Чи варто заради дітей відмовитися від телевізора на кілька років? Бо ж треба рухатися в ногу з часом… До вашої уваги думка колегії дитячих лікарів
Можна вимовить дурницю Й на папері записати – Не помруть душа і тіло, Все залишиться старим.
Та побачена дурниця Має силу таємничу – Нашу душу закувати, Залишити в рабстві дух.
Й.В. Гете
Діти-телемани
Мама з дитиною 3,5 років приходить на консультацію. Діагноз швидко поставлено, і лікар призначає лікування. Але в повітрі зависає якась загадка. Малюк неспокійний, носиться з кутка в куток по кімнаті, хапаючи на своєму шляху різні іграшки, але одразу втрачаючи до них інтерес. Він то говорить нісенітниці, то кривляється, то кидає на дорослих короткі холодні погляди, майже не реагуючи на звертання до себе. Дитина починає ревнувати матір і під час її розмови з лікарем стає все більш галасливою. Мати почуває себе розгубленою і неспроможною припинити це. Але дивно, що вона не помічає речей, які одразу ж впадають в око. Заувагу лікаря про те, що дитина, напевне, часто дивиться телевізор, вона сприймає зі здивуванням («як ви можете це знати?») і вважає, що це відбувається не так уже й часто.
Десятирічний хлопчик приходить до лікаря з проблемою порушення концентрації. На запитання до мами «Як часто дитина дивиться телевізор?» лікар отримує відповідь «Нечасто, 3–4 рази на тиждень». – «А раніше, до школи?» – «Справді, у той час хлопчик не міг оминути жодної телепередачі». – І втрачений час не повернеш…
На користь телебачення сьогодні приводять багато аргументів: дитина, яка не дивиться телевізор, почуває себе не дуже зручно в компанії інших дітей, у школі часто задають писати твори про певні телепередачі, а здатність концентруватися залежить все-таки більше від стану нервової системи. Заради дітей відмовитися від телевізора на кілька років? Але ж треба рухатися в ногу з часом… Наприкінці тривалої розмови батьки, здається, вже розуміють, що хоче донести до них лікар, але, прощаючись із ними, часто відчуваєш – з місця нічого не зрушиться. А може, зрушиться? Все-таки останнім часом люди стають більш свідомими. Батьки вже більш критично ставляться до якості продуктів харчування, немовлят знову починають годувати материнським молоком, багато людей відмовляється від традиційно звичного призначення медикаментів, всіх захоплює тема захисту довкілля. Чи ж зможуть батьки зрозуміти і те, що телебачення послідовно заважає їхній дитині ставати самостійною активною особистістю?
Сучасні засоби масової інформації сприяють розвитку у дитини поверховості, бездіяльності, пасивності. Світ дитячої фантазії та уявлень наповнюється безглуздими та низькопробними образами, часто з жорстоким змістом, образами, які забирають у дитини свободу. Людям, що висловлюються «за» дитяче телебачення, сьогодні вже доводиться платити.
На проблемність телебачення вказують у своїх публікаціях Гельмут Кюгельген, Марія Вінн, Джеррі Мандер. Із книг цих авторів ми хочемо навести кілька цитат і точок зору.
Телебачення гальмує:
мовний розвиток як можливість вираження особистості;
процес читання: діти хоча й можуть читати, але витрачають більше зусиль, щоб зрозуміти зміст;
розвиток фантазії: дітям важко слідкувати за оповіддю, оскільки їх активна образотворча здатність уявляти атрофується: «Коли я читаю дітям історію, не показуючи ілюстрацій до неї, вони починають нарікати: я нічого не бачу»;
процеси концентрації: телебачення робить дитину поверховою, «лінивою у мисленні», вразливою до різноманітних маніпуляцій – активного опрацювання побаченого не відбувається, висновки телеглядача відповідають намірам авторів телепередач. Щоб зрозуміти телепередачу правильно, необхідно повністю віддатися її змісту. Ця пасивність призводить до того, що в реальному житті людина стає нездатною знаходити смисл у тому, що вона сприймає безпосередньо. Читання книжок замінюється перегляданням коміксів. Телебачення спокушає охоплювати поглядом сторінку в цілому і більше не читати;
дитячу цікавість, бажання самостійно відкривати світ і прагнення самотужки його зрозуміти. У власних пошуках і дослідженнях дитина не вчиться приймати розчарування і деякий час жити «з питанням», оскільки фільми завжди пропонують їй готові відповіді;
здатність гратися і проявляти ініціативу: «Дитячі ігри стають більш пасивними; спочатку діти зацікавлено вступають у гру, але при необхідності діяти самому швидко втрачають інтерес». Діти чекають, щоб їх розважали, їх доводиться вмовляти робити навіть ті речі, які дають велику втіху.
Вважається, що телебачення мало б розвивати мовні здібності і збагачувати словниковий запас. Проте екзамени з мови показують все гірші результати, до того ж здатність витримувати екзамени та інші стресові ситуації теж послаблюється. Невстигаючі учні меншою мірою виявляють власний інтерес, зате частіше від своїх обдарованих однокласників сидять біля телевізора, зменшуючи цим і шанси свого розвитку. Телебачення призводить до гіперактивності і непосидючості, посилює вже існуючі у дитини відхилення.
Все, що відбувається на екрані, дитина дуже просто включає у повсякденне життя. «Екранна» радість при цьому може переживатися більш реально, ніж справжня.
Межа між реальністю і фантазією зникає. Постійне споглядання насильства через деякий час уже перестає викликати негативну моральну реакцію.
Світ функціонує вже без власної участі людини – «події можуть розгортатися і без мене», з них не робиться жодних висновків. Тому шанси розвитку почуття відповідальності та усвідомлення провини знижуються.
У період між 1952 та 1977 роками у середовищі першого покоління дітей-телеманів виникає новий тип злочинця-підлітка – далекий від розкаяння дитячий вбивця, що майже не усвідомлює власних вчинків.
У цей же період удвічі підвищився відсотковий рівень арештів підлітків від 10 до 18 років за вживання наркотиків. Підлітки часто порівнюють телебачення з переживаннями, що приносять наркотики. «Перше, чого навчаєшся, коли починаєш вживати марихуану, це те, що зникає будь-яка здатність відрізняти реальність від ілюзії. Це так, ніби дивишся телевізор.» Або: «Підліток цілком і дуже жваво усвідомлює власний досвід, але процеси опрацювання і пояснення подій, що відбуваються, у нього повністю відсутні. Відчуття так захоплюють увагу підлітка, що він, нехай і пасивно, але дуже інтенсивно і безпосередньо їх переживає, потрапляючи до них у полон».
Телевізор у вітальні руйнує внутрішній родинний клімат. Екран заважає розмовам, іграм, родинним святам та дискусіям, які приносять дитині велику частину досвіду і формують її характер.
Часто батьки й самі розуміють, що телебачення шкодить дитині. Проблема лише в тому, як зробити це розуміння практичним. «Я не хочу постійно бути хлопчиком для биття» або «Навіть якщо я забороняю, діти все одно йдуть до друзів і там дивляться телевізор». У такому випадку лише рішучість батьків допоможе уникнути нескінченних дискусій.
До того ж, рішення жити без телевізора батьки приймають в інтересах дитини, в інтересах її здорового розвитку. Після такого рішучого вчинку батьки дуже скоро зможуть помітити позитивні зміни: в сім’ї знову заведуться розмови, зросте інтерес одне до одного, все частіше члени сім’ї допомагатимуть одне одному. Все більше місце почнуть займати ігри, читання та інші домашні справи. Якщо рішення батьків буде цілком однозначним і ясно сформульованим, то діти обов’язково зрозуміють його. До 9 років на телевізор необхідно накласти табу, так само, як і на вживання алкоголю та тютюну. З 9 до 12 років діти можуть уже дивитися телевізор при нагоді у батьків чи друзів. При цьому дуже важливо, щоб батьки обговорювали з ними переглянуті телепередачі. Пасивно сприйняті телевізійні образи необхідно, хоч і «заднім числом», пов’язати з власною творчою активністю. З 12 років діти вже можуть дивитися самостійно обрані телепередачі разом із батьками, щоб знову ж таки мати можливість їх обговорити. Через такий свідомий підхід батьків до засобів масової інформації діти вчаться розумно ставитися до них і розумно «споживати» їх. З 16 років підліткові у цьому питанні надається вже повна свобода, і, як свідчить досвід, у цьому віці загрози того, що він захворіє на телеманію, вже не існує. Діти і підлітки розуміють, що їх батьки не відхиляють телебачення як таке, а лише використовують його відповідно до віку і потреб. Якщо хтось із батьків не погоджується з таким рішенням, то йому варто поставитися до цього хоча б просто толерантно і не чинити опору. Адже без доброї волі кожного неможливо внести в життя родини свіжий струмінь і навряд чи спроби замінити телевізор будуть вдалими.
Допоможіть дитині
Зрозумійте, що телебачення для дитини шкідливе, і захистіть її від нього. Перед нами, батьками і вихователями власних та чужих дітей, поставлено завдання, що невисловлено виходить від самих дітей: своїм вихованням сприяти тому, щоб їхня власна сутність могла розвиватися діяльною і здоровою. Вихователь не повинен перекладати своєї відповідальності на плечі інших людей. Хто не має власної і цілком певної позиції щодо цього питання, той стає інструментом сил, що підкоряють людину панівній ідеології і є ворожими для особистості. Спробуйте заповнити порожнечу, яка виникла завдяки телевізору, власною активністю та фантазією і власним прикладом допоможіть своїм та сусідським дітям належним чином заповнити свій час від пробудження до сну.
З німецької переклав Микола Шпак
Вперше опубліковано в газеті «Дитина»,
№9, 1999 р.
Для когось школа вже скінчилася, а для когось – лише засвічує свій вогник попереду. З особливим нетерпінням очікують школи, звичайно, не лише випускники дитячого садка та їхні батьки, але і майбутні вчителі, що вирішили взяти наступного року перший клас. І це спільне очікування школи часто стає прецедентом першої «солідної» зустрічі дитини з учителем – так званої співбесіди, після якої вже точно можна називати себе майбутнім першокласником. Про те, як проводяться ці «перші побачення», нам розповіла Юлія Ареф’єва, в минулому «першокласна» вчителька, а в далекому минулому – вихователька першої у Києві вальдорфської групи дитячого садка.
– Юліє, розкажіть, будь ласка, про те, у якій формі відбувається співбесіда і що вона має на меті визначити?
– Звичайно, основна мета співбесіди дуже конкретна – визначити міру готовності дитини до школи. А також познайомитися з малюком якомога ближче.
Дитині дається завдання, а в цей час ведеться розмова з батьками. У цей спосіб учитель може відсторонено спостерігати за природною поведінкою дитини: за її поставою, за тим, наскільки вона старанна, як тримає в руках олівці, які кольори вибирає. Як правило, ті дітки, що вже готові до школи, сидять рівненько, на деякій відстані від парти і дуже радо все роблять.
Перше завдання полягає в тому, щоб дитина намалювала будинок, дерево і людину. Цей малюнок є дуже наочним тестом. Він показує ступінь розвитку дитини. Виявляється, що навіть різниця у півроку може дуже тонко проявитися в малюнках дітей. (До речі, я знаю виховательку зі швейцарського дитячого садка, яка в своїй групі щомісяця організовує малювання такої історії. Це дозволяє їй дуже послідовно спостерігати за розвитком кожної дитини і визначати міру її готовності до школи.) Так, на малюнку трирічної дитини ми бачимо лише каракулі, інколи з перехрещеними лініями. В чотири роки виникають «головоніжки», трохи пізніше – з’являється тулуб (це означає, що дитина починає усвідомлювати свою ритмічну систему). Але все це ще «літає в повітрі» далеко від землі, іноді навіть «сторч головою». У п’ять з половиною років малюнки набувають чіткої вертикальної спрямованості й поступово «сходять» на землю.
Дитина, що готова йти до школи, вже добре усвідомлює всі найменші частинки свого тіла і тому людину (яка вже «впевнено стоїть на землі») вона зображає з пальчиками, ступнями, волоссям, в одязі, детально вимальовує обличчя. Цікаво, що діти, які переживають зміну зубів (а це, звичайно, одна з найістотніших ознак готовності до школи), на малюнках зображають зубчастої форми гори, паркан, корону в принцеси або ритмічно повторювані травинки.
Те, як намальовано будиночок (для мене будинок – це те, що вибудовується і росте), свідчить про те, як дитина почувається у своєму фізичному тілі. Чи має будинок дах, вікна, двері? Чи горить у вікнах світло (існує думка, що це є ознакою внутрішньої тривожності, яка вимагає, щоб світло було увімкнутим). Що означає, якщо з димаря іде дим? Напевне те, що в будинку тепло, що його обігріває якась піч.
Дерево на малюнку – це проявлені життєві сили дитини. Наскільки міцний його стовбур? Чи воно високе? Чи пишна в нього крона? Чи є на дереві плоди? Все це ми можемо ототожнювати із силами здоров’я, радістю життя.
Інколи в малюнках з’являється не просто земля, а багато землі, на якій може бути багато стежок, навіть є натяк на перспективу. Тоді постає питання: чи не варто цій дитині піти вже до другого класу?
Існує ще один тест – малювання вісімки. Найскладніший для маленької дитини момент – це перехрещення ліній. Учитель малює при дитині велику вісімку і просить її повторити цю форму. Якщо вона вже може зробити це перехрещення, а не шукає способу його уникнути, – це ще один плюс на користь її готовності до школи (з цим, до речі, пов’язане і традиційне зображення перехрещення у вікнах в намальованому будиночку).
Одне з наступних завдань: ухопити себе за ліве вухо правою рукою через верх голови. Так перевіряються пропорції дитини і готовність її фізичного тіла (як правило, в 6–7 років починають видовжуватися кінцівки, зникає дитяча округлість ліній обличчя).
Ще одна перевірка того, як працює уява (не образна уява, не наслідування, а абстрактна уява) дитини: учитель малює посередині аркуша пряму лінію і відносно неї проводить певну форму. Дитині дається завдання намалювати дзеркальне відображення цієї форми. Важливо, щоб дитина могла бачити, наскільки точно вона повторила форму. Рівень абстрагування можна визначити також, попросивши її пройтися по колу, квадрату, трикутнику. Або пройти десять кроків прямо, потім повернути праворуч, пройтися вісім кроків спиною вперед. Готова до школи дитина вже здатна запам’ятати кілька прохань одразу.
Щоб зрозуміти, наскільки дитина вже може узагальнювати, я граю з нею у гру «Я знаю п’ять імен…»
Окрім того, важливо побачити, наскільки дитина є вправною. Тому я прошу її пострибати через скакалку, зав’язати шнурівки, кілька разів кинути й упіймати маленький м’ячик.
І, безумовно, однією з найголовніших ознак для мене є бажання дитини йти до школи. Вона усім своїм єством прагне в школу! Навіть не знаючи, чим там займаються, – все одно дуже-дуже хоче! І всі завдання виконує дуже радо і старанно.
– У яких вікових межах дитина може йти в перший клас?
– Я не знаю жодної дитини, яка б у 7,5 років не була готовою до школи. Мій віковий орієнтир – якщо дитині виповнилося шість років до лютого. Іноді на зустріч приходять діти трошки молодші, і я відчуваю, що школа – це для них було б іще погано, вони потребують ще часу для гри як своєрідної форми навчання, яка відповідає їх віку. Наведу один образ. Щоб виготовити лляне полотно, треба спочатку посадити зернятко, його виростити, зібрати урожай, висушити, видобути з нього волокна тощо. І кожен етап потребує своїх особливих інструментів і матеріалів для догляду. Зернятку потрібні вода, земля, сонце, для полотна – пральний порошок і пральна машина. Якщо ми не будемо брати до уваги цю відповідність, тобто вирішимо застосувати до зернятка пральний порошок, то можемо його знищити. Так і з дітьми, якщо вони йдуть до школи зарано, хоча проявляється все це не так явно.
– Які проблеми ви можете спостерігати під час цих зустрічей?
– Наприклад, якщо дитину в ранньому дитинстві навантажувати інтелектуальним навчанням, то у 6-7 років в її розвитку можуть спостерігатися певні невідповідності, перекручення. Один з прикладів: у 7,5-річного хлопчика вже давно почали випадати зуби, але малюнок досі не «приземлився». Або ще: я знаю дитину, у якої зуби почали мінятися дуже рано – з чотирьох (!) років. Як я дізналася пізніше – з нею ще до року вивчали букви. Коли молочні зуби почали випадати – буквально розкришуватися – мама дуже здивувалася: до цього часу дитина так добре розвивалася, а тут таке! Відомо, що сьогодні, в першому класі, цій дитині дуже складно вчитися.
За моїми спостереженнями, діти, у яких зуби випадають занадто пізно, дуже сильно прив’язані до батьків. Малюнки у таких дітей є ще занадто «повітряними». Це не обов’язково означає, що дитина має серйозні порушення (хоча завжди слід усвідомлювати, що відставання або випередження у розвитку – погані ознаки). Це означає лише те, що дорослі повинні поставити собі запитання: «Чому це так? Що я можу зробити у вихованні дитини, щоб допомогти їй?».
Але, звичайно, до вчителя може прийти й інша дитина. Інколи достатньо лише подивитися на малюнок, щоб зрозуміти – вона потребує допомоги антропософського лікаря. Брати чи не брати її в перший клас? Звичайно, що це завжди свідомий вибір учителя. Інколи присутність такої дитини в класі дуже допомагає дітям навчитися бути терплячими, уважними, добрими. Звичайно, тут існує ще один момент: завжди треба ставитися з повагою до того, що вже сталося, адже в духовному розумінні так може проявлятися не лише дія зовнішніх умов (родинного виховання, хвороб), але й індивідуальний вибір дитиною ситуації, в якій вона опинилася.
– Чи можна помітити різницю між тими дітьми, що ходили до вальдорфського дитсадка, і тими, що там не були?
– Звичайно. Інколи різниця просто разюча. У «вальдорфських» дітей малюнки зазвичай гармонійніші, розмаїтіші, в них використано більше кольорів.
Дуже часто діти, що не ходили в наш садок, малюють чорним кольором, дуже схематично. Особливо ті, хто багато грається з комп’ютером або конструктором. Якщо ми бачимо на малюнку квадратні голови, тулуби, ноги і руки – одразу можна сказати, що його автор забагато дивиться телевізор. В таких малюнках часто проявляються мотиви сучасності – машини, техніка, висотні будинки, відсутні квіти, комахи. На одному з малюнків дуже детально змальований сучасний одяг на хлопчику, але будинок дуже схематичний і «відірваний» від землі, деревце дуже тоненьке. Є діти, які взагалі не можуть намалювати людину. В нашому садку ці сильні негативні враження оточення ніби згладжуються, дитині пропонується альтернатива. Тому наші діти все-таки малюють традиційні казкові будиночки з дахом і димарем.
Цікаво, що майже ніхто з дітей, що відвідували традиційний дитячий садок, на моє прохання не зміг заспівати жодної пісні. Незважаючи на велику кількість спеціальних музичних занять і святкових ранків у цих садках. Лише один хлопчик заспівав пісеньку, яку вивчив з мамою у три роки. У випускників вальдорфського дитячого садка зі співом – жодних проблем.
– Чи можливо об’єктивно проаналізувати побачене, адже у будь-яких тестах і перевірках існує певна доля випадковості?
– Взагалі, учителю дуже важливо не робити прямих умовивідних висновків: дитина розвивалася так і так – значить, щось у ній проявляється (проявиться) так і так. Завжди важливо залишати місце, простір для руху, щоб наші уявлення не стали перешкодою для майбутнього розвитку дитини. Тому в наших «тестах» немає нічого такого, що «на вході» закладається як умова, а «на виході» отримується як результат. До всього, що ми спостерігаємо під час першого знайомства, ми не повинні підходити занадто жорстко, але завжди залишати в пам’яті живе враження, образ цієї дитини – чи гармонійний у неї малюнок, чи сильне її деревце, чи великий будинок, скільки в малюнку неба, скільки землі, чи є хмаринки. І тоді це живе рухливе враження залишається в нашій душі інакше, ніж логічно виважений висновок. Ти просто носиш це враження з собою, живеш з ним, спиш з ним – і раптом до тебе приходить відповідь. І тоді ти розумієш, що джерело цієї відповіді теж в якомусь іншому місці, а не просто в нашій голові. Це як відкриття, як натхнення.
Вперше опубліковано в газеті «Дитина»,
№4, 2000 р.
Если вам интересно, как приходится работать другим; если важно понять, в каких условиях фрукт под названием «вальдорфская школа» может вызреть – читайте
Дорогие украинские друзья, дело было так. Подходит ко мне как-то Сережа Копыл и говорит: а может, напишешь для нас статью «вальдорфская педагогика в Казахстане»? Обещанного 2,5 года ждут: стоило ему осенью 2015 года попросить, как бац! – и уже зимой 2018 статья готова. Ну как – готова… Надо бы, чтобы о каждой из упомянутых здесь инициатив кто-то написал отдельно. Но это уже сборник получится. Дело долгое.
А пока так:
если вы хотите испытать чувство законной гордости за свою страну и за свое дело;
если вам интересно, как приходится работать другим;
если важно понять, в каких условиях фрукт под названием «вальдорфская школа» может вызреть, а в каких, даже завязавшись, все равно отвалится;
если вам нравятся истории любви, пусть даже неудачные;
если мечтаете о дальних странах –
тогда читайте нашу повесть о вальдорфе и Казахстане.
Я попытаюсь в ней дать краткий метадиагноз одного аспекта состояния души казахского народа; по-возможности подробно расскажу о некоторых вальдорфских инициативах; выскажу свое предположение о том, почему все (или почти все) они уже в прошлом, и как это согласуется с обилием прекрасного народа из Казахстана на семинаре в Кыргызстане, дам ссылки, по которым вы можете пройти и однажды прийти в Алматы или в Бишкек, кто знает.
В моем родном Усть-Каменогорске на набережной Иртыша есть аллея скульптур. Одна из них – вытесанный из глыбы белого местного мрамора милый и толстый блаженно спящий ребенок; узкие глазенки, складочки, улыбка: дитя причмокивает, и сон его глубок. И нужно встать строго фронтально, чтобы обнаружить, что силуэт ребенка повторяет абрис Казахстана на карте мира.
Да, скульптор изобразил нашу страну, и только благодаря обаятельному образу, созданному им, а также благодаря невеликому уму властей, рассматривавших конкурсные работы, его произведение заняло свое место на аллее.
Ведь автору удалось ухватить самую суть жизни и духа центральноазиатского гиганта, суть, которую не могут различить ни авторы фотографий необозримых степей, ни путешественники по Алтаю или Алатау, ни арендаторы офисов в небоскребах Астаны, ни хозяева роскошных алма-атинских ресторанов: дух народа Казахстана пребывает в глубоком сне.
Думаю именно поэтому судьба Казахстана сложилась в XX и в XXI веке так, как она сложилась. Не было ни общенационального движения за выход из Российской империи, (частью которой Казахстан стал в XVIII – XIX вв.), ни сколько-нибудь серьезной попытки создать национальное государство (или войти в состав многонационального независимого Туркестана), ни серьезного сопротивления советизации. Любые народные движения носили симптоматический характер и были лишь ответом на действия российских или советских властей, в 20-е годы уничтоживших степную аристократию и интеллектуальную элиту. (Впрочем, некоторым, например, создателю латинского алфавита для казахского языка Ахмету Байтурсынову, большевики дали еще лет 15 поработать на пользу новой власти, а затем, уже в 30-е, уничтожили всех подчистую). А в конце 20-х принялись за искоренение самого фундамента степной цивилизации – кочевого образа жизни (номадизма). В одночасье запретив казахам кочевать, они не просто вызвали массовую гибель скота и людей, но и одним махом уничтожили многовековой уклад жизни, базировавшийся на единстве человека и природы. Целью этой варварской и невиданной по своей жесткости акции было превращение независимых и практически не подконтрольных внешней власти кочевников-казахов в покорных рабов партии Ленина-Сталина, во всем зависящих от милости руководящих большевистских органов и вынужденных выполнять все их указания под угрозой физической гибели – ведь власть осталась в СССР единственным работодателем.
Но даже это покушение на полное уничтожение национальной культуры вызвало со стороны казахского народа лишь пассивное сопротивление – бегство. Так появились многочисленные казахские диаспоры в Китае, Монголии, Турции, Пакистане.
Судьба же казахского народа в Казахстане сложилась трагично. Я даже не рискую, как видите, говорить о «судьбе Казахстана», потому что начиная с 30-х годов, судьба земли и страны и судьба языка и культуры совершенно разные. Земля Казахстана, несказанно богатая природными ресурсами, превратилась в источник свинца, молибдена, цинка, титана, урана и так далее для военной машины Советов. Выросли крупные (иногда красивые, а чаще нет) города. Поднялись в небеса трубы заводов: что ни комбинат – то крупнейший в мире. Для строительства и обслуживания, созданной в 30-е – 60-е годы ХХ века гигантской индустрии, а также для работы в сельском хозяйстве на распаханных в 50-е годы миллионах гектаров степей Северного Казахстана приехали сотни тысяч специалистов со всего Советского Союза, никто из которых, естественно, не знал ни слова по-казахски – да и с какой стати? В 1959 году численность этнических казахов в Казахстане составила всего 27%. Из них меньшинство полноценно владело казахским языком, и никто – в буквальном смысле этого слова – не сохранил национальную традиционную культуру, в лучшем случае – только память о ней.
Таким образом, к моменту распада СССР Казахстан подошел как полиэтничная территория, остатки коренного народа которой утратили национальную культуру и чуть не утратили полностью национальный язык; недаром говорилось, что Казахстан – это самая советская изо всех советских республик. Именно президент Казахстана до последнего тешил себя иллюзорной надеждой о возможности сохранения СССР, страшась грядущей независимости своей страны.
Теперь вас не удивляет, что сон духа народа Казахстана к концу ХХ века стал только крепче.
А значит не удивляет и то, что Казахстан, получив независимость, очень быстро (весь процесс занял не более 15 лет) превратился в тоталитарную диктатуру с уничтоженными партиями, убитыми политиками, тотальным контролем государственного аппарата над всеми сторонами жизни людей. Ведь спящий народ не может контролировать власть.
Люди, десятилетиями (в более раннюю историю мы здесь не будем углубляться) привыкшие к тому, что вся их жизнь управляется сверху, причем издалека, как правило даже не из Алма-Аты, а из Москвы, в ситуации разорванных социальных и культурных связей привыкли: единственное, что им остается, это забота о собственном и семейном благополучии (материальном, духовном, культурном – смотря по иерархии ценностей каждого), а о социальном заботится власть. В этом русле происходило воспитание всех советских людей, но нигде так как в Казахстане, не была разрушена общность людей, придававшая им идентичность с группой: племя, этнос, нация. Нация казахов так и не сложилась (и на то были объективные причины), а этнически-племенная реальность была разрушена до основания. Приезжее население не укоренилось в Казахстане, воспринимая его либо как место вынужденной ссылки, либо как временное место работы. Даже считая его родиной, относились к ней как к условной или не вполне подлинной, аргументируя следующим образом: если я русский, то мой родной язык – русский, и мой мир, впитанный со сказками и с книжками – это мир леса, и примириться с тем, что в реальности меня окружает степь, не так-то легко. Возвращаясь из поездки по степным дорогам, оказываешься в мире привычных представлений о том, что природа – это лес, Средняя Азия – это восток (хотя для Восточного Казахстана она объективно лежит на Западе), столица – Москва, а писатель – Пушкин. Что уж говорить о третьей по величине этнической группе Казахстана – немцах, для которых он пусть и стал новой родиной (казахи спасали выброшенных из теплушек посреди зимней степи немцев от голодной смерти, принимая их в свои дома-кыстау (зимовья), и делясь тем очень немногим, что имели сами), но которые никогда не забывали, при каких обстоятельствах они эту новую родину нашли. Воистину, социальным кредо казахстанцев стало «каждый сам за себя», что парадоксальным образом совпало с историческим менталитетом казахов, для которых высшей социальной ценностью на протяжении столетий был собственный род, племя выступало аналогом «отечества», а уж жуз, к которому племя относилось, был и вовсе абстракцией; нации же не было вообще.
Конечно, в таких условиях были не только негативные, но и позитивные стороны. Ситуация в которой все «свои среди чужих и чужие среди своих» хороша хотя бы тем, что все равны: казахи, ставшие меньшинством в собственной стране, всегда были «среди чужих», ведь своими были только представители своего рода, в лучшем случае – племени. Все остальные сызмальства привыкали к тому, что вокруг живут люди разного происхождения, говорящие на разных языках, с существенно разными взглядами и обычаями. Жить в этом пестром этническом калейдоскопе и интересно, и полезно: ты никогда не забываешь, что твоя культура – только одна из многих, зато если многообразие становится для тебя ценностно важным, в твоем распоряжении оказывается огромное богатство человеческого опыта: и даже то, что обычно называют «личной жизнью», приобретает совсем новые оттенки. Мультикультурализм – имя дикое, но реальность вполне симпатичная.
Однако для того, чтобы иметь возможность в полной мере наслаждаться этим мультикультурализмом (а в этом слове все-таки ключевую роль играет корень «культура»), необходим, как это ни парадоксально, свой надежный культурный фундамент, который и позволит тебе обогащать других и принимать их богатство, оставаясь при этом (как и другие участники обмена) самим собой. Если этого фундамента нет, вся эта окружающая пестрота не будет казаться привлекательной, потому что «понаехали тут». Как будто Казахстан резиновый. Или напротив: «Какой такой Казахстан?! Это наша русская земля, зря что ли наши предки за нее кровь проливали (когда подчиняли Степь Империи)?» Ты начнешь тогда играть в другие игры: возвеличивать либо «титульную нацию», либо «русский мир» (нужное подчеркнуть). Самое грустное, что казахская культура не в состоянии теперь дать надежный фундамент современному казаху для адекватного восприятия собственной страны, мира, и своего места в стране и в мире. Так что самый страшный результат коммунистического эксперимента на просторах Великой Степи – это именно разрушение культуры, для чего пришлось физически и морально уничтожить народ – ее носителя. Этой ситуацией блестяще воспользовались представители власти (независимо от этнического происхождения): народом, лишенным крепкой опоры, очень легко управлять в том числе и потому, что очень уж узок набор базовых ценностей. И в конце статьи мы еще обратимся к тому, как это сказалось на судьбе вальдорфской педагогики в Казахстане.
Инкери Ранто на семинаре в Китае
Знакомство казахских учителей с идеями Рудольфа Штайнера произошло чуть позже, чем случилось возвращение этих идей в Россию – в 90-е годы ХХ века.
На волне открытости, либерального подъема и свободолюбия 90-х, а также в связи с неразвитостью и растерянностью новых государственных структур, еще не начавших запрещать все, что разрешено, они стали набирать популярность. Инкери Ранто, представитель Антропософской рабочей группы «Таммес» (Финляндия), проводившая гигантскую работу по антропософскому и педагогическому просвещению в Казахстане, а позже и в Кыргызстане, была принята супругой президента Назарбаева, которая заинтересовалась вальдорфской педагогикой и занялась – с определенными целями – ее изучением. (Позже это привело к появлению в унифицированных казахстанских школах обязательного курса «Самопознание», любимого детища Первой леди, в котором можно заметить отголоски ее интереса к вальдорфской педагогике и к другим «нетрадиционным» (для СССР) направлениям и течениям мысли.) В 1991 году в Усть-Каменогорске в недавно открывшейся гимназии с углубленным изучением немецкого языка сложилась группа учителей, основавших затем Немецкую гимназию имени Александра Гумбольдта, вошедшую в Союз свободных вальдорфских школ.
В это же время в Уральске открылась государственная школа «вальдорфской ориентации», которая также стала членом Союза. В Алма-Ате во многих государственных школах открывались классы «вальдорфской ориентации», учителя с энтузиазмом посещали семинары, проводимые И. Ранто, а с начала ХХI века стали регулярно посещать открытый Карлой-Марией и Игорем Шелике (Общественный фонд «Благотворительный фонд Герт-Михаила») Семинар по вальдорфской педагогике в Центральной Азии (г. Бишкек, Кыргызстан).
Однако, пожалуй, наиболее интересной и многообещающей была инициатива Нурлана Аблязова, который вместе со своей супругой Юлией Фирсовой открыл в 2006 году в Алматы частный детский сад, а затем и школу. С самого начала их целью было воплощение идей и ценностей вальдорфской педагогики в чистом виде. Они не видели другого пути кроме полного отказа от сотрудничества с государством, в то время уже начавшим подавление любой (не только антропософской) инициативы в педагогике, превращая эту деятельность в сферу, экономически, идеологически и дидактически монополизированную властью. Участвовали в создании этого уникального педагогического пространства Светлана Горбова, Людмила Жукова, Евгения Филатова и другие.
Инициатива, начатая Нурланом Аблязовым и Юлией Фирсовой, после их отъезда из Казахстана была подхвачена родителями и учителями. Возникшие коллегия, школа и сад из частной инициативы перевоплотились в коллективную. Появился реальный шанс придать этому начинанию подлинно вальдорфский характер, как в социальном смысле слова, так и в педагогическом. Евгения Филатова, Евгений Деменев, Гульдерай Раисова, Мадина Ларина усердно посещали Центральноазиатский семинар в Бишкеке, причем Евгения Филатова закончила вальдорфский Семинар при Университете им. Арабаева (в том же Бишкеке), став первым в Алматы сертифицированным вальдорфским учителем.
Рождественский кукольный спектакль в «Чудо-дереве»: Евгения Филатова, Румина Корнилова, Дмитрий Корнилов, 2016 г.
Школа-сад (получившая название «Дом Солнца», а затем переименованная в «Чудо-Дерево») активно искала контакты с европейскими учителями и экспертами. В частности, настоящим другом этой школы и вальдорфских семинаров в Бишкеке стал д-р Вольфганг-М. Ауэр, доцент Высшей школы «Аланус», который в 2011–2015 г.г. неделями буквально дни и ночи проводил в «Доме Солнца», посещая уроки и анализируя их с коллегами, проводя семинары для учителей и родителей. Активно помогали саду Ольга Старостина, Евгения Столярова, Екатерина Каринская, другие московские педагоги.
«Чудо-дерево» стало уникальным для Казахстана педагогическим экспериментом, дав возможность детям расти в атмосфере, лучшим определением для которой будет слово «душевная». По сравнению с этим маленьким детским центром, этого качества мне не хватает повсюду: в каких бы вальдорфских (и тем более – не вальдорфских) школах и центрах разных стран мира не довелось побывать.
К сожалению, эта инициатива закрылась осенью 2017 года, и причиной тому стала не только и не столько невозможность наладить диалог с государством, сколько неспособность родителей и учителей наладить его внутри коллектива. Социальная раздробленность, аморфность и нежелание брать на себя инициативу и совместно преодолевать трудности в очередной раз стали камнем преткновения на пути развития подлинно живой, подлинно народной культуры Казахстана.
Печальна судьба и другой вальдорфской инициативы.
Наталья Юрьевна Баканина
В 2000 году в Усть-Каменогорске группа учителей во главе с Натальей Баканиной открыла Немецкую Гимназию им. А. Гумбольдта, объявившую о работе по принципам вальдорфской педагогики и вступившую в Совет Свободных вальдорфских школ. С начала 90-х годов будущие учителя этой школы, работавшие тогда в соседней Гимназии №10, задались вопросом: как сделать так, чтобы учителя немецкого языка, преподававшие в начальной школе, оставались с классом подольше, с тем, чтобы вести на немецком ряд других предметов. В ходе поисков выяснилось, что есть в мире такие вальдорфские школы, в которых один и тот же учитель ведет класс с первого года обучения до восьмого. Кроме того, раз создателями школы были именно учителя немецкого, их интересовали технологии, которые бы обеспечивали качество освоения учениками иностранного языка. Таким образом, вальдорфская педагогика была воспринята отчасти как своего рода комплексная педагогическая технология – привлекательная, и доказавшая свою успешность. Вот такие сугубо практические поиски в рамках абсолютно традиционной системы образования привели учителей ко встрече с педагогикой Рудольфа Штайнера.
По приглашению Гюнтера Альтехаге еще в 1993 году учителя из Усть-Каменогорска Наталья Баканина и Сауле Кабидоллина посетили ряд вальдорфских школ Германии. В 1993-1994 учебном году Наталья Баканина и Альбина Ибрагимова учились на Семинаре в Штутгарте, а начиная с 1995 года, в Штутгарте и Касселе практически ни один учебный год не обходится без учителей из Усть-Каменогорска. Не знающие немецкого ехали на семинар в Москве (его закончили, например, Екатерина Бабенко и Оксана Желудкова). После открытия семинара в Бишкеке, целая группа учителей из Усть-Каменогорска ежегодно(вплоть до 2014 года) посещала его. Приезжали учителя гимназии им. Гумбольдта и в вальдорфские школы Украины, в частности, в одесскую школу «Ступени».
Учителя Гимназии им. Гумбольдта, 2008 г. Фото С.Звигинцевой – первая в среди стоящих слева; Дорис Фойхт, шпрахассистент – третья среди сидящих слева
Школа отделилась от гимназии №10 и получила собственное здание в 2000 году, но уже с 1997 года при поддержке IAO на ее базе начинает работу семинар для учителей, доцентами которого стали вальдорфские педагоги из Германии и Швейцарии, например, Эдуард и Барбара Хассельберг, Бодо Бюлинг, Кристен Йохансен и многие другие. В качестве шпрахассистентов учителя вальдорфских школ, например, Дорис Фойхт, получали возможность подолгу жить в Казахстане и полноценно участвовать в работе школы.
У школы появилась своя партнерская школа в Геппингене, начались поездки немецких учащихся в Казахстан, а казахских – в Германию.
Работой школы интересовались и даже участвовали в ней видные деятели культуры Восточного Казахстана, в частности, живопись несколько лет преподавала художница и архитектор Ольга Леонова, член Союза архитекторов СССР, которая привела в школу свою дочь Оксану Бабенко, ставшую любимой всеми детьми учительницей рукоделия.
Однако с самого начала никто в школе не собирался отказываться от соблюдения госстандартов, выполнения госпрограмм и тому подобного, а требования со стороны государства с каждым годом ужесточались. Уже в 2007 году администрации приходилось буквально выкручиваться: госструктурам показывать лицо «нормальной» госшколы (у которой если и есть свои особенности, то их вполне можно объяснить статусом немецкой гимназии), а вальдорфским экспертам и коллегам – лицо вальдорфской школы или по крайней мере, школы вальдорфской ориентации. Но с каждым годом эти два стула оказывались все дальше и дальше друг от друга.
Праздник Наурыз (день весеннего равноденствия или солнечный новый год); театрализованное представление в Гимназии им. Гумбольдта: на переднем плане бесiк, казахская колыбель, приспособленная для путешествий верхом; фото С. Звигинцевой
Ситуация усугублялась и тем, что, как и в Алматы, школа изначально не была инициативой родителей: она создавалась учителями, и открыта была с целью удовлетворения спроса (в то время в Казахстане очень высокого) на преподавание немецкого языка, а вальдорфская педагогика была почти случайной находкой на этом пути. До сих пор бывшие и нынешние учителя школы больше всего гордятся теми ее достижениями, которые собственно с вальдорфской педагогикой никак не связаны: успехами старшеклассников при сдаче экзамена на получение Шпрахдиплома, позволяющего без экзамена по языку поступить в университеты Германии. Будучи одной из всего пяти школ Казахстана, осуществлявших подготовку к этому экзамену, усть-каменогорская гимназия им. Гумбольдта неоднократно становилась в этом списке лучшей, обходя «элитные» школы Алматы и Астаны, но заслуга в этом принадлежит высокой квалификации (в системе традиционной школы) учителей немецкого языка: Натальи Баканиной, Альбины Ибрагимовой, Сауле Кабидоллиной, Сауле Нургожановой, Сандугаш Каримбаевой, Ирины Шимолиной, Юлии Бояркиной и многих других.
Урок немецкого в Гимназии им. Гумбольдта фото С. Звигинцевой
Администрации школы (управление школой все это время было вполне традиционно-авторитарным) все труднее становилось одновременно сохранять коллектив (состоявший примерно в равной пропорции из горячих приверженцев и горячих противников вальдорфской педагогики); обеспечивать высокие показатели успеваемости, необходимые для того, чтобы не потерять статус гимназии, а значит, и зарплату, и придерживаться принципов вальдорфской педагогики. Собственно, к чему сводились эти «принципы» или «элементы» в таких условиях? К механически заимствованным из арсенала вальдорфских школ организационным методам (главный урок, «эпохи»)? К попыткам применить принцип ритмичности, «вдоха» и «выдоха»? Но даже они оставались скорее на словах и в сфере благих пожеланий, ведь необходимо осваивать учебник, выполнять программу, причем ни то, ни другое даже выбрать нельзя было, принцип единого учебника и единой программы после 2006 года в Казахстане восторжествовал безраздельно. К «вальдорфским» праздникам? – когда об архангеле Михаиле осенью говорить еще можно (в порядке мифов и легенд, а также немецких народных традиций), а вот об Иисусе Христе на Рождество уже никак, потому что «в светской школе никакой религии!» Однако даже это немногое очень отличало 12-ю школу (именно так ее знали в городе) от других. По сравнению с привычными государственными и частными школами здесь присутствовала атмосфера спокойного уважения к человеку, ребенку и взрослому, и великая заслуга в этом принадлежит тем учителям, которые, обучаясь на семинарах и конференциях, восприняли не только форму, идеи и методы, но и душу педагогики Рудольфа Штайнера. Скажу лично о себе: моей великой радостью было работать с детьми, взращенными этими учителями и чувствовать поддержку таких замечательных коллег. Впрочем эта атмосфера продержалась недолго. Один за другим уходят из школы именно те учителя (включая первого директора и вдохновителя школы, Наталью Баканину), которые создавали ее, руководствуясь принципами и идеями вальдорфской педагогики, видели ее вальдорфской в будущем. Но даже со всеми оговорками школа была как бельмо на глазу у администрации города. Рано или поздно власти должны были обратить внимание на слишком уж выделяющуюся школу. Так и произошло. Собственно, ее никто не уничтожал. Ее слили с соседней школой, а в частично реконструированном за счет спонсоров (включая Союз Свободных вальдорфских школ, а также личные средства семьи Бадер) здании разместили частный детский сад.
В настоящее время в сохраняющихся классах с углубленным изучением немецкого языка о вальдорфской педагогике напоминают разве что праздники, а также ярмарки в WOW-день, которые начиная с 2013 года проводятся под руководством Сауле Кабидоллиной и Юлии Бояркиной. Школа ежегодно перечисляет вырученные там средства в фонд поддержки вальдорфской педагогики в мире. Такой вот парадокс.
Интересным островком элементов вальдорфской педагогики был государственный детский сад в поселке Новая Бухтарма Восточно-Казахстанской области (особой гордостью поселка, расположенного на живописнейших берегах Иртыша, является гора Мохнатка, упомянутая Александром Гумбольдтом в его книге о путешествии по Сибири). Лариса Полковникова, став директором государственного сада, в педагогический коллектив подбирала людей творческих, не только любящих детей, но и готовых учиться конкретным формам такого педагогического труда, который, безусловно, пошел бы на пользу детям. Лариса ежегодно привозила на семинар в Бишкек несколько своих воспитателей, а сама поступила на профессиональный вальдорфский семинар при Университете им. Арабаева (Бишкек) и, успешно его окончив, стала первым в Казахстане сертифицированным вальдорфским воспитателем. К сожалению вскоре после этого она ушла на пенсию, однако и в музыкальной школе, где она теперь работает, благодаря ей живет душа вальдорфской педагогики. Неизгладимое впечатление производит работа Ларисы Полковниковой с подростками, требующими лечебно-педагогического вмешательства. Ее работу с ними иначе как музыкальной терапией не назовешь; подростки, считающиеся необучаемыми, играют на флейте, выступают на концертах не только в родном поселке, но и в ближайшем городе Зыряновске. Но не это главное. Самое важное, что в результате занятий с Ларисой Полковниковой улучшается их эмоциональное и интеллектуальное состояние, память и способности к восприятию.
В 1991 вальдорфской педагогикой начали интересоваться в Уральске, несколько учителей получили образование на Вальдорфском семинаре в Санкт-Петербурге, а в 1996 уже была открыта государственная Школа-гимназия вальдорфской ориентации, имеющая официальный статус государственной экспериментальной площадки и работающая над реализацией программы «Внедрение гуманистических традиций вальдорфской педагогики в практику работы школы». Как пишет автор статьи о школе в сети «Вконтакте» (https://vk.com/club42079523), «педколлектив ШГВО с воодушевлением воспринял Государственную программу развития образования Республики Казахстан на 2011–2020 годы: ведь многие задачи, поставленные в ней главой государства Н. А. Назарбаевым, уже реализованы, апробированы и внедрены в практику работы школы-гимназии, благодаря освоению личностно-ориентированной вальдорфской педагогики».
Как видим, в школе полны оптимизма. Учителя и учащиеся уральской школы принимают активное участие в жизни вальдорфсих инициатив европейской части России, ведь Уральск находится во много раз ближе к такому российскому центру вальдорфской педагогики, как Самара, чем к тому же Бишкеку.
В Алматы, крупнейшем культурном центре Казахстана, сохраняется довольно прочный интерес к вальдорфской педагогике. Легенды о необыкновенном Семинаре в Бишкеке передаются из уст в уста, и туда каждый год приезжает немало (до трех десятков в иные годы) учителей, психологов, руководителей детских центров, просто родителей из Алматы.
Одна из участниц, работающая во Дворце школьников, ежегодно привозит на семинар группу студентов и старшеклассников. Блестяще защитила дипломную работу на Педагогическом семинаре при Университете им. Арабаева руководитель детского центра, работающего в формате школы и детского сада, Елена Гайда. Интересно, что в одной группе с Еленой учится ее пятнадцатилетняя дочь Аня, всерьез помогающая маме в детском саду и самостоятельно осваивающая школьную премудрость. Именно от этой пары – дочки и мамы – поступают самые глубокие вопросы на лекциях и самые неожиданные ответы и наблюдения. Хочется отметить устойчивый интерес к вальдорфской педагогике со стороны монтессори-учителей Алматы. Несколько коллег, заявляющих о себе именно как о монтессори-учителях, присутствуют и активно учатся на каждом вальдорфском семинаре, в их числе и Елена Гайда. Как говорит она сама: «Я в вальдорфскую педагогику пришла именно за тем, чего мне не хватало в монтессори-педагогике, да, кстати, и во мне самой: за богатством эмоциональной, душевной жизни и за педагогическими средствами работы в этой сфере. Но я здесь нашла гораздо больше: новое мировоззрение, новое видение ребенка и педагогической работы». В столкновении парадигм (а такие столкновения происходят на переменах между занятиями на семинаре) рождаются открытия, которые, не исключено, окажут в будущем серьезное влияние на судьбы учеников и самих педагогов.
Конечно, по окончании семинара каждый распоряжается полученными знаниями как может, интегрируя их в свой творческий процесс. На заключительном форуме июньского Центральноазиатского семинара западные гости каждый раз недоумевают: вот ведь, сколько у вас в Алматы учителей и психологов с огромным интересом к вальдорфской педагогике и с огромным опытом, некоторые регулярно посещают семинар с 2005–2006 года! Так почему же вы…? Почему не объединяетесь, почему не делаете ничего сообща, почему не привлекаете родителей, почему не начнете движение, чтобы войти в контакт по поводу вальдорфской педагогики с властями?
И тут мы подходим к самому главному. Почему же все-таки судьба вальдорфской педагогики в Казахстане сложилась столь печально? Инициатива учителей государственных школ этим государством была задушена, частная инициатива не выросла в инициативу группы, оставшись «приватным делом» одного–двух человек. В конце концов, дело заглохло. Ведь даже в соседней России, где также идет процесс сворачивания прав человека и удушения любой не санкционированной властями гражданской инициативы, вальдорфские школы и сады не только живут – создаются новые!
Видимо, перед нами просто один из симптомов того глубокого сна, в котором пребывает социальное сознание граждан Казахстана. Более того, перед нами индикатор, со всей очевидностью демонстрирующий неспособность граждан объединяться для активных действий не по поводу обогащения, и не по поводу отстаивания своей собственности, а по поводу реализации права детей на достойное воспитание/образование и права взрослых самим определять, в чем это достойное воспитание должно заключаться. Во всем, повторю в третий раз, что выходит за рамки материального обогащения, средний гражданин Казахстана остается пассивным и неспособным к серьезным, координированным действиям со своим ближним. Люди не осознают себя субъектами социальной жизни. «Философия свободы» остается для Казахстана не просто «непрочитанной книгой»: о ней никто и не слышал, а услышав – не заинтересуется: какая свобода? Надо деньги зарабатывать!
Однако есть и еще один аспект социальной ситуации в Казахстане, об истоках которого я упоминал в начале статьи. Дело в том, что современный (постсоветский) Казахстан – страна не только полиэтничная, но и многоязычная. И многоязычность эта имеет свою серьезную специфику. Она заключается (если не вдаваться в подробности) в том, что казахскоязычный Казахстан и русскоязычный Казахстан – это почти две разные страны. О том, насколько эта проблема острая, и насколько общественное мнение сопротивляется ее осознанию, говорит, например, тот факт, что когда журналист Гульнара Бажкенова в цикле своих статей о казахстанском школьном образовании затронула только один из аспектов – резкое отставание по критериям PISA казахских школ Казахстана от русских, на нее обрушился шквал непримиримой критики.
Так вот: все вальдорфские инициативы в Казахстане, о которых шла речь в этой статье, возникли в русскоязычном сегменте образования. А этот сегмент постепенно сужается. Даже тот факт, что многие родители, родным языком в семьях которых является казахский, посылают детей в русские школы, не уравновешивает тенденции к сокращению числа русских и увеличению числа казахских школ – просто в силу положительного прироста казахскоязычного и отрицательного прироста русскоязычного населения. Для нашей темы важно, что в казахскоязычном сегменте образования ни учителя, ни, что самое главное, родители не просто не слышали о какой-то там вальдорфской педагогике. Им чужда сама мысль о том, что можно искать альтернативные педагогические системы. Искать можно лучшую школу из имеющихся, в зависимости от планов и возможностей семьи. Но отрицать саму систему школьного образования (включая частные школы)???
Потому довольно устойчивое, и даже растущее движение за «альтернативное образование» имеет в Казахстане предельно узкую локализацию: это, во-первых, почти только Алматы: город, в котором индивидуальная инициатива и поиск собственных путей все-таки находят место под солнцем. Во-вторых, это только русско- и двуязычный Алматы. В-третьих, это только «родители-альтернативщики», в круг интересов которых входят йога, медитация, домашние роды, народная или тибетская медицина, холотропное дыхание, и так далее. И в том же списке вальдорфская педагогика, которая таким образом начинает служить этакой «педагогикой для особых, духовных, продвинутых». Понятно, что все это роли вальдорфской педагогике чужды по самой ее природе: она была и остается педагогикой для всех, педагогикой для каждого и любого ребенка.
Свои робкие надежды на то, что у вальдорфской педагогики в Казахстане есть какое-то, пусть отдаленное, пусть скромное будущее, какой-то путь к новому возрождению, я связываю с центрами наподобие Центра Елены Гайды, которая уверенно идет по своему пути, отвергая начетничество и фанатизм как в педагогике Монтессори, так и в вальдорфской педагогике, и при этом не впадая в соблазн «духовности». Надеюсь, что мечты Нурлана Аблязова о «казахском вальдорфе», вальдорфской школе с казахским языком обучения, основанной на казахской культуре (даже о школе, расположенной в комплексе юрт) когда-нибудь воплотятся в жизнь.
В дополнение, несколько интересных ссылок:
Вот, пожалуй, лучший текст о вальдорфе в Казахстане.
Тем, кто хочет понять специфику многовековой и сложной истории, которая привела к появлению народа, называемого сейчас казахским, и страны, называемой сейчас Казахстаном, я рекомендую книгу, остающуюся до сих пор непревзойдённой: «Летопись трёх тысячелетий» Кляшторного и Султанова (обратите внимание на фамилию редактора).
И монографию А.М. Хазанова «Кочевники и внешний мир». Последняя книга не только о Казахстане, но она даёт понять, что такое кочевая культура вообще, и какое место номадизм занимает в истории и культуре человечества.
«Даже старики веселились как дети». Предлагаем вам несколько народных игр, в которые можно поиграть на Масленицу – не только детям, но и их родителям
Масленица – самое веселое время в году. Время предельной раскрепощенности, всеобщей радости и веселья, поэтому сил и задора хватает на все.
Масленицу всегда старались встретить, а особенно – проводить достойно. Русская пословица гласит: «Хоть с себя что заложить, а Масленицу проводить». Не принимать участие в празднике – значило жить в беде горькой.
Особенно любили в народе веселые игры. Даже старики веселились как дети. Предлагаем вам несколько русских народных игр, в которые можно поиграть на Масленицу – не только детям, но и их родителям.
Ворота
Два человека встают друг напротив друга, образуя поднятыми руками ворота. Остальные, взявшись за руки, выстраиваются в цепочку за Масленицей. Цепочка проходит в ворота под песенку:
В золотые ворота Проходите, господа. Первый раз прощается, Второй раз запрещается, А на третий раз Не пропустим вас!
Ворота закрываются. Кто попался, того тихо, на ушко, просят выбрать «ключик» или «замочек», «иголку или нитку», «солнце или месяц». По предварительной договоренности одни слова относятся к Ворону, другие – к Коту. В зависимости от этого попавшийся встает за одним из них. А цепочка снова проходит под воротами, и все повторяется. Когда вся цепочка разбилась на «ключики» и «замочки», Скоморох объявляет, что одна группа – это зима, а другая – весна и что им нужно побороться: кто кого перетянет.
Прыжки через гору
Кто-то бросает свою шапку на землю, за ним другой, третий, и так все остальные. Из шапок и других предметов образуется горка. Все ходят вокруг и поют:
Стоит крута гора Середи нашего двора, Супротив терема широкого, Супротив крыльца высокого. Не пройти, не проехати Что ни конному, ни пешему.
Потом по очереди прыгают через эту горку. Кто собъет шапку, тот выбывает из игры.
Бега волотов
Все выстраиваются в две колонны. Последний в колонне присаживается на корточки и обхватывает за талию впередистоящего. Тот садится на подставленные коленки заднего соседа, обхватив руками переднего. Так усаживаются все. Получаются два чудища – волота (мифологические великаны). И вот оба волота начинают двигаться вперед, стараясь прийти первыми. Самое главное, чтобы волоты по дороге не развалились. Для этого все должны одновременно передвигать сначала правую, а затем левую ногу.
Игра в «покойника»
На полянке лежит человек, «покойник», а остальные заводят вокруг него хоровод. Все начинают скорбно причитать:
Умер покойник В среду на вторник, Пришли хоронить – Он глазами шевелит.
И действительно, «покойник» начинает шевелить глазами, а хоровод прибавляет шагу и причитает быстрее:
Умер покойник В среду на вторник, Пришли хоронить – Он ногами шевелит.
Наш «покойник» начинает шевелить ногами, а хоровод идет все быстрее и произносит энергичнее и веселее:
Умер покойник В среду на вторник, Пришли хоронить – Он руками шевелит.
«Покойник» пытается схватить за ноги кого-нибудь из хоровода, а все уже бегут:
Умер покойник В среду на вторник, Пришли хоронить – Он на лавочке сидит.
«Покойник» садится, моргает глазами, стучит ногами, тянет руки к бегущим, а те бегут все быстрее вокруг него:
Умер покойник В среду на вторник, Пришли хоронить – Он за нами бежит!
Все разбегаются от «покойника» в разные стороны, а тот, кого он ловит, становится новым «покойником». Прежнего же берут за руки и за ноги, раскачивают над костром относят на полянку, обсыпают и обтирают снегом и поздравляют его с возрождением.
Цього року Масляна рання: з 12 по 18 лютого. Разом з дітьми допоможіть Сонечку перемогти бабу Зиму і збудити заснулі гаї та луки
Боротьба тепла й холоду – це як одвічне змагання дня і ночі, світла й темряви, Білобога і Чорнобога. Скільки світ стоїть, стільки вони й борються. І ніяк одне одного не здолають, бо як тільки б хтось один з них переміг – відразу б позбавилося сенсу саме поняття: добро, а чи зло. Не було б із чим порівнювати. Довкілля посіріло б, а світ без боротьби протилежностей втратив би рівновагу, завмер або ж розсипався б міріадами дрібних скалок вусебіч.
Як тільки витворився в уяві первісних людей образ Світового дерева як стрункої моделі Всесвіту, втілення ладу серед хаосу, з’явилася й система протиставлень: верх-низ, праворуч-ліворуч, прямо-криво, небо-земля, лад-безладдя, світло-темрява, зима-літо. На вершечку Світового дерева знаходиться сонце, символом якого є хрест. І цей уявний хрест ніби ділить площину довкола дерева на чотири частини, за «рухом» світила – на Схід-Південь-Захід-Північ. Це – чотири сторони світу, розподіл простору. Одночасно відбувається і поділ часу на ранок, день, вечір, ніч та, відповідно, Весну, Літо, Осінь і Зиму – теж за Сонцем. Отже, Сонце відіграє величезну роль у житті людей не лише як джерело тепла, світла й енергії, але і як світовпорядковувач. Однак життя нашого світила також нерівномірне: воно щороку то завмирає, то знов оживає. Існують чотири основні сонячні точки в році, і з ними пов’язані свята: дві точки сонцестояння – літня та зимова (Купала та Різдво) – та дві точки рівнодення – весняне й осіннє (з першою пов‘язаний Великдень). Найбільшої могуті Сонце досягає на Купала, а під Різдво робиться слабке-слабке, його навіть намагається з’їсти страховисько Корочун. Але після Різдва молоде Сонце набирає сили, «повертає на весну», світить все ясніше, будить зі сну золоту Щуку-рибу. Щука своїм хвостом розбиває кригу на річках. Вода розливається, сніг тане, Сонце сяє, і все це робиться для того, щоб швидше прийшла красуня Весна.
А діти, як завжди, з великою радістю допомагають Сонечку перемогти сердиту бабу Зиму і збудити заснулі гаї і луки: вони граються у весняні ігри, водять таночки і співають веснянки. Наприклад, такої:
Іди, зимо, та до Століна,
Приспів: Гей, гей, та до Століна!
Бо вже ти нам надостоїла. Іди, зимо, та й до Кучина. Бо вже ж ти нам надокучила. Іди, зимо, та й до Кракова. Бо вже ж ти нам одинакова.
За тиждень до початку Великого посту починається свято Масниці (Масляна). Цього (2018) року масляний тиждень відзначатимемо з 12 по 18 лютого. Це своєрідне свято проводів Зими і всіх пов’язаних з нею неприємностей – холодів, завірюх, ожеледей. У цей день слід навеселитися так, щоб на весь піст вистачило. В одній з «масляних» пісень співається:
Масляная, от і я іду. Загубила алу лєнту да й не знайду. Масляную проводжаю, Великого посту дожидаю. Великого посту дожидаю, протягнися, піст, як заячий хвіст. Протягнися, піст, як заячий хвіст, а ти, моя Масляна, воротися. Масляная, яка ж ти нудна, якби тебе да сім неділь, а посту одна. Масляная, воротися, та до Великодня протягнися. А од Великодня та й до Петра, а од Петра та й до тепла!
Особливо славився в останній день Масляної обряд «волочіння колодки», коли неодруженим молоді хлопцям і дівчатам чіпляли «колодку» (стрічку, квітку) й знімали тоді, коли парубок чи дівчина відкуплялись. У різні часи й у різних місцевостях України обряд цей відбувався з деякими відмінностями, однак суть лишалася однаковою: чіплянням колодки ніби осуджували тих, хто підійшов вже за віком, але досі не виконав свого обов’язку – не взяв шлюб. Вважалося, що пари, які нещодавно побралися, гарно впливають на природу – сприяють родючості землі. Хто ж не одружився – негативно впливає на поля й садки.
Гуляли в цей день і вдома, і в гостях. Основні страви на Масницю – вареники з сиром, политі сметаною. Неодружена молодь веселилася окремо. Збиралися у когось вдома, дівчата у складчину готували вареники з сиром, хлопці наймали музик. Обов’язково на галявині або на вигоні спалювали солом’яне опудало Зими – відсилали надокучливу бабу-Завірюху в потойбіччя. Хлопці в цей час влаштовували змагання, своїм молодим запалом намагалися підштовхнути лани, садки і городи до такого ж енергійного вияву своїх поки що прихованих сил.
Для мене, як і для переважної більшості мешканців сучасного міста, це свято так би і залишилося на пожовклих сторінках старої книги, якби не молодіжний гурт з київського Печерська. Виявляється, можна і зараз, у парку або ж у лісі по-справжньому відсвяткувати Масляну. І небагато для цього треба. Всього лишень трохи соломи (з якої слід зробити ляльку), трішки дрівець для вогнища, казанок і чай (вареники можна принести з дому). У великій пригоді стануть музики – скрипаль і сопілкар, тоді можна буде влаштувати танці. А коли ще й знати веснянки, то дорога традиції миттю приведе вас до святкового настрою.
Вперше опубліковано в газеті «Дитина»,
№2, 2002 р.
Сьогодні ми спілкуємося з лікарем одеської школи «Ступени» Наталією Ярмоленко.
Раніше ми торкнулися загальних, основоположних тем – про роль лікаря у вальдорфській школі, про деякі позиції антропософської медицини, а саме про шкідливість раннього навчання дітей до 7 років. Сьогодні ми, як і обіцяли, вирішили розглянути одну конкретну і, на наш погляд, дуже актуальну медичну проблему. Отже – мова про поставу.
– Наталю, комусь може здатися, що порушення постави – це не найстрашніше, що може статися з дитиною, і сама проблема сильно перебільшена…
– Напевне, слово «найстрашніше» я теж не стала б вживати, але те, що постава – це одна з найважливіших складових розвитку дитини, правда. Все, що пов’язане з хребтом і поставою, прямо впливає на майбутнє здоров’я дитини і на долю. Недарма в багатьох традиціях хребет називають «органом долі», і справді, наша постава тісно пов’язана з тим, як ми йдемо по життю, як витримуємо його удари, підйоми і спади.
У дитячому віці порушення постави – одна з найбільш частих патологій. Якщо правильно перевіряти, то її можна віднайти у кожної другої дитини.
Йдеться не лише про сколіоз: сутулість, увігнута чи пласка спина – це також не безневинні порушення.
Традиційна медицина пояснює причини їх виникнення виключно механічними факторами: дитина швидко росте, м’язова тканина не встигає за ростом скелета тощо. Звідси робляться висновки про те, що такими ж механічними методами можна і попередити порушення постави – досить лише правильно підібрати висоту парти або стола, змінити портфель на рюкзак, зайнятися спортом. Але навіть серед тих, хто дотримується цих вимог, порушення спостерігається з не меншою частотою. Зручне робоче місце і хороший рюкзак – це дійсно правильно. Але що ж іще впливає на поставу?
– До речі, існує думка, що це порушення постави характерне саме для шкільного віку, у маленьких дітей воно зустрічається значно рідше. Чи так це насправді?
– Так, за винятком деяких вроджених патологій, у дітей до семи років порушення постави зустрічається вкрай рідко. Виникає питання: чи не існує взаємозв’язку між методами виховання і навчання в школі та поставою?
Спробуємо підійти до цього питання здалеку. Порушення постави зустрічається лише у людей. Тварина всіма чотирма кінцівками включена в силу земного тяжіння, тому вона має стабільну рівновагу. З випрямленням і збільшенням руки не лише для праці, але й для душевного життя (а наша жестикуляція – це душевні прояви) людина втратила стабільну рівновагу. Ця рівновага стала лабільною – ми її завжди ніби шукаємо, підтримуємо. Іншими словами, прямостояння – це не лише «дар еволюції». Це те, що вимагає зусиль, формується в розвитку. Людина не народжується з готовою поставою – у немовляти хребет являє собою пряму лінію без вигинів (їх розвиток відбувається поступово, на першому році життя). Дитина вчиться тримати голівку, сидіти, повзати, стояти. Формування кісткової системи, зокрема й постави, закінчується лише у 21 рік.
Підтримка рівноваги – це не лише прямостояння. Це постійний пошук середини між усіма полярностями організму. Те, що ми його не завжди усвідомлюємо, не означає, що його немає. Хребет – це центральне місце організму, його стрижень, опора (недарма російське слово «осанка» походить від слова «ось» – те, що нас утримує). Це ніби місточок між полюсом легкості (нагорі) і полюсом земної ваги (знизу), між нервово-чуттєвою стороною людини і системою обміну речовин. Це кордон між правим боком людського тіла, що пов’язаний з вольовою діяльністю у зовнішньому світі, і лівим – більше пов’язаним з нашим внутрішнім світом і душевним життям.
Таким чином, стан хребта – це показник здатності (а у майбутньому і вміння) людини в усьому приходити до рівноваги, не впадати в жодну крайність, бути гнучким у прямому й переносному значенні цього слова.
– Якщо я Вас правильно зрозуміла, у нашому хребті, у нашій поставі особливо яскраво виявляються взаємозв’язок фізіології і душевного життя?
– Я зараз спробую прослідкувати цей взаємозв’язок. Наше душевне життя розгортається між крайніми проявами– від радості і веселощів до печалі або ж, наприклад, страху. Все це тісно пов’язане з процесом дихання. Те, як ми дихаємо, залежить від того, що ми відчуваємо. Сміх супроводжується посиленим видихом (ха-ха-ха!), сум – вдихом (згадайте про схлипування чи «перехоплення» подиху від страху). Можна сказати, що дихання – це фізіологічна основа душевного життя. Якщо бути уважним, то можна помітити, що хребет рухається разом з легенями: глибокий вдих – ми випрямляємося, видих–згинаємося. Тобто наше дихання впливає на нашу поставу, недарма Рудольф Штайнер говорив про те, що головне завдання вальдорфської педагогіки – навчити дитину правильно дихати. Але він мав на увазі аж ніяк не дихальні вправи, а інші прояви правильного чергування вдиху і видиху. Ритмічна зміна видів діяльності (мисленнєвоі і вольової) впродовж навчального дня, багаті душевні переживання в процесі сприйняття навчального матеріалу – все це дозволяє дитині, проходячи через полярні стани, вчитися знаходити «золоту середину», а це, напевне, – найголовніше, що знадобиться їй у житті. Бути негнучким, твердим як кремінь, бачити лише чорно-біле – так само погано, як і бути «зігнутим» або «зламаним» життям. Людина завжди повинна перебувати у гнучкому, рухливому стані, неоднозначно реагувати на те, що відбувається довкола. І хребет тут є «лакмусовим папірцем» нашого душевного здоров’я. Уміння тримати спину – це вміння тримати себе (ще раз наголошу – це не значить бути прямим як дошка). Саме вміння тримати себе, не впадати у крайнощі є свідченням сили особистого «Я», наявності внутрішнього стрижня, власної індивідуальності. Наприклад, – всупереч сталим стереотипам – яскрава, екзальтована особистість не завжди означає «сильна», скоріше – навпаки.
– Та повернемося до шкільного віку, який якраз і виявляє проблеми наших дітей…
– Коли я говорила про здатність в усьому приходити до рівноваги, то мала на увазі, що школа найчастіше якраз і позбавляє дітей такої можливості. Надмір інформації, що приймається без глибокого переживання, без задіювання почуттів (чомусь саме така інформація називається знаннями), лягає непосильною ношею на дитину, тисне на неї. Однобокі інтелектуальні навантаження – це та крайність, в яку впала наша система освіти. У вальдорфській школі викладання будується так, щоб задіювалося не лише мислення, але й вольові та душевні сили людини. Можна говорити про те, що ця педагогіка є профілактикою порушень постави у дітей.
На закінчення хочу просто підсумувати сказане. Отже, на формування хребта впливають не лише механічні фактори, але, передусім, і душевні – середовище, в якому росте дитина, стиль виховання, методи навчання. Постава свідчить і про індивідуальні якості людини.
– Велике спасибі за розмову і – до зустрічі.
Вперше опубліковано в газеті «Дитина»,
№4, 2000 р.
Наша розмова про «Тяп-Лап», глину, керамічні процеси, Городенківську вальдорфську ініціативу та місто з найбільшою густотою антропософів на квадратний метр
Ця розмова – живий приклад, коли домашнє тяп-лапання глини та бажання дати своїм дітям тепле оточення вилилося в ініціативу, яка своїми силами відновила роботу дитячого садка та надала маленькому містечку нові робочі місця.
Якось мені пощастило тримати у руках посуд, який наповнений Життям. Таке відчуття приходить при безпосередньому контакті з виробом.
Потроху наш дім наповнювався ним. До смачної трапези додалася естетична насолода. Наша найулюбленіша – флористична серія.
З часом мені стало відомо, що це вироби франківської вальдорфської ініціативи, яка, створюючи вироби з глини, фінансує життя садочку у містечку Городенка.
Юрій: Напевно, варто почати з того, що у нас років 15 тому був заснований вальдорфський садочок – людьми, які старші за нас. Вони також колись цим загорілися, їздили навчатися на семінари (навчання триває 3 роки – прим. авт.), і в результаті створився садочок. Якийсь час все йшло добре, був розвиток, приходили нові дітки, та згодом почали з’являтися фінансові труднощі, садочок був приватним і доводилося піднімати оплату. Зрештою садочок вимушений був закритися, оскільки батьки не могли платити такі гроші, а більше джерел фінансування ніяких не було.
У нас є старший син, і ми пам’ятаємо, як приходили туди, просто подивитися, пограти – садочок ще тоді працював. Планували, що коли Данилко підросте, то обов’язково буде відвідувати його. Й буквально через місяць він закрився. Було дуже шкода.
Десь в цей час ми познайомилися з родиною Микитюків, виявилося, що ми дуже близькі за поглядами, тому в перші місяці багато часу проводили разом. У них також були діти, й іншої педагогіки окрім вальдорфської собі навіть не уявляли, тим більше що Михайло Микитюк є одним із засновників садка. Почали думати, як відновити роботу садочка. Запросили до нас Наріне із батьківським семінаром, Яна Пенькова проводила рукоділля, Оксана Горська (музичний терапевт, засновниця садочку та школи у Гатному на Київщині) проводила музику й ритмічні ігри – це нам дало імпульс, поштовх.
І після цього семінару з’явилася ігрова група, вона трималася на наших індивідуальних грошах.
Ми взялися відновлювати роботу садка. У нас досить таки немала, як для маленького містечка, антропософська спільнота.
Був такий напівжарт: Городенка – це місто з найбільшою густотою антропософів на квадратний метр. Досі дивує той факт, що в маленькому консервативному містечку могло таке зародитися.
І ми попросили пані Мар’яну, яка раніше була ведучим вихователем, щоби вона взялася вести з нашими дітьми ігрову групу. Потім долучилися наші знайомі.
Ми розуміли, що маємо рухатися далі, аби відновити садочок – ми сіли порахували, вийшло біля 4000 гривень в місяць на дитину, це непідйомні гроші як для нас, так і для інших родин у маленькому містечку. При всьому тому ми почали потроху вивчати антропософію й думати, як це фінансово обставити.
Поряд з тим, що ми робили, існувало підприємство (а точніше, тоді ще невеличка майстерня) Покутська кераміка, засновниками якого були наші любі Микитюки. Вони робили традиційну молочну кераміку. Антон гончарив; Богдан, його брат, займався організаційними справами; Марія (дружина Богдана) займалася сайтом, соцмережами, писала статті; Михайло (батько хлопців) розробляв різні стилі. У кожного в родині було своє важливе завдання.
В майстерні вже тоді був принцип десятинної, це означає, що 10% від всього обороту виділяється на соціальні потреби. І було вирішено, що з цієї десятинної якась частина буде йти на потреби ігрової групи.
Паралельно з обов’язками по майстерні Маша працювала над своїм маленьким проектом. Вона почала робити керамічні прикраси й експериментувати з глазурями. Також їй дуже подобалася ручна ліпка, вона бачила в цьому щось особливе. Ми подумали, що можемо це розвивати і зробити з того джерело фінансування для садочка.
Лілія: Ми вирішили, що всі, абсолютно всі кошти будуть іти на садочок. «Покутська кераміка» забезпечувала нас матеріалами, а ми тяп-лапали собі.
Юрій: На початку ми взагалі нічого не вміли. Традиційний посуд вже знали як робити, а от з глазурями ще тільки вчились працювати. Усі спочатку сміялися. Професійний гончар Антон, який досконало все знає, дивлячись на перше глазуроване горнятко, казав, що у нас «гурток “Коник”», ця фраза чітко вказувала на наш початковий рівень майстерності. :)))
Ми просто вчилися. І щось пробували продавати потроху. Та чим більш воно було наївніше, чим більше було видно відбитки пальців, тріщинки на глині під час ліпки, тим більше подобалося покупцям.
У нас була маленька пічка, і ми якийсь час бавилися, творили, експериментували. Я фотографував, Маша з Лілею щось ліпили. Маша пробувала продавати й працювала з глазурями. Перші вироби продавали в соцмережах. Вся робота проводилась вдома.
Нам стало тісно. На території садочка є приміщення, де можна було організувати майстерню вже більш серйозно, туди й переїхали. Ми почали проводити майстер-класи для навчання нових майстрів. Люди брали додому глину і там ліпили, нам приносили сухі вироби – напівфабрикат, – і ми сирий виріб випікали й довершували. І зараз є такі люди, які дома ліплять і приносять. Це у них як додатковий заробіток без виходу з дому.
Н.Д.: Скільки часу треба, аби зробити тарілочку?
Лілія: Зліпити з глини – це не довго.
Керамічний процес будь-якого виробу займає в середньому три тижні.
Спершу виліпити, ліпнина є вологою, має повністю висохнути. Потім перший випал, випалюється без нічого. Далі глазурування і випал глазурі. Потім є так званий випал молочний – горнятко купають в молоці з цукром і потім знову в пічку й випалюють при температурі 400 градусів, молоко ніби пригорає й утворюється такий коричневий приємний колір, який майже не змивається, правда, при довгому перебуванні під відкритим сонцем може вигоріти.
Тарілки ручної ліпки роблять зі шматка глини, яку розкатують дерев’яною каталкою у глиняний пласт (пласка тарілка). У нас є серії, зроблені цим методом: Флора, мереживні, зі штампами, тарілки з використанням технологій сграфіто, коли на сирий виріб наносять кольоровий шлікер (рідка глина), а потім за допомогою спеціального інструмента продряпують малюнок.
Справи йшли добре, і ми натхненно й завзято працювали. Всі гроші йшли на садочок.
Був переломний момент, коли ми змогли стати самостійнішими, – сировину вже купували самі. В якийсь момент зрозуміли, що на садочок буде менше грошей, і ми стали більше робити: одночасно виріс оборот, прибутки також виросли, і це не сильно відчулося.
З’явилися перші постійні замовники – кафе та магазинчики.
Але фінансів на повноцінну роботу садка все ще не вистачало, було тільки на найнеобхідніше і на роботу ігрової групи.
Н.Д.: А коли садочок став працювати повний день?
Юрій: Півтори року тому садочок «Бузькове гніздо – простір щасливих дітей» запустився на повну силу. Вихователі, пані Мар’яна і пані Оля, взялися вести групу, їм на допомогу знайшлися дві чудових помічниці: Наталя і Оля. Обидві свого часу скуштували методів стандартної державної системи педагогіки, і їхні чуйні душі не змогли того витримати. Згодом доля привела їх до нас.
Н.Д.: Чи приходить глина в стіни садочку? Що ви з нею робите?
Юрій: Коли до нас приїздили школярі з Одеси на майстерклас, діти з садочку приходили гончарити. На свята робили керамічні брелочки. Також є можливість попрацювати на святі професій, ну і час від часу на запит вихователів привозимо шматок. Глина – холодний матеріал, з ним краще в теплу пору. В інший час – бджолиний віск.
Н.Д.: А де ви берете зараз глину?
Лілія: Глину ми беремо у Слов’янську на Донеччині, там є великий завод. Це керамічна маса, вона пластична, добре піддається для гончарства. Є маси, які використовуються для литва. Вони у вигляді порошку. Це така велика тема. Можна досить довго про це говорити.
Поливи (глазурі) використовуємо німецькі та американські. Вони харчові і нешкідливі для здоров’я, мають всі відповідні сертифікати, посуд можна використовувати у домашньому побуті, хоча багато людей сприймають його як декоративний.
Н.Д.: Чи можна приїхати до вас на майстерклас?
Лілія: Ми з радістю проводимо екскурсії. За домовленістю можна сісти й поліпити. У нас досить цікава структура самого виробництва. Можливо, знаєте, що таке «Бірюзова компанія». Ми стараємося будувати його із духовнонаукових імпульсів, це досить непросто.
Н.Д.: А що би я, людина, яка з глиною на ви, могла б у вас зробити за один майстерклас?
Лілія: В ручній ліпці перше, що ми починаємо робити, це тарілочки. У всіх виходять тарілочки, правда, не у всіх одинаково добре, тут також потрібна майстерність і художній смак.
Н.Д.: Які вироби користуються попитом?
Лілія: Горнятка, мисочки, джезви, різні набори тарілок у формі тварин, керамічні таці, рибниці, посуд для подачі тортів, декоративні тарілки, плитка й різні види підставок.
У нашого Богдана є такий девіз: «Ви не можете таке придумати, що ми не можемо зробити».
Н.Д.: Тобто до вас можна звернутися зі своєю ідеєю і ви можете її реалізувати?
Лілія: Так, можемо. У нас є багато талановитих людей, і художники, і скульптори.
Лілія: Коли ми розширилися, почали з’являтися нові люди, певний період часу ми були при садочку, нам вистачало місця й потенціалу. З часом зрозуміли, що «Покутська кераміка» є невід’ємною частиною «Тяп-Лапу», вони рідні й ми маємо об’єднатися, ми як дві команди й два підрозділи. Тривалий час розмовляли, як це має статися, і для мене особисто це був трохи болючий процес, бо це було інше виробництво, таке велике й сформоване, усі знали, хто що має робити, усі люди були поділені на процеси… Але все ж таки злиття відбулося, й ми переїхали на «Покутську кераміку» десь після Різдва 2017 року. Із маленького, камерного, затишного зробили крок до соціального.
Переїхали і там зрозуміли, що розширення виробництва можливо ще більше. Й нові люди почали з’являтися.
Зараз нашу продукцію можна зустріти у кафе, ресторанах, магазинах, шоурумах по всій Україні. Це заклади нестандартні, кожен має якусь свою особливість і творчий напрям. Одне із таких цікавих місць – «Ресторація Бачевських», що у Львові.
Було вирішено, що 30% обороту «Тяп-Лапу» буде відходити на підтримку нашої ініціативи.
Десятина «Покутської кераміки» також залишилася.
Юрій: Ми зараз налаштовані на перший клас школи. Дуже хотіли зробити його у 2017 році, та обставини склалися інакше, і ми бачимо в цьому великий позитив. У зв’язку з цим багато чого прояснилося і перспектива класу у 2018 вже зовсім інша, ніж раніше.
Н.Д.: Яким бачите цей шлях?
Юрій: В плані школи є два шляхи у правовому руслі.
Перший для нас більш симпатичний, так вже працює підприємство – це повна незалежність від держави. Вона базується на самоврядуванні, адже люди мають право як делегувати владні повноваження державі, так і самі їх здійснювати. Ліцензія, санстанція, перевірки й таке інше, все це тут не потрібно. Нарешті є можливість виходити з потреб конкретних дітей, а не з вимог системи. Єдине, що потрібно – довіра до вчителя і колегії з боку батьків.
Другий, як дуже-дуже крайній варіант – робота вальдорфських класів на базі державної школи, як, наприклад, «Софія», але буде більше клопотів із різними установами й ідеєю «Вільної вальдорфської школи» доведеться поступитися та йти на численні компроміси.
Розвивати все будемо по мірі того як будуть дозволяти фінансові, організаційні й людські можливості. Але найважливіше людські. Можна мати купу грошей і не мати педагогів. З вальдорфськими педагогами взагалі все складно.
Те, що ми робимо, для нас є дуже важливим, це не просто виробництво, садочок чи школа, воно має більш широкий зміст. Саме тому діяльність ведеться у трьох сферах: педагогіка, економіка і право. Ми дуже серйозно до цього підходимо, в цьому бачимо рух вперед. Довколо цього крутиться вся наша діяльність. Зміст нашого життя.
Більшість людей навряд чи зможе уявити щось конкретне, почувши такі слова, як, наприклад, «ефірне тіло». Тим не менше, подібні поняття є стрижнем людинознавства, що лежить в основі вальдорфської педагогіки
Без перебільшення фундаментом вальдорфської педагогіки є так званий основний педагогічний закон, який був відкритий Рудольфом Штайнером. Аби зрозуміти цей закон, необхідно для початку описати декілька основних понять антропософського людинознавства, зокрема той погляд, що людина має не лише фізичне тіло, а її сутність складається із чотирьох членів, які, до того ж, не з’являються всі одночасно, а народжуються одне за одним кожні сім років.
Антропософське людинознавство розрізняє чотири сутнісні складові людини:
Фізичне тіло, те саме, що залишається як матеріальна оболонка, коли людина помирає;
Організм життєвих сил, або ефірне тіло, яке підтримує протікання життєвих процесів;
Людська душа, яка несе свідомість та вступає у взаємодію із оточенням;
«Я» людини, яке править трьома іншими сутнісними членами. «Я» може навчитися відшукувати своє духовне ядро, джерело моральності.
Ці чотири сутнісні члени людини народжуються один за одним із часовим проміжком у приблизно сім років.
В перші сім років життя дитина працює передусім над розбудовою власного фізичного тіла. Тіло, що було прийняте від батьків, має віднині бути освоєним, стати своїм. При народженні органи ще не мають своєї остаточної форми. Сили, які можуть завершити процес формування органів, є ефірними силами. У цей період розвитку маленької дитини ці сили іще не є самостійними. Вони у найвищій мірі залежні від ефірних сил оточення, що огортають дитину.
Вони дають дитині платформу та напрямок для функціонування власних формуючих сил аж до розбудови її внутрішніх органів. Тому у цей період маленька дитина навчається переважно через наслідування. Хоча дитина вже і народилася фізично, вона перебуває ще в ефірній «утробі» свого оточення. Якщо таке ніжне огортання зарано порушується через різні події, наприклад, безпритульність, надмірні враження, через раннє звернення до власної відповідальності і пробудженості, тоді відбувається шкідливе втручання у найважливіше завдання життєвих сил – у створення власної фізичної бази для цього життя.
Приблизно в період зміни зубів вищеозначений процес приходить до певного завершення. Безперечно, усі можливі життєві процеси тривають і надалі. Наприклад, іще аж ніяк не завершується зростання тіла. Тим не менше, вже закладено основу, яка робить можливим те, що частина ефірних сил звільняється для свідомості. Наприклад, у формі самостійної пам’яті. Пам’ять – це властивість ефірного тіла, за допомогою якої швидкоплинні враження зовнішнього світу вибудовуються у послідовність. До сьомого року життя пам’ять іще не підвладна свідомості у повній мірі, а поєднана із зовнішніми враженнями.
Момент шкільної зрілості говорить про друге народження, а саме про народження ефірного тіла, що набуває самостійності. Це стає помітним завдяки новим здібностям та можливості орієнтації у світі. Ефірні сили більше не задіюються у такому обсязі у формуванні фізичного тіла і можуть використовуватися для навчального процесу. В книзі «Виховання дитини з точки зору духовної науки» Рудольф Штайнер описує шість властивостей ефірного тіла, які після сьомого року життя набувають більш стійкої індивідуальної форми й утворюють основу для свідомості: пам’ять, темпераменти, схильності, характер, звички та совість.
Що ж до дитини, то після семи років вільна частина ефірного тіла стала такою, що піддається вихованню. Одним із наслідків цього переходу є те, що зростають сили пам’яті, які ми можемо тепер залучати для навчального процесу. Так, дитина-школярик може захоплено виконувати вправи із табличкою множення через ритмічне повторювання та ігри. Вона відкрита до світу та отримує задоволення від ритмічних ігор.
Звички – це інша властивість ефірного тіла. Зараз їх можна виховувати більш цілеспрямовано, ніж у перші сім років. Через це поєднання звичок відбувається закладення фундаменту того, в якій манері та в який спосіб дитина зможе освоюватися у своєму культурному оточенні… Дитина шкільного віку залюбки слідує авторитету вчителя, який відкриває їй двері у світ. У цей період душа дорослої людини задає напрямок ефірному тілу, що розвивається.
Від чотирнадцяти років до віку дорослої людини знову проривається нова якість. Дитина пробуджується до світу речей. Вона починає формувати власні судження, які спочатку є дуже категоричними: біле або чорне.
У дітей пробуджується інтерес до протилежної статі. Після народження власних душевних якостей дитина шукає чіткої позиції та орієнтації. Допомагає дитині в цей період у першу чергу життя у середовищі своїх однолітків. Дитина тепер перебуває у пошуку ідеалу, і шукає його у дорослих людях. Тепер доросла людина стає утробою для «Я» дитини, яке поки іще не народилося у його душі. Внутрішня автономія, правдивість та ентузіазм стають вирішальними. В усіх дорослих, у вчителі, в батьках, шукає дитина цей ідеал. Часто це приймає форму вшанування зірок музики або спорту. Тим не менше, хоча дитина вже має свою думку та висловлюється з різних приводів, вона ще не стала самостійною на цій землі та все ще потребує супроводу.
Між тим розвиток у семирічному ритмі триває. Існує взаємозв’язок між різними періодами життя. Наприклад, те, що закладається у першому семиріччі, дає основу для можливого розвитку у віці від 35 до 42 років, а також відображається вже в інший спосіб знову у віці від 56 до 63 років.
Спираючись на закономірності розвитку чотирьох сутнісних членів людини, Рудольф Штайнер сформулював так званий основний закон педагогіки. У кожний із семирічних періодів відбувається розвиток одного із сутнісних членів дитини.
При цьому особливо важливою є підтримка з боку дорослої людини, яка реалізується за допомогою сутнісного члена, що розташований на рівень вище. У перші сім років дитина займається передусім розбудовою свого фізичного тіла. Сутнісний член наступного рівня – це ефірне тіло. Тобто, ефірне тіло дорослої людини є вихователем фізичного тіла маленької дитини. Можна також сказати: для виховання дітей цього віку педагогічним засобом є ефірне тіло. Для виховання дитини шкільного віку, після семи років, яка вже має власне самостійне ефірне тіло, педагогічним засобом є душа вчителя. А для дітей після чотирнадцяти років важливе Я вчителя.
Для самовиховання дорослої людини діють такі самі закономірності. Той, хто хоче працювати над своїм ефірним тілом, має це робити із сутнісного члена, що розташований на рівень вище – тобто із своєї душі.
За матеріалами книги «Ефірне тіло у вихованні дитини»
(готується до видання у видавництві «НАІРІ»)
Скоро одиннадцать вечера, а Фабиан все еще носится по квартире. Четырехлетний малыш весь вечер привлекал к себе внимание. Вот стакан выскользнул из рук…
Скоро одиннадцать вечера, а Фабиан все еще носится по квартире. Четырехлетний малыш весь вечер привлекал к себе внимание. Вот стакан выскользнул из рук, и сок течет по скатерти.
«Все, хватит!» – сердито кричит мама и решительно уносит сына в кровать. Когда вскоре она возвращается к гостям, кто-то из них замечает: «М-да, ты же могла это сделать уже три часа назад…» – «И как же? Он же целый вечер психовал, говорил, что еще не устал».
Непоследовательность вселяет в детей глубокую неуверенность
Как часто по отношению к ребенку мы говорим: «Ты психуешь!» Однако в ситуации описанного вечера нервничают не только взрослые, но точно так же и ребенок. Более того, он находится в состоянии невероятного стресса. И почему? Из-за такого партнерского обращения: «Хочешь?» – «Ну, а теперь не хочешь?» – «Ну, хорошо» – «Чего же ты хочешь?» Когда мы относимся к детям как к партнерам, для них это становится чрезмерно завышенным требованием. Постоянные вопросы и желание угодить ребенку рано или поздно приводят к конфликту.
Там, где мы как родители хотели бы выступать в роли партнеров, а не воспитывать, все усугубляется: в вечернем отходе ко сну, в еде и – часто – в начале дня. Один папа: «Моему сыну четыре года. Вообще он милый мальчик. Но по утрам мои нервы на пределе».
Снова эти «нервы». И вся вина перекладывается на ребенка. Часто несправедливо, ведь там, где царит такой хаотичный, без прочных привычек распорядок дня, дети испытывают стресс. Они вводят в стресс и свое ближайшее окружение. А это поглощает жизненные силы всей семьи – вплоть до того, что пропадает радость от ребенка и царит всеобщее истощение.
Замечательное средство – ритм
Что делать? Образцом, где все процессы, от простейших до самых сложных, происходят без трений, является природа – наша собственная телесная организация. Только задумаемся о том, благодаря чему в нас удерживается жизнь: о биении сердца, о дыхании. Почему здесь всегда все функционирует без каких-либо проблем, словно само по себе? Это волшебное средство называется ритмом, и в теле все происходит по схожему принципу.
Пауза и повторение: одно и то же снова, и снова, и снова – в одном и том же месте, одним и тем же способом, в один и тот же промежуток времени. Регулярно. Надежно.
Так устроено все живое. От наименьшей клетки до больших мозговых ритмов: день–ночь, день–ночь. Основной принцип ритма – надежное повторение.
Повторение, с точки зрения известного терапевта Энн Джин Айрес, экономит «нервную энергию». Именно это нужно нам в воспитании. В семейной повседневной жизни это значит, что нам нужны четкие последовательные действия, регулярно происходящие в определенное время. Так мы избавляем и себя, и детей от многих страданий, недовольств и безрезультатных нервных дискуссий.
Четкий ритм дня
Как же можно наладить осмысленный ритм дня в семье? Лучше всего поступить практично – взять лист бумаги и карандаш.
Сначала в одну колонку запишем все важные процессы, повторяющиеся изо дня в день. Например, утром у детей Клары и Якоба все происходит одинаково:
их будят,
подъем,
ванная комната,
одевание,
общий завтрак,
еще раз ванная комната,
обувь и верхняя одежда,
выход из дома (в школу и детский сад).
В колонку напротив вписываем время. «Настолько точно? Это действительно нужно?» Да, вначале обязательно, так у нас самих, у родителей, формируется необходимый ясный образ. Так же, как для организации утра, регулярные нормы времени в семье нужны для трапез, домашних заданий, игр, прогулок, упражнений на музыкальном инструменте. И конечно же, мы вовлекаем в это детей, если весь распорядок дня записываем четкими буквами на одном большом листе и побуждаем детей дорисовать к нему маленькие картинки, например, возле времени подъема – солнышко, возле времени чистки зубов – зубную щетку и пасту… И если прикрепляем лист на видном месте, где-то на кухонной двери или в коридоре, он всегда бросается в глаза, когда мы проходим мимо, и всякий раз побуждает добрые намерения выполнять установленный распорядок.
Где и что?
Лучше, чтобы одевание и выполнение домашних заданий всегда происходили на постоянном месте, это облегчает ориентацию. У детей хорошая пространственная память, но все же не стратегия обучения. Потому они очень зависят от нашего четкого руководства!
Когда мы посещаем разные семьи на дому или встречаемся на консультациях, все чаще выясняется: во многих семьях уже нет даже обеденного стола. Но именно это обязательно. Обеденный стол – это место силы. И он важен для всей семьи. Каждому – и, естественно, нашим детям – необходимы регулярные приемы пищи, проходящие на этом месте: утром и вечером. Если дети остаются дома, то и в обед. Еда – это не то, что происходит между прочим, это культурное, социальное, укрепляющее здоровье событие. Потому первый совет семьям без стола: ближайшая суббота – день покупки стола!
Ритм дня и ночи
Наши дети могут черпать силу благодаря надежному ритму дня и ночи. Чтобы ввести его с необходимой уверенностью, нам, взрослым, поможет знание о том, в каком возрасте сколько часов сна необходимо ребенку. Трехмесячному грудничку требуется в совокупности 13-15 часов сна: приблизительно пять часов дневного сна и остаток – на ночное время. С двумя-тремя просыпаниями ночью. Детям дошкольного возраста необходимо до 12 часов сна, школьникам – 10-11 часов. «Ой, тогда мой спит слишком мало», – часто констатируют родители, когда это слышат.
Почему так важен достаточный сон?
Хороший сон важен для того, чтобы дети могли развиваться здоровым образом на всех уровнях. Во сне регенерируются израсходованные за день силы. Дыхательный ритм стабилизируется. Ночью «перевариваются» дневные впечатления. Во сне растут органы ребенка, включая мозг. Чтобы ночью дети получили достаточно сна, вам потребуется достаточно «жесткое» время укладывания. А благодаря красивым ритуалам укладывание станет кульминационным моментом дня.
Ночь есть ночь
Сон ночью тоже следует упражнять. Постепенно ночные просыпания – еще абсолютно нормальные для грудничков – следует сокращать. Если мы, взрослые, по возможности меньше будем привлекать к ним внимание ребенка, это поможет решению задачи. Например, как можно меньше света; успокаивающие жесты заботы, утешения. Ни в коем случае не играть, не прижимать к себе, не укачивать и не превращать ночные пробуждения в интересные события.
Упражнять ритм
Когда установлен осмысленный ритм дня, его вначале следует усвоить. Это не происходит с сегодня на завтра. Это путь. Если в определенной ситуации точно так же повторяется та же последовательность, с каждым разом будет легче и легче. Это облегчает путь каждому, так как каждый может все лучше и лучше ориентироваться.
Усвоение нового распорядка длится как минимум четыре недели. Далее единственно важным будет повторять, повторять и повторять. После уже описанного основного принципа ритма (необходимый процесс происходит в определенный промежуток времени), он повторяется: на том же месте, точно так же, регулярно, надежно.
В повторении заложена сила! И тогда о некогда критичных ситуациях вы даже не вспомните.
Внести ритм в повседневность
Ритму необходима связь с красивыми ритуалами. Тогда он не схематичен, как, например, расписание уроков в школе, а приобретает качества, соответствующие детской радости действий и характеру ребенка. Отличает ритм повторение. Так в знакомой ребенку последовательности что-то происходит вновь – завтра, и послезавтра, и недели спустя. Это дает ему опору и защищенность, которых болезненно недостает, если мы из мнимого великодушия говорим: «Ребенок должен сам сказать, когда он хочет есть». У детей еще нет никакого представления о своих истинных потребностях. Поистине ребенок на самом деле как бы говорит нам: «Давайте, воспитывайте меня!»
Ритм облегчает воспитание. Возникает значительно меньше споров, злости и нервных ситуаций. Не все и вся будет выторговываться, обсуждаться или требоваться с криком и слезами, так как дети смогут рассчитывать на повторение привычного. А это дает им уверенность.
Если вы задумывались о том, чтобы раз и навсегда изменить свою жизнь – возможно, эта статья именно для вас!
Наверное, каждый молодой человек мечтает о путешествиях. А если сама жизнь превращается в сплошное путешествие? С тех пор, как наш одноклассник Егор в 2012 году переехал жить в Германию, я едва успевала разглядывать красочные фотоотчеты из разных стран Европы. Мы чаще пересекались в Праге и Берлине, чем в родном Киеве. Друзьями стали ребята со всего мира, а посетить 15 городов Европы всего за месяц было вопросом азарта и выдержки. 🙂
Я решила узнать, может ли каждый желающий переехать в Германию и что для этого нужно. Сегодня мы говорили с Егором о волонтерской программе Incoming наших партнеров Freunde der Erziehungskunst Rudolf Steiners, с которой все началось.
– Расскажи, как ты стал волонтером этой программы?
– Кто-то из учителей вальдорфской школы привез рекламные флаеры программы в Киев, и один из них совершенно случайно попал ко мне в руки. Идея поехать работать в Германию сразу понравилась. Правда, на тот момент все это выглядело как-то туманно и очень сложно, я толком не знал, с чего начать. Спасибо моему отцу, который, услышав про такую возможность, сразу начал всячески помогать с организационными вопросами. Благодаря его поддержке и знаниям немецкого у меня в итоге и получилось поехать, за что я очень ему благодарен.
– А обязательно владеть немецким языком или можно изучить другой – английский, например?
– Для участия в программе необходимы хотя бы базовые знания немецкого. Тут имеет значение, откуда ты. В странах Латинской Америки или Африки, скажем, у большинства людей нет такой возможности изучать немецкий язык в школе, как у нас. Соответственно, к ним у организаторов практически не будет требований относительно знания языка. В противном случае они бы просто потеряли возможность участвовать в программе. Это я к тому, что хоть к нам требования и выше, но переживать по поводу языка не стоит. Иногда работодатели даже бывают готовы оплатить будущему волонтеру курс немецкого еще до начала программы, в крайнем же случае эти расходы придется взять на себя.
– А в чем суть волонтерской программы?
– Человек, который имеет мотивацию и активную жизненную позицию, получает возможность в течение года бесплатно жить в Германии, работать в одном из социальных учреждений, учить немецкий язык, знакомиться с новой культурой… Я говорю «бесплатно», потому что волонтеру будет предоставлено жилье, оплачено питание, медицинская страховка, курс немецкого. Кроме того, волонтер ежемесячно получает карманные деньги на личные расходы. Как правило, это 150-250 Евро.
Для работы можно выбрать одну из таких сфер, как социальная терапия (работа со взрослыми людьми с инвалидностью), лечебная педагогика (это могут быть детские дома, школы, интернаты и детские сады для детей с отставанием в развитии), уход за престарелыми и биодинамическое сельское хозяйство. Больше об этом можно прочитать на сайте Freunde der Erziehungskunst Rudolf Steiners, в том числе и на русском.
– Но это довольно сложная работа, особенно для молодого человека. Как вы справляетесь?
– Работа эта действительно не для каждого. Но если человек чувствует в себе силы – попробовать нужно. Существует мнение, что люди с инвалидностью – это нечто лишнее, что им не место в этом мире, что от них нет никакой пользы, но оказывается, что у этих людей можно очень многому научиться. Мне, например, эта работа помогла совершенно по-другому взглянуть на мир, переосмыслить свои ценности. Ты видишь, в каком состоянии находятся эти люди, и в то же время они способны быть счастливыми, радоваться жизни. При этом совершенно здоровые люди, возможности которых в наше время, по сути, безграничны, далеко не всегда могут делать то же самое.
– Это вдохновляет! А обязательно ли иметь отношение к вальдорфской педагогике, чтобы стать волонтером?
– Нет, это не имеет особого значения. Гораздо важнее тут быть инициативным и открытым. Хотя, безусловно, если человек был в вальдорфской школе, это дает ему преимущество перед другими и повышает его шансы на участие в программе.
– Нужно иметь специальное образование? Или его можно получить со временем?
– Специальное образование не обязательно. Но нужен хотя бы минимальный опыт работы. Его можно легко получить в одном из социальных учреждений в своем городе. Двух-трех недель, насколько я помню, достаточно. Суть в том, чтобы человек примерно получил представление, что его ждет. В Киеве для прохождения такой практики я могу посоветовать организацию «Солнечное подворье», в которой в свое время набирался опыта и я. К тому же они напрямую контактируют с организаторами, что упростит вам весь процесс.
– А как быть с визой и прочими формальностями?
– С визой все просто. Если все условия выполнены, твоя заявка одобрена и тебе нашли место работы, то немецкая сторона отправит полный пакет документов, необходимых для получения визы: договор, медицинскую страховку и так далее. Останется сделать подходящую фотографию и заполнить необходимые формуляры с сайта посольства Германии. Кстати, визу на такой род деятельности выдают бесплатно.
– И есть возможность остаться в Германии на ПМЖ?
– Конечно. За год можно, например, поступить в учебное заведение и остаться в Германии в качестве студента. Если у вас уже есть образование, можно подать запрос в местные органы и узнать, что нужно для его признания на территории ФРГ.
Проще всего будет тем, кому во время волонтерства понравится социальная сфера деятельности и кто решит учиться по этому направлению. Ведь в Германии катастрофически не хватает таких специалистов, и решить кадровую проблему без иностранцев они не смогут. То есть, это не просто возможность остаться, более того – вам будут рады.
– А как дела обстоят со свободным временем? Успеваешь ли ты вспомнить, что находишься в совершенно другой стране и насладиться ее достопримечательностями?
– Волонтер работает «на полную ставку», обычно это означает 36-40 часов в неделю, 5 рабочих дней. Все зависит от конкретной организации и рода деятельности. В год предусмотрено около 28 дней отпуска. Кроме того, волонтер в течение года участвует в так называемых семинарах, каждый из которых длится 5 дней и формально считается рабочим временем. На самом же деле во время таких семинаров у тебя есть возможность познакомиться и провести время с ребятами со всего мира, послушать интересные лекции, бесплатно попутешествовать по Германии, ведь все они проходят в разных городах, а расходы берут на себя организаторы. То есть свободное время у меня было, но и работать приходится немало.
– Эта программа действует только в пределах Германии?
– Совершенно верно. Программу Bundesfreiwilligendienst придумало и финансирует правительство Германии и равной ей по масштабам в мире пока не существует. Многие слышали про Work and Travel в США, но я бы не стал их сравнивать.
Программа эта была создана в 2011 году, после того как в Германии была отменена воинская повинность, а с ней и так называемая «гражданская служба», благодаря которой немцы могли выбрать между армией или социальной деятельностью в интересах общества.
По этой ссылке можно найти недостающую информацию на русском языке. Там же есть анкеты для участия, которые можно посмотреть и заполнить.
Приглашение от Центра лечебной педагогики «Солнечное подворье» и контактные данные вы найдете здесь.