Дитина Waldorf

Пальчикові ігри. Зима

Підбірка цікавих ігор для маленьких пальчиків в зимову пору!

Зима – час довгих темних вечорів, коли вся родина може зібратися вдома в теплому душевному колі. Можна влаштовувати спільні читання, грати в настільні ігри, а якщо серед членів Вашої сім’ї є дошкільнята або молодші школярі, то пальчикові ігри – це саме те, що може зробити родинний вечір цікавим, веселим та корисним. Грайте в готові ігри, складайте та вигадуйте їх всі разом – це урізноманітить Ваше дозвілля та додасть життю свіжості та творчого духу!

Пальчикова гра “Нічний гість”

Хтось постукав уночі.
Швидко я знайшла ключі,
Відчинила, і до хати
Зайченя зайшло вухате.
Стало в кутику сумне,
Каже: «Заночуй мене!
Бо надворі завірюха
І мороз хапа за вуха!»
Батьків я взяла кожух,
Вкрила зайця з ніг до вух
І гадала, що гульвісу
Вранці одведу до лісу.
Встала рано, та дарма —
Зайченяти вже нема!
Чи запізно я збудилась,
Чи зайча мені приснилось?

Автор вірша Дмитро Павличко.

Пальчикова гра “Вранці біля хати…”

Вранці біля хати
Малесенькі сліди —
Зайчатко вухате
Приходило сюди.
Стояло біля хати,
Ступило на поріг –
Хотіло нам сказати,
Що випав перший сніг.

Автор вірша Л. Куліш-Зіньків.

Пальчикова гра “Кожух”

Зиму мороз
дуже любив,
зимі мороз
кожух купив.
— Носи, зимо,
оцей кожух
Із сивих хмар,
Із білих мух…
Пильнуй:
Як сонце припече,
Кожух твій, зимо,
Утече…

Автор вірша Володимир Підпалий.

Пальчикова гра “Усі дерева в інеї..”

Усі дерева в інеї —
У білому, у синьому.
Ростуть димки над хатами
Стовпцями волохатими.
Гілки похитує вітерець,
Снігур сніжок покльовує,
А Морозенко-пустунець
Нам вікна розмальовує.

Автор вірша А. Камінчук.

Пальчикова гра “Вже зима в дорозі”

Спить під листям їжачок,
Під камінчиком – жучок,
Дідусь – під кожухом,
Зайчик вкрився вухом.
Вже зима в дорозі
На скрипучім возі.

Автор вірша – О. Богемський

Пальчикова гра “Пряля”

Сидить пряля та й пряде –
Сніг іде-іде-іде –
Нитка рветься де-не-де,
А вона пряде й пряде.
Вже напряла хуртовин
На шапки для верховин,
На сувої полотна,
На завіски для вікна,
На хустину й покривало –
Мало-мало-мало-мало,
Сніг іде-іде-іде, –
А вона пряде й пряде….

Автор вірша – Л.Костенко.

Дякую! Грайте з задоволенням!

Пальчикові ігри до осінньої пори можна знайти тут, а літні – шукайте тут.

Світ «Софії»

Київська Вальдорфська школа «Софія» в цьому році відмічає своє двадцятиріччя. Що цікавого розкажуть про неї самі учні?

Якщо б ви проходили повз нашу школу, імовірно ви б не звернули на неї уваги – адже ззовні вона виглядає абсолютно звичайно.

Таких шкіл, побудованих за типовим проектом, в Києві безліч. Проте, якби ви мали час зайти всередину, ви помітили б дещо, що вас здивувало. Можливо, ви побачили б дітей у середньовічних костюмах, або хлопця в гігантській барочній перуці, чи зграйку дівчат, що грають на флейтах. Досить незвична картина, як для звичайного навчального закладу. От тут ви б запитали, що це за школа така дивна?

Історія

Київська Вальдорфська школа «Софія» в цьому році відмічає своє двадцятиріччя. На початку створення школа нагадувала крихітний «острівець» – приміщення садочку, в якому була лише одна група, декілька викладачів та вихователів. До речі, організаторами були батьки, які не хотіли, аби їх діти ходили до звичайної школи. Потім «острівців» стало два: садочок та молодші класи в будівлі на вулиці Тампере, а старші – в такому самому будинку, тільки на сусідній вулиці. Ще через декілька років, школа перетворилася вже на архіпелаг: з’явився третій «острів», бо кількість класів росла, і частині учнів знов довелося переїхати. Тепер – до будівлі звичайної школи номер 195 на вулиці І. Миколайчука. Потрібно сказати, що в цій школі одночасно навчаються і учні звичайної школи.

Протягом двох років вчителі і учні нашої школи, аби мати спільний процес навчання, подорожували поміж трьома «острівцями», поки не було вирішено зібратися нарешті всім разом під одним дахом. І ось вже 7 років школа «Софія» навчається і ділить корпус зі звичайною школою.

Перший час після переїзду ми мали складнощі, бо школи були дуже різними, і діти 195 школи ставилися до нас з недовірою, яка часто приводила до непорозумінь та образ. Спільну мову довелося шукати і вчителям, і учням. Як результат, сьогодні обидві школи спокійно співіснують.

Коли ми тільки переїхали, головною задачею було перетворити приміщення звичайної школи на Вальдорфські. Тому в усіх класах, яких ми вчимося, учні разом з батьками та вчителями робили ремонти. Ця робота і по сьогодні продовжується.

Школа мріє перетворити подвір’я на цікаве середовище для учнів, особливо для малюків. Для цього розробляються різні проекти, а втілюють всі ці проекти в життя батьки, учні старшої школи, і навіть учні третіх класів на епосі будівництва. Ми сподіваємось також, що цього року нам вдасться збудувати в саду невеличкий амфітеатр для занять на свіжому повітрі. В нашій школі вже є столярна майстерня, в якій проходять заняття з ремесла, проте на цьому ми не хочемо зупинятися: було б непогано мати додаткові майстерні, можливо, для роботи з керамікою… А можливо, нам також вдасться зробити теплиці, аби учні могли навчатися садівництву.

Навчальний процес

Специфіка вальдорфської освіти полягає в тому, що учням дають не просто теорію. Навчальний матеріал завжди викладають дуже цікаво, а знання базуються на досвіді і пов’язані з практикою. Наприклад, в епоху Давньої Греції разом з її історією ми вчимо міфи, музику, танці, одяг, філософію, звичаї. І оскільки в Україні є місця, які мають відношення до історії Греції, в нас є можливість відвідати ці місця. Там ми влаштовуємо олімпіаду, де змагаємось з паралельними класами інших вальдорфських шкіл.

Фото: олімпіада 5 класів вальдорфськіх шкіл України в Ольвії

На фізиці, коли вивчаємо тіні і світло, ми робимо виставу тіней, де експериментуємо з джерелом освітлення та спостерігаємо, як саме тіні відбиваються на екрані.

Ботаніку ми вивчаємо на природі: мешкаємо у лісі, спостерігаємо за різними рослинами, а потім порівнюємо їх з тими, що ростуть в інших місцевостях – болотах і полях.

В епоху Середньовіччя ми перетворюємося на лицарів та шляхетних дам, і беремо участь у справжньому середньовічному балі, до якого активно готуємося: шиємо костюми, вчимо танці та музику, під яку їх танцювали раніше.

В нашій школі ми вивчаємо й такі дисципліни, яких не буває в звичайних школах. Наприклад, мінералогія, де ми вивчаємо мінерали. В нас є можливість дізнатися про властивості мінералів, де їх використовують і де видобувають. Для цього ми відправляємось в печери, кар’єри та музеї…

Що і казати: вивчати хімію і точні науки нам надзвичайно цікаво!

Ось приклад того, як ми вивчаємо хімію:

Особливість школи

У кожній вальдорфській школі є щось особливе. В нашій школі це подія, на яку учні починають чекати ледь не з першого класу. Ця подія зветься “театральний проект”. Такий проект – звичайна практика для старших класів вальдорфських шкіл. Проте в нашої школи є традиція ставити цю виставу на сцені справжнього театру. Учні можуть відчути себе професійними акторами та грати на професійній сцені.

Фото: театральний проект 8 класу, вистава “……”

Чи є школа «Софія» особливою? – У всякому разі, все, що вона робить, нагадує диво. Навчаючись тут, ми звикаємо вірити в те, що можемо геть усе! Ми можемо малювати, співати, робити вистави з нічого. Ми знаємо як це – працювати на землі, будувати, рахувати зірки. Нам цікаво жити і не набридає вчитися. Ми знаходимо друзів в інших куточках світу. Такими нас робить наша школа. Вона змінює на краще не тільки дітей, але й вчителів та батьків. Усі складнощі, через які проходила наша школа протягом двадцяти років, як не дивно, зробили нас справжньою спільнотою, і ми розуміємо, що школа «Софія» – це не стільки приміщення, скільки усі ми: вчителі, учні та батьки.

Концепция ухода за животными

Об опыте работы в лечебнопедагогической школе Каспара Хаузера (Иберлинген, Германия)

У многих детей, которых мы принимаем, часто недостает уверенности в себе для полноценного общения с окружающими людьми. Они действуют по отношению к окружению, смотря по обстоятельствам, агрессивно, депрессивно, гиперактивно, малоинициативно, безответственно, лениво, дерзко или нерешительно, они также часто неспособны глубоко чувствовать. Некоторые взрослые часто не знают, с чего можно с ними начать. Вследствие таких реакций на окружающую среду у детей возникают новые необычные особенности поведения, например, контакт с ровесниками продолжительное время нарушается. В этой ситуации новые мосты к окружающей среде выстраиваются через общение с животными.

В обращении с животными ребенок вынужден поневоле сокращать свои собственные дурные привычки, чтобы сохранять послушание у животных. Иначе животное нельзя оседлать, почистить, взнуздать, ездить на нем верхом и т.д., потому через воспитание животного происходит самовоспитание.

Почему уход за животными, а не конная терапия?

В истории развития человечества с приручением определенных видов диких животных впервые встречается новая возможность для формирования мира восприятия и труда. Человек и животное находятся с тех пор в непосредственном зависимом положении по отношению друг к другу. По мере того как люди в обращении с домашними животными развивали способности по уходу за ними и их обеспечению, их собственные жизненные условия улучшались. На диких лошадях нельзя просто кататься или ездить верхом, не говоря уже о том, что нельзя с их помощью выполнять сельскохозяйственные работы.

Предпосылкой для необходимого использования людьми домашних животных, в особенности, лошади и осла является душевное взаимодействие между ними. Из жизненных взаимоотношений, в заботливом обращении со временем образуется дифференцированная и в некоторой степени постоянная душевная связь человека и животного.

1. Как можно преодолеть элементарные страхи

Все неизвестное вызывает страх.

Сегодня можно встретить много людей, которые боятся большой сильной лошади. При этом можно порой наблюдать, как маленькие дети несмотря ни на что бесстрашно резвятся на лошадином пастбище. И с ними ничего не происходит даже тогда, когда они играют между ног и под животами своих четвероногих друзей. Если хорошо знаешь животное и это животное знает человеческое добро, любой страх исчезает!

2. Как можно преодолеть необщительность

Некоторые дети и молодые люди в общении с другими людьми не могут оценить, соблюдают ли они правильную дистанцию. По отношению к людям они бывают или слишком близки или, наоборот, слишком отдаляются. Эти элементарные слабости восприятия легче и более всесторонним образом выравниваются в действенном общении с животными, чем в дискуссиях с людьми.

Если отсутствует правильный контакт, ≪тесная связь≫, то животные дают знать об этом соответствующими реакциями. При этом они ведут себя объективно, подлинно, бескомпромиссно и последовательно, не проявляя злопамятства и не укоряя. Они снова и снова готовы довериться людям, которые за них отвечают. Они благодарны за каждую помощь, но, в отличие от людей, не требуют ее. Потому дети и молодые люди при установлении контактов с животными беспрерывно одариваются.

3. Как можно преодолеть слабое проявление эмоций

Чувствам маленький ребенок обучается в течение первых лет жизни благодаря соответствующим контактам с матерью и отцом. Если эти отношения с родителями, в частности, отношения с матерью продолжительное время нарушены, то это почти всегда отражается в более позднем возрасте как нарушение эмоциональной жизни.

В заботливом и ухаживающем обращении с животными, в частности, благодаря кормлению, поению и уборке, а также таким работам, как расчесывание и чистка копыт, дети и молодые люди обучаются элементарной деятельности, благодаря которой будут выстраиваться отношения матери и ребенка.

С помощью ухода за животными можно вновь открыть этот элементарный уровень и при этом одновременно устранить, насколько это возможно, психическую слабость и вытекающую из нее деформацию эмоциональной жизни.

4. Как можно преодолеть слабость воли

Часто можно наблюдать, что дети с хорошим интеллектом слабовольны. Представление и воля ведут себя полярно по отношению друг к другу.

Животные не могут управлять своими умственными силами и силами воображения. Они не могут ни говорить, ни в обычном смысле думать, а непосредственно изживают себя в своих волеизъявлениях.

При этом животные имеют в своем распоряжении избыток сил воли. Дети, у которых их не хватает, чувствуют это и извлекают пользу из жизненных сил животных. Можно заметить, как изменяется их дыхание при обхождении с животными. В последующем нормализуется использование речи: настроение становится более мирным и влияет на речевой поток, модуляцию и подбор слов. Все мышление благодаря диалогу с таким сильным душевным существом становится более реалистичным, естественным и более мирным. Латентно действующие агрессии таинственным образом исчезают. Очень часто можно наблюдать, как дети и молодые люди уступают тогда своей потребности и бегают возле запряженной лошади. При этом они подражают внутренней конституции, из которой лошади развивают свои силы для передвижения телеги или плуга.

После десятидневной классной поездки с каретой, запряженной лошадьми, через Шварцвальд мы удивились тому, как ученики зарядились жизненными силами, которые теперь позволяли им по-новому, упорядоченно и целенаправленно применить свои силы воли для последующей учебной эпохи.

5. Как можно преодолеть недостаток стимула и недостаточное желание работать

В действенном обращении с животными дети и молодые люди будут увлечены их элементарной силой воли. Если лошадь, например, во время путешествия тянет нагруженную рюкзаками телегу в гору, то она выбирает при этом больший темп, чем выбрали бы ученики. Она нуждается, в отличие от учеников, лишь в паузе для восстановления дыхания. При этом неутомимая движущая сила лошади отражается, активируя и импульсируя, в душах учеников, пропитанных привычкой к комфорту.

При совместном дыхании с этими движущими силами собственный недостаток стимула будет преодолен и будет вырабатываться собственное желание работать.

6. Как можно преодолеть страх неудачи

Многие из наших учеников прибывают к нам в качестве так называемых школьных неудачников. Они страдают от недостатков концентрации и от страха, что у них ничего не получится. Вербальные рабочие инструкции ими часто не понимаются, вследствие чего бывают запрограммированы неудачи.

При уходе за животными и в работе с ними из обозримых взаимоотношений возникают все рабочие задания и их последовательность. Результаты легко проверяемы, требуют только элементарных способностей восприятия и здравого смысла. Даже не сильно одаренный для школьного обучения ребенок может наглядно убедиться в том, вычищена ли его лошадь, приведена ли в порядок конюшня и положили ли в ясли сено.

Даже если правильно присмотривать еще не умеешь, лошадь принимает это без упреков в адрес неспособного или ленивого ученика. Лишиться неограниченных сил симпатии четвероногого друга можно лишь вследствие сознательного причинения ему страдания. Таким образом, ученик, страдающий от страха неудачи, в деятельном обращении с животными, если желает только хорошего, постепенно вновь обретает уверенность в себе, так как в работе на конюшне у него ничего не может ≪не получиться≫.

7. Как можно укрепить душевные восприятия

Приручение изначально живущих на воле диких животных предполагало точное наблюдение привычек, потребностей и инстинктов, в зависимости от их жизненного окружения. Базируясь на этом, человек принимал на себя ответственность за животных. Он наблюдал за их разведением, заботился о питании и соответствующем размещении и включал их в свои обязанности по обустройству бытия. У содержания животных всегда была цель способствовать улучшению жизненных условий людей.

Если теперь в рамках педагогической работы мы приводим детей и молодых людей к тому, чтобы они ответственно занимались присмотром за животными, они должны будут поневоле соотносить свои чувственные восприятия с необходимостью. Каждая неточность при наблюдении, каждая невнимательность влечет за собой нежелательные последствия, потому что тогда вступает в дело инстинкт животных и они убегают, кусают или причиняют иной вред своему горе-смотрителю. У многих детей и молодых людей в обращении с животными быстро преодолеваются недостатки восприятия.

8. Как можно развить чувство ответственности

Чувство ответственности формируется вследствие того, что люди вступают в связь с живыми существами таким образом, что в данный момент превосходящий принимает на себя ответственность за более слабого. Основными предпосылками для этого процесса развития является симпатия, расположение и любовь.

Если мы хотим, чтобы в ученике постепенно развивалось чувство ответственности, задания должны быть избраны таким образом, чтобы исключить чрезмерные требования, влекущие за собой неудачу и отказ со стороны животного.

Также по возможности нужно избегать упреков, обвинений и наказаний.

9. Как учат животных повиноваться

Обычно дети учатся послушанию, подражая действиям, мыслям и чувствам своих родителей в течение первых лет жизни. То, что пропускается в этой фазе развития, можно частично восполнить в течение более поздних лет, однако не полностью. Кто не научился повиноваться в детстве, не сможет, будучи взрослым, никому приказывать, так же и себе самому. Принцип желания определяет тогда все его поведение.

Если ученик направляется обучать лошадь или осла, то для того, чтобы животное свободно реагировало на элементарные команды, например, «направо» или «налево», он должен не только говорить, но и подразумевать то, что он ожидает от животного. Ученик должен настойчиво согласовывать команды в душе. В противном случае животное не поймет, чего от него ожидает кучер или всадник.

Таким образом ученик постепенно учится слушать и принимать всерьез свои собственные намерения.

Практические работы по уходу за животными

Утренние работы

После того как мы надели рабочую одежду, мы обсуждаем, кто за какое животное отвечает этим утром. (На утренние работы у нас отводится время с 7:45 до 9:15 ежедневно.)

С уздечкой и другой упряжью мы забираем животных с луга или из конюшни. Только со временем животные охотно позволяют себя привести. (У нас в школе две лошади и осел.) Дети привязывают животных обычными узлами и также обращают внимание на то, чтобы между животными оставалось необходимое расстояние. Важно соблюдать расстояние также и между человеком и животными, так как здесь человека по ошибке могут легко поймать угрожающе щелкающие зубы.

Уборка – это больше чем просто сделать чистым

Благодаря уборке дети доверяются животным и только таким образом могут возникнуть позитивные отношения между ними. Ездят ли дети верхом или на телеге, они должны понимать при этом, в каком состоянии находится животное. Может, у него что-то не в порядке, болит ли у него что-то или оно наслаждается общением? Есть ли у животных особые места, к которым они неохотно позволяют прикасаться? Может, животное получило на лугу травму, или у него заметны какие-то другие особенности?

По поведению животного мы можем узнать, как его недавно почистил ученик.

Многие лошади, которые также очень чувствительны, охотно дают чистить себя щеткой с мягкими резиновыми чесалками.

Уход за копытами

Уход за копытами является центральной задачей в нашей утренней работе. Чтобы лошадь долгое время оставалась в отличной форме для езды, нельзя пренебрегать копытами. Это касается как молодых, подрастающих жеребят, так и взрослых лошадей.

Ежедневно копыта вычищаются. Мы отказываемся от подковывания, так как наши лошади не используются целый день. Специальным ножом для копыт выломанные места вырезаются и подпиливаются напильником. Но выезды все-таки делаются с подковами.

Навоз и компост

Важным заданием для учеников является уход за выделениями животных. Ежедневно нужно наводить порядок или собирать на сухих местах и пастбищах лошадиный навоз.

Навоз нужно эстетично сложить в навозную кучу, через полгода переместить и затем через некоторое время с помощью лошадей перевести на луга и в сады и там разбросать.

Так как работы легко обозримы и проводятся ежедневно, мы видим, насколько укрепляющей для детей является эта деятельность.

Уход за пастбищем

После того как пастбище стравлено, на нем все же остаются места с травой. Эти места скашиваются и трава собирается, чтобы затем быть вывезенной с помощью повозок, запряженных лошадьми.

Общее в работе с лошадьми

Рабочая лошадь крестьянина всегда была символом эффективного и здорового сельского хозяйства. Когда рассматриваешь старые документы и старые книги с рисунками, там всегда можно найти изображения пашущих крестьян.

Крестьянин проводил почти целый день в работе с лошадьми. Поэтому люди и животные очень хорошо знали друг друга. Поскольку в хозяйстве всегда есть работы, связанные с транспортировкой, например, уход за пастбищем, уборка скошенного сорняка, подрез живых изгородей, выемка песка и камней, доставка инструмента, вывоз сена и т.д., во всех этих работах могут использоваться лошади.

Дети глубоко чувствуют также то, как лошадь старается быть полезной, когда ее запрягают в повозку. Как они ругаются, если лошадь не хочет ждать, пока разгрузят повозку! И как благотворно действует на них переживание, когда лошадь останавливается по команде «тпру» или при натяжении поводьев…

Вперше опубліковано в електронному журналі “Дитина Вальдорф+” №4, 2015.

Астрономия в 7 классе

Звезды как средство ориентации и внутренней поддержки

Опубликовано в «Журнале Педагогической секции Гетеанума», Михаил 2009. Перевод с английского Наринэ Мальцевой

В седьмом классе, когда ноги и руки учеников начинают вытягиваться, ощущение тяжести собственного тела доходит до предела, им трудно не только подпрыгнуть, но и просто ходить — «тяжесть тянет вниз»… Именно в этот момент мы можем направить свой взгляд вверх, преодолеть земное притяжение, улететь мыслями к звездным далям — «свет струится вверх»…

Ученики седьмого класса жаждут встречи с новым, подобно первооткрывателям, исследующим новые

территории. Они хотят узнать созвездия на эпохе астрономии. Хорошим проверенным введением в нее является рисунок на доске звезд Большой и Малой Медведиц. Полярная звезда рисуется в том же размере, что и большинство звезд «ковша», самой яркой и известной части Большой медведицы. В первый день на доске — только звезды; формы и линии могут появиться позже в течение недели. Учитель пробуждает большой интерес, когда ученики обнаруживают, как просто мы можем ориентироваться с помощью цвета самых ярких звезд. Они появляются вскоре после захода солнца, когда земное окружение еще наполнено цветом.

Если мы спокойно будем вглядываться в голубое небо, вдруг, подобно молнии, может возникнуть точка света: вон там, я вижу! И мы удивлены, что так долго ее не видели. Чем темнее небо, тем четче можно различить цвет звезд. Если блеск звезды голубоватый, то одинокая точка света называется Вегой. Если она мерцает желтоватым светом, значит, мы смотрим на Капеллу. Если сияние звезды окрашено оранжеватым и, кроме того, она находится в непосредственной близости от «ковша», то это Арктур. Любой, кто хоть раз воспринимал цвета этих точек ориентации, может найти знаки зодиака, даже на облачном небе. Например, справа от желтоватой Капеллы находится уникальная небольшая группа звезд, Плеяды, или семичленное божество Вавилона. Окрашенная оранжевым звезда на расстоянии ширины ладони от них — это Альдебаран (арабское название «Аль-дабаран» означает «последователь», он следует за Плеядами). На старых небесных картах она обозначает один глаз Тельца.

Если ученики смотрят на Капеллу, Плеяды и Альдебаран ночью, то могут обнаружить, что их положение меняется. Вид звездного неба вызывает впечатление вечного покоя. Но все же, если я становлюсь внутренне активным и сравниваю настоящее положение звезд с картинкой в памяти, я обнаружу, что звезды или восходят (как Солнце на востоке) или погружаются (на западе).

Звезды — это феномен, созвездия же не являются таковым, это дар культуры. Мы знаем их от римлян, римляне от греков, а те, в свою очередь, от вавилонян. Телец во время своего восхода имеет ту же позу, что и Зевс из древнегреческого мифа, который принял форму быка (тельца), чтобы похитить прекрасную царевну Европу и перенести ее из Азии на Крит. Девушка сидела на его спине, и когда он переплывал Средиземное море, он так выгнул спину, что вода не тронула ее.

Однако когда Телец погружается в западное небо, он выглядит совершенно иначе — его рога направлены вверх.

Наблюдение за восходом и заходом созвездий внутренне взволновывает наблюдателя. Знаки зодиака при их восходе выглядят более впечатляющими, более характерными, чем когда они заходят. Примечательно, что вавилонские жрецы, которые дали созвездиям их имена, смотрели на небеса в сумерках и на утренней заре. Когда Плеяды, оранжевый Альдебаран и соседние с ним звезды восходили в апреле-мае незадолго до заката Солнца, они переживали восход Тельца.

Они дали звездам, становившимися видимыми во второй месяц весны, имя своего бога Тельца. Греки развили астрономию вавилонян далее, исходя из собственных вопросов и потребностей. Месяц наибольшего растительного развития стал месяцем Тельца. Примерно с 20 апреля до 20 мая работа Солнца имела качество Тельца.

Первые, древние дни астрономии были отмечены знанием о последовательности, очередности восхождения звезд. Для нас большой помощью будет, если мы знаем последовательность знаков зодиака на память: Телец, Близнецы, Рак и т.д. (также и в обратном порядке). Вавилоняне замечали, какие созвездия восходят и заходят одновременно, например, Телец восходит тогда, когда Скорпион заходит. Небеса давали вавилонянам помощь в ориентации во времени.

Можно живо представить себе, что все граждане мира окружены одними и теми же звездами, каждый человек стоит между Тельцом и Скорпионом.

Ученики седьмого класса любят рисовать знаки зодиака и могут, как вавилоняне, следовать небесным событиям внутренне и даже предсказывать их. Видя заход Скорпиона, они знают, что начинается восход Тельца. В конце эпохи астрономии ученики получают опыт того, что взаимоотношения звезд, которые они могут познать с помощью мышления, осуществляются в небе. «Это соответствует друг другу!». И ученики седьмого класса научаются работать с образными связями, чтобы вжиться в любимое окружение.

Использованы иллюстрации из книги Лизбет Бистербош «Астрономия. Материалы для преподавания в школе», Киев, Наири, 2006.

Вперше опубліковано в електронному журналі “Дитина Вальдорф+” №4, 2012.

Таинственная жизнь рук и Я-сознание

Человек преображает природу своими руками, творит мир вещей и предметов, которые живут во времени. В данной работе речь пойдет о феномене человеческих рук.

“В организме конечностей и обмена веществ, а точнее в пальцах рук и ног, пребываете вы как человек, стоящий здесь на Земле. И лишь поскольку в мозгу вы сопереживаете свои пальцы рук и ног, постольку вы через мысли обладаете сознанием своего Я в вашей земной жизни.” Р. Штейнер

В данной работе речь пойдет о феномене человеческих рук. Благодаря своим ногам человек оставляет следы в пространстве, благодаря своим рукам, он оставляет следы во времени. Весь мир, который окружает человека, можно разделить на мир природы и мир, сотворенный людьми. Человек преображает природу своими руками, творит мир вещей и предметов, которые живут во времени. Памятники архитектуры, живописи, скульптуры, которые дошли до нашего времени, были кем-то когда-то созданы. Творцы умирают, а их шедевры продолжают жить сотни, тысячи лет. Каждый из нас рождается и попадает в мир, который создали руки миллионов людей до нас. Мы можем либо что-то разрушить в этом мире, либо добавить к нему что-то новое, сотворенное своими руками.

Если посмотреть на руки новорожденного, то можно увидеть, что его кисти обычно сжаты в кулаки. Только постепенно он учится раскрывать руку, хватать предметы, отделять большой палец от остальных. Две полярности в жизни руки – кулак и ладонь. Максимальное закрытие и максимальное раскрытие. Между этими полярностями протекает творческая жизнь рук. Любое взаимодействие с материалом требует участия рук ребенка. Можно обнаружить три основные способности, которые переживаются благодаря действию рук. Руки берут, руки отдают и руки удерживают. Эти способности возникают у ребенка в течение 1-2 года его жизни. В дальнейшем они могут развиться до социальных способностей. Не случайно мы говорим ” брать на себя ответственность”, “отдать последнюю рубашку”, “держать себя в руках” (свое Я, которое присутствует в конечностях). Вообще большое количество фразеологических оборотов говорит о руках. Вспомним некоторые из них: “ударить по рукам” – договориться о чем-то с кем-то; “руки опускаются” – невозможность какой-либо творческой деятельности; “золотые руки” – выдающиеся способности человека в какой-либо области; ” руки – крюки” – отсутствие способностей в какой-то области; “поднять руку на что-либо” пытаться что-либо уничтожить, разрушить; “протянуть руку помощи” – действенно помочь человеку; “руководить” – организовывать деятельность людей; “разводить руками” – оказаться неспособным сделать что-либо в данной ситуации; “связать кому-либо

руки” – лишить кого-либо возможности действовать; “это мне на руку” – это помогает в деле; “одной левой (рукой)” – делать что-то легко, без усилий; “он – моя правая рука” – главный помощник в делах.

Думаю, что этих примеров достаточно, чтобы сделать выводы. Когда слово “рука” употребляется в идиоматическом выражении, оно указывает не столько на часть тела человека, сколько на его способности, на его деятельность в какой-либо области. Кроме того, каждый из нас использует свои руки при знакомстве и прощании с другим человеком. Ритуал рукопожатия указывает на участие рук в социальных отношениях людей. Руки предназначены для разнообразной деятельности в быту, для творчества, для установления социальных отношений.

Вернемся все же к жизни ребенка и к развитию его рук. В течение первого года жизни у него обычно выделяется большой палец и происходит противопоставление большого пальца и четырех пальцев ладони. Этот этап очень важен, потому что это противопоставление делает ребенка способным охватить и удержать предмет. На втором году жизни он уже берет палку, ложку, лопатку и пытается как-то ими действовать. Главный жест руки в этом возрасте – схватывание и удержание предмета в кулаке. Вскоре появляется следующий жест – соединение большого и указательного пальца для удержания небольших предметов, отщипывания куска от целого, щипания. Остальные пальцы либо зажаты в кулак, либо полусогнуты. В течение второго-третьего года появляется также указательный жест, когда ребенок касается указательным пальцем части своего тела или указывает на предмет в пространстве.

Около 3-4 лет происходит формирование нового жеста – соединение большого, указательного и среднего пальца вместе. Именно это соединение делает для ребенка возможным рисование карандашами, мелками, кистью, письмо, различные манипуляции с предметами, строительство башен и домиков из кубиков. Разнообразная деятельность взрослых также базируется на этом жесте – вязание на спицах, завязывание шнурков, шитье иголкой, застегивание пуговиц, лепка из глины и т.д.

Практически вся деятельность человека основана на нескольких жестах кисти руки – кулак, захват, указание, щипание двумя пальцами, удержание тремя пальцами и открытая ладонь. Когда в работе участвуют две руки, один жест либо воспроизводится каждой из них, либо одна рука делает один жест, а другая-другой.

Руки человека обладают еще одной способностью. Благодаря рукам он может ощупать полностью свое тело, прикоснуться к любой его части, пережить свои границы в пространстве. Благодаря рукам же человек “нарушает” свою пространственную ограниченность, вступая в отношения с другими людьми, создавая произведения искусства. Конечно, не нужно забывать, что для встречи двух людей нужны и ноги, движение к встрече каждого из них в буквальном и переносном смысле слова. Выражение “я долго шел к этой встрече” свидетельствует о связи пространства и времени в движении.

В эпиграфе данной работы речь идет о “сопереживании своих пальцев рук и ног в мозгу”. Это сопереживание ведет к “обладанию сознанием своего Я в вашей земной жизни”. Ребенок постепенно подходит к сознанию своего Я. Наблюдение за

рисунками детей показывает, что изображение человека меняется в период с 3-х до 7-8 лет. Вначале появляется круг, потом – “головоноги”, потом – человек с головой, руками и ногами, но пальцы на руке не изображаются, либо их может быть 2 или 3. Только к 6-7 годам на детском рисунке обычно появляется кисть руки с пятью пальцами. У ребенка возникает сопереживание своих пальцев рук. Психологи и педагоги говорят о выстраивании “схемы тела” к семилетнему возрасту и о готовности ребенка к школе. Очень важно, чтобы уже с первого класса руки ребенка переставали жить своей отдельной жизнью. Иначе можно будет наблюдать, что ребенок “не ведает, что творит”. Пожалуй, главная задача всего школьного обучения состоит в том, чтобы создать у ребенка прочную связь между деятельностью рук, ног и его сознанием.

Должны возникнуть два потока, идущие навстречу друг другу. Первый – из внешнего мира во внутренний, восприятия рук и ног доносят до сознания информацию о внешнем мире. Если сильно ударить рукой по стене – будет больно, если ударить другого человека – будет больно ему, он может дать сдачи, если рука слабо держит предмет, он будет постоянно падать и т.д. Деятельность руки выстраивает в сознании причинно-следственные связи, которые формируют память и способствуют развитию Я ребенка. Второй поток – из внутреннего мира во внешний. Сознание ребенка направляет его руки и его деятельность. Появляется целенаправленная деятельность. В начальной школе сознание ребенка еще слишком слабое, действует авторитет учителя и взрослого. В старших классах должна проснуться самостоятельность и ответственность, когда юноша или девушка делают что-то из внутреннего чувства долга, без давления со стороны взрослого. Внешний авторитет учителя к 14-15 годам преображается у подростка в его (подростка) внутренний моральный авторитет.

“Эти два потока как будто “связывают” деятельность рук человека и его сознание, ведут его к тому, чтобы он “ведал, что творит”. Благодаря своему сознанию человек может оглянуться на “дела своих рук” и в следующий раз поступить по-другому, более человечно. Основные жесты рук, которые мы обнаружили – кулак, захват, указание, щипание двумя пальцами, удержание тремя пальцами, раскрытая ладонь – “дублируются” в деятельности Я, в сознании. Я схватывает и удерживает впечатления и восприятия внешнего мира, сохраняет их в памяти. Противопоставляет хаосу восприятий относительно твердые понятия. У животных отсутствует Я и отсутствуют понятия, выраженные в речи. Попугай, например, может имитировать человеческую речь, но не может мыслить, творить понятия. Кстати, в немецком языке слово “Begriff” (понятие) происходит от “greifen” – хватать, схватывать, браться. Жест руки, “схватывание” становится “жестом” Я.

Вспомним слова Христа “Я есмь путь, истина и жизнь”, и нам откроется указательный “жест” Я. Я указывает человеку его жизненный путь, ведет его от одной встречи к другой, указывает на ошибки как голос совести. Если взрослого человека не ведет по жизни его Я, а ведут другие люди или другие силы, возникает опасность попасть в замкнутый круг, из которого не видно выхода. “Бес водит по кругу” – вовсе не случайное выражение. Выйти из замкнутого, порочного круга помогает только свободное Я, указывающее путь.

Если Я перестает удерживать астральное, эфирное и физическое тело человека,

наступает распад личности. Душой овладевают страсти, а дух погружается в сон, сон разума, который рождает чудовищ. Как рука человека держит орудие труда, которое не живет самостоятельной жизнью, а подчиняется воле работника, так и Я человека “призывает на службу” его три тела, ведет их к высоким идеалам. В противном случае человек не слышит призыва Я, и его тела начинают жить самостоятельной жизнью, он падает ниже животного уровня.

И, наконец, у руки есть способность отдавать, а у Я – способность жертвовать. Только человек с хорошо развитым Я-сознанием способен не приносить в жертву других, не искать “козла отпущения” а сознательно и свободно жертвовать свои силы, здоровье, время, деньги ради высоких целей. В раскрытой ладони нельзя ничего удержать, человек оказывается безоружным и беззащитным. Остается только надежда на помощь и защиту духовного мира, упование на то, что жертва, которую он сознательно приносит, будет принята, а не отвергнута.

Я думаю, приведенные примеры достаточно убедительно показывают связь между деятельностью рук и деятельностью Я, их взаимовлияние и выражение в речи. Остается только пожелать каждому из нас действительно подойти к “сопереживанию в мозгу своих пальцев рук и ног”. Только таким путем можно и нужно развивать душу сознательную и свое Я в наше время.

Викладання історії в 6 класі через малювання форм

У кожного вчителя є свій досвід і свої способи зберегти фантазійний, творчий бік уроку та цікавість учня до предмету викладання. Вчителі вальдорфських шкіл мають у своєму арсеналі такий потужний інструмент як малювання форм.

Тихо рипить під ногами сніг,
обертаючись, ми бачимо на ньому свої сліди…

Сніг нагадує про те, що минуло Різдво, Новий рік, нові календарі. Дехто веде дискусії щодо того, коли варто святкувати Різдво: чи то 24 грудня, чи 6 січня. Для людей важливі дати, важливі традиції та факти, але іноді, досліджуючи факти, ми не звертаємо уваги на те, що між 25 грудня та 6 січня є рівно 12 ночей.

Дванадцять — особливе число для людини. І саме 12 років виповнюється шестикласникам у вальдорфській школі.

Шостий клас — це середина одинадцятирічної системи навчання. Це особливий клас не тільки для вальдорфської школи, але й для будь-якої школи взагалі. Першу половину шкільного життя пройдено: там було тепло, казково та прекрасно. Друга половина чекає попереду: там має бути багато дослідів, фактів та істин. А що зараз?

Зараз учні вже перестають бути дітьми, але вони ще далеко від дорослих. Ми маємо справу з підлітками, які хочуть самостійно застосовувати ті навички, яких вони набули в молодшій школі; хочуть творити на користь і радість ближнім; хочуть пізнавати більше. Звичайно, навички, творчість і пізнання можуть бути пов’язані з такими сферами життя, від яких дорослі настільки далекі, що просто не знають, чим зарадити школярам. Але з іншого боку, в учителя є завдання передати дітям свої знання з певної сфери, наприклад, з історії.

У п’ятому класі вже почали вивчати історію Давнього світу. Тоді в предметі «Історія» було багато міфів, що давали яскраве уявлення про людей тих часів і їхній спосіб життя.

З міфами ми переходимо й у шостий клас, але тут історія вже змінює свій характер. Адже тепер починається історія, наповнена фактами, описами, хроніками, — історія, в якій стає все менше місця для фантазії. У кожного вчителя є свій досвід і свої способи зберегти фантазійний, творчий бік уроку та цікавість учня до предмету викладання. Вчителі вальдорфських шкіл мають у своєму арсеналі такий потужний інструмент як малювання форм.

До четвертого класу малювання форм присутнє як окремий предмет, який допомагає розвинути велику кількість необхідних навичок, пізніше — може використовуватися вчителями в якості терапевтичного засобу. Фактично після четвертого класу малювання форм повністю переходить в письмо та геометрію. На той момент учні вже добре знають історію виникнення писемності та особисто переживають історію геометрії. Малюнки на геометрії такі ж красиві, великі та яскраві, як і на малюванні форм. І до шостого класу діти вже здатні робити й менші зображення.

Відпрацювати техніку малювання невеликих форм можна й на уроках історії. У невальдорфських учнів, які не мають такого розмаїття мистецтв і пишуть у зошитах в клітинку, десь із десяти років виникає особливо багато дрібненьких зображень на полях, нерідко орнаментів. Підлітки, які нерідко потребують додаткових обмежень з боку зовнішнього світу, можуть самостійно створювати у своїх зошитах поля.

Завдання вчителя в такому випадку — підхопити влучний момент і почати перед уроком малювати на дошці поле, яке не обов’язково має бути межею, але може стати й орнаментом.

Досліджуючи, яку роль відігравали в житті народів орнаменти, вчитель здатен знайти їх особливі характерні риси. Наприклад, цікаво розглянути орнамент, відомий усім як грецький меандр. Він часто використовувався в оздобленні предметів вжитку в Давній Греції. І не зважаючи на те, що існував він ще до початку грецької культури та існує й донині, він несе в собі геометричність, ритм, рух, що є притаманними саме для цієї культури (мал. 1).

Цікаво простежити, як цей мотив використовувався пізніше в іншому культурному середовищі — в Давньому Римі, з історії зародження якого власне й починається історія в шостому класі. Як нащадок Давньої Греції він все ще продовжує використовувати ритм, рух і геометричність, але вони вже отримують певний розвиток, ускладнюються.

В історичних пам’ятках Давнього Риму можна знайти велику кількість орнаментів, за якими можна побачити два напрямки розвитку меандру. Перший зберігає чіткість прямих кутів настільки, що утворює всередині себе прямокутники (мал. 2). І з часом вироджується в послідовність кольорових прямокутників різного розміру (мал. 3).

А другий — підсилює образ «хвильки» (мал. 4), кути повністю округлюються, хвилька спрощується, перестає завертатися, але тепер ці хвильки «находять» одна на одну та починають одна в одну перетікати (мал. 5).

Хвильки, чи то вже стрічки, заплітаються у більш складні та різноманітні косички, повторити які — цікаве та, насправді, швидке завдання для учнів шостого класу. Побачивши таку рамку на дошці, вони із захопленням зроблять такий варіант, а найбільш вигадливі здивують вчителя ще кількома більш складними (мал. 6 і 7).

І хоча можна сперечатися щодо того, чи ці два візерунки є наслідком меандру, чи це абсолютно незалежні різні напрямки розвитку орнаментів, проте, такий порядок подання форм підводить учнів до образу того, як щось більш-менш цілісне та гармонійне — таке, як меандр — може перетворюватися, розвиватися та ускладнюватися, заповнювати весь вільний простір настільки, що врешті-решт розпадається. Фактично, проводячи учнів таким шляхом, вчитель вже подає всю історію Давнього Риму.

Важливим у цьому залишається також і дуальність в історії цього етапу розвитку — за легендою, заснування Риму починається з історії про двох братів, а початок його загибелі пов’язаний з поділом на Західну та Східну Римські імперії.

Пройшовши такий непростий шлях через Рим і довівши до абсурду простоту в орнаменті, складеному з прямокутників, і життєвість — в косичці, що заповнює піваркуша, ми задаємося питанням: «Що ж далі?».

І, власне кажучи, ми все починаємо з початку, беремо щось, чому ми вже добре навчилися в «косичках» — плетення, чи передачу об’єму, а також те, чому ми навчилися в «прямокутниках» — відстані між елементами, назвемо їх образно «паузами». Переносимо усі ці навички «через сон» — у нову епоху — та отримуємо результати у більш складному, але не менш гармонійному меандрі (мал. 8), або, наприклад, в кельтських хрестах (мал. 9 і 10).

У шостому класі вчитель не інтерпретує зображення, він просто дає дітям можливість дуже точно роздивитися та повторити побачене. Цього достатньо. Якщо урок підготовлено добре, то учні самі відшукають особливості.

При підготовці вчитель має пам’ятати про матеріали, якими виконувалися орнаменти, бо мозаїка, яка зберегла для сьогодення найбільше візерунків з тих часів, завжди відрізнятиметься від фрески чи орнаменту на глечику. Через кольори, які вчитель підбиратиме для зразків, учні засвоюють кольори, притаманні для того чи іншого народу, для тієї чи іншої культури.

В контексті другої епохи історії мені здається важливим торкнутися також теми ілюмінування — коли перша буква написаного тексту стає витвором мистецтва.

Це складна робота, яка потребуватиме окремих зусиль для реалізації, тож скоріше за все має бути винесена за рамки уроку історії до уроків образотворчого мистецтва.

Але якщо учень зможе гідно виконати таке завдання, то напевно, він не тільки краще зможе оцінити вартість написаного слова, але й краще розумітиме певні верстви населення часів Середньовіччя. Крім цього, ті дати, в яких цифри будуть проілюстровані чи орнаментовані, учні запам’ятають набагато краще.

Для вчителя відкривається безліч можливостей, тому що незалежно від того, яку тему з історії Середньовіччя він захоче підтримати малюванням форм, він всюди знайде багато підказок.

Адже кельтських, арабських й слов’янських візерунків тих часів збереглося чимало. Через їх дослідження набагато легше відчути спільні відтінки та «напівтони» відмінностей цих культур. Які якості ховаються за лабіринтами одних візерунків або якою має бути людина, що здатна створити кілька сотень однакових багатокутників?

Чому одні народи роблять багато гострих кінцівок у своїх орнаментах, а візерунки інших складаються з великих елементів і мають великі відстані між ними? Чому в одному випадку більше рослинних елементів, а в іншому — тваринних? Відповіді на всі ці питання можна знайти тільки розглядаючи ті форми, що їх зображували різні люди на різних територіях у різні часи. Діти можуть бути уважніші в спостереженнях, точніші при копіюванні та талановитіші у нових ідеях. Завдання ж учителя — тільки дати учням можливість зацікавитися цією темою. Натхнення вам у пошуках творчості в буденному!

Вперше опубліковано в електронному журналі “Дитина Вальдорф+” №4, 2012.

Темпераменти у дітей і поводження з ними

Від того, як діють в дитині формуючі сили, залежить дуже багато. Тут наводиться опис чотирьох дітей, в яких ці сили діють по-різному.

Ні одна жива істота не може бути вихована належним чином, якщо вихователь не знайомий з її життєвими умовами (обставинами її життя), з її здібностями та особливостями. Більшість основних помилок у вихованні дітей відбувалося через те, що вихователі просто не знали дітей. Від того, як діють в дитині формуючі сили, залежить дуже багато. Тут наводиться опис чотирьох дітей, в яких ці сили діють по-різному.

Дитина-сангвінік

У п’ятирічного Кнуда рудуваті локони, сині очі та витончено кирпатий ніс. Верхня губа трохи видається над нижньою. Він не дуже високий для свого віку, проте гнучкий і стрункий. У нього досить-таки велика голова, а кінцівки рухливі. Він любить ходити навшпиньки, але коли захоче, може ходити твердо (цілком ступати на стопу). У стрибках він надзвичайно спритний. Спускаючись сходами в сад, він перестрибує одразу через декілька сходинок. Якщо Кнуд падає, то на очах миттєво з’являються сльози, проте він швидко заспокоюється. За характером його можна віднести до тих дітей, які сміються зі сльозами на очах. Він може швидко відволіктися від своєї гри. Його голова та очі швидко рухаються туди-сюди, як у маленької пташки. Мама називає його «горобчиком», а бабуся — «ящіркою», і обидві назви йому підходять.

У нього чистий високий голос, він дуже музикальний. Хоча дорослі, часто з осудом, називають його неуважним, безладним і легковажним, поверхневим, несерйозним тощо, усе ж він — загальний улюбленець. Тому що він — «дитина в собі», і це викликає велику симпатію оточуючих.

А що можна сказати стосовно його здоров’я, сну, апетиту? Він загалом здоровий, якщо незважати на легкі дитячі простудні захворювання, які він, проте, швидко переборює. Їсть охоче, але небагато. Він і в цьому схожий на пташку: охочіше «клює», ніж «набиває собі рот». М’ясо, яйця, борошняне та картоплю він не любить, віддає перевагу овочам та фруктам, також охоче їсть солоне і кисле. Швидко засинає і легко прокидається. Вранці встає дуже рано. Він — «гармонійна маленька людина».

Як діють творчі сили у дитині-сангвініку? Вони проявляються через ритмічнуприроду дихання та кровообігу, через пульсуючі удари серця, у вдихах та видихах. Здається, що повітря більшою мірою є елементом дитини-сангвініка, ніж земля, над якою він неначе ширяє. Він любить гойдатися на гойдалках, залазити на високі дерева. У дорослого почалася б морська хвороба, якби він спробував так кружляти й гойдатися, як дитина.

Наскільки є ритмічним дихання і кровообіг, настільки ж мають бути ритмічними повсякденне життя та гра дитини. Немає нічого більш важливого у вихованні, ніж спокійний ритм щоденного способу життя, для дитини-сангвініка це життєво необхідно. Ритм є його сутністю. Проте цей ритм швидший, ніж ритм дорослого (частота пульсу, дихання вище, ніж у дорослого).

Дитина не може довгий час бути зосередженою на чомусь, оскільки зосередитися — означає «вдихнути». Але після цього невдовзі має бути й «видих». Бути «непостійним» — не вада, а властивість цього темпераменту і цього віку. Вихователі називають таких дітей неуважними, поверхневими, легковажними. Та діти-сангвініки можуть дозволити собі мати легкі думки!

Якщо у випадку з Кнудом можна не хвилюватися та сподіватися, що з часом він зміниться, то рухливість його двоюрідної сестри такого ж віку вже викликає побоювання. На її прикладі можна спостерігати, у що може перерости сангвінічний темперамент, якщо він переходить межі. Якщо Кнуд сміється і від сміху падає на землю, то Сьюзі взагалі довго не може зупинитися від сміху. Вона сміється нестримно, щоб врешті-решт так же нестримно плакати. Вона вихоплює іграшку з шафи і кидає її на підлогу, але не грається нею, а хапає наступну. Кнуд дуже любить, коли батько показує йому зображення тварин, він задає запитання й жваво цікавиться, потім він перегортає наступну сторінку, щоб зустріти нове зображення радісним вигуком. Сьюзі поверхнево дивиться на картинки, їй хочеться перегортати сторінки все далі і далі, не заглиблюючись у розглядання. Якщо ж вона і задає запитання, то не чекає відповіді. Кнуд не надто ніжний, але він любить і поважає своїх батьків, відчуває зв’язок з братами та сестрами.

Сьюзі плаває на поверхні життя і є надто легкою, щоб відчувати прихильність до оточуючих її людей. Існує небезпека, що вона може стати недоумкуватою, оскільки вона не може заглибитися в суть речей. Як можна її від цього вберегти, як їй допомогти?

Поводження із яскраво вираженим сангвініком

Якщо Сьюзі полюбить якусь людину зі свого оточення (а це залежить від ставлення до неї дорослих), то разом з цим у її житті з’явиться сталість. Адже немає нічого більш суттєвого для дитини, ніж любов до батьків та вихователя.

Лише дорослий може утримати понад міру проявленого сангвініка спочатку на короткий, а потім на все більш тривалий час за яким-небудь заняттям: грою, розгляданням картинок тощо. Чим сильніше дитина любить вихователя, тим краще це буде виходити. Добре також чергувати заняття з відпочинком. Чим активніше працює фантазія дитини при розгляданні картинок, що змінюють одна одну, тим довше дитина залишається зосередженою на цьому занятті. Особливо, якщо цим вона може порадувати дорослого, якого любить.

Дитина-меланхолік

Коли Гундулі виповнилося 8 років і на святкування було запрошено дітей приблизно її віку, гості довго не могли знайти іменинницю. Вона сховалася під великим столом, забилася в куток і завмерла. Коли її витягли з-під столу, вона довго плакала, а потім дивилася на гру інших дітей зі скорботним виразом обличчя і стражданням у погляді. Потім, переборовши себе, включилася в гру і відчула себе щасливою. Вона дивилася на дітей сяючими очима й була дуже засмучена, коли ті почали розходитися.

Гундула любить вишукувати темні, відлюдні куточки для роздумів. Її можна знайти під диваном, між шафою і дверима, інколи навіть у шафі. У її діях багато таємничого, вони є виявом її багатого внутрішнього світу. У своїх думках та мріях вона сама грає головну роль: то вона принцеса, то бідна, кинута усіма дитина, то герой. Дорослим важко її зрозуміти. Коли вона грається, то часто буває сумною, не в доброму гуморі. Для свого віку вона надто розважлива й часто поводиться, як доросла. Однак вона досі смокче великий палець руки, гризе нігті, і це робить її предметом безкінечних глузувань та докорів. Найбільше задоволення для неї — сидіти на килимі, смоктати цукерку і при цьому читати казки. Вона любить довгі сумні історії.

Веселі байки і комічні жарти вона зневажає, але це тільки видимість: насправді ніхто так охоче і заразливо не сміється, як вона.

Гундула дуже відкрита і щиросердна з тими, кого любить, але іноді замикається, як «устриця».

Тілесні основи меланхолійного темпераменту

У Гундули зазвичай не дуже гарний апетит, вона розбірлива в їжі, любить солодке. Можна назвати її ласункою. У неї виникає явна антипатія до страв, які своїм виглядом ще нагадують живу істоту, наприклад, засмажена риба, курка тощо. Якщо походження їжі є не настільки очевидним, вона охоче їсть м’ясо. Гундула постійно страждає на запори, але, на щастя, вона залюбки їсть фрукти.

Хоча вона струнка та має гостреньке бліде личко, складається враження, що її тіло дуже важке, і вона втомилася його носити. Вона ходить з понуреною головою, зігнутою спиною. Вона швидко втомлюється і страждає на головні болі.

Життя у фантазіях інколи допомагає їй подолати тілесну слабкість, але зазвичай її воля слабка.

Сила тяжіння землі тягне її вниз, її очі завжди шукають землю, і вона рідко піднімає погляд. Вона пізно засинає, оскільки в ліжку її прагнення міркувати і придумувати різноманітні історії є особливо сильним. Вранці вона почувається стомленою, довго перебуває в поганому настрої.

Вона боїться холодної води, найбільше любить тепло. У Гундули є схильність до короткозорості, а оскільки вона багато читає в ліжку в сутінки, їй скоро доведеться носити окуляри. У неї непоганий слух, вона безумовно має музичні здібності (грає на піаніно, на скрипці, любить співати).

Гундула душевно й тілесно — ніжна дитина, яка вимагає багато турботи і люблячого розуміння.

Поводження з дитиною-меланхоліком

Турботливість та увага потрібні меланхолікові як хліб. Головне, щоб це не було занадто явно для нього. Бо по суті своїй меланхолік — маленький егоїст, він хоче завжди відчувати себе в центрі уваги. Але все ж він повинен отримувати достатньо тепла, щоб не почати занадто фіксуватися на своїх проблемах і щоб вони не накопичувалися як сніжний ком. Такій дитині необхідна людина, якій би вона могла повністю довіряти. Одне добре, привітне слово — і серце та довіра дитини-меланхоліка будуть завойовані.

Багато душевної та духовної їжі потрібно дитині-меланхолікові. Під час навчання потрібно вибирати такі казки, історії, біографії, які схвилюють, змусять забути про власні проблеми. Коли дорослий розповідає дитині про те, що переживав він сам або ж люди, яких він знає, це діє цілюще на дитину і пом’якшує дитячу меланхолійність.

Дитина-меланхолік охоче виконує маленькі послуги, якщо відчуває, що цим вона пом’якшує страждання. Вона може бути непоганою доглядальницею. Спочатку, можливо, важко буде подолати її зніяковілість та несміливість, але коли це буде подолано, вона буде ніжно піклуватися про хворих родичів.

Дитину-меланхоліка потрібно тримати в теплі, не обливати її холодною водою. Увечері вона має лягти в ліжко з радісними, гармонійними думками та почуттями. Треба намагатися позбавити її, як і будь-яку іншу дитину, важкої їжі. Стиглі солодкі фрукти, салати та легкі овочі корисні для неї, не зашкодить і м’ясо. Хоча дитина-меланхолік — великий солодкоїжка, вона охоче їсть мариновані огірочки, кислий салат, квашену капусту і т.п. Потрібно стежити за її травленням, проте робити це тактовно. Потрібно спонукати її до здорових фізичних рухів, чого можна досягти не стільки спортом, як ритмічно-музичними засобами. Евритмія, в якій дитина може зв’язати своє душевне життя з рухами тіла, принесе їй просто-таки дивовижне полегшення і зцілення. Вона зможе подолати перешкоди, які полягають у тому, що вона має відкрити перед іншими свою сутність.

Дитина-холерик

Десятирічна Вільтруда шаленіє. Її кремезне тіло тремтить, своїми міцненьким кулачками вона дубасить хлопчика, який образив її молодшого братика. Її розпатлане волосся стирчить на голові, як пір’я хижого птаха. Великий хлопчик (йому близько 12 років), її ворог, намагається сховатися від її ударів та укусів. Вільтруда піднімає братика, що плаче, з вуличного пилу, куди його штовхнув великий хлопчисько, хапає за руку й тягне за собою. При цьому вона сильніша, ніж зазвичай, тупотить по землі і ще енергійніше ставить п’яти. Одна рука її все ще стиснута в кулак, а інша міцно стискає руку братики. Вона так тримає шию, наче хоче усе своє єство внутрішньо зібрати та укріпити. Вільтруда — старша серед чотирьох братів і сестер. Їхня мати померла під час останніх пологів. У школі Вільтруда, не змигнувши оком, слухала легенду, за допомогою якої вчителька хотіла більш доступно передати дітям роздуми про смерть. Зовні Вільтруда нічим не виявила участі і болю. Однак повернувшись додому, розповіла цю легенду слово в слово. Вільтруда завжди знає, чого хоче, і знає, як досягти бажаного.

Коли вона вперше прийшла до школи, то, почувши голос вчительки, що долинав з одного класу, оголосила: «Це моя вчителька!». З цього часу вона не хотіла йти до свого класу, шаленіла вдома, у неї піднялася температура, і врешті-решт за порадою лікаря дівчинку було переведено в клас тієї вчительки. Відтоді вона у школі тиха, старанна і щиро віддана своїй вчительці.

На заняттях Вільтруда не завжди уважна. Піднявши своє міцне підборіддя, дивиться мрійливо перед собою, вона зайнята собою. Вона любить відчайдушні і ризиковані історії. Вона темпераментна актриса, якщо роль їй до душі, але в одному спектаклі вперто відмовлялася грати роль раба, хоча ця роль булла значимою в сюжеті та багато однокласників їй заздрили. Вільтруда сказала: «Ні, краще смерть, ніж рабство!» — і зовсім відмовилася грати. Вільтруда — «жайворонок»: з першими променями сонця вже на ногах. Навчання дається їй не дуже легко. Нестерпно бачити, як вона незграбно тримає ручку і, сильно натискаючи, виводить свої карлючки. Її живопис цілком і повністю є виразом її сутності. Вона віддає перевагу багряно-червоному кольору, але може малювати і найніжнішими фарбами, якщо хоче цим зробити приємне людині, яку любить. У неї все залежить від волі. Вона багато чого може досягти самостійно, якщо усвідомлює, що це необхідно. Цікаво, що коли одного разу в ранньому дитинстві вона почула розповідь про виверження Везувію, то відтоді стала з найбільшою охотою малювати вогнедишні гори.

Оскільки вона не надто обдарована, її картини іноді нагадують сумирну цукрову голову, з якої вивергаються червоні фонтани, а по дуже синьому небу пливуть коричневі та темносині клуби диму. Це вираз її холеричної сутності.

Спить Вільтруда небагато, але майже ніколи не виглядає сонною. Їсть вона також небагато і в їжі невибаглива. Найбільше за все вона любить фрукти. Вона зневажає все протерте, кашоподібне, проте із задоволенням гризе шматок черствого чорного хліба.

Горіхи вона розгризає зубами.

Вільтруда схильна до раптових різких підйомів температури й запальних захворювань, особливо горла. Вона перехворіла на багато дитячих хвороб, наприклад, скарлатину, дифтерію. Достоїнства та небезпеки холеричного темпераменту добре видно. Рішення Вільтруди, в яких часто відсутній момент обдумування, виходять з глибини її сутності та є її власними. Батьки дівчинки зі страхом спостерігали спалахи гніву, яким вона була підвладна у ранньому дитинстві, коли вона з червоним обличчям ревіла і колошматила все руками і ногами. З віком це згладилося, але іноді вона може впасти в такий гнів, що «не пам’ятає себе». На другий день вона буває тихою і «прирученою».

Поводження з дитиною-холериком

Холеричний темперамент вимагає великого терпіння й глибокого практичного розуміння дитячої душі. Він вимагає від вихователя також величезної витримки, оскільки це доволі важко — не вийти з себе при вигляді шаленіючої дитини. Найголовніше — протиставити гніву спокій і холоднокровність, а також ні в якому разі не хвилюватися і не приймати ніяких поспішних рішень.

Це дуже важко, і деякі вихователі зазнають невдачі саме з цим темпераментом, який у наш час (на щастя чи на жаль?) зустрічається порівняно рідко.

Холерику завжди потрібно давати можливість розвивати свої сили і так скеровувати їх, щоб приносити не шкоду, а користь. Рубати дрова, пиляти, забивати цвяхи, тягати каміння і т.д. — здорові заняття, і не слід особливо побоюватися, що діти можуть зашкодити собі. Лише завжди потрібно пам’ятати, що в дитячому віці праця має бути в радість, без примусу, з власної волі дитини.

Маленькому холерику необхідно мати простір, де він міг би вільно рухатися, стрибати, бігати, перекидатися. Холерик у вузькій кімнаті нестерпний.

Корисно давати холерику такі завдання, які йому іще не зовсім під силу, щоб він зрозумів, що не настільки він уже й всемогутній, яким себе відчуває. Також дієвими є розповіді про героїчні вчинки. Дитина думає: «Цього я іще не вчинив». Зрозуміло, до такого висновку дитина має дійти сама, лише тоді цей варіант буде дієвим.

Вихователь повинен навчитися залишатися спокійним навіть під час нападів гніву в дитини. За подібних обставин вихователю краще буде обговорити, що сталося, після того, як його підопічний поспить ніч, повністю заспокоїться, внутрішньо присоромиться свого вчинку.

Холерична дитина хотіла б тримати себе в руках, проте, оскільки в її віці ще не дозріла така сила, яка може стримувати і скеровувати волю, вона справедливо очікує від дорослого енергійної поведінки, але поведінки з розумінням. Душа дитини, особливо холерика, не зносить глузувань та іронії. Тоді як делікатний гумор, навпаки, сприймається холериком із вдячністю.

Дитина-флегматик

Ганс живе спокійно в батьківському домі, де його оберігає дбайлива матуся, яка не відчуває незадоволення флегматичністю сина. Його виховання ніколи не завдавало їй мороки. Немовлям він подовгу тихо лежав у ліжечку і стежив поглядом за повільними рухами власних товстеньких ручок, які довгий час були його єдиною іграшкою. Їжа та перетравлення — це дві речі, яким дитина віддавалася із задоволенням та завзяттям. Його мати дотримується старомодних поглядів, що «бути товстим — значить бути здоровим». Такого стану речей вона домагається дуже легко. Ганс може засвоїти ту кількість їжі, яку готує його турботлива матуся, і трансформувати їх у жирові відкладення. Він пізно навчився ходити, він лягав на килим, повільно і ліниво повзав. Він не вибагливий, майже всі страви — його улюблені.

Коли Ганс почав гратися, його фантазія була досить незначна. У 2 роки він отримав у подарунок фігурки звірів, і досі (у вісім років) він продовжує гратися з ними. Виймає звірів з коробки одного за іншим, ставить їх у ряд, а потім прибирає назад. Він дуже охайний, майже педантичний. Кожна річ повинна мати своє місце і там залишатися. Перед сном дитина ретельно складає свій одяг і хоче знайти його вранці в такому ж стані. Ганс може пити тільки зі своєї чашки, їсти тільки своєю ложкою. Одного разу його взяли до родичів, у яких залишилися ночувати — і це було справжньою катастрофою. Він хотів користуватися тільки своїм горщиком, спати тільки у своєму ліжку. З дивовижною, майже холеричною енергією намагався він домогтися своєю. Коли не дотримуються усталених звичок, Ганс може діяти як холерик. Ритми переважають у нього в усьому. Він знає без годинника, коли підходить час обідати, коли треба йти спати. Ця дитина не належить до тієї більшості дітей, які насилу лягають спати, він охоче йде в ліжко та спить довго й міцно.

Ганс пізно навчився говорити, довго спілкувався за допомогою простих звуків. Тепер він говорить повільно, роблячи великі паузи між словами. Ганс музикальний. Коли він нерухомо сидить на подушці, як бовван, можна почути, як він тихо і дуже ритмічно наспівує знайому мелодію. Ганс любить тепло, також і душевне, на яке його мати не скупиться. Він не терпить душевні хвилювання. Ганс завжди був «надійною дитиною». Те, чому його навчили і що він зрозумів, виконується пунктуально і чітко: він годує рибок, поливає квіти в один і той же час. Вже у п’ять років він робив невеликі покупки, правильно приносив решту.

Коли йому розповідають історії (вінлюбить слухати одні й ті ж), він може переказати їх напам’ять, причому в тих же словах, з тими ж інтонаціями. Ганс знає багато віршів і пісень, ніколи не фальшивить. Він охоче грає на піаніно, так само повільно, як і говорить. Ганс часто буває один, у нього немає друзів. Для інших дітей він занадто нудний, вони ж для нього — занадто шумні.

Тільки одна маленька товста дівчинка, така ж флегматична, як і він, може годинами мовчки сидіти поруч з ним.

На подив родичів і знайомих, Ганс непогано вчиться. У нього чіткий сформований почерк. На щастя, його вчителька спокійна та розуміюча. Вона не підштовхує Ганса і знає, що якщо дати йому час, то він все прекрасно виконає. Вона вважає, що в перші роки шкільного навчання потрібно просуватися вперед повільно і давати можливість дітям повправлятися. А вправляється Ганс охоче. Його «картинки» складаються з красивих, чистих кольорових поверхонь, без осмисленого змісту. Він схоплює і навчається повільно, але засвоєне пам’ятає довго, особливо якщо те, що він вчить, має ритмічну форму. Існує небезпека, що в старших класах, де більше потрібні увага та логічне мислення, а не просто надійна пам’ять і любов до вправлянь, йому буде важко.

Основи флегматичного темпераменту

Як сангвінік легко сполучається з ритмом дихання, меланхолік страждає від сили тяжіння, холерик зігрівається від вогню своєї крові, так флегматик до деякої міри наповнений соками, які оживляють і харчують його організм. Процес перетравлення приносить йому напівсвідоме задоволення. Це могутні та піднесені процеси, які будують і формують людину з рідин. Жодна людина не стоїть так близько до природи, як мрійлива флегматична дитина. Все, що грунтується на вегетативних функціях життя його тіла, відбуватиметься добре.

Його хороша пам’ять, його здібності до всього, чого можна досягти шляхом повторних вправлянь, його здібності до музики і живопису виходять не зі свідомого бажання його індивідуальності, а є продовженням його тілесно-творчих сил.

Поводження з дитиною-флегматиком

Часто зустрічається упередження проти флегматичного темпераменту. Батьки нерідко бувають ображені, коли лікар чи вчитель говорить, що їх дитина — флегматик. Це забобони!

Звісно, як і у кожного темпераменту, тут є свої небезпеки. Наприклад, дитину-меланхоліка часто розглядають як вундеркінда, проте його схильність до тужливості, егоїзму і сором’язливості повинні сприйматися приблизно так само, як байдужість, сонливість і ненажерливість флегматика. А з іншого боку, згладжений флегматичний темперамент може стати основою для кращих людських якостей. Люди, які подолали однобічність свого темпераменту або які отримали відповідне виховання, пом’якшуючи різкі сторонни характеру, бувають особливо вірні, надійні, витривалі, правдиві, сумлінні.

У вихованні флегматика важливий розумний підхід. Наприклад, не варто надто рано відправляти його спати, вдень не давати йому спати довго, вранці не чекати, поки він сам прокинеться, а будити його в певний час. Для нього добре, коли він не дуже тепло одягнений і укритий. Треба, щоб вранці він вмивався холодною водою, а для меланхоліка ця процедура неприпустима. Флегматик добре переносить маленькі шоки, які не повинні проте використовуватися у якості засобу виховання. Його день має починатися так: розбудити зранку, умити холодною водою, не дозволяти довго сидіти за сніданком. Перед школою він повинен їсти якомога менше і зовсім легку їжу. Овочі, фрукти і салати для нього краще, ніж вироби з борошна та каші. Чорний хліб замість білого або пирога! Їжу добре солити, не надто багато солодкого, особливо цукерок. Багато чого можна досягти у його духовному та душевному розвитку, якщо зберігати його відносно струнким.

У грі флегматика не варто залишати наодинці із самим собою. Час від часу з ним потрібно гратися, намагатися запалити його, зацікавити грою, прискорити темп цієї гри.

Якщо під час гри флегматик задумався, то не зашкодить, якщо його голосно покликати чи достатньо гучним шумом “розбудити”. У такі моменти “пробудження” флегматик особливо здатний щось зрозуміти, усвідомити. Відомий такий випадок, коли вчитель довго і по кілька разів пояснює щось сонній дитині, а та дивиться, але не бачить, слухає, але не чує, ствердно киває головою, але нічого не розуміє. Нарешті дорослий втрачає терпіння і кричить на дитину або стукає кулаком по столу. У цей момент очі стають ясними, готова правильна відповідь — дитині одразу все стало зрозуміло! Байдужій флегматичній дитині вихователь не повинен настирливо показувати свою любов та участь, інакше це буде сприйматися дитиною як належне. Навпаки, удавана флегматичність і байдужість дорослого діятиме на нього так, що він буде прагнути до подолання своєї байдужості, особливо якщо вона любить цього дорослого. Флегматична дитина, що прокинулася до душевного тепла, може щиро любити, не так незрівноважено, як сангвінік, не настільки болісно-мрійливо, як меланхолік, не так рвучко-агресивно, як холерик, а з постійною вірністю та прихильністю.

У флегматичних дітей в юнацькому віці часто проявляються художні здібності, які з віком дещо відступають, коли прокидаються свідомість і органічні творчі сили. Об цей підводний камінь можуть розбитися дитячі мрії, тим паче коли дорослі намагаються наділити їхню мрійливу творчість свідомістю, наприклад, коли не дозволяють дитині просто насолоджуватися кольором або тонами, а ставлять маленькі, пробуджуючі свідомість завдання, коли вона змушена обмірковувати й роздумувати.

Не лише для дитини-флегматика, але й для дорослого-флегматика альфою і омегою виховання та самовиховання є наступне: пробуджувати інтереси і поширювати їх на всі сфери життя.

Малюнки Лесі Музиченко.

Вперше опубліковано в електронному журналі “Дитина Вальдорф+” №3, 2013.

Попередній фрагмент книги «Про душевну сутність дитини» читайте тут.

Внутренняя работа лечебного педагога

Фрагмент одного доклада

Сегодня мы не будем говорить о болезнях, патологиях, равно как и какой-либо диагностике. Мы попытаемся рассмотреть саму личность лечебного педагога.

Кем должен быть лечебный педагог? Уже в этом вопросе кроется проблема: мы можем лишь приблизиться к его идеальному образу, потому как этот внутренний путь становления «кем-то» — сугубо индивидуален. Давайте будем исходить из «готового» лечебного педагога. Кто же он? Почему он так себя называет?

Для примера рассмотрим спящего человека. Во время нашего сна то, что лежит в постели — это только часть нас, только наши физическое и эфирное тела. «Я» человека и его астральное тело отсутствуют — во время сна они находятся в духовном мире. Когда же «Я» возвращается в физическое тело, мы просыпаемся. Что же мы видим, когда «Я» уже вернулось, другими словами, находясь в бодрствующем сознании?

Мы видим, что в повседневной жизни то, к чему мы обращаемся, говоря «я» — это не совсем то «Я», которое во время сна находилось в духовном мире. Это дневное «я» правильнее назвать «самостью». В Финляндии можно наблюдать один феномен — маленькие дети, начинающие называть себя «я», на самом деле говорят «сам», и только несколько позже начинают говорить «я».

Эта дневная самость — земной, а не духовный элемент человеческого существа. Духовный же элемент активен во сне. Мы не должны смешивать эти две сущности. Когда я говорю: «Я должен познать себя», то имею в виду именно их.

Лечебный педагог использует это различие, этот переход между днем и ночью в работе с детьми. И его внутренняя работа должна влиять на оба эти элемента, лишь тогда можно будет достичь целостного воздействия.

Как же заниматься внутренней работой? Например, я нахожусь дома. Все тихо, спокойно, ничто не отвлекает. Вечер, зашторены окна, горит свеча. На столе лежит раскрытый доклад Р.Штайнера. Я сосредотачиваюсь на чтении и… засыпаю. Еще две попытки приводят к тому же результату. Не надо паниковать, это здоровая реакция. Но это проявление только одной части моего целого. Необходимо достичь целостности своего «Я».

Представим себе лечебного педагога перед классом. Есть план работы, дети, немного опыта. Вы проводите занятие по плану. И на следующий день тоже. И на следующий год тоже. И через 14 лет все повторяется. Правильно ли это?

Если я действую только по плану, у меня ничего не будет получаться. Почему? Чтобы это понять, надо это пережить. Попробуйте проводить занятие только так, что получится? Возникнет хаос. Вы стоите перед классом, а дисциплины нет. И ничего не помогает. Хорошенько прочувствуйте это.

Вы всегда выглядите устало, усталость не покидает вас никогда. А в соседнем классе учитель на двадцать лет старше вас, можно сказать, уже старик, не придерживается никакого плана урока, и у него все получается. Тишина и дисциплина. И он всегда бодр. Почему так происходит?

Например, на уроке истории вы рассказываете о Мартине Лютере. Вы сообщаете исторические факты, даты, события, называете имена людей. А в классе в это время ученики стоят на головах. В соседнем же классе старый учитель спрашивает: «Вы знаете, что такое «прощение»? Можешь ли ты простить другому? Как ты это делаешь?»… И через его занятие тоже проходит тема Мартина Лютера. Но по-другому. И он вообще не имел никакого плана. Но перед сном он думает о каждом ребенке — и действительно проделывает внутреннюю работу.

Вы обращаетесь к нему по поводу дисциплины в классе. «Что мне делать?» — говорите вы. — «Ты должен заработать дисциплину». Ее должны дать учителю сами дети. Захотеть дать. Это как подарок, которого учитель должен быть достоин.

С другой стороны, вы всегда уставший. А на выходные дни и каникулы на вас, как назло, наваливаются болезни. Потом вы опять вынуждены идти в школу, и опять приходит усталость. Круг замыкается. А старый учитель в соседнем классе здоров и всегда бодр. «Что же вы делаете для этого?» — «Нужно постоянно заниматься духовной работой, тогда не устанешь» — «Но когда же этим заниматься? Ведь есть план, расписание, надо готовиться к урокам» — «Всегда. Все время. Кроме того, нужно научиться всматриваться в окружающий мир».

Итак:

1) Необходимо всматриваться в мир. Именно всматриваться, а не просто смотреть.

2) Достойно проявлять себя, чтобы заслужить в подарок дисциплину.

3) Соприкасаться с духом, с целостной сутью человека, а не оставаться на поверхности.

Это три элемента, три техники, в которых нужно упражняться ежедневно.

Что это дает? Если вы начнете проводить урок подобным образом, дети это заметят. А вы заметите интерес, который появляется у них. Попробуйте сделать это сами, не верьте мне на слово. Попробуйте изложить тему урока не хронологически, а уйти в глубину, прочитать то, что нигде не написано. Если это вам удастся, у учеников пробудится невероятный интерес.

Лечебный педагог должен создать такую атмосферу, чтобы дети сидели «на задних лапках». И он должен очень стараться, чтобы оправдать такое настроение, чтобы все внешнее и внутреннее в ребенке было в порядке. Тогда дисициплина улучшается. Это происходит также благодаря тому, что учитель завязывает шнурки, заправляет рубашки, вытирает носы ученикам. Такие действия для ребенка очень много значат. Ведь он еще не вполне владеет своим телом, и учитель помогает ему инкарнироваться, прийти на землю. Это действует на будущее ребенка, и когда-нибудь он подарит вам дисциплину.

Я однажды сам три недели учился со своими учениками сидеть на стуле, завязывать шнурки и т.д. Я почувствовал тогда, насколько это помогает. Мой учитель сказал однажды: «Чтобы завязать ребенку шнурки, надо встать перед ним на колени». Без этого дисциплина не появится. Ребенок сам поможет вам встать.

Выбивание же из ребенка дисциплины делает его больным. Дисциплина связана с внутренней способностью отдавать — это огромная внутренняя работа.

Если поступать подобным образом, то и усталости не будет. Но при этом, конечно, нужно знать собственные границы — что я могу и чего не могу. Однако, границы эти будут постепенно расширяться.

Итак, важно завязывать шнурки. Вот вы видите ребенка с развязанными шнурками и не помогаете ему. И вам нехорошо на душе. Скажем, вы сидите в учительской и видите расхристанного ребенка, но не отрываетесь от своего кофе. Вы можете найти сотню очень важных причин, чтобы не заправить ему рубашку. Но потом это вас не отпустит. Вы должны сделать это сейчас.

Этот голос совести необходимо учиться слышать в себе. «Я» и совесть связаны. Если совесть просыпается, а вы ничего не делаете, ваше «Я» ослабевает. Вы становитесь меньше.

Став учителем, вы взяли на себя обязательство работать над собой. Если вы не можете этого, выберите другую специальность. Работать над собой — это долг учителя. Решающее значение имеет собственная, индивидуальная деятельность. Дети смотрят только на то, что и как вы делаете. Духовная работа проявляется не в голове и абстрактных мыслях, а в конкретных действиях.

Собственные действия — главный базис для духовной работы.

После получения образования мы никто. Только на пути мы становимся учителями.

Вперше опубліковано в газеті “Дитина” №9-10, 2001 р.

Наш журнал для дітей

Січень 2019. Зима

Привіт!

Зима – це найвеселіша пора року! Як же чарівно на вулиці! Надворі лежить сніг, яскраво поблискуючи на сонці. А ступаючи по ньому, чуєш м’яке порипування. Сніжинки дуже крихкі, й чим холодніше на вулиці, тим гучніший звук! Спробуй впіймати декілька сніжинок на рукавичку, і якщо уважно придивишся, то помітиш, що вони усі різні. У світі не існує однакових сніжинок. Це справжнє диво – кожна з них неповторна і має свій візерунок. У Японії навіть зробили музей сніжинок, який знаходиться у снігових печерах.

Бачили, як падають сніжинки? Повільно-повільно. Це тому, що вони дуже легенькі, бо створені майже з повітря!

А якого кольору сніг? Ну звичайно ж, білого! Виявляється, не тільки білого, а ще й рожевого, або навіть червоного! Такий сніг найчастіше можна побачити в горах. Дехто, спробувавши його на смак, завіряє, що він трохи нагадує смак кавуна!

Взимку на вулиці ніколи не буває нудно! Тепленько вдягнувшись, можна піти зліпити сніговика або ж навіть декілька маленьких, бо одному сніговику буде самотньо стояти на вулиці. І не забудь взяти із собою морквинки для носів :).

А ще ж можна покататися на санчатах із гірки! Чи на ковзанах, тільки пам’ятай, що впасти на льоді дуже легко, тож треба бути дуже обережним!

Коли багато часу проводиш надворі, руки замерзають дуже швидко! Щоб не замерзнути, трохи пострибай на місці, потім ретельно порозтирай рученята одна об одну. Думаю, тоді точно стане тепліше!

Можеш з друзями зробити цілий будинок зі снігу, де можна буде гратися, чи якщо снігу буде дуже багато, то можна прорити тунелі!

Повернувшись додому, не забудь повісити сушитися рукавички, а потім можна загорнутися в тепленьку ковдру й читати цікаві книжки, а якщо ще не вмієш читати, то попроси когось із батьків. Щоб стало більш затишно, попроси маму зробити тобі какао.

Казка про сніжинку

Була собі сніжинка. Вона була дуже маленькою і легкою, як пір’їнка. Вона дуже полюбляла танцювати й кружляти в повітрі разом з іншими сніжинками. Одного разу вона сказала, що боїться сильного вітру, бо коли в нього не було настрою, він шумів і так сильно розмахував своїми крилами, що сніжинка боялася, аби її промінчики не зламалися, а у відповідь почула голос вітру: «Не бійся мене, сніжинка! Я не заподію тобі шкоди, я буду катати тебе на своїх крилах, і дуже обережно, щоб не зламати твоїх промінчиків. І не дам впасти тобі на землю».

Сніжинка погодилася. Разом з іншими сніжинками вітер носив її на своїх крилах. Вона бачила багато всього цікавого: засніжені луки, високі гори, закуті льодом річки, вкриті снігами ліси…

Одного дня вітер приніс сніжинку до маленького села, де вона побачила дитину, що ловила сніжинки. Дитина весело сміялася. І стільки радості було в її сміху, що сніжинці захотілося подивитися на неї ближче. Вона попросила у вітру, аби він допоміг їй погратися з дитиною. Вона літала вгору, вниз, а потім знову вгору, а дитинка сміялася, бігаючи, стрибаючи і кружляючи, намагаючись впіймати сніжинку. А потім сніжинка сіла їй на рукавичку. Дитина уважно роздивлялася її, а потім вітер підхопив сніжинку і поніс на своїх крилах. Після цього, увечері, дитина намалювала гарну й чарівну сніжинку. І залишила малюнок на віконечку: «Хай сніжинка прилітає і подивиться, яка гарна вийшла!»

Рецепт медових пряничків

Що тобі знадобиться:

Цукор – 15 г
Мед – 3 ст. л.
Вершкове масло – 80 г
Яйця – 2 шт.
Кориця молота – 1 ч. л.
(За бажанням можеш додати ще 0.5 ч. л. молотого імбиру та трішечки кардамону)
Сода – 0.5 ч. л.
Ванільний цукор або ванільний екстракт – 1 ч. л.
Борошно – 2.5 склянки (приблизно 400 г)

Для глазурі:

1 білок
250 г цукрової пудри
Декілька крапель лимонного соку або трохи лимонної кислоти.

Налий трохи води у каструлю та постав закипати. У мисці замішай цукор, яйця, корицю, кардамон, імбир, соду, ванільний цукор і мед. А тепер постав на каструлю з киплячою водою (на водяну баню). Протягом 10 хвилин розмішуй та прогрівай масу.
Додай масло і розмішуй, поки воно не розчиниться і маса не стане більш-менш повітряною. Прибери миску з вогню та додай 1 склянку борошна. Тепер гарненько перемішай, щоб маса була однорідною, і залиши остигати.
Коли маса охолоне, додай частинами борошно, що залишилося, і тоді замішуй тісто. Воно буде дуже приємним, пишним і трохи липким, але еластичним. Готове тісто залиш на півгодинки.
Далі просто розкатуй тісто та нарізай формочками фігурки. Краще розкатувати тісто вже не пергаменті, щоб не довелося переносити готові фігурки на деко, бо вони можуть зламатися. Розігрій духовку до 180^оС та випікай протягом 10 хвилин.
Готові прянички можеш розфарбувати глазур’ю, а для цього потрібно білок розтерти з цукровою пудрою протягом 10-15 хвилин. Якщо помадка вийшла занадто рідкою – додай більше цукрової пудри, а якщо занадто густою, то розбав кип’яченою водою або лимонним соком. Краще зробити густу помадку, а потім розбавити до потрібної консистенції.

Ось і все! Смачного!

Дивіться попередню «Дитинку» тут: Наш журнал для детей. Декабрь 2018. Звезды.

Пути оздоровления социального организма

Мы предлагаем вашему вниманию некоторые тезисы из книги Р.Штайнера «Основные черты социального вопроса», вышедшей в 1919—20 годах. В свете последних событий высказанные тогда идеи в который раз подтверждают свою актуальность.

В 1919 году, после окончания Первой мировой, ужас которой заставил людей активно искать новые формы мирового устройства, Рудольф Штайнер выступил с идеями «трехчленности социального организма», вытекающими из духовной науки. К сожалению, в то время не нашлось достаточного количества людей, способных правильно понять и поддержать их.

В настоящее время существует уже множество примеров практического воплощения этих идей, и, похоже, ими наконец начинает интересоваться и «высокая политика».

…Если к задачам, которые ставит перед нами современная жизнь, мы захотим подойти с мыслью о какой-либо утопии, то неизбежно впадем в заблуждение. Можно, руководствуясь определенными взглядами и ощущениями, поверить, что те или иные социальные институты, основывающиеся на определенных идеях, должны осчастливить человечество; эта вера может приобрести покоряющую силу убеждения; и тем не менее, утверждая такую веру, мы так и не поймем, что для нашей эпохи означает «социальный вопрос».

Человека, мыслящего практически, жизнь научила, что с помощью утопической идеи, насколько бы она ни казалась убедительной, теперь ничего нельзя достигнуть. Тем не менее многие еще и теперь считают, что, например, в области экономики они должны обращаться к своим согражданам с подобного рода идеями. Им надо убедиться, что они лишь понапрасну тратят слова. Их сограждане ничего не могут сделать с тем, что они проповедуют.

«Социальный вопрос» не есть нечто такое, что только в наше время вторглось в человеческую жизнь и может быть устранено усилиями нескольких государственных деятелей или парламентом. Этот «вопрос» является составной частью всей современной культуры и, раз возникнув, таковым и останется. В каждый момент всемирно-исторического развития он должен решаться заново.

Подобно тому, как организм через некоторое время после насыщения снова впадает в состояние голода, так и социальный организм из упорядоченного состояния переходит в состояние расстройства. Универсального лекарства для упорядочивания раз и навсегда всех социальных отношений не существует, как не существует пищевого продукта, насыщающего на все времена. Но люди могут создавать такие сообщества, которые в своем живом сотрудничестве могут всему существующему все снова и снова давать направление к социально положительному.

Болезнь нашей эпохи – практическое бессилие духовной жизни. И болезнь эта усугубляется нежеланием признать ее существование. Признав же ее, мы получим основу для развития идей, ведущих к правильному пониманию социального движения нашей эпохи.

Характерные черты нашей эпохи, объясняющие также и характерные особенности нашего социального вопроса, можно определить так: экономика, движимая развитием техники и капиталистический строй, действуя с некой, как бы природной закономерностью, сформировали современное общество, придав ему определенную внутреннюю структуру. Внимание людей приковано к развитию техники и экономики; и слишком мало внимания уделяется другим частям, другим областям социального организма.

Много говорится теперь о «социализации» как о настоятельной необходимости нашей эпохи. Но такого рода социализация – знахарство, а не подлинно целительное средство. Оно может оказаться и совсем разрушительным, если в человеческие души не проникнет хотя бы смутно инстинктивное сознание необходимости трехчленного устройства общества. Для своей здоровой жизнедеятельности социальный организм нуждается в закономерном развитии всех трех областей.

Один из этих членов – экономическая жизнь общества. Мы должны начать с ее рассмотрения, т.к. совершенно очевидно, что с развитием техники и капиталистического производства именно экономические отношения, экономика особенно глубоко внедрились в человеческое общество и господствуют надо всей его жизнью. Экономическую систему надо признать самостоятельным членом социального организма, таким же относительно самостоятельным, как относительно самостоятельна нервная система и органы чувств в человеческом организме. Экономическая система имеет дело со всем тем, что относится к производству, обмену и потреблению товаров.

Второй член социального организма охватывает всю область публичного права, т.е. политическую жизнь, все то, что в духе старых понятий о правовом государстве можно назвать областью собственно государственных отношений. Если экономика имеет дело со всем тем, в чем человек нуждается и что он потребляет из продуктов природы и из продуктов производства, т.е. с товарами, товарообращением и потреблением, то во втором члене социального организма мы имеем дело с отношениями человека к человеку. Для правильного понимания трехчленности социального организма чрезвычайно важно уяснить различие между правовой системой, имеющей дело только с отношением человека к человеку, с одной стороны, и системой экономики, имеющей дело только с производством, обращением и потреблением товаров, с другой. Это различие надо ощутить в самой жизни, чтобы следствием такого ощущения явились представления о необходимости функционального разделения экономической и государственно-правовой организации, подобно тому, как в организме человека функции легких, перерабатывающих поступающий извне воздух, отделены от функций нервной системы и органов чувств.

К третьему члену социального организма принадлежит все то, что относится к духовной жизни людей. Однако выражения «духовная культура» или «все, что относится к духовной жизни» недостаточно точны. Третий член социального организма можно определить точнее: сюда относится все, что основывается на прирожденных дарованиях и способностях отдельных человеческих индивидуумов. Все, что должно включаться в социальный организм на основе индивидуальных — как духовных, так и физических — способностей отдельных людей. Если экономическая система призвана доставлять человеку все, в чем он нуждается для материальной связи со внешним миром, а правовая система призвана доставлять ему все, что нужно для взаимоотношений между людьми, равными по своей природе, то третий член социального организма призван иметь дело со всем тем, что проистекает из индивидуальных способностей людей и что должно включаться в социальный организм именно на этой основе — на основе индивидуальных одаренностей людей.

В современном человеке духовная жизнь развивается в формах, в высшей степени зависимых от государственных учреждений и экономических влияний. Человек с детства отдается на воспитание и обучение государству. И он может получить только такое образование, которое позволяют экономические условия той среды, где он вырастает.

Ныне у духовной жизни внутри государственных форм возросла тяга к свободе. Духовная жизнь современности по самому своему существу требует свободы стать совершенно самостоятельным членом социального организма. Управление делом воспитания, из которого, собственно, и вырастает вся духовная жизнь, должно быть передано в руки тех, кто сами воспитывают и обучают. Никакие силы, действующие в государстве и экономике, не должны вмешиваться в это управление ни идеями, ни властью.

Разумеется, в таком самоуправлении духовной жизнью не все окажется совершенным. Но ведь в действительности это вовсе и не требуется.

Обратимся теперь к сфере экономики. В ходе исторического развития отдельные хозяйства вливались в хозяйства государств. Но государственные объединения возникали не только под действием экономических сил. Тенденция превращения государства в экономическую организацию и привела нашу эпоху к социальному хаосу. Экономическая жизнь сама по себе всегда стремится создавать свои формы под действием собственных сил независимо как от власти государственных учреждений, так и от государственного образа мыслей. Это возможно, если на чисто экономической основе будут создаваться ассоциации потребителей, коммерсантов и промышленников.

Не государственные законы будут регулировать производство, обмен и потребление благ, а сами люди, исходя из собственного понимания вещей и своих интересов. Благодаря тому, что интересы с интересами должны уравновешиваться с помощью договоров, товары смогут обращаться по своей истинной стоимости.

Как в свободной духовной жизни должны действовать только силы, заключающиеся в ней самой, так и в экономической системе, построенной на началах ассоциации, должны действовать только экономические ценности, вырабатываемые в ассоциациях. Что каждому в отдельности делать в экономической области, выясняется в его совместной жизни с теми, с кем он экономически объединен.

Так в социальном организме обозначаются два члена, которые взаимно поддерживают друг друга потому, что каждый обладает своим своеобразным управлением в соответствии с особенностями, присущими каждому из них. Но между ними должен жить и действовать третий член социального организма. Это и есть собственно государство. В нем действует то, что должно быть поставлено в зависимость от суждения и восприятия каждого совершеннолетнего человека.

В свободной духовной жизни каждый действует в соответствии со своими особыми способностями и склонностями.

В экономической жизни каждый занимает свое место так, как это вытекает из его положения в ассоциации.

В сфере же политико-правовой государственной жизни каждый равноправно выступает как гражданин в своем чисто человеческом значении. Это значение не зависит ни от особенностей, проявляемых им в духовной жизни, ни от экономической ценности производимых им в экономических ассоциациях благ.

Здесь каждый человек встречается с другим как равный с равным, здесь обсуждаются и решаются только такие вопросы, о которых каждый человек вправе судить. Права и обязанности людей регулируются в этом члене социального организма.

Единство социального организма вытекает из самостоятельной жизнедеятельности каждого из трех его членов.