Мудрость для ребенка

С ребенком происходит что-то очень существенное, в результате чего он становится «готовым» к обучению в школе. Каковы же внешние признаки этой «готовности»?

С точки зрения вальдорфской педагогики одним из признаков готовности ребенка к школе является смена зубов. Это явление свидетельствует о том, что жизненные силы ребенка уже закончили работу над формирова­ни­ем физического тела, и часть их уже может освободиться для того, чтобы ребенок мог целенаправленно учиться. Но это не означает, что ребенок уже стал маленьким, но еще мало знающим взрослым, что готовность его к обучению означает просто готовность к наполнению информацией. Ведь преобразования, которые должны произойти с ребенком в начальных классах, выразятся не только в умении писать и читать, в запоминании определенных фактов и таблицы умножения, т.е. в «овладении знаниями и навыками», зафиксированными в государственной учебной программе. Наверное, каждый согласится, что эти преобразования проявляются как в развитии мышления, так и в развитии склонностей, привычек, характера, личностностных качеств, памяти ребенка. Если до смены зубов в формировании личности ребенка на первое место можно поставить воспитание воли, то есть научение действовать в физическом мире, то в период между сменой зубов и половой зрелостью на первый план выступает формирование чувств и характера.

Если в возрасте «до смены зубов» ребенку следовало предоставить физически проявленные в движении образцы для подражания, то во втором семилетии воспитатель получает возможность влиять на ребенка посредством внутреннего смысла образов и иносказаний. И главным воспитательным средством здесь становится язык, речь. И об этом говорит не только вальдорфская педагогика. Например, известный украинский педагог и ученый Сухомлинский подчеркивал, что «предельно важно, чтобы чарующий мир природы, фантазии, сказки, в котором дети пребывали до школы, не был отгорожен от них классной дверью. Ребенок лишь тогда будет дорожить школой, когда учитель сумеет постепенно, исподволь подготовить его к постоянному творческому, умственному труду». И далее: «Сказка – это, образно говоря, свежий ветер, раздувающий огонек детской мысли и речи. Если бы не творчество, не составление сказок, речь многих детей была бы сбивчивой и путанной, а мышление хаотичным». Таким образом, опытный, известный всему миру педагог говорит о значении сказки в начальной школе, о том, что фантазия сказки влияет на формирование мышления, речи и даже логики ребенка.

Так до каких же пор рассказывать сказки? Вальдорфская педагогика говорит о том, что основной возраст для сказок – между четырьмя и девятью годами. В дошкольный период воспитатель рассказывает простые сказки и сопровождает их кукольным представлением, т. е. опирается на подражание и пример. Сказки, которые рассказываются в первом классе, опираются на богатство образности, в том числе и образности языка. С яркой образностью сказка раскрывает истинную сущность героев. В сказках детям становится доступным тысячелетний опыт всего человечества, потому они проникают в глубокие духовные истины. Чаще всего это проявляется в настоящих народных сказках, называемых «волшебными». Сказки помогают детям усвоить, что такое справедливость и несправедливость, в них рассказывается о первых жизненных шагах героев, о борьбе добрых и злых сил, они требуют от ребенка умения следить за ходом событий и иногда рассказываются изо дня в день, «с продолжением».

Обучение в школе достигает своей цели, если действительно удается организовать его так, что бы оно оказалось родственным той духовности, которая живет в растущем человеке, в ребенке. Как для взрослого естественно логически мыслить и разумно действовать, так для ребенка этого возраста естественно представлять все в образах и сравнениях, заниматься «дет­ским творчеством». Э.Хен сказал: «Постигнутым является то, что претворено силой фантазии ребенка. Тогда это превращается в его достояние». Образность сказки, а не абстрактность понятий является истинным средством воспитания детей на этом возрастном этапе.

При этом нельзя забывать, что постепенно все большее значение в жизни ребенка «второго семилетия» приобретает способность следовать авторитету. Естественный, а не искусственно насаждаемый принуждением авторитет служит проводником во внутренний мир ребенка. В возрасте около 9–10 лет наступает трудное время для ребенка, когда он отделяет себя от окружающего мира, окружающих людей, начинает к ним критически относиться. Несмотря на то, что первые проблески переживания своей индивидуальности, своего «Я» наступают у ребенка значительно раньше, на третьем или четвертом году жизни, все же вплоть до девяти лет дети не в состоянии достаточно сознательно отмежеваться от мира, установить различие между содержанием своего сознания и сознанием окружения. Только в возрасте 9–10 лет ребенок вдруг осознает самостоятельность своего «Я», приобретает способность как бы «со стороны» наблюдать за собою, своими воспитателями и окружающим миром. У него появляются сомнения в авторитетах, в ценностях того мира, от которого он отделился.

Чтобы подготовить ребенка к переживанию кризиса 9 лет, учителю и воспитателю важно наполнять душу ребенка уже несколько иными, отличными от настроения волшебных сказок, пробуждающими образами сначала басен и легенд (второй класс), затем библейских историй (третий класс). В баснях человеческие слабости отданы животным. Мех и перья помогают скрыть тот факт, что речь идет о нас самих. Через смех и возмущение ребенок учится критическому мышлению. Однако если рассказывать слишком много басен, то смех и возмущение рискуют перерасти затем в язвительность. Таким образом, басням нужен противовес – рассказы, которые не показывают отдельные гротескные черты человека в зверином обличье, но повествуют о человеке-герое, способном преодолеть свои «звериные» инстинкты, приручить зверей, победить зло, угрожающее миру. Именно с такими героями мы встречаемся в легендах и сказаниях о жизни святых людей.

Еще ближе к реальным жизненным авторитетам подводят ребенка библейские истории. Во всей мировой литературе мы не найдем другого произведения, которое бы трактовало тему авторитета так последовательно, как Библия. Конечно, в третьем классе из Ветхого Завета берутся лишь отдельные истории. Это рассказы о том, как люди нарушают заповеди Господни, о том, как Господь вынужден наставлять их на путь истинный. Его наказания подчас суровы, но он не мелочен, умеет прощать и опекать даже строптивых и преступных. Образы в этих рассказах иные, чем в сказках, баснях и легендах, они гораздо глубже и многозначительнее. Не все истории имеют счастливый конец, но они всегда несут в себе сильный моральный заряд. Рассказывая библейские истории, учитель преподносит ребенку моральность без морализирования. Когда дети возмущаются поступком Адама и Евы, дрожат от страха перед Всемирным потопом, вздыхают с облегчением, что Аврааму не пришлось приносить в жертву Исаака, радуются вместе с Давидом и сжимают кулаки в гневе на Голиафа, они вживаются в события, забывая о себе. Но в то же самое время в душе и сознании дети переживают эти события, приобретая тем самым душевный опыт и определенные моральные установки отношения к миру. Это и есть наилучшая подготовка к будущему кризису, который наступит после 9 лет. Конечно, все это становится возможным лишь тогда, когда учитель сам по-настоящему глубоко ощущает истинность образов тех историй, которые рассказывает классу.

Дети, которым недостает духовной пищи в виде сказок, былин, мифов, ищут «пищу» в другом месте. Они начинают читать страшные истории в газетах или обмениваться со школьными приятелями бульварными рассказами, могут испытывать временами растерянность и скорбь одиночества. Фантазия таких детей остается недоразвитой, питается подножным кормом телесериалов, фильмов ужасов и комиксов. Поэтому ребенок, который раньше был весел и без­заботен, вдруг может стать жестоким или замкнуться в себе, считая окружающий мир построенным на насилии и злобе. Совсем плохо, если ребенок вдруг выбирает себе в качестве идеала уголовника или преступника. Понятно, что в этом случае ребенок направляется на уголовный путь. Искаженная фантазия, сформированная фильмами о насилии, как показывает криминалистика подросткового возраста, также может привести ребенка к преступлению, когда он просто повторяет, «играет» то, что увидел.

Но ведь, может возразить читатель, ребенку в будущем предстоит жить в реальной жизни, а не в среде иллюзорного комфорта вальдорфской школы. Действительно, многие считают, что преподавание в школе может обойтись без образного, художественного обучения. На это можно ответить словами Каролины фон Гейдебранд, которая в своей книге «О душевной сущности ребенка» говорит о том, что каждое живое существо лучше всего растет именно там, где оно находит необходимые жизненные условия. И если маленький росточек в будущем большого дерева, который требует много воды и тени, посадить в воспитательных целях на солнце при скудном водном рационе, то вместо могучего дуба мы, в лучшем случае, вырастим чахлое деревце. Кроме того, еще раз обратим внимание сторонников реалистического воспитания, что через образы сказок, басен и легенд, через авторитет учителя ребенок учится моральному отношению к миру, учится хотеть делать добро и противостоять злу.

В заключение заметим, что сочинение сказок, умение создавать образы, т. е. «детское творчество» в начальной школе, является основой способности к творческому выполнению заданий в старшей школе, в том числе интеллектуальных, умения принимать нестандартные решения в будущем, когда школа уже окончена, а умение связывать между собою отдельные сказочные образы затем перерастает в логическое мышление.

 
Впервые опубликовано в газете «Дитина»
№9, 2000 г.

Опитування колишніх учнів вальдорфських шкіл Швейцарії

Якими є шанси вальдорфських випускників порівняно з випускниками звичайних шкіл?

…Як почувають вони себе після такої «тепличної» шкільної пори в «нормальних» вузах і зовсім незахищеному професійному житті? Подібні запитання часто ставлять педагогам вальдорфських шкіл. Письмове опитування випускників вальдорфських шкіл Швейцарії, проведене одним швейцарським незалежним інститутом (м. Кільхберг) наприкінці 1999 року, дало змогу дещо прояснити ситуацію.


Питання торкалися такого кола тем, як вибір професії, задоволення своєю професією, шанси кар’єри та формування своєї кар’єри. З адресних списків чотирнадцяти шкіл було відібрано 1586 учнів, які в пе­ріод 1990–1996 рр. закінчили повний або неповний курс навчання.

Увага приділялася профе­сійному становленню молодих людей, тому, як вони самі розцінювали свою компетентність та здібності, чи допомогла їм в цьому вальдорфська школа, а також, що, на їх думку, потрібно було б змінити чи покращити.

Результати дослідження засвідчують, що педагогіка Рудольфа Штай­нера, якщо її використовувати компетентно, позитивно позначається на таких дуже актуальних для сучасного ділового світу якостях як само­стійність, вміння взаємодіяти в колективі, творчість та комплексне (цілісне) мислення. Спектр освіти та професій, що їх вибирають для себе випускники, дуже широкий, однак, порівняно з випускниками звичайних шкіл, тут існують суттєві відмінності. Виявилося, що з усього розмаїття професій вальдорфські випускники найчастіше обирають соціальні професії, пов’язані з роботою з людьми: педагогіку, медицину, соціальна терапія. В процентному порівнянні з випускниками звичайних шкіл, що обирають для себе ці професії, їх кількість є надзвичайно високою. Порівняно з останніми також високий процент тих, хто працює в садівництві, тваринництві, готельному господарстві та економіці. Менше опитуваних присвятили себе таким сферам діяльності як промисловість (ремесло, торгівля) та управління.

За менш чи більш вдалим вибором професії випускників можна судити, в якій мірі школа змогла виховати якості для можливості бути діяльними в сучасному світі. Різні дослідження констатують високий процент вдоволення своєю професією серед учнів вальдорфських шкіл – 75-85%. За результатами даного дослідження цей показник становить 82%. На запитання анкети, як самі колишні учні розцінюють свої шанси на ринку праці в порівнянні з учнями, що закінчили звичайну школу, 70% опитуваних оцінили свої шанси як «однаково добрі», 16% – як «швидше кращі, ніж гірші», 8% – як «кращі». 3% оцінили свої шанси, як «швидше гірші, ніж кращі» і 2,5 – як «гірші».

90% опитуваних позитивно відповіли на питання щодо наявності в них професійних та особистих цілей на наступні 3-5 років і описали їх. Переважна більшість молодих людей назвали своєю найближчою метою завершити освіту і просуватися в професійній сфері. У висновку дослідження зазначається: «Більшості колишніх учнів вдалося зробити вдалий вибір професії і розвинути професійні перспективи. Оцінювання своїх шансів на робочому ринку як «однаково гарні» і як «швидше кращі, ніж гірші» пояснюється силою особистості, знаннями та вміннями. Це вказує на високий рівень впевненості у собі».

Високою виявилася і оцінка власних здібностей та профе­сіоналізму. Позитивно оцінили учні і свою школу, відзначивши серед здібностей, які вона в них виховала, в першу чергу креативність, вміння спілкуватися, самостійно приймати рішення, аналізувати.

На питання «Чи підготувала Вас школа належним чином «до життя»?» 52% відповіли «так», 27% оцінили як «швидше так, ніж ні», 15% – оцінили свою піготовку школою «до життя» як посередню, 4% – «швидше ні, ніж так», 3% – «ні». Опитуваним давалася можливість обгрунтувати свою оцінку. Ось деякі відповіді:

«До того, як піти в школу, я був мрійником, не дуже товаришував з логікою. Зараз я вступаю до університету. З моїми темпами у звичайній школі я не мав би жодних шансів для розвитку».

«Вальдорфська школа дала мені надійне підгрунтя для подолання проблем в дорослому віці. Довге дитинство – достатня кількість часу для ігор – це суперспогади – тепер це допомагає мені тепер краще зосереджуватися, приймати власні рішення, бути впевненим і допомагати іншим. Інколи мені здається, що я могла б зорієнтуватися в будь-якій ситуації».

«Наша школа не випускає вузьколобих спеціалістів, нас навчали цілісно. Фахову спе­ціалізацію не складно отримати й пізніше».

«Гадаю, у звичайній школі (з оцінками) я могла б більшого досягти, однак, чи змогла б я краще розвинутися як особистість – в цьому я не впевнена».

«До закінчення школи мені було не зрозуміло, як функціонує життя поза школою – я не вмів чітко визначити, що я знаю і що я можу, часто відчував страх. Лише з часом я зумів застосувати в своєму житті те, чого я навчився в школі, і до цього досвіду я звертаюся часто й досьогодні».
Висновок, який слідує з відповідей колишніх вальдорфських учнів на питання анкети, можна було б сформулювати таким реченням: ми хороші, – отже вдосконалюймося.

 

Опубліковано в газеті «Дитина»
№9-10, 2001 р.

Жизнь в гармонизирующих ритмах

Какой он — семинар искусства речи? Чему там обучают и какие занятия туда входят? А также еще немного о том, что такое шпрахгештальтунг в восприятии студентки семинара

В своих представлениях я могу опираться только на то, что есть в моём опыте. Если кто-то впервые попадет на эвритмическое представление, эвритмия может показаться ему просто танцем. Пока я не занималась искусством речи (шпрахгештальтунгом), в моём представлении это было обучением актёрскому мастерству, сценической речи. Но если это теперь присутствует в моей жизни, я могу попробовать об этом рассказать.

…Общепринятое русское название этого направления – «искусство речи» – несколько отдаляет от смысла, заложенного в немецком названии. «Sprachgestaltung» – буквально «формообразование речи». Что это значит?

Для меня было важно открыть, что всему в мире вокруг нас присущ тот или иной «жест», отражающий сущность предмета или существа, будь то дерево, стул или человек. Каждый раз при восприятии вещей мы неосознанно воспроизводим их жесты внутри себя. Звуки речи тоже имеют свои индивидуальные качества, и присутствие в слове тех или иных звуков совсем не случайно. Через слово можно проникнуть в те времена, когда люди так тонко ощущали жизнь звуков, что могли давать названия вещам. Сегодня мы можем оживить это творческое начало в своей речи, пользуясь звуком осознанно.

В гласных запечатлены душевные переживания человека от данного предмета или действия, в согласных – его подражание процессам внешнего мира. Упражнения, данные Рудольфом Штайнером позволяют развить это сознательное переживание звуков. И вот в слове «rollen» (катиться) ты при произнесении ощущаешь, как в «р» и «л» что-то катится вдаль, в «о» живёт ощущение округлости, а в конце слова сила твоего голоса должна закономерно угаснуть, словно удалиться в пространстве.

Каждый может пережить эти прасилы языка в явлении аллитерации, например, в подражании стихии:

Я вольный ветер, я вечно вею,
Волную волны, ласкаю ивы.

(К. Бальмонт)

Шпрахгештальтунг учит оживлять образ, изначально живущий в слове. Тогда звуки в слове «ветер» воссоздают дыхание ветра, а в слове «горшок» – крутизну его боков. Вносить в речь жизнь – большое искусство. Попробуйте произнести слово «чашка» так, чтобы получилась действительно чашка. У одних, возможно, выйдет маленькая кофейная чашечка, у других – бутылка, а у третьих и вовсе бочонок. Задача состоит в том, чтобы произнесенное слово прозвучало так, как мы хотим. Нельзя держаться за свои старые привычки в артикуляции, интонации, переживании образов. Речь – это постоянное творчество. Всё должно каждый раз происходить заново, только тогда слово будет наполняться жизнью.

Древние греки, поклоняясь риторике, высоко ценили пятиборье. Почему? На гимнастике мы занимаемся метанием копья, переживаем лёгкость, тяжесть, привносим в бег ритм. Ты замечаешь, что когда твои ладони соединяются с ладонями другого человека в «борьбе», ты можешь лучше чувствовать и «слышать» его… Что при бросании мяча с одновременным произнесением слова твоя речь уходит в пространство более целенаправленно. Борьба на мечах (на палках) имеет много общего с дискуссией, умением чётко реагировать. Ходьба представляет собой такое же поступательное движение вперёд, как и речь, и, подобно темпу речи, ты можешь увеличивать или замедлять ее темп. Для тебя становится очевидным, что владение речью неразрывно связано с мастерством владения своим телом.

Через речь мы как бы выходим во вне – в мир, в космос. Речь может быть как воля – тяжелой и сильной, как чувства – подвижной и лёгкой, как мышление – прямой и чёткой. В ком-то из нас больше развита волевая сфера, в ком-то – мыслительная или сфера чувств.

Через слух мы можем познавать внутренние качества предмета, через слушание речи открывается нам сокровенное существо человека. Пронаблюдайте, как по-разному говорят люди. Все наши односторонности отражены в речи. Задача учителя – помочь преодолеть это. Обучение искусству речи предполагает обязательную индивидуальную работу. Вначале очень тяжело понять, чего хочет преподаватель. Но постепенно приходит предчувствие, а потом понимание, и вот ты уже видишь, что должно быть в твоей речи. Речь – отображение конкретного человека. И когда что-то в речи начинает меняться, значит, что-то преобразуется и в самом человеке.

Скажем, у одних в речи впервые возникает звук «р», самый энергичный звук, способный преобразовать всё вокруг. Другие, всегда зажатые, начинают раскрываться и делают шаг наружу. Шпрахгештальтунг – это работа над своими чувствами, своим привычным за много лет положением в мире. Человек должен преобразовать свои привычки, стать способным к иной жизни, к новому проявлению себя в мире. Для новой речи тебе нужны отвага, отвага и отвага.

В данный курс искусства речи также включены занятия антропософией. Существует большой соблазн изучать антропософию, просто перенимая готовые утверждения. Но просто прослушать содержание и сделать его своим – это разные вещи. Ты узнаёшь, что учитель хочет сказать тебе, только в том случае, если сказанное проникает в тебя и ты пытаешься с этим работать. Тогда рождаются вывод и понимание, а также возможность теперь использовать его в жизни.

Это принципиально иной путь. Преподаватель не является твоей опорой, палкой или костылём. Ты стоишь сам. Он лишь находится рядом и предлагает тебе устремить взгляд в определенном направлении. А разглядеть суть – твоя задача. Навыки такой работы очень важны для дальнейшей жизни. Ты обретаешь способность внимательно наблюдать за тем, куда поворачивает тебя жизнь. Ты учишься сознательно относиться к ней.

Сегодня мир полон односторонностей. Говорит голова, но не душа. У речи быстрый темп и она сводится к информации. Наши сверхвозбужденные дети повторяют своими конечностями то, что мы делаем со своей речью: им тоже неспокойно. Шпрахгештальтунг – это жизнь в гармонизирующих ритмах. Это процесс овладения речью на основе образных народных сказок или классических поэтических произведений, где содержание и форма доведены до истинной гармонии. Правильная речь приводит к другому ощущению мира. После занятия все вокруг звучит иначе. Ты способен нести иной звук, и ты чувствуешь, что в этом нуждается мир.

Впервые опубликовано в журнале «Дитина»,
№1-2, 2003 г.

А ви б хотіли мати Барбі за дочку?

Для дитини лялька є моделлю людини. Наскільки вона є правильною і гармонійною – настільки відіб’ється це в душі і тілі дитини. Чому саме так?

Іграшка є невіддільною частиною дитинства. У домі з’явився малюк – і спочатку тоненьким струмочком, а потім бурхливою річкою іграшки прямують до нього. Справді ж бо, що принесе йому більше радості, як не іграшка? Вона завжди є найбільш бажаним подарунком. А лялька – це вже вінець будь-якої дитячої кімнати. Ось тільки яка вона, ця лялька? Що означає вона для дитини?

До речі, чи хочете ви знати всю правду про себе і своїх близьких? Тоді придивіться: як і в які ігри грають ваші діти?

Гра для них – не розвага. Це світ, в якому вони навчаються усім навичкам – і соціальним, і трудовим. І лялька в цьому світі – герой чи не найголовніший. Граючись із нею, дитина бере на себе роль дорослого і копіює взаємини дорослих, серед яких вона живе. Ваш малюк лає своїх ляльок і частенько залишає їх без нагляду? А це нікого вам не нагадує? Гра дитини – це дзеркало вашої сім’ї. Чого не скаже вам дорослий, у своїй безмежній відкритості висловить дитина – вона ще не знає, що добре, а що погано, вона робить лише те, що є. Якщо ви дивитесь у це дзеркало без страху – чудово, це прекрасний шанс щось виправити у своєму житті.

                                                                                                                                                                         Фото: Наталія Драч

Отже – лялька. Якою вона повинна бути? Сьогодні ми зустрічаємося з величезним асортиментом ляльок з усього світу. У наші дні, здається, можна знайти іграшку, що задовольнила б будь-який, навіть найвибагливіший, найвишуканіший і найвередливіший смак. І якщо ви шукаєте у ляльці форму, то будь-які варіації, розміри – будь ласка, до вашої уваги! Але перш ніж подарувати таку ляльку дитині, спитайте себе, чи саме це потрібно їй? Що дитина шукає в ляльці і ким вона є по відношенню до неї? Врешті-решт, чи відповідає лялька віку дитини, не кажучи вже про якість матеріалу, з якої її виготовлено, – чи приємно торкатися до неї?

Для дитини лялька є моделлю людини. Наскільки вона є правильною і гармонійною – настільки відіб’ється це в душі і тілі дитини. І це стосується не лише форми ляльки – інакше ідеалом був би вилитий з пластику екземпляр із класичними пропорціями. Гармонія в матеріалах, у формі, в зовнішньому вигляді ляльки, гармонія у її взаємодії з дитиною – коли хочеться обійняти свою ляльку і вкласти біля себе спати, коли хочеться турбуватися про неї. Лялька повинна спонукати дитину до цих почуттів, до любові, турботи, уваги. Згадайте улюблену іграшку вашого дитинства – вона була справді досконалою, чи ви любили її за щось інше?

У вальдорфській педагогіці ляльці приділяється величезна увага. Кожна її риса продумана і на кожне питання «чому саме так?» є відповідь. Зовнішньою вродою їй, звичайно, не дорівнятися до сучасних лялькових красунь. Швидше вона нагадує ляльки наших бабусь і прабабусь. Це лялька, яка передає своїм образом модель світу, а не порожню форму, вона спонукає до творчості, а не до руйнування. Діти хочуть пестити її, турбуватися про неї. А у дорослих ця лялька викликає здивування – чи не занадто проста і непримітна? Найкращим суддею в цьому питанні є життя. Дайте своїй дитині таку ляльку і поспостерігайте за нею.

 

Вперше опубліковано в газеті «Дитина»
№2, 2000 р.

Приручення дикого звіра

Що ми знаємо про природу дитячого страху? Звідки він виникає та як із цим впоратись?

Усяка безвість завжди сприймається нами насторожено – доки ми не збагнемо природу цього невідомого, його суть. І тоді ворог може перетворитися на друга. Страх – це дикий звір: пізнавши його вдачу та звички, дослідивши на що він здатний, я «приручаю» його, а отже, вчуся обходитися з ним.

У тому чи іншому вигляді страх супроводжує нас від моменту народження і до самої смерті. Різні часи і різні культури породжували свої страхи. Для давнього грека, наприклад, не було нічого страшнішого «помсти богів». Люди давали імена своїм «богам», тобто тому, чию природу вони не могли до кінця збагнути, а тому й боялися. Можливо, то була перша терапія страху – люди намагалися назвати його, дати йому визначення. Це перший крок на шляху пізнання. Пізнання навколишнього світу.

Середньовіччя… Новий етап у розвитку людства. Лейтмотивом проходить уявлення про «пекельний вогонь». Муки пекла, крізь які проходить душа. Згадаємо хоч би «Божественну комедію» Данте з його таким яскравим зображенням кругів пекла. Людина зазирнула у себе, у власну душу і жахнулась. Щоб іти далі, необхідно було переступити через свій страх, здолати його. Як? Як і перше – визначити його і дати йому ім’я.

А чого боїмося ми сьогодні? Знову ж таки, ми боїмося за своє тіло, нас лякають тілесні муки та душевні страждання. Але є й дещо, що з особливою силою проявляється саме у наш час. На думку Барбари, це страх втратити свою індивідуальність, свободу самовираження, страх не знайти свою духовну батьківщину.

Та перш ніж кожен з нас усвідомив цей страх, ним скористалася влада. Так було завжди, так це і сьогодні… Усі режими використовують страх. Держава «виховує» нас за допомогою нього, аби ми були слухняними. А ми? Ми часом використовуємо ті ж «методи виховання» щодо власних дітей. Адже мати справу зі слухняною дитиною набагато простіше: будь таким, як усі, не май власної думки і роби, що тобі кажуть. А коли дитина (вона ж громадянин) упирається, то вона погана, дурна, ненормальна і т.п. Конфлікт можна або вирішити, або подавити. На жаль, останнє трапляється частіше. У такому разі нам не потрібно щось змінювати у собі, працювати над собою: «хай інший посунеться». Що зверху, те саме і внизу: держава – ми – наші діти – держава. Замкнене коло?

Сказати правду, тілесні покарання, як засіб урезонювання неслухняного чада (або народу) застосовуються все менше й менше. Ми ж не дикарі! Знаходяться і більш вишукані прийоми. Якщо не будеш слухатися, то я тобі не дам… не куплю… не буду тебе любити… Проголосуй – і отримаєш… Цьому є своя назва – маніпуляція. Справжньої любові тут і близько немає. Два різних слова для визначення двох зовсім різних речей. 

Барбара дає класифікацію основних дитячих реакцій на страх:

Перша із таких реакцій – заціпеніння, застигання. Це реакція на страх перед змінами. З ним дитина стикається у віці двох-трьох років життя. Як правило, це буває у тих родинах, де батьки висувають надмірні вимоги до дитини, скажімо, стосовно дотримування чистоти та охайності, не розуміючи, що чітко їх виконувати у такому юному віці дитина ще зовсім неспроможна. А малюк оцінює себе очима батьків: слухняний – отже хороший, а отже любимий. Тим самим ми зрощуємо страх бути «поганим», не таким як усі, а точніше, не таким, яким тебе хочуть бачити. Дитина бунтує, упирається, і це – нормальна, здорова реакція. Ненормально, коли батьки жорско придушують ці перші пагінці індивідуальності, нав’язуючи їй власні правила гри. На жаль, багатьом дорослим це непогано вдається: дитина навчається поводити себе так, як того від неї вимагають. І ні кроку вправо чи вліво.

Ось так з’являється страх. Дитина ціпеніє під прицілом нашого погляду. Але таке втручання у природній процес розвитку ще дасться взнаки пізніше. Дитина повинна зжити свою впертість. Інакше у сім років вона висуне вже свої вимоги і робитиме це вельми категорично. Так, наприклад, маленький «тиран» віддає перевагу лише якомусь одному кольору, і тоді мамі, яка колись одержала перемогу в боротьбі за чистоту, доводиться ночами прати штанці саме цього кольору, щоб завтра чадо змогло їх одягнути – адже всі інші штанці обурено ним відхиляються. Варіантів може бути безліч. Такі діти панічно бояться найменших відхилень від установлених, – тепер уже ними сами, – правил. Їх реакція на будь-яку зміну може бути непередбаченою.

Пізніше цей страх виллється у невміння налагоджувати гармонійні взаємини з іншими людьми. Адже для цього необхідна деяка гнучкість, бажання та вміння щось змінювати у собі та своєму оточенні. У нашому ж випадку, співіснування можливе лише за умови, що партнер повністю приймає правила гри «міні-диктатора».

Наступна із розглянутих Барбарою реакцій дітей на страх був крик і (або) плач. У такий спосіб на страх реагують «дуже вірні, вразливі» діти. Вони здатні усьому глибоко співпереживати. Як правило, дитина цього типу утворює своєрідний сімбіоз зі своєю матір’ю. Більшість таких дітей свого часу довше звичайного затримувалися на грудному годуванні. Украй важко, аж до тілесної хвороби, переносять такі діти будь-яку розлуку з мамою – навіть на короткий час.

Складнощі виникають, коли дитині вже пора іти до садочку чи школи: мамі доводиться скрізь бути з нею. Мати з дитиною немов зливаються в одне ціле. Це якраз той випадок, коли «третій зайвий». І цим «зайвим», як правило, виявляється батько. Не дивно, що розлучення в більшості таких сімей практично неминуче. На 10-12 році у цих дітей з’являється відчуття, що світ – недобрий і одна лише мама є втіленням світла й добра. Задля справедливості, слід зазначити, що матері й самі, – свідомо чи несвідомо, – крок за кроком, і словом і ділом підводять дитину до цієї думки. В основі такої поведінки лежить страх лишитися самою, невпевненість у собі, ствердження власної значущості за рахунок іншої, певною мірою залежної від тебе людини. «Ти сам нічого без мене не зможеш!». Хто з нас не чув цієї фрази? Особливо ж проявляються ці приховані мотиви тоді, коли у підлітковому віці дитина намагається знову відшукати свою незалежність. На будь-яку спробу знайти себе – хай то буде хоббі, чи друг або подруга, дитина вислуховує приблизно таке: «Я ж усім заради тебе пожертвувала! А ти – такий невдячний!». Очевидно, на увазі мається: «Плати мені тим же. Не смій дарувати свою любов ще комусь окрім мене!» У зрілому віці такі жертви материнської надмірної опіки часто страждають від депресій, навіть вдаються до самогубства.

Своєрідним відходом від реальності, униканням будь-яких прикрих ситуацій реагують на страх рухливі, життєрадісні діти. Це, як правило, жадані та надміру любимі в сім’ї діти. Батьки буквально обожнюють свій «дикий вітер». Вони насолоджуються їх легкістю та безпосередністю, їх відношення до своєї дитини сповнені «розчулення», «захоплення». До певного віку таке відношення є нормальним. Але що відбувається, коли воно стає надмірним, виходить за межі «здорового»? Дитина починає ходити до школи чи садка, де багато інших дітлахів – не менш кмітливих та вартих уваги й любові. До того ж, може бути, що якісь речі виходять і гірше, ніж в інших дітей, або і взагалі не виходять. Дома – вінець творіння, а в колективі… У кращому разі – один із багатьох. Після загального обжнення, це – досить важкий удар для дитини, яка, як уже говорилося, оцінює себе очима дорослих. Тут недалеко і до роздвоєння особистості: то який же я насправді? Без розумної допомоги дорослих сама дитина ще не здатна знайти відповідь на це питання. На жаль дорослі часто ще й підливать масла у вогонь. Батьки звинувачують педагогів у тому, що ті не можуть зрозуміти, яку геніальну та незвичайну дитину їм випало щастя навчати. Педагоги ж, у кращому разі, намагаються «придивится пильніше». У гіршому – завзято беруться переконувати батьків у тому, що їх дитина не така вже й особлива. А в центрі цього конфлікту – дитина. Все з тим же нелегким запитанням: «Який же я?» Спершу – це майже бунт, крик, протест. Але з часом, якщо ситуація не змінюється і дитина не знаходить відповіді на своє питання, її психіка просто не витримує. Вона відступає, намагаючись уникнути конфлікту: у школі вона грає одну роль, дома – зовсім іншу. Дитина починає говорити неправду, викручуватися. Будь-яка форма відповідальності, будь-яке «треба» сприймається дуже болісно. Чому? Тому, що вона не знає, яка вона насправді, не знає своїх можливостей, своїх сил. Пізніше все це виливається у невпевненість у собі, у страх перед екзаменами, в алкоголізм чи будь-які інші форми залежності.

Допомогти у цій ситуації може переміна місця проживання, нехай навіть тимчасова. Людина повинна спробувати знову знайти себе в новому середовищі, тобто там, де її ніхто не знає, а тому такі фактори, як упереджене відношення та певні сподівання стосовно її поведінки зведені до мінімума. Можливо, це, вперше в житті, допоможе їй навчитися робити вчинки, виходячи із самого себе, а не виправдовуючи чиїхось сподівань.

Ще однією реакцією дитини на страх є агресія, коли вона, наприклад, починає битися. Така реакція характерна для так званих небажаних дітей: батьки або взагалі не хотіли мати дітей, або їх дитина виявилася «не такою», як їм би хотілося. По суті це лише трохи грубіша версія першого варіанту – коли «любов» батьків залежить від того, виконує дитина їхні вимоги чи ні. Такі діти часто опиняються в дитячих будинках; у кращому разі, батьки звалюють цей «тягар» на бабусь та нянь. Таким чином їх позбавляють не лише тілесного, але й душевно-духовного контакту з батьками. Ніхто по-справжньому не радіє їх розвитку. Ніхто не навчив їх любити своє тіло, любити себе. Адже, цьому можна навчитися, лише коли відчуваєш чиюсь щиру, безкорисливу любов до себе. Як правило у таких дітей дуже низький поріг больової чутливості.

На людях вони демонструють зневагу до всього, що входить у поняття «домівка»: любов, дружба, тепло і т.д., хоча ночами їх часто можна застати в сльозах. Такий собі маленький їжачок: м’який всередині і колючий зовні. Усі свої страхи вони перетворюють в агресію. А захищатися вони вміють дуже добре. Часто гармонія, що панує у колективі, їм заважає: не маючи її у собі, вони не спроможні її співпереживати і це дуже гнітить та тривожить їх. Страх виливається в агресію, у спробу зруйнувати порядок і гармонію. Пізніше це може закінчитися шизофренією або ж асоціальною поведінкою і кістяк бандитських угрупувань утворюють саме такі діти.

Врятувати їх може лише любов, втім, як і всіх інших. Любов, тобто прийняття їх такими, як вони є. Розуміння, прийняття та власний приклад.

Не секрет, що кожного з нас тією чи іншою мірою долають найрізноманітніші страхи: страх перед біллю, перед невідомим, страх темряви, боязнь комах і страх самотності. Страх – багатоликий. Кожен з нас має свої невеличкі фобії. Найчастіше їх поява буває викликана досвідом, який пережив я або хтось із моїх знайомих: «щось трапилося і навіть не зі мною, але у той момент я був слабким і мене це вразило у саме серце». Якщо фобії виходять за межі допустимого, необхідно термінове терапевтичне втручання, адже щоб позбутися страху, нам потрібно стільки ж часу, скільки ми потратили на його формування.

Як особливий різновид страху слід виділити сором. Сором – це страх розвитку. Він може проявлятися на тілесному рівні, коли нас лякають зміни, що відбуваються з нашим тілом, або ж коли нас не навчили любити його і тоді одна вже думка про роздягання викликає у нас жах.

На душевному рівні це проявляеться у наших побоюваннях: «Що ж скажуть люди, коли дізнаються, що я… наприклад, щось не так зробив, сказав неправду і т.д.». Це страх відчувати щось не те і не так.

У сфері духовного ми переживаємо, за те, що ми думаємо: а раптом не те і так. Ми боїмося почути у відповідь на сказане нами: не верзи дурниць. Однак, в усіх трьох випадках, перед нами, якщо уважно придивитися, страх бути собою, страх не виправдати чужих сподівань або не відповідати загальноприйнятим нормам.

То як же допомогти дитині спра­витися з усіма цими страхами?

Насамперед, це – виховувати її любові (тільки не плутати з маніпуляцією). Це і є виховання антистрахів. Найкраще, що ми можемо зробити для нашої дитини, це зрозуміти її та прийняти такою, якою вона є. А ще – шанобливе та чуйне ставлення членів сім’ї один до одного. Адже коли сім’я, тобто домівка, міцна, то чого ж тоді боятися бурі?

Наше тіло теж можна порівняти з домом: міцне здоров’я дає нам упевненість у своїх силах, а це – велика перешкода для багатьох страхів.

Дитячі хвороби теж можуть бути своєрідною протистраховою терапією. У процесі хвороби дитина у послабленій формі переживає багато чого з того, що викликає страх. А таке «послаблення» забезпечує ні що інше, як батьківська любов, належний догляд та впевненність у тому, що все буде гаразд. Переживши турботу рідних, а не страх, їхню упевненість, що все закінчиться щасливо, дитина отримує можливість не лише одужати від хвороби, але й позбавитися багатьох своїх страхів. Позбавитися страхів допомогає також і те, коли дитина сама піклується про когось або про щось.

Лікують страх також ігри – вилізти цілою компанією на горище чи зазирнути у невідому темну печеру, погратися у піжмурки, або у «страшну й жахливу Бабу Куцу», покататися на американських гірках або гойдалках – згодиться все, що є страшним і веселим одночасно. Але ні в якому разі не можна примушувати дитину робити все це проти волі або ж висміювати її. У цирку дитина вчиться переживати страх за інших. Те ж саме відбувається і при читанні притч та казок.

І, звичайно ж, малювання. Наприклад, можна намалювати страшний сон, який би з кожним наступним малюнком все більше зменшувався у розмірах. Але важливо, щоб одночасно малювалися і хороші сни.

Необхідно розмовляти з діть­ми про їх страхи. У цьому нам допоможе гумор, як можливість подивитися на свої страхи з іншого боку, а ще – молитва… Молитва, що дає нам відчуття вищої сили, яка оберігає та захищає нас.

 
Вперше опубліковано в газеті «Дитина»
№5-6, 2002 р.

Дух простору за Евгеном Маланюком

Що єднає Північ з Півднем? Шлях «із варяг у греки»? Яка вона – українська ментальність? Поезія як спроба розгадати загадки українського духу

Земля і люди, що живуть на ній. Гори чи рівнина, море чи пустеля, мороз чи сонце (тобто кліматичні умови, для яких в ук­раїнській мові знайшлося пречудове слово «підсоння») – усе це без сумніву впливає не лише на побут, але й на особливості, характер людини, яка обрала собі цей край за батьківщину.

«Геокультурою» назвав відомий українськиий поет Євген Маланюк культуру, глибин­ний зміст якої диктується географічними умовами. На хвилі визвольних змагань двад­цятого століття Маланюк прагнув розібра­тися, яку роль наша геокультура відіграє в історії української державності.

З одного боку, головними географічни­ми смугами України є ліс, лісостеп і степ. Саме степ, на думку поета, і був тим «про­кляттям» нашого народу, яке зумовило усі його історичні поневіряння. Саме той розі­млілий на сонці «дух степу» і присипляє во­льові порухи до державності його,степових, мешканців.

До того ж, саме степ був тим відвічним географічним протягом, на якому розгуля­лись свого часу кочівники-номади.

З іншого боку, хрестом розділяє нашу землю Дніпро на східну і західну частини (впродовж усієї історії це мало глибоке політичне значення). Ця ріка єднала Північ з Півднем відвічним шляхом «із варяг у греки».

Від Півдня українська ментальність ус­падкувала людиноцентричну «елліні-стичність», від Півночі – варязьку волю до державності, від Заходу – європейське християнство, від Сходу – скіфський кочівний анархічний дух.

Уся надзвичайно експресивна поезія Маланюка це спроба розгадання загадки українського духу. Його погляд«від гео­графії» можна назвати гетеаністичним. Тому, гадаю, усім, хто ще не відкрив для себе Ма­ланюка, буде цікаво познайомитися з його творами.

А тепер кілька поетичних ілюстрацій:

З «варягів»

На березі синього моря
Там живуть тверді і прості люди,
Відважні рибалки щастя,
Стерничі власної долі.

Руки їх від вітру бронзові,
Рухи в них, як доля, суворі,
Зір прозорий, як синій простір,
І – як обрію смуга
гострий.

На березі синього моря
Зростають крицеві раси,
Мовчазні, як надморські скелі,
І міцні, як приморський воздух.

На березі синього моря
Рокоче широкий вітер,
Напинає пристрасні перса
Вітрил, що рушать в майбутнє.

Гэй, та й міцно засмалені шкуни,
Та й бадьоро ж риплять їх щогли,
Та й солона ж, як море, кров їх –
Варягів синього моря!

Сага

Від бурі, від фйордів, від хмурних смерекових борів,
Від скель непохитних, що стали над ярістю хвиль,
Несуть вони силу, закуту в окрилений порив,
І пнуться вітрила, й лопочуть важкі корогви.

Звідтіль, де бігун маґнетично стискає півкулю,
Їх міць досягла розперезаного рівника,
Це їм, що пускають у звіра нехибну кулю,
Крицева ніколи ще не затремтіла рука.

Тут жінка безсила земля розімліла від спраги,
Розкривши чорнозем в пекучій нестямі для всіх…
Та буря сурмить. Чую
йдете, грядете, варяги,
Обняти, стиснути і витиснуть форму красі.

Й зачнеться ізнову від муки родильного крику.
З-під ржі тисячліття залізом держава зросте.
І Рюрик країну ще раз нарече «Ґзрдаріка».
І Ольгу й Олега впізнають і море, і степ.

Найкраще познайомитися з геокультурною концепцією Євгена Маланюка
можна у його праці «Нариси з історії нашої культури»
Опубліковано в газеті «Дитина», №4, 1999 р.

Приборкування джина. Рецепти малювання в дитячому садку

На столі банка з фарбою… Що зробить з нею дитина?

На столі банка з фарбою… Що зробить з нею дорослий? Напевно, щось пофарбує – стільця,  тканину чи волосся. Потім дорослий вимиє руки, прибере й поставить бляшанку кудись у шафку, подалі, поглибше…
А якщо він раптом забуде прибрати й фарбу побачить дитина?


Фарба – це не просто господарська річ, а справжній джин. Доки фарба у бляшан­ці, джин спить. Дорослий, викликаючи джина, просто дає йому накази: ось зроби це, а тепер це. Дитина ж з радістю помічає, як джин крізь скло підморгує до неї, обіцяючи добре повеселитися. І от фарбу відкрито – джин опиняється на волі, залишаючи слід спочатку на папері, потім – на стінах, підлозі… Батьки це можуть дуже добре собі уявити.

Як це часто трапляється, своїм ставленням до певних речей діти щось підказують нам. Ну запитаймо себе, що таке фарба. «Однорідна суспензія пігментів у речовині, що має властивість утворювати плівку» – відповів би на це словник. А що ж тоді є колір, так би мовити, «чистий» колір, без урахування того, які саме пігменти і в чому розчинені? Про таке ми ніколи й не думаємо. Інколи, звичайно, із задоволенням базікаємо про те, який колір заспокоює, який – збуджує; або в одежу яких кольорів ми повинні вбиратися в певний день тижня… Істоти, що з ними дитина так весело грається під час малювання, для дорослих є добре видресируваними тваринами, що за командою підводяться на задні лапи, жонглюють м’ячем… Межами їх резервації є краї паперу, і борони боже, щоб звір втік на стіл чи підлогу… Одразу розпочинається полювання, і втікача знищують мокрою ганчіркою.

А якщо відкинути дорослі стереотипи і просто поспостерігати за процесом дитячого малювання? Що відбувається в той момент, коли ми пропонуємо дитині узяти фарби, пензель та папір?

Для полегшення цієї справи розмежуємо два принципово відмінні процеси: малювання лініями і малювання кольором. У першому все починається зі славнозвісних немовлячих «каляк-маляк», які через деякий час стають схожими на величезну голову з крапками і хрестиками всередині. Дитина дорослішає, і в «голови» на її малюнках поступово з’являються кінцівки, тулуб – вже вгадується кумедний чоловічок, що літає десь між небом і землею.

У семирічної дитини він сходить на землю (а на ній вже можна побачити й будиночок – з вікном, димарем, дверима…). Це означає, що дитина вже готова йти до школи. Саме з цих малюнків лініями виросте письмо – ієрогліфи перетворяться на літери – так «каляки-маляки» з області уяви та фантазії переходять у сферу волі. І якщо раніше дитина підсвідомо описувала свій внутрішній світ у листах, що мали вигляд «каляк» або веселих восьминогів-п’ятиоків, то в юності досить пристойно зможе висловити свої почуття за допомогою літер. Звичайно, з такого малювання виростає не тільки вміння писати. Від того, як малювала дитина в дошкільному віці (зокрема, чи не заважали їй своїми діями батьки та вихователі), залежить розвиток багатьох здібностей та вмінь дорослої людини. Найважливішим є те, що малюнок лініями є повідомленням дитини про її внутрішній стан. Це рух ізсередини назовні – дитина розповідає про себе. І не важливо, як саме пишуться ці «листи»: на папері восковим олівцем (в ідеалі), на асфальті крейдою чи взагалі – будь-де, першим-ліпшим засобом, що потрапив до рук…

Існує й інше малювання, і на ньому хотілося б зупинитися детальніше. Тут ми потрапляємо у царство, в якому живуть кольори (ледь не написала – королі). Не форми, не лінії, а кольори, що займаються своїми нелегкими королівськими справами: об’їжджають на конях свої володіння, перемагають драконів, звільнюють принцес та одружуються з ними. Кольори для дитини – це чарівні істоти. І зафарбовуючи аркуш у різні кольори, дитина спілкується з цими істотами, грається з ними. І це пізнання суті кольору спрямоване іззовні всередину, в єство дитини – так дитина пізнає навколишній світ.

Фарба й колір – земне і небесне – у давньогрецькій міфології символізувались постатями Діоніса та Аполлона (земна життєвість та витончене мистецтво). Земна важка фарба належить Діонісові, а чистий колір – з царини Аполлона. Але як небесне стає земним? Чому в земному ми здатні бачити небесне? Ми підійшли до питання, яким людство, напевне, у всі часи цікавилося найбільше. Це питання життя та смерті. Питання переходу з одного стану в інший. І тут ми зустрічаємо закон – помирання земного стає можливістю для народження небесного. Якщо ж божественне приносить себе у жертву, то народжується земне. Так і в малюванні: коли фарба як речовина «помирає», тоді народжується колір, і навпаки: фарба в банці – це мертвий колір, який тільки після своєї смерті може стати відчутним на дотик. До речі, до певного віку діти не сприймають фарбу як речовину, в ній вони ще здатні бачити тільки «чистий» колір. Точно так само, як за іншими речами матеріального світу – розпізнавати духовний світ.

А тепер вам ось така добре знайома ситуація: чотири-п’яти­річному малюкові дають набір з 12-ти сухих акварельних фарб, пензлик завтовшки з кулькову ручку та аркуш білосніжного (офісного!) паперу. І він починає процес: пензлем намагається викопирсати фарбу з коробки. Після енергійних зусиль йому це вдається і видобуту глиноподібну субстанцію він починає розподіляти по аркушу, точно такими ж рухами, які застосовував при видобуванні фарби. Чи не нагадує це роботу якогось механізму? Бурової вишки, землечерпалки… Що може з’явитися під жорсткими рухами? Автомобіль, літак, танк, чи ще яке диво технічного прогресу. Тоді дитина бере ще один аркуш. Потім – ще… Та й навіть якщо на малюнку не машина: жести дитини і непрозора глиноподібна маса, що лишилася на папері свідчать, що зроблено усе можливе для того, щоб кольору не існувало. Він помер, на папері лишилася тільки фарба. Небесне ліквідовано. Лишилося земне. Людина теж зникла: існує тільки креслярський пристрій. Що ж тоді робити?

Як зробити, щоб і божественне, тобто те, що належить до царини Світла, з’явилося під час малювання? Для того, щоб з’явився колір, фарба повинна трішки померти, а щоб з’явилося світ­ло… повинен вмерти ко­лір. Так як же додати світла? Треба зробити колір не таким насиченим, ослабити його – розчинити фарбу водою, але не дуже, так, щоб надлишок божественного не знищив земне, заради опанування якого дитина і народилася (занадто розведена фарба не дозволить відчути повноту життя – це нагадує малокрів’я, ослаблений фізичний розвиток).

Потрапляємо до вальдорфського дитячого садка. На заняттях з малювання – «фарбування» – папір спочатку змочують з обох боків водою, обов’язково – чарівною (чарівною вона стає, якщо її неспішно розмішувати пензликом за годинниковою стрілкою – якщо ж цього не зробити, то гноми обов’язково розливатимуть воду, або бризкатимуть на ваш папір з чужого пензля.) Потім аркуш акуратно приліплюють до дерев’яної дощечки, виганяючи з-під нього пухирці повітря. Дітям роздають широкі пензлі й розповідають казку: про воду, про пензлика, що мандрував собі й зайшов у гості до фарби. Перед її будиночком пензлик вимив та витер ніжки, трохи погостював у фарби й пішов собі далі… Він довго гуляв на папері, дивуючись тому, які чудернацькі сліди тепер залишає…

Хтось роздратовано запитає: «Ну й навіщо все це? Кому потрібні ці нудотні історії, що приховують твої справжні наміри? Чому не можна просто сказати: це роби, це не роби, а якщо зробиш це, то я тобі щось дам?..» Для маленької дитини (на відміну від того, що відчуває дорослий) фарбування – це священний процес (в принципі, як і все інше – їжа, прогулянка, гра…). Коли дитина фарбує, вона здійснює молитву – тільки не словами, а очима, руками. Це – молитва мовою природи. А дорослий – мама, вихователь – священик. І якщо священик вчасно не згадає про якийсь предмет, яким користується, не «освітить» його своєю свідомістю, тоді той так і залишиться – невідомим, не «освітленим» – не «освяченим», а значить, часто непошанованим. (Саме тоді й виникає потреба у «дисциплінарних заходах».)

Ну гаразд, згадали про пензлики, про воду, про аркуш паперу, – нікого не забули, про всіх розповіли чарівні історії і – вперед! Беремо одразу три фарби – синю, жовту, червону, – і розпочинаємо малювати: будиночки, квіточки (це ми, дорослі), або змішуємо все докупи – така собі весела грязючка! – так роблять діти. Частенько це починає нагадувати борсання у брудній калюжі. Звичайно, дитина потім звідти вилізе, але… Що трапилося з кольорами? Королі кудись зникли – тільки тролі та гобліни лишилися. Чому ж так сталося?

Згадаємо кілька розумних слів про те, як людина на початку життя сприймає світ. Зокрема, зупинимося на зоровому сприйнятті. Немовля здатне бачити тільки те, що перебуває на віддалі 20-30 сантиметрів від її очей (найкраще видно маму, коли вона годує молоком). Потім дитина навчається фокусувати погляд на більш віддалених об’єктах. Потім – на тих, що рухаються. В певному віці, відшукавши вас поглядом, немовля ще не може супроводжувати очима ваш рух – його очі продовжують дивитися в те місце, де воно вас побачило; і це велика робота – навчитися вирізняти із суцільного потоку зорових вражень якийсь конкретний предмет. Наприклад, дитині навіть складно розпізнати батька чи маму у групі людей, вона бачить лише натовп.

Тому, якщо ми бажаємо добре познайомити дитину з кольором, не варто поспішати з кількістю фарб. Навіть трьох кольорів для першої зустрічі – забагато. Запрошуйте гостей одного за одним, по черзі, і нехай вас не лякає думка про те, що малювати тільки одним кольором впродовж кількох занять дітям буде нецікаво. Головне те, як дорослий ставиться до процесу малювання. Являючи себе перед дитиною творцем – тут і зараз – вихователь плекає в дитині найважливішу людську здатність – творити. Досвідчений вихователь знає, що не існує двох однакових жовтих, синіх чи червоних фарб, – як не існує двох однакових днів. І кожен колір має свою таємницю…

Для кожного конкретного дня досвідчений вихователь розчиняє у воді особливу фарбу. Як він її вибирає? Вибір і є його творчістю: адже саме вчора йшов дощ і у Марійки був день народження, а сьогодні світить сонце й Олег знайшов дивовижно прекрасний камінець, а завтра… І не обов’язково сонячного дня малювати жовтою фарбою, а дощового – синьою. Треба в кожному випадку відчувати – чи слід іти за ритмом природи, чи за існування виняткових і важливих обставин не зважати на її стан. Як це відчути? Жодні книжки, жодні мудреці не навчать цьому. А навчить життя. Навчить глибоке споглядання – атмосферних явищ, дітей, рослин, тварин… Тільки якщо ми по-іншому почнемо сприймати світ…

І ставить вихователь перед дитиною баночку з розчиненою у воді фарбою, саме тією, що потрібна зараз. І дитина, фарбуючи аркуш, творить. Що саме? Казку. Про короля (колір), який жив собі в палаці, а на іншому боці королівства був ліс, до якого ніхто не наважувався заїхати. І одного дня король вирушив до того лісу… Дитина знайомиться ближче з особою Кольору, створюючи про нього казку. А іншого дня – буде інша фарба, інший колір, інший настрій… Казка відрізнятиметься від попередньої. Жила собі самотня королева, і її володіння оточували скелясті гори… А може, то була принцеса, що чекала на принца у високій башті, щоб той звільнив її від чар. Не тривожте дитину під час малювання – краще потім, коли вона відкладе свій аркуш, розповісти те, що ви побачили на ньому, розповісти казку, яку прожила дитина, словами. А, цілком можливо, що робити цього й не варто. З цією дитиною. Цього дня. Вирішуйте.

Колись настане час, і в казці з’явиться другий герой, другий колір. Це трапиться тоді, коли дитина стане такою дорослою, що скоро піде в школу. Король повернеться додому, де його чекала королева, принц звільнить принцесу з полону дракона… Два кольори з’являться на полі одного аркуша, але кожен – сам по собі. А що вони роблять? Ведуть розмову. Цікаво, як кожен почуває себе поряд з іншим? Чи не будуть вони сваритися? Може, один намагатиметься задавити іншого? Чи загасити? Чи засліпити власним сяйвом? Так розпочинається справжня робота з досягнення гармонії та краси в малюнку.

А потім настане день, коли принц одружиться з принцесою. І у них народиться син. Кольори змішаються, і виникне абсолютно новий герой у нашій історії. Він не схожий ані на батька, ані на матір, але є у ньому щось від обох. А потім… Але це вже інша історія. Про фарбу та колір. Про колір та світло. Про життя та смерть.

Існує ще питання про те, як малювати дорослому в присутності дитини. Як відповідати на її запитання: «Що ти малюєш?». Якщо змінити ставлення до природи явищ, зокрема, до природи кольо­ру, виникає безліч різних запитань. Як відповісти на них? Споглядаючи життя, перебуваючи у невпинній роботі. Те, як проводити заняття з малювання, можна зрозуміти тільки малюючи; а ще – у спілкуванні з дітьми поза малюванням. Діти здатні нас навчити ще багато чого – особливо, якщо ми це розуміємо.

P.S. Усі думки та ідеї цієї статті безпосередньо авторові не належать. Звучали й виникали вони в процесі роботи на заняттях живописом, проведених Олександром Цвеліком на семінарі з дошкільної педагогіки в Києві.

 
Вперше опубліковано в газеті «Дитина»
№4-5, 2001 р.

Дитина з вечора до вечора

Якщо наш ранок був радісний, пообідній час – наповнений рухом, а вечір – проведений у роздумах, то до самої ночі життя є нашим другом

Якщо наш ранок був радісний, пообідній час – наповнений рухом, а вечір – проведений у роздумах, то до самої ночі життя є нашим другом. Будь-яка діяльність матиме подвійний успіх, якщо вона організована згідно з ритмами доби.


Вечір

Як правильно організувати вечір для наших дітей? Після обіду вже проводилися заняття музикою, малювання, письмо, ігри і вправи. Мама з кожним обговорила його роботу, та й сама встигла зробити чимало справ. І тепер, коли настав вечір, вона заходить до кімнати, щоб оглянути виконану дітьми роботу. Розпочався навчальний рік, кожен із дітей уже намалював розклад уроків і повісив над робочим місцем. Завтра в молодшого сина будуть музика і рукоділля, а оскільки він ще не вміє читати, то старша сестра нагадає йому про флейту і клубочок кольорової вовни зі спицями – ранець для першокласника збирають особливо ретельно, адже від того, як він навчається зараз, залежатиме увесь шкільний період його життя. Брат-п’ятикласник готується до занять самостійно, але у певний момент мама помічає, що йому потрібен новий зошит з арифметики, і зауважує, що камінці, зібрані для уроку природознавства й недбало вкинуті до портфелю, краще скласти в торбинку – тоді в портфелі буде більше місця й порядку. Турботу, з якою мати покладе зошита у ранець, наслідуватиме кожна дитина.

Уся денна робота закінчується прибиранням кімнати й підготовкою до наступного дня. Матері достатньо для цього десяти хвилин, але ж скільки часу й зусиль збереже вона вранці! Всі були старанними і трішки поспішали, щоб після вечері залишився час для цікавої історії та колискової. Одяг уже акуратно складено біля ліжечок – у кімнаті, де панує безлад, ні людина, ні Ангел-охоронець не можуть почуватися добре. Перед завершенням трудового дня необхідно підготувати душу дитини до нічного сну. Під час прибирання могли трапитися всілякі непорозуміння й суперечки, незадоволення або докори – після цього душу малюка треба заспокоїти. Знайти необхідні слова утіхи – це справжнє материнське мистецтво. У цей вечірній час пустун дуже сприйнятливий до слів матері, яка завжди пробачить і допоможе.

Багато матерів знають, що благословенний сон є запорукою благословенної праці наступного дня. Половина всіх негараздів, яких зазнають діти, трапляється через те, що вони без благословення, неспокійно й неправильно засинають. Дотримання самих лише гігієнічних процедур недостатньо, адже сон не слід розглядати тільки як стан фізіологічного спокою. Під час сну душа вступає у ті світи, звідки вона прийшла на землю, і саме звідти вона черпає сили для нового дня. Щоб допомогти дитині правильно підготуватися до сну, необхідно прикласти до цього всю свою душу. Коли діти вже в ліжечках, то останні слова слід промовити так, щоб усякий денний неспокій відійшов від них геть. Можна розповісти про те, що в кожної людини є своя зірка, або описати величний зоряний шлях, яким люди мандрують уночі. Образ може змінюватися. Красу ночі можна змальовувати тисячами образів. Завершити оповідь можна вечірньою молитвою або метафоричним висловом. Перед своїм сном батьки нехай кинуть останній погляд на сплячих дітей. Благословенний спокій батьківських сердець створить захисну оболонку для благословенного сну дитини.

Сьогодні, на жаль, дуже рідко можна почути: для того, щоб вдалися справи дня майбутнього, найважливішим є вечірній час.

  
Ранок

Навіть якщо людина заснула ввечері дуже втомленою, зранку після здорового сну вона прокидається сповненою сил і енергії. Звідки отримує вона ці сили? Хтось скаже, що сили дає їй відпочиле тіло. З цим важко не погодитися. Але чому проблеми, які ще ввечері так гнітили нас, уранці бачаться зовсім по-іншому? Чому ще ввечері нас гризли сумніви, а зранку ми приймаємо рішення? Як пояснити те, що вночі суттєве відділяється від несуттєвого? Той, хто уважно простежить за цим феноменом, переконається, що душа вночі перебуває не в Ніщо, а в субстанції Сутнісного. Вночі кожна душа – у духовному світі. Після пробудження вона повинна знову повернутися в тілесність, у стан денної свідомості, і це поєднання її з тілом повинне відбутися правильним чином. Чому багато дітей плачуть після пробудження? Пробудження важке! Засинання є чимось легким, вивільняючим. Пробудження схоже на народження – нелегко спуститися з неба на землю! При народженні діти також плачуть. Багато дітей при пробудженні видаються нещасними й безпорадними. Ми повинні їм допомогти.

При пробудженні дитина особливо потребує захисту – його може дати привітний голос матері, погладжування по голові, тиха музика, жарт, терплячість. Мати не повинна зранку довго залишатися в ліжку або відразу братися за хатні справи. Вона повинна присвятити себе дітям. Якщо пробудження відбувається занадто швидко, наприклад, із дзвінком будильника, наслідки можна потім відчувати впродовж цілого дня. Часто кажуть: він сьогодні з лівої ноги встав. Цей вислів – із народної мудрості. Лівий і правий простори в людині мають різну мету: правий бік – енергійний, сповнений сил. Правою рукою людина реалізує в земному бутті те, що хоче здійснити. Лівий бік є відчуваючим, він прислуховується, тому й серце розміщене зліва. «Встати з лівої ноги» означає неправильно вступити з нічного життя в життя денне. Кожна людина у мить пробудження може вловити відгомін світу, який охоплює її у стані сну. Вночі з’являються ідеї – про це знають не тільки винахідники. Саме з ночі приходить усе багатство нашого денного життя. Для кожної людини добре, якщо пробудження відбувається природним шляхом. А для дитини ця умова є життєво необхідною.

Деякі діти прокидаються дуже важко. А хтось пробуджується дуже швидко й відразу починає діяти. Комусь для пробудження потрібен час, зате протягом усього дня він буде заспокоєний. Такі діти є більш «приземленими», вони із задоволенням умиваються холодною водою. Інші діти води побоюються. На жаль, їх частенько ставлять під холодний душ, щоб загартувати. Найкращим порадником у цих питаннях повинен бути здоровий материнський інстинкт, а не чисельні нововведення педагогічної моди. Зранку діти здебільшого їдять небагато. Найкращим сніданком для них можуть бути мюслі.

Зранку дитина по-особливому налаштована на доброзичливість. Попри те, пунктуальність і чіткий порядок у сім’ї повинні залишатися законом. Із дому діти виходять спокійно і своєчасно. Аж до шкільного віку, коли вони остаточно стануть готовими навчатися й діяти у світі, вони відчуватимуть оберігаючу руку батьків, їхній огортаючий захист від занадто активного впливу довкілля. Це триватиме доти, доки діти самі не відчують у собі сили для створення цього захисту.

 
Обід і пообідній час

Переповнені враженнями, вриваються діти додому опівдні. «Мама вдома?» – перше запитання. Їм необхідно вихлюпнути всі свої переживання. Бурхлива розповідь триває і під час обіду. Радість хоче вилитися. Але під час їжі – жодних повчань і серйозних розмов! Це не тільки перешкоджає травленню, а й просто недоречно. Обід – це час жартів і гумору. Проте деякі діти не люблять розповідати. Не допитуйте їх – вони багато отримують від того, що слухають інших. В інший час, зовсім несподівано, якось увечері або під час прогулянки така дитина «заворушиться».
Після споживання їжі життєвий процес сповільнюється. Від активної фази він переходить до спокійної. Всі потребують відпочинку. Це може бути спокійне заняття, розслаблення. Після цього дітям хочеться порухатися, повправлятися у спритності рук і ніг. Було б добре на другу половину дня перенести заняття з праці, рукоділля, садівництва, евритмії та гімнастики. Діти мали б змогу займатися здоровою працею. На жаль, у великому місті це неможливо. Але якби батьки керувалися тим, що перша і друга половина дня повинні доповнювати одна одну як верхня і нижня частини одного глечика, то багато чого могло б змінитися. Коли половинки глечика складені правильно, вночі в нього вливається Щось.

Друга половина дня повинна бути спокійним продовженням першої. Тепер передусім беруться за домашні завдання. Мати може швидко переглянути, що було сьогодні в кожного у школі. Якщо перша половина дня – це сприймання нового матеріалу, то тепер настав час його закріпити у вправах. Тепер у свої права вступає пам’ять. Все сприйняте вранці зникає намарно, якщо його не викликано в пам’яті ще хоч би раз.

 
Надвечір’я

Після цього кожна дитина має свої особливі заняття. Хтось грає на скрипці, хтось різьбить по дереву або прикрашає свою кімнату малюнками. Якщо кожен задіяний, то суперечок не виникає. В помешканні, де діти радо працюють руками, створюється здорова атмосфера. Руки випромінюють радість. Діти уважно ставляться одне до одного, вони поважають роботу рук брата чи сестри. Виникають жарти, доброзичливість, готовність допомогти. Якщо мати втомилася чи втратила фантазію, багато дітей увесь пообідній час проводять на вулиці, біля телевізора, або за читанням сумнівної літератури. Коли діти задовго граються на вулиці (для цього не потрібно багато фантазії і вправності), вони «виходять із себе», стають «душевно запущеними». Адже тоді потік душевних сил, протягом дня спрямований природою «від голови до рук», який уночі повинен спрямуватися зворотньо, розсіюється намарне.

У наслідок цього до школи діти приходять без бажання навчатися.

Для дитини друга половина дня також є часом спілкування: діти охоче граються на подвір’ї, тому що потребують спілкування. Якщо впродовж дня не залишається часу для спільних ігор, то ритм дня є неправильним. Ігри можуть влаштовуватися не щодня, але кілька разів на тиждень. Добрими є всі ігри в колі, класики, ігри зі скакалкою, обручем, хованки, а не сама лише нескінченна гра у футбол. Справжнє щастя переживає дитина, якщо має змогу побудувати халабуду в садку чи облаштувати свою грядку, на «нічийній» ділянці спорудити конструкцію для лазіння.

Надвечір’я призначене і для прогулянок, і для хатньої роботи. Домашню роботу бажано регулярно розподіляти між дітьми. Допомогти матері витерти посуд, полити квіти, зробити закупки, почистити взуття значно корисніше для дитини, ніж відразу після обіду вислизнути на вулицю. Дорослі у своїй праці створюють дитині сприятливе оточення, в якому вона може розкритися. Проте повсякденна робота не повинна втомлювати дитину. Якщо дитина занадто рано приймає на себе турботи й негаразди, то упродовж всього подальшого життя це може призводити до браку сил. Але ж без цих маленьких домашніх обов’язків у дитині дещо спотворюється. Правильно виконане доручення зміцнює волю, а невиконане дуже шкодить їй.

Коли наступають сутінки, діти несподівано затихають. Якщо вони не втратили здорового ритму дня, то їм уже не хочеться ні бігати, ні кричати. Порожніє ігровий майданчик, ущухає гамір в околиці, одне за одним діти тягнуться додому. Вони знову шукають захисту. Після обіду вони втікали, тепер їм необхідні близькість матері та її слово.

І так щодня: пунктуальність, спокій і доброзичливість панують уранці; робота, інтерес, згуртованість – у першій половині дня; радість, схильність до спілкування, вправи й діяльність домінують у другій; серйозність і роздуми – увечері.

 
Вперше опубліковано в газеті «Дитина», №9-10, 2001 р.

Вивчення навколишнього світу у вальдорфській школі

Спостереження збагачують картину світу дітей. Як це відбувається у 1-му класі? І коли приходить той час, коли можна орієнтуватися у світі й самостійно прокладати маршрути?

Розповідь про географію у вальдорфській школі слід почина­ти з першого класу. Основний учи­тель бере клас, з яким йому до­ведеться працювати вісім років. Першим його завданням, звісно, є навчити дітей писати, рахувати, читати, працювати у колективі. Але важливо пам’ятати і про те, що досвід перших класів, закла­дений на рівні художніх пережи­вань, ігор, спостережень, стане базою для предметів, що вводять­ся пізніше: історії, географії, вчення про тварин, фізики тощо.

Хоча в гамірливих кумедних малюках ще важко розпізнати майбутніх допитливих хлопців та дівчат, проте дуже важливо спро­бувати зрозуміти, як для кожного з них може відбутися відкриття цього великого й таємничого світу. Зараз у своєму шостому класі я можу спостерігати, як зба­гачується картина світу моїх дітей, кому з них треба ще переживати красу й подив, а кого слід «опус­кати на землю» точним описом явищ. І видно вже сьогодні, що правильна підготовка дітей до вивчення предмета – це запору­ка успіху в старшій школі.

Вже з першого класу під час різних епох вчитель вводить ігри з природним матеріалом: камін­ням, водою, глиною. Вірші з опи­сом різних стихій – вогню, повітря, води й землі, вірші й оповідання з підкресленням різноманітних ха­рактерів вітру, дерев – усе це да­леко не повний арсенал, що його використовує вчитель для пере­живання з дітьми внутрішньої суті природних явищ. При цьому важ­ливо розуміти, що для дітей у віці від 7 до 10 років необхідно пода­вати матеріал, ототожнюючи ці явища з людськими властивостя­ми. Наприклад, брати-вітри у нас в другому класі мали власні ха­рактери. Вони жили у своїх домів­ках, один – далеко на півночі, дру­гий – десь на півдні, третій пере­ховувався у горах, а четвертий знаходив собі прихисток над оке­аном. Діти одного невеличкого гірського села добре знали їх і закликали кожного з них відповід­ною піснею.

Описуючи «людські» власти­вості вітрів, ми досягаємо того, що діти, пізнаючи в них себе, пізна­ють і самі вітри. Щоб глибше відчути явище, вони намагаються передати рухами характери най­старшого брата Вітрила, тяжкого на підйом, але здатного розгой­дати найтовстіші дерева; легкого Вітерця, що роздмухує вогник; спекотного Суховія, який несе по­суху; пронизливого Сіверянина, що поганяє заметіль та віхолу. Окрім того, у третьому класі діти мають добру нагоду на уроках зі старовинних професій практично зануритись у пережи­вання різних стихій: у прядінні, ро­боті з глиною, розпалюванні вог­нища та зведенні будинку, в за­мішуванні цементу тощо.

У четвертому класі під час епохи краєзнавства ми вперше знайомимося з географічними по­няттями: сторони світу, план, лан­дшафт і рельєф. Починаємо з ор­ієнтації дітей у класній кімнаті, в школі, у мікрорайоні, в місті. її можна розвивати за допомогою великої кількості різноманітних ігор, малюючи маршрути, за яки­ми треба пройти, або навпаки. Велика увага приділяється впра­вам, що сприяють внутрішній орі­єнтації. Щодня в класі ми повер­таємо свої обличчя на північ і про­мовляємо віршовані рядки, супро­воджуючи їх жестами:

На Полярну зірку ввись
Ясним зором подивись:

Там за безліччю доріг –
Зимня північ – лід і сніг.

Озирнися – за спиною
Південь диха спекотою.

Справа – схід замайорить –
Чарівна ранкова мить.

Зліва – захід, стиглий плід,
Золотої прядки слід.

Виконуючи цю вправу щоран­ку впродовж 2-3 тижнів, діти ор­ієнтуватимуться у сторонах світу навіть із заплющеними очима. Потім граємо у флюгери, що вка­зують також і на проміжні сторо­ни світу, на напрямок вітру. Залу­чивши фантазію, опираючись на знання матеріалу, ви завжди ви­найдете доволі багато ігор та вправ, які дозволяють поглибити внутрішнє чуття сторін світу. Пе­режите через рух, воно пов’я­зується із відчуттям просторової самоорієнтації, з усвідомленням себе у світі та з відчуттям реальності. Можна сказати, що в результаті таких вправ «пробуджуються» кінцівки (воля). Після них вже можна говорити про розу вітрів, про план, про рельєф місцевості на прикладі класу, шкільної території, району, міста, області, концентрично розширю­ючи дитячий кругозір. При цьому сама дитина є ніби центром кола.

У цьому віці дитина починає відокремлювати себе від світу, і такими вправами ми допомагає­мо їй правильно зорієнтувати себе у ньому. Цікаво, що саме в старо­давніх літописах (а ми починаємо проходити їх у четвертому класі), також відображено цей стан. Так, у «Повісті врем’яних літ» автор найперше зорієнтовується у про­сторі, описуючи спочатку най­ближче оточення. У четвертому класі ми вивчаємо історію та гео­графію рідного краю. У нашій школі – це епоха Одесики. Ми знайомимося з історією заснуван­ня міста, з умовами життя перших поселенців, занурюємося в особ­ливу атмосферу, що започаткува­ла добре знаний дух міста Оде­си, в якому сплелися долі, куль­тура й особливості національного духу багатьох народів.

У п’ятому класі ми «розши­рюємо» свій погляд на географію України. Починаємо з орієнтуван­ня – визначаємо розташування Ук­раїни відносно сусідніх країн. Потім ми розпочинаємо подорож головними річками України. Якщо просто розповідати про водні ре­сурси України або ж про геогра­фічне розташування Дніпра чи Дністра, то неможливо добитися ані справжньої зацікавленості, ані справжніх знань. Щоб діти були по-справжньому заглиблені у предмет, треба, щоб пізнавали вони його зсередини. Цей факт ми – учителі – по-новому пережили на семінарі з вивчення навколиш­нього світу, який ось уже вдруге проходив у літньому таборі «По­куття» на Західній Україні. Ми, ніби діти, знову відкривали для себе навколишній світ, через спосте­реження за ним та практичну ро­боту з природними матеріалами.

І найголовнішим у цих переживаннях були відчуття відкриття і осягнення, розуміння самого явища. Для нас це стало набагато важливішим від усіх наших попе­редніх, але абстрактних знань. Саме це ми й принесли до класу, намагаючись створити умови, в яких відкриття поставало б із спо­стереження, відчування та дії.

Хто здійснить подумки кілька­разову подорож униз за течією Дніпра, описуючи міста і цікаві місця, які ми пропливаємо, хто на­креслить траєкторію руху річки, відтворить цей рух сам, хто спро­бує описати стихію води, яка про­биває собі шлях у земній товщі, той ніколи не забуде цього пере­живання. А пізніше воно перетво­риться на розуміння та знання явищ. Невдовзі діти зможуть са­мостійно намалювати карту око­лиць Дніпра. На той час вони вже добре орієнтуються в просторі і можуть описати зміни напрямку течії. Щодня у класі ми співаємо таку пісню, рухаючись, як наша річка:

Лід у горах тане,
Струмком стікає,
Струмком стікає,
В річку тече.
Береже Земля потік,
В море несе його.
Береже Земля потік,
Мов своє дитя.

Мелодія пісні пливе, і їй немає кінця-краю. Це дає можливість ще глибше пережити рух річки. Після вивчення Дніпра і Дністра, можна вже швидше прослідкувати за ру­хом Південного Бугу, Сіверського Донця та Дунаю. Вивчення Дунаю – це добра нагода вийти за межі України та ще раз зорієнтувати дітей у розташуванні європейсь­ких країн.

Друга епоха п’ятого класу по­в’язана із вивченням гір. Деталь­но вивчаючи Карпати українські, ми розглядаємо і Карпати в ціло­му. Частиною вивчення гірських масивів Карпат і Криму є вивчен­ня особливостей культури та по­буту місцевих жителів. Для цього використовуємо місцевий фольк­лор, зокрема легенди.

Звісно, краще один раз поба­чити, аніж тричі почути. З цією ме­тою (побачити) наш клас почав подорожувати вже у третьому на­вчальному році. На Різдво ми ви­рушили до міста Городенки, що в Івано-Франківській області. Ме­тою подорожі було зануритися в народні традиції, які на Західній Україні є надзвичайно міцними. Діти гостювали у сім’ях і брали безпосередню участь у родинно­му житті. І передсвяткові клопо­ти, і вертепи, що переходили з хати до хати, і атмосфера україн­ської мови – все це справило на дітей велике враження. Згодом спогади про цю подію допомага­ли їм дуже яскраво й виразно уяв­ляти Карпати та їх мешканців.

Поїздка до Києва у четверто­му класі мала вже інший, екскур­сійний характер. Ми вирушили слідами вивчення давніх руко­писів, яке відбувалося під час епо­хи історії Давньої Русі. Для дітей одним із найяскравіших моментів стали враження, пережиті на київ­ських пагорбах біля Андріївсько­го узвозу. Мої учні досі впевнені, що знайшли череп коня, від яко­го загинув Віщий Олег. А ще вони мали змогу побачити Дніпро у всій його величі.

У п’ятому класі ми мали дві ав­тобусні поїздки: одна з них – на північ, в Умань і Софіївський парк, а інша – на південь, до Криму. В обох подорожах важливою була дорога, під час якої ми могли спо­стерігати зміну природних зон та ландшафту. Для дітей, що наро­дилися та зросли в Одесі, дуже важливо було побачити, як степ змінюється лісостепом, а потім лісом – якщо їхати на північ від Одеси, і як степова смуга пере­ходить у передгір’я і гори – на південному напрямку, в Криму. Поїздка до Криму дала змогу вже після вивченого матеріалу пере­вірити своє уявлення про гори, про їх особливості, різно­манітність. Одним із важливих вражень стало й перебування в давньому Херсонесі, адже Давня Греція – це теж матеріал історії п’ятого класу. А місце хрещення князя Володимира в Корсуні пов’язало давньогрецьку культуру з Києвом.

Шестикласники все більше виявляють здатність спостерігати, оскільки вже можуть відстороню­вати себе від спостережуваного об’єкту. Вперше ми сходимо гли­боко під землю – у світ каміння. Мінералогія – перша епоха шос­того класу. І на цих уроках я ско­ристалася досвідом, набутим на літніх семінарах у «Покутті». В рит­мічну частину уроку включається робота з камінням: відбивання ритму, обмацування, передаван­ня по колу. Поступово рухи із ка­мінням переходять у спостере­ження за ним. Спостерігаючи й описуючи каміння, ми пізнаємо його особливості. Перші спроби класифікації каміння за різними ознаками, наприклад, за кольо­ром, за звуком, за твердістю, да­ють змогу заглибитися у предмет. Використовується також точне ма­лювання різноманітного каміння. Теоретичний матеріал (про будо­ву землі і вулканізм, про наро­дження гір та сили вивітрювання, про утворення гірських порід, мінералів, коштовного каміння, про корисні копалини) пов’язуєть­ся із досвідом практичної роботи. Окрім того, діти мають ще нове завдання – оформити «епохаль­ний» зошит. Матеріал на уроці конспективно записується в робо­чий зошит і вже детально відтво­рюється вдома в зошиті для епох, доповнюється ілюстраціями. Так матеріал опрацьовується з усіх боків: від переживання, спостере­ження, узагальнення, отримання нової інформації до самостійної роботи з нею.

Друга епоха географії присвя­чена астрономічним явищам: рух Сонця по небосхилу, рух Місяця, рух Землі довкола Сонця, зміна дня й ночі, пір року, рух зірок. Це лише перший погляд на небесні явища. У сьомому класі астроно­мія вивчатиметься детальніше.

Розгляд у шостому класі більше пов’язаний із геоцентрич­ною картиною світу. Діти склада­ють календар спостереження за Місяцем та деякими зірками. Впродовж цієї епохи вони отри­мують уявлення про фази Місяця, про Полярну Зірку, про кут падін­ня сонячного проміння на Землю в різні пори року. Та найголовні­шим є те, що діти звертають те­пер свій погляд угору, в небо, і через власний рух намагаються зрозуміти закони руху небесних світил. Наприкінці епохи у дітей виникло переживання гармонійно­го «небесного» руху, від якого за­лежить все, що відбувається на Землі.

Потім ми продовжуємо робо­ту з кліматичними явищами, по­годою. Вітер, дощ, сніг, хмари та інші явища стають об’єктами на­шої пильної уваги. Переживання стихії повітря дають нам мож­ливість глибше сягнути у причи­ни всіх цих явищ. І знову перед нами постає картина руху. Адже розглянути явище, зрозуміти його сутність ми можемо тільки у русі.

Потім ми звертаємося до кліма­тичних поясів Землі. Ми подумки долаємо шлях від Одеси до Північного Полюсу, від Одеси до екватора і далі на південь до Південного Полюсу. За тиждень перед тим діти вже отримали по­няття про Південну півкулю, і за­раз ми можемо побачити її об’єм­но, виходячи з особливостей клімату.

Насамкінець я хочу сказати, що я по-доброму заздрю своїм дітям. У них зараз є стільки ціка­вих можливостей піднімати заві­си, що стоять між ними та світом, одну за одною. А для вчителя, який знає матеріал, послідовність руху із дітьми і бачить попереду мету, до якої треба прийти, важ­ливо не втратити здатності диву­ватися та відкривати для себе знову й знову, здавалось би, доб­ре вивчені явища. Бо ж ніколи не можна бути впевненим, що ти знаєш усе до кінця. Тоді обов’язково станеться чудо спільного відкриття, діти підведуть вас до нового розуміння суті явищ. Щас­ливих вам відкриттів!

 
Вперше опубліковано в газеті «Дитина»,
№4, 1999 р.

Аргументи на користь біодинамічної продукції. Бесіда з фермером

Бабусині яблучка… ум-м! Їх смак може змінити світогляд і ставлення до Землі. Наша бесіда з людиною, для якої це стало новою реальністю

– Антоне, доброго дня. Я дуже вдячна, що Ви приділили час для цього інтерв’ю. Ми з вами зустрілися на конференції з біодинаміки, скажіть, будь ласка, чому Ви обрали такий шлях і спосіб вирощування рослин, як біодинаміка?

 
– Власне, я іще не є біодинамічним фермером, це – моя мета. Наразі наше господарство сертифіковане як органічне.

 

– І що є особливого і привабливого є у таких видах господарювання, у продукції, яку виробляють біодинамічні фермери, чим це відрізняється від органічної продукції, про існування якої вже широко відомо?

 

– Щоб пояснити своє розуміння біодинаміки, розповім спершу про органіку. Органічні господарства (і це мої власні спостереження та аналіз ситуації як вона є) – вони є двох типів. Є підприємства, які сертифікуються як органічні та просто виконують низку, перелік певних необхідних правил, вони дуже ретельно та прискіпливо мусять дотримуватися всіх правил. Слід зазначити, що поміж таких господарств є і такі, які роблять це… механістично, назвемо це так. Це великі виробники, які просто вирішили зайняти цю нішу. Це не погано, це просто такий шлях, і краще вживати такі продукти, ніж вирощені за допомогою хімії. Є інші виробники, які так само отримують органічні сертифікати, але їх підхід базується вже на певній системі цінностей, на особистих переконаннях – саме так робити правильно, вони більше співпереживають весь процес вирощування внутрішньо. Як результат ми отримуємо зовсім різну продукцію, хоча обидва виробники мають органічні сертифікати. Трапляється і так, що виробники другого типу взагалі не сертифікуються. Якщо це невелике за обсягами виробництва господарство, то сертифікат (а сертифікація потребує вкладень) значно підвищує собівартість продукції. Тому деякі такі виробники просто виготовляють нормальний продукт, не сертифікуючи його.

І на прикладі виробників от такого типу вже набагато простіше пояснити особливості біодинаміки. Якщо люди вкладають свою душу, енергію, то це вже ближче до біодинаміки. Оскільки – як це дивно не звучить – насправді немає чітко прописаних правил, яким воно має бути. Є також офіційна біодинамічна сертифікація, але тут так само, як і з педагогікою. Вихователів, вчителів готують, як і в садочку, так і в школі, але це іще й поклик душі. Якщо немає цього поклику, то ніяке навчання, навіть три роки педагогічного семінару для вальдорфських педагогів, не допоможе. Так само і з виробництвом біодинамічної продукції. Людина або вкладає свою власну енергетику та прагнення, або ні.

 

– А чому Ви прийшли до біодинаміки?

 

– Тому що я зрозумів для себе цю різницю між продуктами, які люди, ну, просто роблять, і продуктами, в які вони вкладають свою душу. Я захотів вкладати душу в це.

 

– Будь ласка, поділіться з нашими читачами, яка ж саме різниця у продукції.

 

– По-перше, це смакові якості – дуже елементарно. Це не якісь там особливі енергії Космосу і так далі… – а банально смакові якості: це зовсім інші продукти.

 

– Бабусині яблучка, наприклад.

 

– Бабусині яблучка знову ж таки хороший приклад того, як люди вкладають в продукт більше, ніж просто свої зусилля. І варто зауважити, що не тільки фізичні зусилля важливі. В принципі, для пересічного споживача цього вже достатньо. Передусім ми оцінюємо смакові якості харчових продуктів. Ми навіть опитування проводили – так, оцінюють продукцію передусім за смаковими якостями. На другому місці – чинник відсутності шкідливих речовин. Гарантією мінімального вмісту шкідливих речовин може бути органічний сертифікат. Третій чинник – це користь. Однозначно, в біодинамічних продуктах користі набагато більше. І ось тут ми дійшли до одного такого дуже важливого моменту, який не досить ясно зазвичай розуміють. Прийнято оцінювати поживність продуктів харчування за наявністю мікроелементів та вітамінів. Зазвичай зосереджуються на 5 основних елементах та 10 вітамінах. Але окрім них існує безліч речовин, які людина отримує з продуктами харчування. І це не тільки найпопулярніші елементи та вітаміни. І для того, щоб організм людини засвоїв їх, потрібно багато інших. А наявність повного списку речовин, елементів та вітамінів, які містяться у продукції, якраз і неможливо перевірити!

 

– Звісно, це ж нонсенс. Безглуздо перевіряти повний перелік елементів, які допомагають засвоїтися основним 15, коли я хочу швиденько перекусити булочкою. Це ж перетворить на хімічний аналіз кожний прийом їжі!

 

– Так, тому це й не треба робити. Власне, навіть у сучасних лабораторних умовах такий аналіз провести досить непросто. Просто потрібно зрозуміти, що в біодинамічній продукції є максимум необхідних речовин. Згідно з сучасними дослідженнями, кальцій, наприклад, засвоюється на 10%, ну на 20%, за наявності 10 певних речовин; якщо продукт достатньо збагачений іще більшою кількістю елементів, це дозволяє засвоїти кальцій на 80%. Але ці дослідження досить складні та з їхніми результатами не так просто ознайомитися без відповідної освіти.

 

– І як же це все можна аналізувати?

 

– А це і не потрібно аналізувати. Потрібно скласти собі уявлення, як, завдяки чому засвоюються різні речовини в організмі та подбати про продукти харчування, в яких є максимум таких речовин. Можу вас запевнити, що в біодинамічній продукції таких речовин – дуже багато. І це робить її дуже корисною, набагато кориснішою, ніж інша продукція. Отож, загалом, біодинамічна продукція є набагато смачнішою, кориснішою та однозначно не містить шкідливих речовин.

 

– Ви маєте на увазі речовини штучного походження?

 

– Шкідливих взагалі, тому що шкідливими можуть бути не лише синтетичні речовини. Синтетичні – це особливо погано. Але ж можуть бути і натуральні препарати, які можуть чинити дуже великий вплив на рослину. Наприклад, зміїна отрута – у невеликих кількостях може бути корисною, а може бути отруйною для людини. Так само і органічний препарат. Якщо його взяти занадто багато, то це може бути погано. Наприклад, компост із різних трав теж треба використовувати обережно. Він, як правило, містить багато азоту, який перетворюється на нітрати в самій рослині. Якщо неправильно використовувати ці методи, так само можна нашкодити. Звісно, цю шкоду не можна порівнювати з хімічними препаратами – це однозначно, але… Тому людина, яка займаються чи органікою, чи біодинамікою, має це теж враховувати. І, повертаючись до питання сертифікатів, – вони регулюють використання різних препаратів і тим самим забезпечують певну гарантію якості продукції. Тобто сертифікат – це добре. Щоб ми не перейшли зараз до того, що органіка – це погано, а біодинаміка – це класно, ні, це не так. Погано – це звичайний хімічний спосіб вирощування рослин.

 

– Що ж особливого в самому біодинамічному плоді, що він дає такі неймовірні результати?

 

– Так, це питання дуже важливе. Досі ми говорили про те, що може отримати споживач. А те, що відрізняє людей, які переходять на біодинаміку, я маю на увазі виробників, це – зовсім інший світогляд. Знову ж таки у порівнянні з органікою. Органіка – це набір, перелік правил, які можна застосувати; от, наприклад, завтра я вже застосовую правила. І для цього неважливо, якої світоглядної позиції ти дотримуєшся. Біодинаміка ж в першу чергу – це світогляд. А по-друге вже якісь правила. Спершу треба розуміти своє особливе відношення до Землі, абсолютно інше; треба розуміти – я чому кажу слово розуміти – тому що треба дійсно не тільки це відчувати, потрібно усвідомлювати ці енергії, і тоді дещо дуже особисте всередині мене змінюється, і завдяки цьому змінюється моє ставлення до землі. Тут хочеться провести паралель із педагогікою – це так само, – якщо у вчителя є зв’язок з учнем на рівні душі, не на рівні просто спілкування, – то дитина по-іншому все сприймає, вона по-іншому вчиться. Так само тут з землею – якщо я її сприймаю інакше, вже як певну частину мене, скоріше за все, як весь світ, – тоді змінюється моє відношення, тоді особливих якостей набувають всі продукти. Тому що вони отримують більше енергетики і більше вітамінів не через більшу кількість добрив, а насправді через цей зв’язок. Із Землею, з Космосом і з людиною, яка це супроводжує.

Ось, спав на думку приклад із квантової фізики. Якщо відсутній спостерігач, то процес не відбувається, або відбувається якісно інакше, ніж тоді, коли в системі з’являється спостерігач. Так само і з вирощуванням продуктів. Морква може і сама вирости: якимось чином насіялося насіння – і вона виросла. Але коли є людина, яка сама цим займається, – спостерігач, – це виходить інакше. Тому різні люди отримують різний продукт. Навіть за умови повної ідентичності всіх інших умов!

 

– Ваша розповідь – прекрасний сюжет для казки!

 

– Так само можна сказати і про всю антропософію та спадщину Рудольфа Штайнера.

 

– І наостанок хочу запитати Вас, що ви порадите людям, які хотіли б спробувати біодинамічну або органічну продукцію. Не завжди її можна знайти на поличках супермаркетів. А якщо і знайдеш, то вона досить дорога. Чи це обґрунтовано, чи має бути вона набагато дорожча від звичайної продукції? Наприклад, те, що пропонують супермаркети, доступно далеко не всім людям. Ну і зрештою, де б можна було б скуштувати таку продукцію?

 

– Чому така ціна, чому такі умови придбання? Тому що насправді у нас немає ринку органічної продукції. Ринку немає не тому, що немає виробників, а тому, що не вихований споживач.

 

– Давайте його виховувати. Давайте в самих собі виховувати споживачів. Але ж як?

 

– Ну ми цим займаємося. Якби споживач більш уважно ставився до того, що він споживає, де він купує продукцію, то всім було б набагато краще і ціна була б нижче. Чому зменшилась би ціна – було б більше виробників, які цим займаються, вони б виготовляли зовсім інші об’єми, тому що вони могли б розраховувати на більший збут продукції, і це б знищувало собівартість і відповідно знищувало б ціну. Тобто ціни високі не тому, що органічні виробники так знахабніли. З досвіду країн Західної Європи такі продукти десь на 30-40% дорожчі від звичайної продукції. Тобто, якщо морква коштує 10 гривень, то органічна коштуватиме 14.

Ця відмінність виникає тому, що врожайність трішки падає порівняно зі звичайним виробництвом, а зусиль доводиться докладати трішки більше. І це виправдано. У нас же часто трапляється так, що органічна продукція в два рази може бути дорожчою, в три рази. Самий простий спосіб, як цьому можна запобігти, саме зараз – це спілкування споживача із фермером-виробником. Вони мають спілкуватися напряму, шукати можливості співпраці, тобто купівлі-продажу. Це зараз єдиний шлях і для тих, і для інших, він – найвигідніший.

Що особисто ми робимо для цього? – Зараз працює сервіс доставки органічних продуктів – там 70-80% це органічні сертифіковані продукти, є також ті, що ми знаємо, що вирощуються згідно органічних норм, але виробники ще не сертифікувалися. Цей сервіс доступний через групу у фейсбук «Сімейна Корзина organic&slow food». Раз на тиждень можна замовити собі кошик продуктів, куди входить свіжий хліб, овочі, молочка, коштує він 300-350 грн. Всі продукти однозначно корисні та хороші.

 

– Можна принаймні покуштувати і самостійно зробити висновки – наскільки, як і чим воно відрізняється від звичайних продуктів.

 

– Можна порівняти. Також проводяться різні виставки, на початку березня, наприклад, ми брали участь у виставці екологічної продукції. Можна було скуштувати наші товари. Якось всіх найбільше цікавила молочка. Цікаво, що такі заходи дають можливість моментального зворотнього зв’язку. Так от, відвідувачі дійсно говорили нам, що є різниця за смаковими якостями – і це було приємно.

 

– І не потрібно було доводити очевидні істини.

 

– Ну, їх завжди доводиться доводити – але простіше, коли людина може скуштувати одне, інше, порівняти це.

Друга можливість придбати органічну продукцію, над якою ми працюємо (і це поки це іще плани, але вже зроблено певні кроки): найближчим часом планується відкриття магазину на Столичному ринку, що на Кільцевій дорозі у Києві. Він створюється на кошти канадського фонду, передбачається, що для органічних виробників не буде орендної плати, не буде додаткових зборів, тобто виробникам надається можливість виставляти продукцію за своєю ціною, без націнок. Це дуже вигідна пропозиція, тільки далеко їхати. Проте сподіваємося, що цей проект допоможе популяризувати органічну та біодинамічну продукцію.

І третя можливість – це купувати продукти безпосередньо у виробника. (Ми, наприклад, скоро будемо поставляти овочі, зелень.) Але із прямими закупівлями є свої труднощі, оскільки у кожного виробника своє місце розташування, особливості доставки, можливості комунікації – декого потрібно буквально виловлювати, – тобто для споживача це досить складно. І тому звісно такі сервіси, як сімейний кошик та відкриття магазину, значно все спрощують.

 

– Можливо, хтось так захопиться ідеєю, що й сам створить альтернативний «Сімейний кошик» – забезпечувати потреби в органічній продукції свого району, якщо вони є.

 

– Я гадаю, що така потреба буде, якщо люди дещо свідоміше почнуть до цього ставитися. Тому що та сама вальдорфська школа – це велика громада людей, і більшість із них свідомо ставляться до цих моментів – хтось міг би організувати цей сервіс тут. Це не так складно домовитися з основними виробниками, щоби один раз на тиждень продукція передавалася до школи, наприклад. Якщо у людей виникне таке бажання – я готовий поділитися контактами всіх виробників, яких я знаю особисто вже багато років як надійних партнерів. Кім того вони і люди хороші, і це також має велике значення.

 

– Яку продукцію виробляєте Ви?

 

– Ми вирощуємо овочі, зелень, салати. Зараз почнемо перероблювати молочку, це буде маленький цех, розрахований на переробку 200 літрів молока на день. Єдине, що поки що це не органічне молоко – ми плануємо закуповувати його у селян. Воно домашнє, але не сертифіковане органічне. Потім потрошку перейдемо на свою сировину і будемо сертифікувати це виробництво як органічне. Виробляємо чаї з липи, бузини (це наш власний збір), вирощуємо малину – у нас є гектар малинника. Минулого року, аби перевірити попит, ми пробували виготовляти пастилу. Партія була невелика, наша пастила вийшла в 1,5 рази дорожча, ніж в середньому на ринку, оскільки ми не додаємо цукор – лише мед, також ми не додаємо інші фрукти, наприклад, яблука, щоби зменшити собівартість. Але виявилося, що на нашу пастилу є попит, цього року будемо набагато більше робити. В наших планах – розвивати молочку та перейти на цілорічне вирощування овочів. Ми вже розпочали будівництво теплиць і зараз шукаємо інвестора, аби закінчити будівництво. За нашими підрахунками можна виготовляти зелень взимку десь в 3-4 рази дорожче, ніж вона коштує влітку, а не в десять разів, як ми це спостерігаємо в наших супермаркетах. Ну а різниця буде – теплиці ж потрібно опалювати.