кладе рибу, вареники (з пшеницею), голубці, сливи, узвар, горох з часником та інші, попередньо згадані страви.
З кожної страви господар набирає потроху в корито, домішує борошна чи дерті та несе худобі, яку попередньо зігнав до однієї загороди. Там дає кожній худобині покуштувати «тайної вечері». Благословляє худобу хлібом та маже їй медом хрестика межи очима.
Потім господар бере малу хлібину, трохи маку, в черепок накладає ладану та жару й обходить усе обійстя, всі закутки. Обкурює ладаном та обсипає самосійним маком, виголошуючи промови та заклинання. Поки господар обходить обійстя, в хаті має бути молитовний настрій. Господиня збирає до нової миски потроху з дев’яти страв, нагору кладе калач, поруч ставить чарку з медом та другу з водою, на калач накладає горіхів та яблук і чекає на господаря. Той повертається до хати та бере миску приготовану жінкою, а в другу руку сокиру. Виходить надвір ще раз, зачинивши за собою двері. Серед двору стає та говорить такі слова: «На Cвят Вечір родив’ємся, на Свят Вечір хрестив’ємся! Пречиста Діва на золотім крижмі мя держала, у змієвому озері мя купала». Далі господар простягає усім злим елементам руку – як знак святвечірньої любові та єднання. Не через наївність чи боязкість, а з великого благородства душі та почуття правди, він кличе: «Градівники, чорнокнижники, мольфарі, лісові вовки, ведмеді, лиси, – прошу вас на вечерю!».
Кличе так, але знає, що у хвилину Різдва світу ворогів не було, як не може бути їх в цю хвилину й сьогодні. Тому говорить далі: «Як не можете явитися на Різдво та Великдень – так аби немали ані волі тої мені що злого зробити! І як тепер вас не видно й не чути, так аби вас не було видно цілий рік!». Потім запрошує бурю: «Будь ласкава й виходь до нас на вечерю! Коли тепер не ласкава прийти на Святий Вечір, на дари Божі, на ситі страви, на велике добро, то не приходь до нас у літі, як не потребуємо тебе!». Кличе мороза: «Морозе! Йди до нас кутю їсти! А як не йдеш, то не йди й на жито-пшеницю й усяку пашницю».
Вертаючись до хати, тричі крутиться господар проти сонця, зачиняє й запирає на засув двері, немовби закриваючи свою рідню від усякого лиха. За той час, поки був господар надворі, кладе господиня в другу миску всякої вечері, нагору кладе першу хлібину, що першою вийняла з печі. Тільки-но господар зайде до хати, приліплює вона до тієї миски свічку, кладе миску на полотно та подає господарю. Той тричі обходить хату, ставить миску на стіл, після чого сім’я починає молитися, дякуючи Богові та вихваляючи його. По молитві встають та господар промовляє до когось з тих, хто є у хаті: «Ми кличемо з щирого серця та Божої волі усі божії та грішні душі, аби вони на тому світі вечеряли, як ми тут. Я даю за ті померлі душі, що порятунку на тому світі не мають – най Бог прийме їх!». При цих словах господар подає миску тому, до кого звертався, і той ставить її на стіл.
Тепер усі сідають: господар з господинею, їхні діти, найближча родина, слуги, бідні сусіди та знайомі, що не можуть справити собі тайної вечері. Господар починає вечерю: тричі набирає в ложку куті та підкидає її до стелі. За кожним разом бажає, щоб худібка здоровою росла та ягнятка весело стрибали, щоб телятка брикали та покрикували, щоб бджоли роями сідали. Потім господиня кладе по півложки кожної зі страв у кутики вікон,господар бере боби та кидає їх по чотирьох кутах хати: «Ангелам та померлим душам, що в оцю ніч приходять поживитися». Тільки після цього куштують люди святочну вечерю – насамперед пшеницю, потім від усіх інших страв, вітаючи одне одного з тим, що дав Бог діждати Святого Вечора.
По закінченні встають, дякуючи Богові, але не збирають зі столу нічого, залишають крихти хліба та залишки страв—щоб душі померлих покуштували. Коли хто в хаті вміє грати на скрипці, то по вечері грає, на радість душам померлих. На однім кінці столу аж до Нового року лишають два хліби, калач на них та купку солі. Вони є символами трьох світил—Сонця, Місяця та Зорі – головних чинників містичної доби Різдва та символів Господа.
Чотири соломинки однакової довжини кладемо навхрест одна на одну. Тепер, притримуючи вказівним пальцем місце «перехрестя», переплітаємо їх ниткою таким чином, щоб спершу нитка проходила над соломинкою, що була покладена останньою, потім під попередньою, тоді знову над другою і т.д. Укінці на зворотньому боці зірки нитка зав’язується.
лінії діагоналі з наступною вершиною і т.д., поки усі промені не будуть між собою склеєні.
Географічне розташування школи – с.Хотів, передмістя Києва. Це дає можливість підібрати локацію відповідно до епохи. Голосіївський ліс – рел’єфи і каскади озер. В Китаєво багато дерев з відкритим корінням – входи до Підземного царства, а навесні – це гарне місце для спостережень за черепахами. В ботанічному саду при Аграрному університеті можна побачити цвітіння вересу восени та проліски навесні. Пирогово, Феофанія, Змієві Вали – це неймовірні краєвиди, польові трави й квіти. Круглицький ліс з живописним озером та чисельними малинниками. Лісовий заказник у Новосілках дещо схожий на Голосієво, а у Ходосіївці – хвойний ліс і якби ви чули запах ватри в цьому місці! Київські Карпати – справжнє випробування з ярами, асоціативно подібне до Закарпаття.
Ми, дорослі, за одну прогулянку можемо багато показати та розказати, та більше за нас може це зробити сама природа, а пізніше – доповнити казка. У негоду, наприклад, коли туманно, холодно й дощить, на перший погляд, за не дуже сприятливої погоди – відбувається інтенсивне насичення чуттів. Походи за такої погоди дітям запам’ятовуються найбільше. 
опісля смакували 
