Наша сімʼя залишила Яблучний Будиночок (так ми називаємо наш дім у Запоріжжі ) І вирушила в інше місто. Нашим вибором стало місто Ужгород. Незвідане, ще геть чуже… Переїхали ми в Ужгород 1 грудня 2025 року, в час, коли розпочалась зима. Коли дерева оголені, трава пожухла, співу птахів немає … Ми зайшли у новий нам «чужий» дім. В наплічнику із Запоріжжя я везла три ляльки, які власноруч пошила своїм дітям. Везла закваску, щоб випекти хліб. Наймолодший син віз свою «зброю» у своєму рюкзачку.
І так почалось складання нового пазлу у новому чужому місті. Ми переїхали в грудні, в період Адвенту – очікування Різдвяного Дива. Змайстрували із сірникових коробочок адвент-комодик і почали наповнювати його сенсами. Подруга зі Львову покликала нас на Адвентську спіраль до них у Львів. По збігу обставин, і подачі всіляких документів на статус ВПО, нам не вдалося поїхати на свято у Львів.І тут моя душа відчула сильну тугу… Я плакала в «чужому» домі, я плакала в «чужому» місті Ужгород.
І плачучи, щось почало зріти в мені, викристалізовуватися. Всередині бринів монолог: – я маю зробити свято Адвентської спіралі, щоб стало більше тепла, чогось свого, рідного. Почала з сином робити вітражі на вікна і знайшла історію , що розповім, почала ліпити зірку – і народився спектаклик. Опісля мої наміри окріпли і я покликала ще дві сімʼї на свято. І Дивом, що підтверджувало наміри, був наступний збіг обставин. На шляху до Укрпошти, де ми забирали посилки з речами, які їхали із Запоріжжя , я помітила якесь будівництво. Трактор розчистив територію. На території лежала купа зі «сміттям» і на цій купі було повно зрізаних гілок туї, сосни, блакитної ялинки.Боже, це ж гілки з моєї адвентської історії-спектаклю, вони ж прикрасять Різдвяний Сад Душі! Я кілька днів ходила повз ту купу «сміття» і видивлялась якусь людину , щоб запитати, чи можу я забрати гілки, щоб не робити це самовільно і крадучись. В день, коли було заплановано свято, я таки побачила жінку, постукала у ворота і спитала дозволу. Мені дали добро! Я така щаслива!
І от 19 грудня дванадцять людей, сім з яких діти проходять Різдвяним садом-спіраллю, співають в тиші пісні. І з одного світла джерела, що іскрило серед темної кімнати … Стало багато світла. Я почула як хлопчик Сьома сказав пошепки мамі Юлі: – ого, стало так світло.
Коли дні ставали коротшими, а вітер — свіжим, коли небо все ще було лише блакитним і не мало жодного іншого кольору, відлуння прокотилося землею.
Усе листя опало. Трава вже не була зеленою. Високо вгорі птахи, яких народ ленапе називає птахами Ва-Ва, літали ключем по небу, вигукуючи:
«Ва-Ва! Зима тут! Зима тут!»
Усі тварини зупинилися, щоб прислухатися.
Птахи Ва-Ва, сильні гуси, розмахуючими крилами, кружляли над голими гілками та скликали лисицю, ведмедя, білку, вовка та сову.
«Землі знадобляться захисники», — співали птахи. «Ми повинні пильнувати за маленькими, за рослинами, що сплять, і навіть за камінням під ґрунтом».
Лисиця ступила вперед першою. Її хвіст, тепер яскравий з білим кінчиком, ніжно пройшовся по лісовій підстилці, змітаючи перший замет інею, сплутане листя та суху траву. Вона розчищала вузькі стежки, щоб найменші істоти все ще могли безпечно рухатися. З кожним граціозним помахом хвоста тепле сяйво піднімалося вгору, і насичений помаранчевий колір розливався по зимовому небу.
Глибоко в лісі ведмедиця збирала мох, ніжно втискаючи його у свою барлогу. Вона чула поклик і працювала обережно. З кожним м’яким згортком, який вона змогла запхнути, вона огортала коріння теплом і шепотіла деревам і рослинам, щоб вони спали. Вона заповнювала дупла мохом для змії та жаби, які згорнулися калачиком у тихому спокої. Видихаючи прохолодний аромат ягід та землі, ведмедиця підняла голову, і ніжний фіолетовий колір поплив у небо.
Високо над усіма ними сова розплющила свої широко розплющені, пильні очі. З рівним, багатозначним уханням вона покликала птахів, які все ще неспокійно пурхали серед гілок:
«Спочивайте зараз. Спіть зараз. Міцно згорніться калачиком у своїх гніздах. Ніч подбає про вас».
Коли птах-кардинал зробив останній сильний помах крил, спалах живого червоного кольору піднявся з його пір’я і розфарбував зимове небо.
Неподалік маленька вивірка бігала по гілках і спускалася по стовбурах дерев. Її лапи були повні насіння, горіхів та жолудів, але вона збирала їх не лише для себе. Одне за одним вона ховала свої скарби під корінням, у дуплах та під м’якими пучками трави, місцями, де миші та птахи могли їх знайти, де олені могли погризти протягом довгих голодних днів.
Коли вона заховала останній жолудь у землю, то підняла голову. Радісним рухом вона підкинула яскраво-жовті зерна кукурудзи в повітря, надаючи небу останній золотисто-жовтий відтінок.
Потім вовк підняв голову та глибоко вдихнув. З довгим, рівним подихом він завив. Його крик не був від голоду чи страху, це була пісня опіки. Звук прокотився лісом та полем, повідомляючи землі, що тварини готові, що маленькі в притулку, а рослини та каміння відпочивають у тихій турботі.
Виття піднімалося вгору, за дерева, за гори, у холодне, чисте повітря, де усе слухає Королева Зима.
І Королева Зима почула.
З найдальших країв світу вона прийшла, тихо ступаючи землею. Сніг йшов за нею, вкриваючи поля та ліси, коріння та каміння білим і ніжним плащем. Під її опікою земля заспокоїлася, стала захищеною та безпечною, спочиваючи під небом, тепер забарвленим дарами кожної живої істоти.
Історія створення садочку та історія шляху його засновниці Ганни Горбач
Пошук середовища, де діти зможуть рости щасливими та вільними, привів Ганну Горбач до створення власного Вальдорфського садочку в Запоріжжі.
Завдяки грантам, навчанню та підтримці спільноти вона змогла перетворити ідею на реальність і тепер розвиває простір, де дитинство живе у ритмі гри, мистецтва та природи.
Ганна Горбач родом з Криму і переїхала до Запоріжжя у 2014 році. Має освіту педагогині й психологині, однак тривалий час не працювала за фахом. Її професійний шлях почавався після народження дитини. Спочатку Ганна консультувала вагітних і молодих мам у Запоріжжі, захопившись темою слінгів – спеціальних тканинних переносок, у яких немовля зручно та безпечно носять на тілі.
Поворотним моментом став пошук дитячого садочка для сина Ганни. Жінка випадково дізналася про вальдорфську педагогіку – альтернативний освітній підхід, що виник понад сто років тому в Німеччині. Його засновником став філософ Рудольф Штайнер, а перша вальдорфська школа відкрилася у 1919 році. В основі підходу – розвиток дитини через мистецтво, ритм, природні процеси та вільну гру, а не через ранню академічність чи стандартизовані вимоги. Діти в таких закладах розвиваються без надмірних навантажень, у середовищі, де акцент зроблено на їхньому індивідуальному темпі та внутрішній мотивації.
Сьогодні вальдорфська освіта поширена у більш ніж 60 країнах світу – від Європи до Південної Америки та Азії.
«Знайшла садок у Запоріжжі, спочатку просто прийшли подивитися, а потім зрозуміла: це – наше і я хочу, щоб мої діти росли саме в такому середовищі. А коли вже почалася школа іншого варіанту я вже не хотіла. Коли почалося повномасштабне вторгнення ми з моєю колегою Оксаною почали думати, як створити власний простір – спершу для своїх дітей», – розповідає Ганна.
Для створення власної школи жінки пройшли офіційне сертифіковане навчання у Києві в онлайн-форматі та отримали дипломи вальдорфських педагогів: Ганна – як вчителька, Оксана – як вихователька.
Програма навчання в Ганни тривала три роки та охоплювала курси початкової, середньої та старшої школи.
Створити вальдорфську школу було надто складно: для кожного класу потрібен окремий учитель і відповідна зарплатня, а за малої кількості дітей вартість навчання стає надто високою. Тому вони вирішили почати із садочка.
Фінансова підтримка допомогла розвинути власну справу
Ідея шукати грантову підтримку з’явилася завдяки Оксані, яка першою запропонувала подивитися у бік фінансування для освітніх проєктів. Після короткого ознайомчого курсу про те, що таке гранти та як вони працюють, Ганна почала стежити за можливостями на порталі «Гурт».
У квітні вона побачила оголошення про другу хвилю в проєкті «Фінансова та організаційна розбудова спроможності активних жінок» («ФОРСАЖ») від громадської організації «УкрПростір», яка надає інформаційну, консультаційну та грантову підтримку жінкам, які опинилися у складній ситуації та потребують розвитку. На той момент у Ганни тривав останній етап навчання вальдорфській педагогіці – блок старшої школи. Саме на фінансування цього навчання вона й подала грантову заявку. Завдяки отриманим 15 тисячам гривень Ганна успішно завершила курс та отримала відповідний сертифікат. повністю покрили фінальний блок її вальдорфської освіти.
Згодом, коли почалися перемовини щодо приміщення для майбутнього освітнього простору, Ганна ризикнула й в цьому ж проєкті ГО «УкрПростір» подала наступну грантову заявку – вже на розвиток бізнесу.
За підсумками проєкту жінка отримала понад 55 тисяч гривень – на облаштування дитячого простору. За ці кошти закупили: матраци, наматрацники, ковдри та подушки, пледи та рушники.
Завдяки грантовим коштам проєкту «Фінансова та організаційна розбудова спроможності активних жінок» («ФОРСАЖ») від громадської організації «УкрПростір», у вальдорфському садочку вдалося облаштувати спальні місця.
Окрім грантового фінансувчання, участь у проєкті передбачав багато навчання, яке Ганні дуже сподобалося: «Коли ти живеш у своєму просторі, то бачиш усе лише під одним кутом. А підходів до однієї й тієї ж проблеми може бути багато. По-перше, нам дають те, у чому ти сам не розбираєшся – розвиток соціальних мереж та ведення бухгалтерії. А по-друге, спілкування і нетворкінг відкривають очі: те, що з твого боку здається проблемою, з іншого боку взагалі нею не є. Це оновлює мислення, дає інший погляд. Після навчання у мене з’явилася впевненість: людей, які готові інвестувати в освіту дітей, достатньо. Просто треба знати, хто твоя аудиторія. Ми й досі спілкуємося з учасницями програми, деякі вже стали партнерами: замовляли пряники, обговорюємо спільні заходи».
Ганна планує й надалі брати участь у грантових програмах. Зокрема, вона розглядає можливість подати заявку на державний грант «Власна справа». Найважливіша поточна потреба – забезпечити енергетичну автономність простору. Раніше команда мала в користуванні генератор, але його забрали друзі, які переїхали в Ужгород.
Найскладнішим завданням став пошук приміщення. Житлові квартири не підходили: там завжди є чужі меблі, оздоблення та не підходящий стиль для вальдорфського підходу, який цінує натуральність, простоту та естетику, це принципово.
Рішення з’явилося цього літа, Ганні запропонували в оренду будинок. Його збудувала вальдорфська родина, яка виховувала своїх трьох дітей за цією методикою. Вони спеціально створювали простір – з натуральними матеріалами, м’якими формами та теплим, домашнім середовищем. Коли родина вирішила виїхати з країни, вони не хотіли передавати свій дім випадковим людям.
Вальдорфський садок знаходиться в селі Володимирівське, в Широківській громаді.
Будинок виявився ідеальним. Навіть територія навколо не передбачає стандартних майданчиків чи пластикових гойдалок – простір планують облаштовувати природними елементами: лазівками з дерева або мотузковим містечком.
Під час ремонту команда майже нічого не змінювала: дім вже був створений у потрібній філософії.
Оренда будинку – найдорожча частина витрат. І саме тут команду підтримала спільнота: благодійний вальдорфський фонд «Софія» взяв на себе оплату оренди протягом пів року. Фонд створили організатори кількох українських вальдорфських шкіл, щоб розвивати цей напрямок в країні.
Вальдорфський садок відкрили на початку листопада цього року.
Натуральні матеріали, творчість і відсутність гаджетів: як діти пізнають світ завдяки принципам вальдорфської педагогіки
Основою вальдорфської педагогіки є життя у природних ритмах. У садочку кожен день має свій зміст, настрій і діяльність – від живопису до рукоділля чи випікання печива. Це створює стабільність і допомагає дітям розуміти світ через повторювані, теплі й зрозумілі ритуали.
Розпорядок дня в вальдорфському садочку.
У середовищі вальдорфу велику цінність має вільна гра. Діти можуть досліджувати простір так, як їм хочеться. Якщо дитина на хвилинку засумувала, це навпаки сприймається як корисний внутрішній стан – крапка, з якої зароджується власна ініціатива, фантазія й творчість.
У методиці садка роблять акцент на натуральних матеріалах – дереві, воску, гілочках, фарбах.
«Ми у садочку працюємо тільки з натуральними матеріалами, бо вони зберігають у собі живу енергію. Рослини, дерево, віск – це теплі, приємні на дотик речі, які ніби віддають дитині свою силу. Пластик, навпаки, забирає. Діти у нас ліплять із воску – він теплий, слухняний, реагує на тепло рук і наповнює дитину. А от старші діти, які вже підходять до підліткового віку, працюють із глиною. Глина холодна, вона заземлює й допомагає вивільнити надлишкові емоції», – розповідає Ганна.
Малювання теж має свої вікові ритми. Дошкільнята малюють восковими крейдами та аквареллю по мокрому паперу – це дає м’які лінії й дозволяє відчути колір як живу субстанцію. Фарби натуральні і використовуються лише шість основних кольорів – без зеленого. Дітям показують, як з цих шести народжуються всі інші відтінки. Це підхід, де світ спочатку сприймається загально, широким мазком, а вже у старших класах деталізується: тому й олівці з’являються лише у третьому класі.
Музика теж вводиться поступово. У садочку діти просто розвивають слух і ритм, у першому класі до них приходить флейта, а власний інструмент вони обирають лише у п’ятому.
У садочку особлива увага приділяється єдності дій батьків і вихователів. Якщо дитина під час занять шукає гномів і маленькі подарунки, а вдома стикається з іграми на телефоні чи іншими цифровими розвагами, порушується цілісність виховного процесу, що ускладнює формування послідовного світогляду та емоційної стабільності. Ставлення до цифрових технологій у вальдорфі – одна з найпомітніших відмінностей.
«Якби це було можливо – зберегти дитину без гаджетів хоча б до 14 років, це був би ідеальний варіант. Але це неможливо зробити окремо з однією дитиною. Це має бути рішення всієї родини: ні тато не сидить у телефоні, ні мама, ні старші діти. Неможливо дитину тримати в бульбашці без телефону, якщо навколо всі в екранах. Особливо важко в першому семиріччі. Коли діти звикають до мультфільмів – вони просто сприймають готові образи і отримують легкі емоції. Потім їм важко знайти собі заняття в реальному світі: піти набрати листя здається нудним. Це швидко перетворюється на залежність і дитина втрачає інтерес до навчання, бо воно не таке яскраве й миттєве, як гаджети, – пояснює Ганна. – Після семи років діти навчаються через авторитет дорослого – вчителя чи батьків. Але якщо поруч є гаджет, саме там з’являються справжні авторитети. Дитина бачить, що батьки кажуть одне, а в інтернеті все інакше і спокуса дуже велика. Тому головне – це зберігати зв’язок між батьками і дитиною. Бо коли в дитини є гаджет, то зв’язок часто виникає саме з ним. А має бути з батьками»
Тому батьків запрошують у процес: разом роблять іграшки, прикрашають простір, проводять спільні майстерки з рукоділля. Це не просто співпраця, а створення спільного світу.
У вальдорфському садку підтримують взаємозв’язок з батьками дітей, тому запрошують на свята та проводять час разом.
У планах – відкрити першу у Запоріжжі вальдорфську школу
Надалі Ганна мріє виростити перший клас саме з вихованців нинішнього садочка, а згодом – відкрити першу у Запоріжжі повноцінну вальдорфську школу. Зараз у дитячому садочку можуть прийняти лише 12 дітей – це ідеальна кількість для однієї групи, але для школи потрібен окремий, більший простір.
У розвитку жінку дуже підтримує родина: чоловік береться за технічні та організаційні завдання, а син також допомагає.
У планах – розширення у різні райони міста, адже у великому Запоріжжі є запит на подібні простори. Важливою складовою розвитку є участь самих батьків. У світі вальдорфські заклади часто створюються саме як ініціативи спільнот, де сім’ї беруть активну участь у формуванні середовища, допомагають, підтримують і зростають разом із дітьми.
Для Ганни Горбач цей шлях підсумовується простою думкою: «Із щасливих дітей виростають щасливі дорослі». Вона вірить, що якщо дати дитині можливість прожити дитинство у своєму темпі, вона виросте людиною, яка любитиме життя.
Текст – Анастасія Заводюк, фото авторки та з архіву Ганни Горбач
Почався Адвент — очікування Різдва, а значитьу нас настав час нових казок та історій. Зараз вже наповну проходять різдвяні ярмарки, запалюються ялинки та свічки… Всі чекають Різдва. У західній християнській культурі цей особливий передріздвяний час набув широкого поширення під назвою — Адвент. Адвент (від лат. adventus — прихід) — чотиритижневий період підготовки і час очікування, що передує святу Різдва Христового. Це час роздумів, стриманості та спокою перед великим святом. Його можна порівняти з православним передріздвяним постом. Перший день Адвенту визначається як четверта неділя до Різдва. Залежно від року цей день припадає на період з 27 листопада по 3 грудня. Чотири тижні Адвенту — це ще й час, протягом якого весь світ, все живе (як Боже творіння) збирається разом, щоб зустріти Немовля — Христа.
У 1 тиждень готується до зустрічі найдавніше царство — царство мінералів. І на столику очікування з’являються камені та мінерали.
У 2 тиждень готові зустріти Немовля рослини. І на столику очікування з’являються шишки, коряжки, мохи…
На 3 тижні тварини приходять, щоб зустріти Немовля і допомогти Марії.
На 4 тижні — люди готові в перетвореному за час очікування духовному своєму світі зустріти Немовля. І на столику очікування з’являється свята Родина і колиска для Дитини. Сам Він «прийде» на Різдво, під час служби. І осяє все Своїм світлом.
Найвідомішою традицією Адвенту, яка поширилася по всьому світу, є вінок Адвенту. Зазвичай він робиться з ялинових гілок, сплетених в коло дротом або волосінню, в які вплетені чотири свічки. Різдвяний вінок — символ часу Адвенту — часу очікування. Його ідеєю є світло, що запалюється в кожному будинку до Різдва, в кожній душі. «Я світло світу; хто піде за Мною, той не ходитиме в темряві, але матиме світло життя». (Ін 8,12) Світло вказує шлях, розсіює темряву, проганяє страх і дає відчуття безпеки. Почергове запалювання свічок, розташованих на вінку, нагадує про наближення Різдва Христового. Вічнозелені гілки вінка символізують нашу надію на спасіння, а запалені свічки – перемогу світла над темрявою, життя над смертю». У першу неділю Адвенту запалюється одна свічка, у другу – дві і так далі, щоб з кожним тижнем ставало світліше. У підсумку, в останню – четверту неділю Адвенту над ялиновим вінком будуть запалені всі свічки.
Ідея такого вінка належить пастору Віхерну. 12 вересня 1833 року лютеранський богослов і громадський діяч з Гамбурга, пастор Йоганн Генріх Віхерн (1808-1881) відкрив у своєму рідному місті школу-притулок для сиріт і назвав її Das Rauhe Haus. Це було його перший великий початок, пов’язаний з благодійністю. Пізніше Віхерн став відомий як організатор «внутрішньої місії» Євангелічної Церкви і заснував ще безліч подібних ініціатив.
Пастор дуже дбав про виховання своїх підопічних. Він хотів, щоб діти відчували себе, як у родині. Під час Адвенту 1839 року йому спала на думку ідея, як облаштувати світлицю, щоб створити атмосферу молитви. Він змайстрував спеціальний вінок діаметром два метри, на окружності якого розмістив 24 невеликі свічки. Кожну слід було запалювати в черговий день Адвенту. Підопічні пастора щодня збиралися навколо цього вінка, молилися і співали пісні. Стіни світлиці пастор прикрасив хвоїнкою. Пізніше гілками сосни або ялини стали прикрашати вінок.
Школа Віхерна існує досі і носить його ім’я. Це вже не маленький притулок, а мережа лютеранських шкіл. Але повернемося до 19 століття. Пастор дуже скоро поширив свою ідею по інших німецьких містах. В Адвенті він
запрошував паству на недільні проповіді, тому змінив вигляд вінка. Замість двадцяти чотирьох свічок залишилося тільки чотири, по одній на кожну неділю Адвенту. Звичай готувати Адвентський вінок (нім. Adventkranz) дуже швидко поширився по всій Німеччині, як серед лютеран, так і католиків, а незабаром і по всьому християнському світу. Найчастіше на вінок ставлять три фіолетові та одну рожеву свічку, що відповідає літургійному кольору неділь Адвенту.
Отже, у перший день Адвенту запалюють першу свічку, яка називається — Свічка Пророцтва.
У другу неділю Адвенту запалюють першу свічку і другу, яка називається — Віфлеємська свічка. Вона символізує прихід на землю Месії. Коли Господь Ісус Христос прийшов у світ, будучи народженим від Діви Марії.
У третю неділю Адвенту запалюють перші дві свічки, а також третю, яка називається — Свічка пастухів. Вона символізує народження Господа в серці людини через віру в святе Боже Слово. Як пастухи побачили Спасителя на власні очі і увірували, так і ми можемо бачити сьогодні Спасителя очима своєї віри. Свічка пастухів також символізує благовістя, коли віруючі діляться своєю вірою, подібно до пастухів, які розповіли всім про бачення ангелів і народження Христа у Віфлеємі.
У четверту неділю на вінку Адвенту запалюють перші три свічки і приєднують до них останню — Ангельську Свічку. Вона символізує друге пришестя Спасителя у славі зі святими Ангелами.
Такими вінками прикрашають як церкви, так і будинки віруючих. Хоча в деяких країнах, наприклад, в Америці, немає традиції запалювати свічки, там ялиновий вінок просто прикріплюють на зовнішні двері будинку. А в деяких лютеранських парафіях і в німецькій моравській церкві існує поряд з вінками й інша традиція, пов’язана із запалюванням свічок на великій ялиновій спіралі, викладеній на підлозі храму. Свічки ці (символи світла Христа) вставлені в апельсини або яблука, що символізують мир. На чотири сторони від свічки встановлені шпажки з нанизаними сухофруктами і цукерками (символ милості Бога на чотири сторони світу). Такі кулі, як символ подяки Богу і милосердя до людей, встановлювали парафіяни на ялиновій спіралі (символі безперервного життя і життєвого шляху) в храмі або у себе в будинку. В Англії ці кулі зі свічками називаються Крістінгли (світло Христа). Роблять їх також в деяких областях Чехії та Німеччини. Після служби ці свічки в яблуках діти забирають додому і ставлять на вікно в будинку, щоб вони дарували своє світло перехожим. В Англії є традиція дарувати ці свічки бідним і літнім людям, а також дітям, у яких немає дому і сім’ї.
До нас ця традиція дійшла у святі «Адвентський садок», яке проводиться у вальдорфських дитячих садках і школах на початку чотиритижневого періоду очікування.
Існує ще одна відома традиція Адвенту – вести спеціальний календар до очікування свята. На початку XIX століття німці-лютерани вже вели щось на зразок різдвяного календаря очікування — вони відзначали кількість днів, що залишилися до Різдва, паличками, малюючи їх крейдою на стіні або на дверях у будинку, і щодня стирали по одній. У деяких сім’ях розвинули традицію — там щодня запалювали свічку або прикрашали стіни маленькими картинками на релігійні сюжети (щодня додавали по одній новій картинці).
Перший дитячий адвент-календар був надрукований в Німеччині Герхардом Лангом. У дитинстві його мама щодня до Різдва прикріплювала по одній цукерці до листівки, тим самим скрашуючи йому очікування свята. Ставши дорослим, Ланг влаштувався працювати в друкарню в Мюнхені, і в 1908 році його фірма вперше представила адвент-календар з 24 різнокольоровими картинками, які можна було прикріпити до картонної основи. Потім Герхард Ланг модифікував свої календарі, забезпечивши їх маленькими дверцятами, за якими могли ховатися солодощі або фрагменти з Писання. Саме ця версія календарів очікування здобула комерційний успіх. У 30-х роках друкарня «Reichhold & Lang» закрилася, але до того часу Ланг встиг створити близько 30 варіантів дизайну своїх адвент-календарів.
Після закінчення Другої світової війни Ріхард Зелмер зі Штутгарта відродив традицію друкованих різдвяних календарів, і вважається, що саме він сприяв зростанню її популярності в світі.
Давним-давно Земля була тихою та нерухомою. Навколо було каміння, а всередині каміння були заховані найдавніші душі. Вони були дуже мудрими, але ніколи не рухалися і не тягнулися до Сонця.
Одного дня Земля прошепотіла їм: «Хотіли б ви рости?»
Старі душі довго думали… а потім кивнули. Повільно, тихо вони почали змінюватися. Вони перетворилися на крихітні зелені паростки, що пробивалися крізь ґрунт.
Спочатку з’явилися мхи, м’які та оксамитові, що покривали каміння, як маленькі зелені ковдри. Далі з’явилися трави, ніжно погойдувавшись на вітрі, танцюючи, як діти на лузі.
Папороті розгортали свої маленькі спіралі, тягнучись до сонячного світла, як крихітні зелені пальчики.
А потім… з’явилися дерева.
Це були найдавніші рослинні душі з усіх. Вони росли повільно, рік за роком, додаючи кільця всередині своїх стовбурів, ніби рахуючи роки світу. Глибоко в ґрунті їхнє коріння тягнулося вперед, розтягуючись і звиваючись. І коріння розмовляло одне з одним тихим шепотом.
«Ось вода», — казав один корінець.
«Ось сонячне світло», — відповідав інший.
«Ростіть обережно», — пробурмотів третій.
Коріння ділилися таємницями та допомагали одне одному, хоча ніхто їх не бачив.
Кожен листочок ставав рукою, що тягнулася до сонця.
Кожна квітка ставала ніжним, таємним бажанням.
Кожне зернятко тримало в собі крихітну мрію про майбутнє.
Коли настає зима і світ затихає, рослини не зникають. Вони відпочивають. Глибоко всередині свого коріння та насіння душі рослин ніжно світять, чекаючи весни.
А коли Сонце повертається, Рослинне царство знову прокидається, розтягуючись, зростаючи та тягнучись до світла.
Адвент — это время приготовления, особенно для детей — это время радостного предвкушения, которое устремлено к Рождеству и получает в нем свое завершение.
Мы снова и снова переживаем ожидание Землёй прихода Младенца. Как передать это всё маленькому ребёнку? Это настроение тишины и торжества? Как не скомкать этот великий праздник до Новогодней ёлки и картонного домика с шоколадом?
У тихі дні, що передували середині зими, під горами існувало приховане царство під назвою Кришталеве Королівство. Тільки ті, хто слухав серцем, могли його знайти, бо вхід до нього був не дверима, а мерехтінням, немов подих на склі, де холодне повітря зустрічалося з теплом надії.
Глибоко в цьому королівстві жили Кришталеві Люди, крихітні істоти сяючого світла. Кожен з них ніс ліхтар, зроблений з однієї сніжинки, відполірованої до блиску, як зірка. Їхні ліхтарі горіли не вогнем, а яскравістю доброти, зібраної з небесного світу.
З наближенням Адвенту Кришталеве Королівство ставало все більш заклопотаним. Щороку Кришталеві Люди готувалися до Подорожі Світла, тим шляхом, який має привести першу іскру зимового світла на землю в найдовшу ніч. Коли ця іскра досягала вищого світу, вона ніжно приземлялася в серцях дітей, розпалюючи тепло, щедрість і мужність у темні дні.
У маленькій кришталевій хатинці жила Ліора, наймолодша з усіх Кришталевих Людей. Її ліхтар був новий, її сяйво ще слабке, але її захоплення було великим. Цього року вона благала Старійшину Крістал: «Будь ласка, дозволь мені приєднатися до Подорожі Світла! Я хочу допомогти нести надію дітям на небі».
Старійшина Крістал посміхнулася, її обличчя було м’яким, як світло свічки.
«Маленька Ліоро, подорож довга. Стежки звиваються, як замерзлі річки. Ти впевнена, що твоє серце достатньо стійке?»
Ліора кивнула. «Моє сяйво може бути слабким, але моє серце сильне».
Старійшина торкнулася свого ліхтаря. Він задзвенів, як крихітні дзвіночки.
«Тоді можеш спробувати».
У першу ніч Адвенту Ліора вирушила з групою старших Кришталевих Людей. Тунелі навколо них виблискували рожевим кварцом, аметистом, прозорим кришталем та смарагдом, кожен колір відбивав світло по-своєму. Під час подорожі старші співали свої давні пісні, а каміння тихо відповідало, ніби згадуючи давні зими.
Але на півдорозі подорожі група дійшла до печери, настільки темної, що вона поглинула кожен проблиск. Навіть найхоробріші Кришталеві Люди завагалися.
— Ми ніколи не бачили такої темряви, — прошепотів один.
— Шлях, мабуть, заблокований, — сказав інший.
Ліора зробила крок уперед. Її маленький ліхтар тремтів у руках, але вона все одно його підняла.
— Я піду першою, — тихо сказала вона.
Інші спостерігали, як її крихітний промінь пробивався в темряву. А потім сталося щось дивовижне.
Темрява розсіялася, ніби здивована її сміливістю. Один крок, потім інший, Ліора йшла попереду. Її маленьке світло торкалося стін, відкриваючи незліченну кількість кристалів, які лише спали. Коли ліхтар Ліори торкнувся їх, вони прокидалися, один за одним, поки вся печера не почала світитися.
Старші Кришталеві Люди ахнули.
— Її маленького світла було достатньо, — пробурмотіли вони.
Разом вони продовжували рух, тепер оточені теплим мерехтінням, яке спрямовувало їхні кроки.
Нарешті вони дійшли до останньої кімнати, де Перша Іскра Зимового Світла спочивала, як зірка, що занурилася в сніг. Ліора вклонилася і простягнула свій ліхтар. Іскра піднялася, закружляла в повітрі та м’яко продрейфувала в її кристалеву сніжинку. Вона осіла там, сяючи яскравіше, ніж будь-що, що дівчинка будь-коли бачила.
«Ти несла світло у своєму серці», — прошепотіла Старійшина Крістал, яка непомітно йшла позаду. «Тепер неси його у світ нагору».
І ось, найдовшої ночі року, Ліора піднялася на розлогий виступ гори. Навколо неї тихо падав сніг. Вона високо тримала свій ліхтар, а іскра всередині піднялася в небо, танцюючи вгору, поки не загубилася серед зірок.
Далеко вгорі, у будинках і котеджах, діти зупинялися.
Дехто не знав чому, але раптом вони відчули тепло в грудях, почуття доброти, мужності та надії.
Ліора спостерігала, як світло зникає в небесах, її серце палало, як ніколи раніше. Вона допомогла принести першу іскру зимової надії у світ.
І глибоко в Кришталевому Королівстві кожен кристал сяяв трохи яскравіше тієї ночі.
Епоха «Ліхтариків» припадає на листопад, мабуть один із найчарівніших осінніх місяців, коли дерева відпускають листя і вони, підхоплені вітром, поступово покривають землю своїм яскравим різнобарв’ям. В цей час особливо важко байдуже проходити повз дерева не піднявши хоч одного листочка з землі, зачаровано розглядаючи його неповторну красу. Так, разом з епохальними піснями про ліхтарики, ми співаємо осінні, в яких проживаємо всю красу цього часу.
Після мужньої епохи Михаїла у домівку приходить душевна епоха Ліхтариків, епоха Гномів з їхніми скарбами.
Які внутрішні ритми співвідносяться з цим святом і як його можна відтворити вдома?
лютеранських парафіях і в німецькій моравській церкві існує поряд з вінками й інша традиція, пов’язана із запалюванням свічок на великій ялиновій спіралі, викладеній на підлозі храму. Свічки ці (символи світла Христа) вставлені в апельсини або яблука, що символізують мир. На чотири сторони від свічки встановлені шпажки з нанизаними сухофруктами і цукерками (символ милості Бога на чотири сторони світу). Такі кулі, як символ подяки 
Богу і милосердя до людей, встановлювали парафіяни на ялиновій спіралі (символі безперервного життя і життєвого шляху) в храмі або у себе в будинку. В Англії ці кулі зі свічками називаються Крістінгли (світло Христа). Роблять їх також в деяких областях Чехії та Німеччини. Після служби ці свічки в яблуках діти забирають додому і ставлять на вікно в будинку, щоб вони дарували своє світло перехожим. В Англії є традиція дарувати ці свічки бідним і літнім людям, а також дітям, у яких немає дому і сім’ї.
Спочатку з’явилися мхи, м’які та оксамитові, що покривали каміння, як маленькі зелені ковдри. Далі з’явилися трави, ніжно погойдувавшись на вітрі, танцюючи, як діти на лузі.
