Архіви: Статті

Високо в горах в Гейнгенськім лісі в печері жив розбійник з дружиною та дітьми. Він давно вже переховувався від властей та не наважувався полишати пущу, де влаштовував засідки на подорожніх, що насмілились проїжджати гірською дорогою. Втім, в ті часи подорожні в північній Сконі з’являлись не часто, тому якщо чоловічого здобутку доводилось чекати занадто довго, на пошуки харчів вирушала дружина. З собою вона брала п’ятьох дітлахів – справжнісіньких обірванців: в подертому шкіряному лахмітті, на ногах – дерев’яні черевики, за плечима – великі торби, які теліпались майже до землі, і спускалась в долину збирати милостиню. Коли дружина розбійника переступала поріг селянської хати, ніхто не насмілювався відмовити їй: так і жди, заявиться вночі та підпалить дім.

Для жителів долини розбійниче поріддя було згірш ніж вовча зграя, у багатьох частенько чесались руки послати їм стрілу навздогін, та ніхто не наважувався. Всі знали: розбійник, що ховається в горах, напевне помститься, якщо щось трапиться з його дружиною та дітьми.

І ось дружина розбійника жебраючи чимчикувала від села до села. Одного прекрасного дня вона прийшла до Оведу, де в ті часи був монастир, оточений високою стіною.

Жінка подзвонила біля брами й зажадала їжі. Брамник відчинив невеличке вічко в брамі та подав їй шість круглих хлібів – по одному на кожного.

Поки мати стояла в очікуванні біля брами, діти бігали неподалік. Та ось один із хлопчиків повернувся й став її смикати й тягти за спідницю, намагаючись до чогось привернути увагу. Жінка пішла за сином.

Хлопчина привів її до незачинених бокових дверей в стіні, що оточувала монастир. Жінка розбійника рішуче розчахнула їх і, не питаючи дозволу, ввійшла досередини – вона звикла сваволити.

Настоятелем Оведського монастиря на той час був абат Йоан. Вмілий садівник, він висадив у монастирі дивовижний квітник. Якраз до нього й потрапила жінка розбійника.

Була саме середина літа, й сад потопав в цвіту, так що в очах рябіло від яскравих фарб: синіх, жовтих, червоних. Побачивши таку красу, жінка отетеріла й спочатку не наважувалася кроку ступити. Та згодом посміхнулась і повільно пішла по вузенькій стежечці поміж клумбами.

В саду працював послушник, який полов бур’яни. Це він полишив двері незамкненими, щоб виносити лободу й пирій на смітник за стіною. Коли послушник помітив незваних гостей, то підбіг до них і звелів покинути сад. Та жінка йшла собі вперед, не звертаючи уваги на монаха, лупала очима навсібіч, милувалася стрункими білими ліліями, що розрослись на клумбі, і плющем, що обвив монастирські стіни до самого верху.

Послушник вирішив, що жебрачка його не зрозуміла, він хотів був схопити її за комір і витурити геть. Та жінка так зиркнула на нього, що горопаха відступився. Волоцюга, що досі згиналася під вагою торбини, враз випрямилась та високо підняла голову.

– Я дружина розбійника з Гейнгенського лісу. Спробуй лиш зачепи мене – пожалкуєш! – вимовила вона так зарозуміло, мовби була сама королева данська.

Та послужник все ж насмілився ще раз потурбувати її, хоча тепер, втямивши, з ким має справу, говорив м’якше:

– Це чоловічий монастир, – вмовляв він. – Жодна жінка королівства не сміє знаходитись в його стінах. Якщо ви не підете геть, монахи розгніваються та можуть позбавити мене цього прекрасного саду й навіть вигнати з монастиря.

Проте його благання виявились марними, вони не зворушили непрохану гостю. Вона пленталась собі далі вздовж невеличкого розарію, розглядала васильки, що цвіли синіми квіточками, та жимолость, всю вкриту жовто-червоними суцвіттями.

Послушнику нічого не зоставалось, як тільки поспішити за підмогою до монастиря. Невдовзі він повернувся з двома дужими монахами. Тут жінка зрозуміла, що справа набирає серйозних обертів. Вона стала, широко розставивши ноги, й заповзялась вигукувати страшні погрози, перечислюючи біди й напасті, що вона їх нашле на монастир, якщо її не облишать та не дозволять гуляти по саду, скільки вона захоче.

Та монахи виявились не з боязких і налаштовані були досить рішуче. Жінка відчула, що криком їх не проймеш, і накинулась на кривдників з кулаками, а за нею і її діти. Монахи розгубилися від такого натиску й вирішили шукати допомоги в монастирі.

В галереї, що з’єднувала сад з монастирем, вони наштовхнулись на абата Йоана, який спішив їм назустріч, щоб дізнатися, що за крики лунають з квітника. Монахи розповіли, що дружина розбійника з Гейнгенського лісу заявилась в монастир, а вони неспроможні її прогнати та не втямлять, що робити.

Та абат Йоан виговорив їм за те, що намагались діяти силою, і заборонив кликати підмогу. Він відіслав монахів займатись своїми справами, а сам із послушником поспішив до саду.

Дружина розбійника досі прогулювалася поміж клумбами. Її поведінка здивувала абата Йоана. Він був певен, що жебрачка ніколи не бачила подібної краси. Проте вона проходила повз маленькі горщики з рідкісними заморськими квітами, немов повз старих знайомих. Здавалось, жінка впізнавали їх усіх: і барвінок, і шавлію, і розмарин. Одним квітам вона посміхалась, побачивши інших, кивала головою.

Сад був єдиним захопленням абата Йоана у цьому тлінному світі. Якою би дикою та страшною не здавалась непрошена гостя, настоятелю приємно було усвідомлювати, що жінка зуміла відбитися від трьох монахів заради того, щоб спокійно помилуватися його творінням. Старий підійшов до неї і тихо спитав, чи подобаються їй квіти.

Дружина розбійника різко обернулась, напевне очікуючи підступу чи нового нападу, та, уздрівши сиву голову й згорблену спину абата, відповіла досить приязно:

– Перше я вирішила, що нічого кращого в житті не стрічала, та тепер второпала, що все-таки цей сад не може зрівнятися з тим, що мені доводилось бачити.

Абат Йоан не сподівався подібної відповіді. Якась волоцюжка стверджує, що бачила сад, красивіший за його дітище! Настоятель навіть знітився, почувши такі слова. Послушник, бажаючи виправити становище, взявся напучувати дружину розбійника.

– Настоятель, – втовкмачував він, – доклав багато зусиль та терпіння, щоб зібрати в своїм саду квіти з усього світу. Ми знаємо, що в усій Сконі немає саду прекраснішого, і не личить тобі, що круглий рік живе в лісовій глушині, судити про його роботу.

– Та я й не суджу ні тебе, ні його, – заперечила жінка, – та тільки якби ви побачили той сад, що я бачила, то повидирали би всі посаджені тут квіти і викинули як бур’ян.

Послушник пишався своїми квітами не менш, ніж абат. Почувши подібне вихваляння, він розсміявся.

– Ти, певно, надумала подражнити нас, – заявив він. – Послухати тебе, так ти розвела прекрасний квітник посеред ялин та сосен в глушині Гейнгенського лісу. Готовий закластися, що нога твоя ніколи не ступала до справжнього саду.

Дружина розбійника почервоніла від гніву. Їй не повірили!

– Може, я ніколи раніше й не бувала в барських квітниках, – закричала вона, – та тільки вам, монахам, слід би було знати, що в різдвяну ніч, в час народження Господа нашого, Гейнгенський ліс перетворюється на прекрасний сад. І ми, прості смертні, що живуть у лісі, милуємося цим дивом щороку! В тім саду я бачила такі квіти, що й рука не підіймається зірвати.

Послушник хотів було заперечити їй, проте настоятель знаком наказав йому мовчати. Ще в дитинстві доводилось абату слухати оповідки про те, що начебто різдвяної ночі Гейнгенський ліс преображається. Абат Йоан давно мріяв побачити це диво, та допоки йому це не вдалось.

Він став вмовляти дружину розбійника дозволити йому прийти напередодні Різдва до її печери. І добре було б, аби вона погодилась прислати за ним одного з хлопчиків, щоб він показував дорогу. Абат приїхав би один і нікому би їх не видав. Навпаки – віддячив би так щедро, як тільки зможе.

Спершу дружина розбійника відмовлялась. Вона думала про чоловіка й побоювалась накликати на нього біду, якщо дозволить абату дістатися їхньої печери. Та бажання довести, що їхній сад прекрасніший від монастирського, переважило, й вона поступилась.

– Тільки не приводьте з собою більш ніж одного провідника, – попередила вона. – Та й не здумайте хитрувати чи влаштувати нам пастку. Святій людині так чинити негоже.

Абат Йоан обіцяв виконати всі умови. З тим вони й розпрощались. Настоятель попросив послушника нікому не розповідати про їхню розмову. Він побоювався, що монахи, дізнавшись про його замисел, не дозволять йому, старому, піднятися в гори до розбійницької печери.

І сам він нікому нічого не розповів. Та трапилося так, що архієпископ Авесалом з Аунда проїжджав повз Овед та зупинився в монастирі на нічліг. Коли абат Йоан показував йому сад, то згадав про дружину розбійника. Послушник, який працював у той час в саду, чув, як настоятель розповідав архієпископу про розбійника, що багато років живе у вигнанні в лісі, і просив дарувати йому відпущення гріхів, щоб той міг повернутись до людей і жити достойним життям.

– Нині його діти приречені вирости ще гіршими злодіями, ніж їхній батько, – переконував абат Йоан. – Пройде небагато часу, і в нас буде не один лісовий розбійник, а ціла зграя.

Та архієпископ Асесалом вважав, що запеклому розбійникові не місце серед чесних людей – хай вже залишається в лісі. Проте абат Йоан продовжував наполягати й навіть повідав архієпископу про Гейнгенський ліс, який щороку на Різдво одягає святкове вбрання.

– Ці розбійники не такі вже безнадійні злочинці. Якщо Господь являє їм милосердя, негоже людям відвертатися від них, – переконував старий настоятель.

Та архієпископ стояв на своєму.

– Даю вам слово, дорогий абате Йоане, – промовив Авесалом із посмішкою, – що відпущу гріхи знедоленим, за яких ви так просите, якщо отримаю квітку з різдвяного саду.

Послушник здогадався, що архієпископ Авесалом так само вірив оповідкам дружини розбійника, як і він сам. Та абат Йоан сприйняв його слова буквально. Він щиро подякував гостеві за доброту й пообіцяв конче надіслати квітку.

Абат Йоан виконав задумане. Під Різдво він покинув Овед і подався до Гейнгенського лісу. Діти розбійника вказували йому дорогу. З собою настоятель взяв лише послушника, того самого, що розмовляв з дружиною розбійника в саду.

Абат Йоан пристрасно мріяв здійснити подорож і радів, що йому це вдалось. Та послушник, що супроводжував абата, не поділяв його сподівань. Він дуже любив старого настоятеля й радий був, що саме йому припало супроводжувати й охороняти абати в цій поїздці, але в чудесний сад, що розпускається взимку, різдвяної ночі, він не вірив. Монах остерігався, що оповідки дружини розбійника – лише пастка, в яку вона намагається заманити старого, щоб передати потім до рук чоловіка.

Абат їхав на північ лісовою дорогою й помічав, що повсюди йде підготовка до Різдва. На кожнім хуторі топили баню, щоб гарно вимитись напередодні свята. З комор до хати тягли хліб та м’ясо. Чоловіки несли оберемки сіна й соломи, щоб устилати долівку в хатах. Коли подорожні проїжджали попри маленькі сільські церкви, то бачили, як пастор та дзвінар вбирають святкові шати.

Поблизу повороту до монастиря Бушьо вони зустріли радісних жебраків з великими буханками хліба і довгими свічками, котрі ті отримали біля монастирської брами на честь свята.

Абат Йоан бачив різдвяні приготування, і нетерпіння його зростало. Він передчував, що свято, на яке він очікує, величніше за все те, що випадає на долю звичайних людей.

А послушник, спостерігаючи, як на хутірцях, навіть найменших, готуються до Різдва, навпаки, став жалітися та нарікати на долю. Страх охопив його. Нещасний вмовляв настоятеля повернути назад, а не віддаватись добровільно до лап розбійника.

Та абат продовжував свій шлях, не звертаючи уваги на скарги свого супутника. Ось вже долина залишилась позаду, й вони опинились на безлюдній та дикій лісовій стежині.

Їхати ставало все важче. Вряди-годи дорогу подорожнім перепинали каміння й завали, а через ріки та струмки не було жодного мосту. Чим довше вони їхали, тим дужче підморожувало. Скоро вони опинилися в засніженім лісі.

Це була довга й важка подорож. Вони насилу здиралися на високі кручі, пробиралися крізь вітролом та чагарники. Коли день став клонитися до вечора, синок розбійника вивів їх на поляну, оточену високими деревами. Минулорічне листя давно облетіло, тільки ялинки й сосни стояли зелені. За поляною вивищувалась скеля, в якій супутники помітили двері, збиті з грубих дощок.

Абат Йоан зрозумів, що вони дісталися мети, й зліз із коня. Хлопчик розчинив важкі двері, й старий побачив вбоге житло з голими кам’яними стінами. Дружина розбійника сиділа біля вогню, розведеного прямо на підлозі печери. Вздовж стін були влаштовані постелі з соломи й моху, на одній з яких спав сам розбійник.

– Заходьте! – крикнула гостям жінка, не підводячись. – Й коней заводьте досередини, ночі нині студені.

Абат Йоан сміливо увійшов до печери, послушник подався за ним. Всередині панували вбогість та злидні. Видно було, що до Різдва тут не готуються. Дружина розбійника не пекла й не варила пива, не прибирала й не наводила лад. Діти їли, сидячи прямо на підлозі навколо баняка, та це було не святкове пригощення, а звичайнісінька повсякденна їжа – пустенька юшка на воді.

Та господиня трималась із гідністю, немов була заможною селянкою.

– Сідайте до вогню, абате Йоане, зігрійтеся, – запросила вона. – Якщо ви взяли з собою харчі – можете перехопити з дороги. Наша лісова їжа навряд чи прийдеться вам до смаку. А коли ви стомились в дорозі – лягайте на одну з цих постелей. Ні бійтеся заспати, я сиджу біля вогню, тож пробуджу вас, щоб ви помилувались тим, заради чого приїхали. Ви ж здійснили таку важку подорож!

Абат послухав поради й дістав був торбу з харчами, та подорож так втомила його, що він не став їсти й заснув, ледве приліг.

Послушнику теж було запропоновано відпочити з дороги, та він боявся заснути й вирішив не спускати ока з розбійника: а що як той, прокинувшись, захоче захопити старого в полон!

Та сон поступово зморив і його.

Прокинувшись, він побачив, що абат Йоан вже встав і сидить біля вогню, розмовляючи з господинею. Розбійник також підсів до вогню. Це був високий худорлявий чоловік, озлоблений та похмурий. Він сидів спиною до гостя, та потайки дослухався до розмови.

Старий розповідав дружині розбійника про різдвяні приготування, які спостерігав по дорозі. Він нагадував їй про різдвяне пригощення й веселі різдвяні розваги, в яких вона сама напевне брала участь в молодості, коли ще мирно жила посеред людей.

– Як прикро, що вашим дітям не можна побігати ряженими до сільським вуличкам! – зітхнув абат Йоан.

Дружина розбійника спочатку відмовчувалась, та поступово набралась до гостя довіри й стала слухати уважніше. Це занепокоїло її чоловіка.

Розбійник раптом повернувся до абата й погрозив йому п’ястуком:

– Клятий монаше, ти що, заявився сюди, щоб віднадити від мене дружину й дітей? Хіба ти не знаєш, що я не можу покинути ліс і перебратися в долину?

Абат Йоан сміливо подивився йому в очі.

– Я сподіваюсь виклопотати тобі архієпископську грамоту з відпущенням гріхів і відновленням у правах, – спокійно мовив абат.

Ледве він вимовив ці слова, розбійник та його дружина стали реготати. Вони-то знали, якої милості лісовий розбійник може очікувати від архієпископа.

– Що ж, якщо Авесалом відпустить мені гріхи, – заявив розбійник, – я клянусь, що ніколи більше не здійму руку на чуже добро, хай це навіть буде дрібна гуска.

Послушника особливо обурило, що розбійницька сімейка сміялась над абатом Йоаном. Проте той, здавалось, залишився задоволений розмовою. Напевне, жодного разу в монастирі послушник не бачив старого настоятеля таким умиротвореним та сповненим благості, як серед цих диких розбійників.

Несподівано дружина розбійника встала.

– Ми тут розговорились, а про ліс і думати забули! А я, до речі, вже чую різдвяний передзвін.

Варто було їй вимовити ці слова, як усі позіскакували з місця та подались до виходу. В лісі, як і досі, панували морок і холод, та в морозному зимному повітрі зазвучали святкові дзвони, подзвін яких доносився південним вітром.

«Невже гра дзвонів зможе пробудити до життя поснулий ліс?» – подумав абат Йоан.

Нині, в мороці зимової ночі, в лісовій глушині, йому було ще важче, ніж досі, повірити в появу прекрасного саду.

А дзвони все били й били. І раптом лісову пущу на мить осяяв слабкий промінчик. І знову все занурилося в пітьму. Ось світло блиснуло знову. Воно важко пробивалося крізь імлу, що вкрила крони дерев. Та поступово нічна пітьма поступилася світанку.

Абат Йоан з подивом помітив, що в снігу з’явились перші проталини, начебто чиясь невидима рука стягувала з землі біле укривало, пробуджуючи її до життя. Папороть пустила перші молоді пагінці, скручені, немов патериця єпископа. Зазеленіли болотний мирт та вереск, що ріс на кам’янистих схилах. Оголились мохові купини. Пробились перші паростки весняних квітів і принесли з собою перші яскраві фарби.

При вигляді лісу, що прокидався, серце абата Йоана закалатало сильніш.

«Невже мені, старому, пощастило побачити таке диво?» – думав він і відчував, як сльози підступають до очей.

Часом світло слабшало. Тоді абата охоплював страх: що, якщо морок знову застелить землю й дива не трапиться?

Проте хвиля світла знову пробивалась крізь темряву. Вона несла з собою дзюркотання струмків та шум гірських річок. Ось лопнули бруньки на деревах, наче безліч зелених метеликів, прилетівши здалека, повсідались на гілках.

Та оживали не лише дерева й рослини. По гіллі застрибали шишкарі. Дятли забарабанили по стовбурам так, що тріски полетіли навсібіч. Зграя шпаків, яка направлялась в глиб країни, розташувалась на привал на верхівках ялин. Їхнє пір’я відливало золотом, і здавалось – це зорі блимають на гіллі.

І знову на мить потемніло. Та подих південного вітру пригнав нову хвилю світла, а з нею – крихітне насіння південних рослин. Інколи його приносили з собою перелітні птахи чи привозили мандрівники, іноді воно долітало за вітром, та жодна заморська рослина не могла пережити сувору північну зиму. А в цю ніч насіння, падаючи в землю, відразу проростало.

Ще одна хвиля світла – і розцвіли чорниця й брусниця. В небі почувся гусячий перегук та курликання журавлів. Зяблики заповзялись вити гнізда. Білченята затіяли гру на вітах.

Все відбувалося настільки швидко, що абат Йоан ледве встигав дивуватись, як багато чинилось чудес. Він лише дивився та слухав. Ось пронеслась наступна хвиля світла й принесла з собою дух свіжовиораного поля. Вдалині почулись переливи сопілки пастушка і передзвін овечих дзвіночків.

Діти розбійника верещали з радості. Вони наминали за обидві щоки великі, немов шишки, лісові ягоди, що висіли на кущах. Один хлопчак затіяв гру з зайченятами, інший бігав наввипередки з пташенятами, які вперше вилетіли з гнізда на ще не зміцнілих крилах, третій підняв з землі гадюку і вертів її в руках. Сам розбійник ласував морошкою. Поруч прилаштувався ведмідь, проте розбійник помітив його і ляснув прутиком по носі:

– Тримайся-но, братику, на віддалі! Це моя купина! – І клишоногий покірно поплентався геть.

Тепер хвилі тепла та світла йшли безперервно одна за одною. Прилетіли качки з лісових озер. З’явились метелики, величезні, немов літаючі лілеї. Золотий пилок з житніх полів заполонив повітря. Бджолине гніздо в дуплі дуба переповнилось медом, і він бурштиновим потічком стікав по стовбуру.

Стали розпускатися квіти, що виросли із заморського насіння. Прекрасні троянди покривали схил гори. На галяві виросли величезні квіти – майже з людське обличчя.

Абат Йоан ніяк не міг вирішити, яку квітку зірвати для архієпископа Авесалома, бо ж кожна нова квітка переважала красою попередню, а йому хотілося вибрати найкращу.

Світлішало. Повітря наповнювалось незвичайним сяйвом. Всі насолоди і пишні барви літа бавили око старого настоятеля. Здавалося, що більшої пишноти земля не здатна зродити.

Світловий потік не зсякав, він виблискував, переливався неземним сяйвом.

«Вже й не знаю, чи можливо зазнати більшого блаженства на землі», – зчудувався абат і з завмиранням серця чекав нових перетворень.

Все стихло: змовкли птахи, припинили вовтузитись лисенята, завмерли квіти, що тріпотіли на вітрі. Серце завмерло в передчутті невідомого, на очі навернулись сльози, а душа прагнула відлетіти у вічність. Здалеку донеслись ледь чутні звуки арфи, ледь чутно забриніла неземна пісня.

Старий молитовно склав долоні й опустився навколішки. Обличчя його просвітліло. Хіба він міг передбачити, що ще за життя суджено йому було пізнати небесну благодать і почути, як янголи співають різдвяні гімни?

Проте послушник, який стояв поруч, не поділяв захвату абата. Думки його були похмурі.

«Не може бути, щоби істинне диво відкривалось якимсь злодіям, – роздумував він. – Всі ці красоти – бісівська облуда. Ми під владою демонів. Диявол зачарував нас і заставляє бачити те, чого насправді не існує».

Здалеку продовжувала лунати божественна музика і янгольський спів, та послушник сприймав їх за витівки злих сил. «Вони спокушають нас, – не вірив він. – Нам нема спасіння, коли диявол вирішив облудою заманити нас до пекла».

І ось янголи вже так близько, що абат Йоан зміг розрізнити серед дерев світлі обриси.

Послушник теж помітив їх та знову сприйняв за диявольське наслання. «Яка підлість: пустити в хід свої чари саме в ніч, коли народився Спаситель! Звісно, це влаштовано, щоби напевне заморочити бідних людей», – обурювався він.

Птахи вились над самою головою абата Йоана, так що він міг доторкнутись до них. А ось послушника звірі сторонились: жодна пташка не насмілювалась сісти йому на плече, жодна змія не наважувалась проповзти повз нього. Та ось маленька лісова голубка, запримітив наближення янголів, опустилась на плече послушника й торкнула голівкою його щоку. З розмаху вдарив він пташку і вигукнув на весь ліс:

– Забирайся до пекла, диявольське поріддя, там твоє місце!

В цю мить янголи були так близько, що абат Йоан відчував повівання легких крил. Він схилився в низькім поклоні, вітаючи їхнє наближення. Та крики послушника грубо обірвали янгольський спів. Небесні гості повернули назад. Погасло чарівне сяйво, й ніжне тепло відступило перед мороком і холодом людського серця.

На землю знову спустилася ніч, укривши все чорним покривалом. Стебла рослин похилились, охоплені морозом. Звірі зникли. Змовкло дзюрчання струмка. Листя падало з дерев, і їхнє шурхотіння було подібне до шуму дощу. Абат Йоан відчув, що його серце, яке тільки що було сповнене неймовірного блаженства, раптом стислось від нестерпного болю.

«Невже ніколи більше не звідати мені подібних хвилин? – подумалось йому. – Янголи були так близько! Вони співали мені різдвяних гімнів, а їх прогнали геть».

І тут абат Йоан згадав про обіцянку, дану архієпископу Авесалому. Він схилився до землі й став розгрібати листя, намагаючись відшукати хоча б одну квітку, та відчув, як земля застигає у нього під руками: сніг поспішно вкривав землю білою ковдрою.

Раптом гострий біль голкою пронизав серце старого настоятеля. Він спробував було розпрямитись, та не зміг, впав на землю й так і залишився лежати.

В глибокій теміні сім’я розбійника і послушник дісталися печери й виявили, що абат Йоан не повернувся. Вони запалили смолоскипи й подались на пошуки. Нарешті вони знайшли його – старий лежав долілиць на снігу. Він був мертвий.

Послушник заридав й став докоряти собі. Він зрозумів, що винен в смерті абата: адже це його крик прогнав геть небесних вісників блаженства, зустрічі з якими так прагнув старий настоятель.

Тіло абата Йоана принесли до монастиря. Монахи, які вбирали його, помітили, що в правій руці щось затиснуте. Коли долоню нарешті вдалось розкрити, в ній виявилось декілька корінців, які покійний останнім зусиллям вирвав із землі. Послушник відніс корінці до саду й посадив їх.

Цілий рік він доглядав за ними, очікуючи, що з них виросте прекрасна квітка, та даремно – квітів не було ні навесні, ні влітку, ні восени.

Прийшла зима, всі рослини в монастирськім саду давно відцвіли, і послушник змирився з думкою про те, що його сподіванням не судилося справдитись.

Настав Святвечір, думки про абата Йоана не покидали послушника. Він подався до саду, щоби в тиші зануритись в гіркі спогади.

І – о диво! Там, де колись закопав він безживні корінці, проросли стрункі зелені пагони і розпустились дивовижні сріблясто-білі квіти!

Послушник скликав усіх монахів. Побачивши квітку, що з’явилась напередодні Різдва, серед зими, коли все живе помирає, монахи здогадались, що це і є та сама чудесна рослина, принесена абатом Йоаном з різдвяного саду Гейнгенського лісу. Послушник спитав у монахів дозволу сповнити останню волю покійного та відвезти декілька квітів архієпископу Авесалому в якості подарунка.

Увійшовши до покоїв Авесалома, послушник простягнув архієпископу квіти й мовив:

– Ось вам подарунок від абата Йоана. Це ті самі квіти, які він обіцяв зірвати для вас різдвяної ночі в Гейнгенськім лісі.

Побачивши чудові квіти, що розпустились похмурою зимою напередодні Різдва, Авесалом зблід, немов зустрівся зі смертю. Деякий час він сидів мовчки, а потім промовив:

– Абат Йоан додержав свого слова, тож і я свого додержу.

І він написав грамоту про відпущення гріхів розбійнику, котрий стільки років переховувався в лісах. Архієпископ передав грамоту послушнику, і той поспішив в ліс до розбійницької печери. Він прибув якраз на Різдво.

Розбійник зустрів його з сокирою в руці.

– Нарешті я розквитаюсь з вами, монахами! – закричав він. – Це через вас Гейнгенський ліс втратив чудесний різдвяний сад!

– Це лише моя вина, – признався послушник, – і я готовий прийняти смерть, та спершу повинен виконати свій обов’язок і передати вам послання абата Йоана.

Він дістав листа архієпископа і оголосив розбійнику, що церква пробачила йому його колишні злодіяння.

– Віднині ви і ваші діти можете покинути печеру і на славу Господа нашого справляти Різдво разом із людьми в долині і брати участь у всіх різдвяних святкуваннях. Така була воля абата Йоана, – мовив послушник.

Розбійник зблід і не міг вимовити ні слова. Дружина відповіла з нього:

– Якщо абат Йоан дотримав свого слова, ми теж дотримаємо свого.

Розбійник із сім’єю перебрався в долину, а в їхній печері поселився послушник. Він жив у лісі і молився про те, щоб Бог простив йому безвірря й гординю.

З тих пір ніхто більше не чув про різдвяні дива, якими колись славився Гейнгенський ліс. Єдине свідчення, яке збереглося з тих подій – дивовижна рослина, яка виросла з корінців, зібраних абатом Йоаном.

Квітка отримала назву «Різдвяна троянда».

Щороку, всупереч зимовим холодам, з’являється вона з-під землі напередодні Різдва, прикрашаючи свято прекрасними сріблясто-білими квітами, як нагадування про той чудесний сад, що розквітав колись в лісовій глушині Святої ночі.